“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

18:24, 14 липня 2020

cover-7.jpg

Як Галицька армія влітку 1919-го після поразки в польсько-українській війні боролася за Українську державу – з’ясовував Олександр Дєдик, автор книг “Чортківська офензива” та “Бої у Львові 1–21 листопада 1918 року”

ДЄДИК.jpg

Олександр Дєдик

історик, дослідник воєнної історії, заступник головного редактора Львівського мілітарного альманаху "Цитаделя"

03_.jpg
Мирон Тарнавський, генерал-четар ГА, від початку липня 1919-го її Начальний Вождь Фото: gazeta.ua

Спекотного 15 липня 1919 року в подільському селі Королівка командувач Галицькою армією (ГА) генерал-четар Мирон Тарнавський підписав Наказ, у якому емоційно звертався до своїх підлеглих. “Надійшов момент, – писав він, – коли ми мусимо покинути рідний край… Я, щоб вратувати нашу Армію, щоб відбити рідню країну, щоб пімстити стільки невинних жертв, веду Вас до наших братів Придніпрянців… У них теж ворог видер більшу часть землі, але вони радо поділять ся з вами тим, що мають… Неодин з вас подумає, що ліпшеб получитись з большевиками. Але ні. Не можна з тим лучитись, який теж мордує невинних, який чужу землю рабує… Кличем для всіх хай буде: “Видержати аж до оконечного визволення рідньої країни”.

У цих стислих реченнях – уся гіркота поразки в польсько-українській війні 1918–1919-х років і біль за втратою батьківщини поряд із драматичним вибором методів подальшої боротьби, що обіцяла бути нелегкою та тривалою. Слова командувача відображали настрої, з якими 80-тисячне Українське Військо Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), прикриваючи валки цивільних біженців, переходило на східний берег Збруча. Однак поява зажурених галицьких стрільців на шляхах до Кам’янця-Подільського дала змогу політичному та військовому керівництвові Української Народної Республіки (УНР) полегшено зітхнути, врятувавши їх від неминучої катастрофи.

Селянська стихія

Розраховуючи відновити владу Директорії завдяки селянським повстанням, що дедалі частіше ширилися Україною, Дієва армія УНР у червні 1919 року прорвалася з Волині на Поділля. Було визволено Проскурів (сучасний Хмельницький) і Кам’янець-Подільський. Повстанці вітали визволителів, але не квапилися ставати до лав регулярної армії.

Відсутність єдиної політичної платформи спричинила стихійний та локальний характер повстанського руху. Чисельність пересічного повстанського загону, який оперував, зазвичай, на обмеженій території свого повіту, коливалася від кільканадцяти до 3 000 осіб і залежала навіть від пори року. Відомий радянський воєнний історик Микола Какурін, який був очевидцем тих буремних подій, служачи тоді ще в лавах Галицької армії, помітив, що ватажки селянських загонів не змогли піднятися на рівень самостійного політичного функціонування, а натомість постійно перебігали з одного табору в інший. Такими діями годі було вирішити долю країни, а їхнє існування обмежувалося часом, поки серед ворогуючих політичних сил не визначиться остаточний переможець. Лише повстанський відділ отамана Юрка Тютюнника вдалося переформувати в Київську групу армії УНР.

Годі дивуватися, що на початку липня 1919 року більшовицьке командування, зосередивши переважаючі сили, завдало українському військові поразки північніше від Проскурова. Виснаженій тривалими боями й затиснутій навколо Кам’янця-Подільського армії УНР загрожувала остаточна катастрофа. Та саме цими днями на лівому березі Збруча з’явилися численні колони галичан.

Піхота супроти бронепотягів

Наддніпрянці, яких підбадьорили галичани, активізували бойові дії. 23 липня 1919 року Січові Стрільці полковника Коновальця під Смотричем завдали поразки таращанській бригаді червоних. Тепер об’єднані українські армії отримали перевагу і прагнули поквитатися із жорстоким і підступним ворогом. Опинившись між українськими арміями та військом генерала Денікіна, маючи в тилу вороже налаштованих повстанців, більшовики все ж відчайдушно хапалися за кожний шматочок української землі.

Допомагали їм у цьому бронепотяги – справжні фортеці на колесах, які, маневруючи розгалуженими залізницями, домінували на полі бою завдяки потужному артилерійсько-кулеметному озброєнню, надійному сталевому захисту й високій швидкості. Втім шеф штабу ГА, уродженець Львова полковник Альфред Шаманек, заздалегідь морально підготував стрільців до боротьби з ворожою технікою. У наказі, виданому ще 9 липня 1919 року, він просив старшин пояснювати підлеглим, що “війну мусить позискати піхота, навіть тоді, коли вона мусить боротися проти машин”.

01_.jpg
Відвідини Євгеном Коновальцем штабу 11-її дивізії Січових стрільців (командир Роман Сушко), Шепетівка (тепер Хмельницької обл.), серпень-вересень 1919 р. Зліва направо сидять: 2-й Михайло Матчак, далі Марко Безручко, Євген Коновалець, Юрій Отмарштейн, Роман Сушко Фото: надав автор

Ці зусилля не минули марно. Наприкінці липня 8-й полк піхоти 4-ї бригади ГА два дні не міг просунутися вперед, потрапивши під обстріл бронепотяга “Богунець”. Однак, як згадує ветеран Остап Ракович, згодом поручник Сайкевич разом із старшим десятником та ще двома стрільцями зумів завдати удару лише в’язанкою із гранат. “Житами й пшеницями зближались наші герої до насипу. З “Богунця” вже помітили їх і почали стріляти. Тим часом одна чета на лівому крилі виконує маневр… Наша чвірка осягає залізничний шлях і під пекольним вогнем закладає в’язанку під рейки. Ще хвилина і страшний вибух голосить, що “Богунцеві” відвороту вже немає. Маневруюча чета виконує наступ і панцирник із залогою захоплений…”. І 1 серпня 1919 року поблизу Вереміївки (тепер Красилівського р-ну Хмельницької обл.) стрільці 4-ї бригади ГА таким самим маневром захопили ще і бронепотяг “Комуніст”, згодом перейменувавши його на “Вільну Україну”.

Перші перемоги на новому фронті і тріумфальна зустріч, яку влаштували пополудні 29 липня українським воякам жителі щойно визволеного від більшовиків Проскурова, прогнала смуток з очей галичан. Як зазначено в “Деннику Начальної Команди Галицької армії”, серед стрільців “незмірно зросла охота до бою, а їх постава стала незвичайно бадьорою. Жовніри зачинають бути гордими на імя “галицького жовніра”. Відновивши бойовий дух обох українських армій, можна було планувати операції з очищення правобережжя Дніпра від більшовиків.

02--1024x745.jpg
Диктатор ЗОУНР Євген Петрушевич (в цивільному одязі) в оточенні старшин і вояків Галицької армії, Бердичів, жовтень 1919 р.. Поруч нього зліва – генерал-четар Віктор Курманович, справа – генерал-четар Мирон Тарнавський

Київ чи Одеса?

11 серпня 1919 року задля координації дій ГА та Дієвої армії УНР створили Штаб Головного Отамана (ШГО), який виконував функцію вищого військового командування. Його очолив наддніпрянець генерал Микола Юнаків, а генерал-квартирмейстером призначили галичанина, генерала Віктора Курмановича. Розмірковуючи, куди спрямувати вістря наступу об’єднаних українських армій, генерал Юнаків стверджував: “Я надаю величезне значення здобуттю Київа і не тілько в політичному і моральному відношенні, але й у військовому і економічному через те, що з здобуттям Київа ми перерізуємо весь звязок півдня правобережної України з північчю, і таким чином все те величезне майно, яке мається на півдні України попаде в наші руки”.

Натомість начальник Військової канцелярії Диктатора ЗОУНР підполковник Карл Долєжаль вважав, що наступ на Київ втягне українські армії в затяжні бої, тривалість яких годі передбачити. Через це він пропонував спрямувати головний удар на Одесу, вказуючи: “Се є річ певна що всяка призначена для нас значніша підмога чи то в людях, чи в матеріялі, мусить прийти із-за границі через Чорне море”. У підсумку тривалих дискусій ухвалили компромісне рішення. 12 серпня 1919 року Штаб Головного Отамана наказав звільнити Правобережну Україну від більшовиків, спрямувати головний удар на Київ і забезпечити фланг, просуваючись у напрямку Одеси. 

04--1024x745.jpg
Оркестр ІІ корпусу Галицької армії в Проскурові (тепер м. Хмельницький), 13 серпня 1919 р.

Галицька та Дієва армії разом налічували 85 тисяч військовослужбовців. Розпочавши загальний наступ, вони впродовж короткого часу визволили Старокостянтинів, Новоград-Волинський, Житомир, Жмеринку, Вінницю, Бердичів і Козятин. Із Кремля линули істеричні вказівки Леніна Троцькому: “…обороняться до последней возможности, отстаивая Одессу и Киев, их связь и связь их с нами до последней капли крови. Это вопрос о судьбе всей революции”. Проте більшовики не могли зупинити українців. Наприкінці серпня 1919 року об’єднані українські армії наблизилися до околиць Києва. Мешканець столиці Микола Полетика свідчив: “Київ перетворився немов на мертве місто. Навколо порожньо, все заколочене. Лишень Володимирською та Фундуклеївською тягнулися відступаючі обози. На вулицях тільки утікаючі до Дніпра та Дарницького мосту червоноармійці, що стріляли в повітря. Кияни засіли у домівках. На вітрини магазинів спущені залізні щити”.

30 серпня 1919 року група уродженця Буковини генерал-четаря Антона Кравса, до складу якої увійшли І та ІІІ корпуси ГА, а також Запорізька група Дієвої армії УНР, розпочала вирішальний штурм столиці. Пополудні бригади І корпусу зламали останній опір ворога на станції Пост Волинський та увійшли до золотоверхого Києва. Письменник Костянтин Паустовський згадував: “На Фундуклеївській вулиці залунали знайомі вигуки “Слава!” Ми вийшли на балкон. Вулицею марширували не денікінці, а петлюрівці з жовто-блакитними прапорами”.

Це була визначна перемога українського війська. Проте скористатися нею не довелося — 31 серпня з лівого берега Дніпра до Києва вступили російські білогвардійські частини. Несподівано для багатьох розпочався новий етап визвольної боротьби 1917–1920-х років.

Схожі матеріали

600_+.jpg

Вирватись з "трикутника смерті": Чортківська офензива Галицької Армії

F5BAD01C-5554-427D-8666-64A92005A65D_w650_r0_s (1).jpg

У Перемишлі вшанували загиблих бійців УГА та УНР

1200+.jpg

Замість шпиталів – склади трупів. Як епідемія тифу вплинула на визвольні змагання у 1919 році