Чому? Віталій Ляска
13:59, 17 лютого 2025
Моя колонка мала бути про інше. Мислив собі, що прикметним, хоч і вкрай сумним, атрибутом української некрополістики були та є кенотафи. Поховання без похованих. Насипані могили борцям за волю України в пам’ять про загиблих і зниклих, які знайшли спочинок поза рідним тереном. Однак наприкінці 2024 року мене дуже вразила фраза із Другого польсько-українського комюніке, створеного заради пошуку спільного трактування українсько-польської історії у ХХ столітті. Окрім очікуваного волинського сюжету, як провину українцям минулого наші сучасники, зокрема ті самі українці, поставили "проголошення самовільно (sic!) визначених кордонів, передусім оголошення в 1918 році утворення Західноукраїнської Народної Республіки, [яке] призвело до початку війни за Львів і Східну Галичину". Тоді мені на гадку спала жаска думка, а може, кенотафи — це наше прокляття, а заодно і свідчення того, наскільки наша історична пам’ять порожня? І до болю зручний інструмент для інших, бо ж руйнація кенотафів не порушує християнських канонів, таблички на них можна збивати, а епітафії переписувати. Та й з ексгумацією жодних проблем немає.
Чому так? Я не доберу ліпших і щемливіших слів, аніж є у проникливому есеї комбатанта Галицької армії Ярослава Берези, одного із тих "свавільців", які у 1918–1919-х не чекали дозволу від сусідів і боролися за незалежну Україну. Нижче його слова з публікації 1927-го в часописі "Смолоскипи". І це цілковито його колонка, звернена до нас сучасних.
Більше про некрополі у випуску журналу "Локальна історія".
Замовити можна тут
Вже змалку любив я латинські "Задушки".
Я любив цей пізній осінній день, листопадовий день — це свято померлих. Чому — я сам добре не знаю…
Може тому, що тоді сонце вже останнім своїм теплим промінням цілувало землю і пращало її таким лагідним-старечим усміхом…
Може тому, що пожовкле листя падало з дерев одно за одним, так тихо, незамітно, мов сльози, і шепотіло якість такі тужливі-сердечні слова без слів, що ворушили незнані, таємні, а такі жалісні струни душі.
Може тому, що дерева простягали свої нагі руки й не раз так заскрипіли сухо, уривчасто, переразливо, гейби кидали якісь незрозумілі погрози або тяжкі проклони.
Може тому, що вже останні перелітні птиці довгими ключами являлися в осінному небі й здалека накликували "я верну, я верну"…
Може…
Я не питав тоді за причинами, але любив у цей день цілими годинами блукати поміж гробами.
Падало листя і застеляло могили килимами у всіх відтінях красок: червоними, золотими, блідо-жовтими — а мені здавалося, що невидима, сердечна рука хоче прикрити ці гроби теплим одінням, щоби не змерзли при надходячій зимі ці, що сплять там глибоко вічним тихим сном… Я збирав сухе листя зі стежок і кидав на гроби, на котрих листя не було — щоби тепліше спалося…
Йшли люди, так багато-багато їх було. Старі й діти — усі в чорних одіннях, несли цвіти, китиці, вінці, клали їх на могилах, клякали і в мовчазній молитві хилилися над студеною землею, або шепотіли якісь тихі слова, що зі шепотом сухого листя зливалися в пісню суму, або плакали чутним плачем, тим — що вже не рве серця, але вліплює біль…
Я дивився на ці чорні, сумні постаті, на живі статуї жалю між тими камінними і здавалося мені, що вони тому такі сумні, що вже востаннє перед зимою пращають тих, що сплять, що перепрошують їх за це, що в зимі, як сніг грубою верствою прикриє їх могили, прийти не зможуть, що жалко їм на зиму кидати їх тут самих-самітних.
А вечером, як сотки свічок заясніли на гробах, як безліч лямпок кидало червоні, сині, рожеві рефлексії у сірість ночі, як легенький вітер почав гратися з полумінними квітками, з кутка кладовища, від ґрупи плачучих беріз відзивалася пісня, а спочатку тиха, жалісна, як пісня жалю, як скарга безмежна, як болю безмірного акорди…
Голоснішала з кожною хвилею, кріпшала з кожним ментом, змагалася у крик розпучливої погрози і неслася на крилах темної, осінньої ночі далеко-далеко.
Я ловив поодинокі слова, хоч не розумів їх вповні. "My już bez skargi, nie znamy śpiewu… wieniec cierniowy wrósł w naszą skroń" переливалося в повітрю і з шепотом листя та ледви чутним скрипотом сухих галузок творило якусь дивну містерію, якої я ще тоді не розумів, а котра мимо цего вправляла мене в дивне, якесь мимовільне тремтіння.
І не розумів я чому тут, на могилах листопадових повстанців, зібралося найбільше чорно одітих людий, чому тут було найбільше цвітів, чому тут найясніше і найчисленніше горіли світла, чому тут співали пісні, чому тут, а не деінде виголошувано промови й падали слова "z grobów tych przyjdzie zmartwychwstanie Polski", чому тільки Поляки співали, а не Українці…
Я не міг собі сам дати відповіди й спитав вечером тата:
— Тату, чому ми не співаємо на тих гробах як Поляки?
— Тому, що не маємо таких гробів, дитино, або може вже їх не маємо.
Я добре не зрозумів, але щось стиснуло мов кліщами мою дитячу душу.
— Тату, а для нас прийде Воскресення, коли не маємо таких гробів?
— Прийде сину, але щойно тоді, як будемо їх мати.
І тої ночі, нім заснув, просив я довго "Бозю" так, — щоби ніхто не чув — щоби дав нам багато-багато гробів…
***
А тепер стільки наших листопадових гробів усюди — на них ми вже не бідні. По всіх землях України виросли свіжі могили. І на чужині їх не брак…
Може й тому, що їх так багато, засипує їх час, рівняє з землею…
І мине ще кілька літ і ніхто не буде знати, що тут лежать ці, що життя своє віддали за волю України.
Маємо гроби, а в день 1 листопада, у свято тих, що за нас поклали своє життя, не поставить на них ніхто свічечки, не занесе ні вінця, не заспіває хоч би "Спіть, хлопці, спіть"…
Якби я маленьким був, спитавби:
— Тату, маємо гроби, маємо дуже-дуже багато гробів, — чому їх не шануємо?
Звідки прийде наше воскресення, як могил не стане?
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!
Схожі матеріали
