Українські миротворці: від Балкан до Африки

Перші кроки: колишня Югославія

Після проголошення незалежності Україна успадкувала від СРСР чималий військовий потенціал. Одним із напрямів його використання стало залучення до міжнародних миротворчих операцій. Для країни і ЗСУ це мало прямий практичний зиск — подібні місії добре оплачували, ООН компенсувала всі витрати і, зокрема, зарплати воякам. В умовах фінансової кризи початку 1990-х років це було вагомим фактором, як для держави, так і для військових.

У 1992 році Верховна Рада дозволила направити український миротворчий батальйон до колишньої Югославії, де тоді полихала одна з найкривавіших війн у Європі після Другої світової.

Українські військові опинилися в епіцентрі конфлікту в момент, коли міжнародні миротворчі сили перебували в глибокій кризі, насамперед через свою доктрину і світобачення свого керівництва. Нині вже очевидно, що Югославська війна затягувалася багато в чому через бездіяльність міжнародних сил ООН.  Миротворцям було заборонено втручатися у бойові дії, і захищати цивільних реальними діями. Проте вони створювали у мирних мешканців ілюзію безпеки. Цивільні думали, що перебувають під захистом, і тому не евакуювалися з небезпечних районів. Наслідком стали масові етнічні чистки, які здійснювали всі сторони конфлікту в колишній Югославії, при повній байдужості командування ООН.

Тому українцям довелося діяти у складних умовах міжетнічного протистояння, гуманітарної катастрофи і постійної загрози власному життю. Вони забезпечували охорону гуманітарних колон, супроводжували цивільне населення, патрулювали зони розмежування та евакуювали поранених.

У цих складних умовах українські миротворці на Балканах показали себе найбільш гідними серед інших контингентів. Це проявилося влітку 1995 року в Сребренецькому анклаві, де українці опинилися в епіцентрі протистояння між боснійськими сербами і боснійцями. Тоді боснійські серби здійснили масову різанину боснійських мусульман у тому районі, вбивши більше 8000 осіб.

У ті дні 79 українських миротворців охороняли боснійське селище Жепа. Командування боснійських сербів висунуло їм вимогу залишити населений пункт. Український полковник Михайло Верхогляд відмовив. Під загрозою нападу, українські бійці організували евакуацію цивільних із Жепи. За допомогою французького контингенту їм вдалося врятувати близько 2000 осіб.

Дії українців різко контрастували з діями контингентів з інших країн. Зокрема, голландські миротворці в липні 1995 року в районі Сребрениці допомагали боснійським сербам відокремити чоловіків призовного віку від жінок і дітей. Всі відібрані були вбиті.

Африка: нові виклики

Іншим популярним напрямком для українських миротворців стала Африка. Вони служили у Сьєрра-Леоне, Ліберії, Демократичній Республіці Конго, Судані, Південному Судані тощо. В більшості з цих країн і територій служба була відверто нескладною. Зокрема, у Ліберії, коли воякам більше дошкуляли спека і місцеві комахи, а не ворожі кулі.

Виключенням стала місія в Демократичній Республіці Конго, в якій базувався 18-й окремий вертолітний загін, озброєний ударними гелікоптерами Мі-24. Вертольоти українських авіаторів здійснювали повітряне патрулювання величезних територій, доставляли гуманітарні вантажі, перевозили персонал ООН і евакуйовували поранених.

У 2018 році українським льотчикам довелося брати участь у бойових діях проти загонів бойовиків-джихадістів, які вдерлися в ДРК з сусідньої Уганди. Зокрема, здійснювали з повітря прикриття наземних сил ДРК. У ті дні українські пілоти виконали 124 завдання з вогневого ураження бойовиків.

Українські льотні екіпажі в ДРК вважалися одними з найкращих у миротворчих силах ООН. Вони виконували польоти у складних погодних умовах, швидко реагували на надзвичайні ситуації та неодноразово рятували життя як військових, так і цивільних.

Українські сапери у Лівані

Ще одним важливим напрямком стала участь українського контингенту в Тимчасових силах ООН у Лівані. Протягом 2000-2006 років у цій країні дислокувався 3-й український окремий інженерний батальйон. Українські сапери займалися розмінуванням територій, очищаючи поля, дороги та населені пункти від мін і нерозірваних боєприпасів. Попри відсутність бойових дій, ця робота була надзвичайно небезпечною, адже багато вибухових пристроїв залишалися активними роками.

Окрім цього, українські військові допомагали місцевому населенню, ремонтували дороги, забезпечували безпечне пересування гуманітарних місій і співпрацювали з представниками місцевої влади.

Вплив миротворчих місій на українську армію

Прийнято вважати, що участь у міжнародних операціях мала велике значення для розвитку ЗСУ. На перший погляд, це дійсно так. Через миротворчі місії пройшло близько 44 000 українських військових, які отримали реальний досвід взаємодії з арміями десятків держав світу. З пострадянських ЗСУ українські підрозділи раптом потрапляли в армійські з’єднання і структури, організовані за іншим принципом, згідно міжнародних стандартів. Вони на власні очі бачили сучасні принципи організації та управління військами, планування операцій, зв’язку, логістики, медичного забезпечення і взаємодії між різними родами військ.

Проте, на жаль, у 1990-ті — 2000-ні роки цей досвід на практиці в ЗСУ ніяк не впроваджувався. Хоча публічно генерали і політики постійно говорили про "необхідність змін". Ба більше, миротворчі місії стали джерелом корупції у ЗСУ. Учасники місій отримували хороші зарплати в доларах, які різко контрастували з невеликим грошовим забезпеченням в Україні. Тому частими стали випадки, коли вояк за призначення в ту чи іншу миротворчу місію мав занести хабара командуванню.

Також нерідко за кордон спеціально скеровували офіцерів по протекції, розглядаючи це як одну зі сходинок для побудови подальшої військової кар’єри. Здібним офіцерам, які не мали заступництва, потрапити в таке відрядження було складно.

У військовому плані досвід миротворчих місій теж не варто переоцінювати. За виключенням задач у колишній Югославії та ДРК, в інших операціях ООН бойові дії українцям вести майже не приходилося. Протягом 1991-2022 років у миротворчих місіях загинуло 55 українських військових. У більшості випадків ці смерті стали наслідком не безпосередньої участі в боях, а підривів на мінах, діях снайперів, транспортних аваріях тощо.

Попри поширену думку, на міжнародний авторитет України активна участь у місіях ООН теж вливала мало. Найактивнішими у цих місіях зазвичай є країни, що розвиваються, в той час як країни НАТО звикли обмежувати свою участь в подібних операціях. Ні в 2014, ні в 2022 роках західні країни не апелювали до того, що українські миротворці несли миротворчу службу в багатьох "країнах третього світу".   

Попри це, досвід участі України в миротворчих місіях мав беззаперечне позитивне значення. По-перше, він сприяв професійному зростанню частки кадрових офіцерів і сержантів, надавши їм унікальний практичний досвід. По-друге, для країни та армії це було вигідно матеріально. По-трете, геополітично це сприяло проникненню України в різні куточки світу, нехай наша влада і не використовувала ці можливості на повну.