Листи з Галичини до США після російської окупації 1914–1915-х

17:49, 18 серпня 2022

свобода

На початку квітня 2022 року кадри з Бучі та інших звільнених від російської окупації населених пунктів Київщини вжахнули цивілізований світ. Руйнування та грабежі будівель стали лише “верхівкою айсберга” на тлі ґвалтування та вбивств цивільного населення російськими військовими. 

Однак, як демонструють історичні джерела, така практика для російської армії не нова. Зокрема, в часі Першої світової війни внаслідок Галицької битви 10 серпня – 13 вересня 1914-го практично вся територія Східної Галичини на дев'ять місяців опинилася в російській окупації.

Одним з історичних свідчень того, наскільки “миролюбними” щодо місцевого населення були росіяни, є листи, які писали до своїх родичів в США галичани вже після визволення краю від загарбників.

Локальна історія” пропонує читачам чотири листи з різних куточків Галичини, написані у серпні – листопаді 1915-го. Їх у грудні цього ж року опублікували на шпальтах української діаспорної газети “Свобода”. 

Оригінальний правопис тексту збережено.

"Найлїпше їх майстерство, то злодїйство..."

Понизше наведений лист писав Тимотей Марко (Буцїв, пов. Перемишль)тепер Яворівського району Львівської області до своєї сестри Катерини у Флошінґ, Н.Й. Лист писаний дня 6 серпня 1915 р.

Дорога Сестро!

Пишемо до Тебе пару слів і довідуємо ся о Твоїм здоровлю. Ми ще з ласки Бога здорові, хоч самі не знаємо, як довго, бо тепер наше житє як птиці: нинї жиє, а завтра вже нема.

Ми, славити Бога, перебули щасливо сю страшну хвилю між проклятими Mocкaлями. У нашім селї стояли вони через цїлих 8 місяцїв. Повно було їх всюди. Найлїпше їх майстерство, то злодїйство. Крали і рабувалиграбували без милосердя. Чи кінь, чи корова, чи яка свиня, чи курка або гуска, як лише зобачив Mocкaль, то вже мусїв украсти. У нас покрали Mocкaлї всі кури і одно порося, а до того зїли всю нашу капусту на поли, навіть з качанами, та всї бульби викопали на “залужу”.

Але дав Бог милосердний, що всїх Mocкaлїв відси пірвало. Прийшли наші війска і прогнали дикого ворога.

5

Руїни Перемишльського форту, травень 1915 року

Фото з відкритих джерел

Війна була коло нас велика. Найперше коло Перемишля. Але наше село не дуже потерпіло, бо кулї до нас не долітали. За те в лїтї було страшно. Тоді був великий бій в Поздячитепер с. Лешно Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства, Республіка Польща. То з Поздяча кулі вже падали на наше село. З людий нїхто не згинув, тільки куля забила пару коний Василя Мигаля. Я і Нацька через цїлий той час, як був бій, сиділи з худобою і кіньми в лїсї. Другий ще більший бій був попід Старяву.

Наше село остало ся, Богу дякувати, цїле і ми в нїм. Згоріло лише 7 нумерів коло великої коршми.

У нас тепер дуже вмирають люди на холєру. Померло богато людий: Гузїлка, Іван Волошин, Олена Мігалева, С. Михалїк, Михалїчка і богато инших. Найбільше померло дітий.

Я є дома, бо школи нема. Жито і пшеницю ми вижали. Жита було 7 кіпкопиць а пшеницї 3,5.

Ганька з дїтьми здорова; Степан був при роботї, а потім пійшов до війска. Ганька взяла за него за рік 520 корон.

Скоро дістанеш лист, відпиши нам, а ми другим разом Тобі більше напишемо.

Поздоровляємо Тебе всї. До милого побаченя.

Твій брат Тимотей Марко.

15

Галицькі селянки з російськими офіцерами, жовтень 1914-го.

Фото з відкритих джерел

"Ходили помежи кулї, як помежи дощ..."

Понизше поданий лист писала Марія Солтис (Чижичі, пов. Бібрка)тепер Стрийського району Львівської області до свого брата Кутнїцького в Нортумберленд, Па [Пенсільванія]. Лист писаний 14 жовтня 1915 р.

Дорогий Братчику!

Пишу до Тебе лист, хоч не мала від Тебе вістки вже 16 місяцїв.

Ми все жиємо ще в страху. Коло нас було велике нещастє. Ми ходили помежи кулї, як помежи дощ. Який то був зойк, який гук гармат, то аж страшно про се згадувати.

Ми вийшли зі села з худобою і сиділи в лїсї через 4 доби, як ніч так день. Ховали ся в гущавинї і дебрах, як миши по норах. Але і там не найшли спокою. Одного дня зачали в лїсї стріляти Mocкaлї. Ми зразу не знали, що се дїєть ся. Перелякані стрілами, зачали ми плакати. Деякі дали нам знати, що Mocкaлї убивають наших людий і забирають худобу, так і стало ся, бо кількох забили.

Небаром з другої сторони почули ми нїмецьку команду, якої я не розуміла. Тільки зрозуміла оклик: гура! гура! Відтак появила ся австрійська патруля. Люди, як побачили своїх жовнїрів, то з радости почали аж плакати.

7

Вступ російських військ до Львова, 3 вересня 1914 року

Фото з відкритих джерел

Ті люди, що були лишилися в селї, то бігцем летіли до лїса і кликали: ходїть до дому, бо в селї вже нема Mocкaлїв, тільки наше війско. Люди з лїса стали повертати назад до села.

По дорозї стрічали ми віддїли полонених Mocкaлїв, яких вели наші жовнїри.

В четвер стали знова у лїсї стріляти, але нас вже там не було.

Ми в Чижичах не знали про се, що Mocкaлї окопують се в Девятниках. Хтось нам про се оповів. Менї стало дуже жаль родичів і я вибрала ся з Михайлом до Девятник, щоби дещо вратувати, як буде можна.

Як ми вийшли коло рогачки на гостинець, то годї було іти, так кулї падали раз коло разу. Ми пішли вертепом і через Візного подвірє прийшли в село.

Людий не видно. Іно Mocкaлї лежать всюди побиті. Ті, що були живі, то тягали ся то з худобою то з людьми. Чиста різня. Крик і плач довкола.

Коли ми прийшли на подвірє Тата, не застали там нїкого. Я стала кликати: Мамо! Мамо! А Вони в садку викопали собі яму і вже через 5 днїв з дїтьми сиділи в нїй в голодї і холодї. Тодї я взяла дїти, Михайло теля, Тато корову і відтак ми стали утїкати від Mocкaлїв. Москалї стріляли за нами з машинових ґверів, але ми щасливо утїкли. В селї богато будинків повалених, богато знова вигоріло.

Пополудни щасливо повернули ми до Чижич. В селї застали богато збігцїв. Лише в нашій хатї було 29 людий, потім прийшла ще тета з дїтьми. І так тулили ся всї до купи, як могли. Всї були голодні, а тут їсти не було що.

А понад хату кулї літали дальше без перестанку, як пчоли в погідний день. Аж тут нараз впала куля на подвірє і видерла таку яму, що можна було заїхати возом і кіньми і не було би їх видно. А ті "гільзи" з куль то були так великі як масничка, а тяжкі, що 14-лїтна дитина не могла її піднести.

Так було аж до суботи. В суботу рано зачала ся ще гірша стрілянина. Такий був гук, що аж глушило людий. В ночи о 1-шій годинї втїкли ми знова в дебри, відрікаючи ся всего, щоби лише хоч житє вратувати.

Гук, крик, зойк – без кінця. Відтак трохи притихло, а потім крик і зойк ще страшнїйший. То наші жовнїри ішли до "штурму" на багнети. Ми чули крик і стогін бідних ранених жовнїрів. Чули, як одні в других просили житя (бо то один в другого пхав багнет). Ах! Боже, яке то було все страшне.

3

Російські "казакі” при в’їзді в галицьке село, осінь 1914-го. Фото з колекції Дениса Миронова-Тверського

Фото з відкритих джерел

Надодни зачало втихати. Стали везти ранених: один без рук, другий без ніг, третому з грудий кров ллєть ся. Неодин просив: добий мене, нехай не мучу ся. І так богато було того, що я негодна всего описати.

Тодї люди знова стали вертати до села. Боже! що там в селї було трупів. Ховали їх через три днї. Коли Бог позволить тобі повернути, то побачиш, кілько в селї гробів. До одного гробу кидали по 5 і по 6 небіщиків.

По поли скрізь шрапнелї, бомби і богато ріжного матеріялу.

Тепер знова забирають в селї всїх хлопів. Лишило ся може з десять і то неспосібних до працї. Як би так, Боже борони, огонь, то не буде кому і гасити. А ще кажуть, що в грудни будуть забирати дївчата і баби до війскової роботи.

Mocкaлї брали наших людий до копаня шанцїв і гнали їх аж до Стрия. Наші Тато також ходили, але втїкли з Івановець.

Тепер нема в нас нї сьвята нї недїлї. Жандарми ходять зі жовнїрами по хатах і виганяють людий до скарбу на роботу, а тут ще своя бульба некопана.

В дома коний нема, бо ще перед війною одну кобилу взяли до війска, а другу (і також Стриєву) взяли Mocкaлї. Забрали конї разом з возом. Сам Іван без нїчого повернув до дому.

Також наші хлопцї пійшли до війска: Петро, Гринько і Михайло. Бог сьвятий знає, де вони тепер. Перше писали, що на Венґрах, але не знаю, чи відтам вернули ся, чи нї.

Коло нас все збіже вимолотили і продати нїкому не можна. Все стоїть поважене. Була комісія, то все списала. Є такий приказ, що на кожду душу дають три кіля хлїба на тиждень.

Більше не пишу, бо не знаю, чи сей лист отримаєш.

Здоровлю Тебе з цїлого серця.

Твоя сестра Марія.

6

Російська лазня на колесах, початок 1915-го року

Фото з відкритих джерел

"Кровю сполокана Україна мусить повстати..."

Понизше наведений лист писала Паранька Тис (Ременів, пов. Львів)тепер Львівського району Львівської області до свого брата в Шікаґо. Лист писаний 10 жовтня 1915 р.

Село Ременів належить до найбільше відомих українських сїл у Львівськім повіті. Сотка ременівської молодїжи ходила до шкіл у Львові. Місцевий парох, о. Йосиф Іванець, був визначним діячем на народній ниві. Він був дїяльний членом всіх львівських економічних і політичних товариств.

Дорогий Брате!

Чотирнайцять місяцїв минуло, заки я отримала від Тебе першу вістку, а то тому, бо, як сам знаєш, в нашім краю запанував великий неспокій і зайшли великі зміни. Почти устали та не можна було нїчого довідати ся. 

Пишу сей лист до Тебе, а проляла я над ним гіркі слези. З цілої родини остало лише нас дві сестри, я і Олена, тa брат Михась, котрий ще в 1914 р. був занятий до російської неволі на самого св. Михайла. Сестра Юстина виїхала також до Росії, послухала зрадників-москвофілів, котрі намовляли і силою перетягали людий на православє.

В нашім селї були великі зміни. Як іно війшли Mocкaлї до нашого села, тодї Ілько Вовків зробив ся війтом, Василь Салїк заступником, а Олекса Гірак і Петро Кравець присяжними. Нашого війта Українця Кіндрата Сушка, дяка Василя, двох синів сьвященика і чотири инші особи арештовано і вивезено до Росії.

Отже сей новий війт, а радше зрадник свого народа, викликав в селї велике заворушенє і зачав заводити російські порядки. Замкнув церкву, вигнав нашого сьвященика, о. Йосифа Іванця, і спровадив собі батюшку, чорт знає відки.

9

Галицька селянка розмовляє із російськими офіцерами, жовтень 1914-го

Фото з відкритих джерел

То ми не ходили до церкви через 8 місяцїв, бо не могли дивити ся на сего дїдька бородатого; хиба деколи ходили до церкви в Руданцях.

Торік на самої Матери Божої утїкали ми до Львова. Там були ми через тиждень, полишаючи все на Божу волю.

Від нас поїхало до Росії 35 родин, які послухали намов зрадників. Але декотрі з них вже повернули назад. Твоя сестра Юстина також вернула. Була там З місяцї і переконала ся, які там гаразди.

В нашім селї була слабість. Померло 30 осіб. Ми за Божою помочию всї здорові, тільки Твоєї дядини Гануня була слаба через три недїли, але тепер вже здорова.

Через цїлий час побуту Mocкaлїв в нашім повіті і селї зносили ми страшне переслїдуванє. Терпіли ми не лише від диких наїзників, але також від своїх зрадників і запроданців, котрі за рублї та з мести до українського народа підняли ся підлої роботи і українською кровю обагрили свої нечесні руки.

Остаточно діждали ся ми освобожденя. Послїдні днї панованя тих розбишаків і кровопийцїв були дуже страшні. Коли наші війска відбирали Львів, тодї Mocкaлї разом зі зраднинами, утїкаючи в Росію, зачали палити, рабувати і бити. Насильно забирали або крали останню коровицю, не зважаючи на крик і плач дрібненьких дїтий. Та і менї, Брате, забрали останню корову, вирвали з рук хлопця та ще його нагайкою побили.

8

Російській військові на привалі у галицькому селі, вересень 1914 року

Фото з відкритих джерел

Утїкаючи в Росію, зрабували церков. Взяли дзвони, розбили церковну скарбону, забрали 3 чаші, нове євангеліє – одним словом зрабували все, що представляло лише яку вартість.

Дякуємо Всемогучому, що позбули ся тих часів. Не дай, Боже, більше сего видїти. Підчас відвороту Mocкaлїв був в нашім селї бій через три днї. Село не ушкоджене, лише кілька людий зістало зранених. Кулї свистали над нашими головами. Ми сидїли майже через цїлий час по пивницях і ямах.

Дякую Тобі, Брате, що Ти до мене написав: цїлий рік ждала на лист від Тебе. Тішу ся також тим, що Твоя жінка а моя братова не пристала на православє та не їхала до Росії.

У нас вже осїнь. Потрохи засівають поля на зиму, але нема йому, бо всі від 18 до 50 лїт пійшли до війска. Мій чоловік позістав дома а то тому, що слабий на ногу. Брат Федь, хоч не був асентированийпризваний до війська і до війска не належав (має вже 38 лїт), пійшов також. Але що робити, така воля Божа.

10

Російські солдати розбирають арсенал, покинутий австрійською армією при відступі, жовтень 1914-го

Фото з відкритих джерел

Дорогий Брате! Доношу Тобі ще одну сумну новину: Твоя жінка вже до Тебе листа відписувати не буде. Що стало ся, про се напишу Тобі пізнїйше. Жаль мені дуже, що Ти остав сам як сирота в далекій чужинї.

Тепер, Дорогий Брате, коли дістанеш отсей лист, то сейчас мені відпиши, бо будемо очікувати його з великою нетерпеливостию.

На тім кінчу лист, бо кроваві слези заливали його; більше писати я не була вже всилї.

Може Бог дасть нам діждати побачити ся разом. Колись, як дожиємо, будемо Собі взаїмно розказувати о тих двох, а може і трох, нещасних роках.

Наші дїди і прадїди розказували нам про диких Татарів і Бісурменів, а ми будемо розказувати про Mocкaлїв та цареславних посїпаків. Кровю сполокана Україна мусить повстати, бо від найбільше ученого аж до темного, від богача до найнужденнїйшого зарібника – всї зарівно принесли своїй Вітчинї жертву майна і крови.

А коли не стало би крови наших дорогих батьків, мужів, братів і синів, то тодї лишать ся вдови, лишать ся сироти, і прийде час, що і вони, заприсягнувши месть відвічному ворогови, пійдуть у бій за волю, славу і честь Неньки-України.

Поздоровляю Тебе сердечно, Брате, враз з чоловіком і дїтьми. Будь здоровий.

Твоя сестра Паранька Тис.

11

Поранений російський військовий на відпочинку десь в Галичині, жовтень 1914 року

Фото з відкритий джерел

"Дякуємо Богу, що нас устеріг від смерти..."

Понизше наведений лист писала Оришка Дусанівська (Денисів, пов. Тернопіль)тепер Тернопільського району Тернопільської області до свого сина Івана в Нюарку, Н.Дж[ерсі]. Лист писаний 29 падолиста 1915 р.

Село Денисів належить до найбільше сьвідомих сіл в Тернопільськім повіті. Великі заслуги коло осьвідомленя сього села положили бл.п. о. Вітошинський і народний учитель Еміль Бородієвич. На цїлу околицю були звісні хор і орхестра з Денисова. Перед 8 роками основано там “Торговельну Спілку”, яка містила ся у величавім домі, побудованім коштом кількох тисячів корон.

Дорогий Сину!

Вже півтора року до Тебе не писалам. Вже собі гадалам, що нїколи не будемо до себе писати.

Ми, Богу дякувати, здорові, але житє наше дуже небезпечне. Все здаєть ся нам, що смерть за плечима. Передше сидїли ми через два дня в поли “на куті”, а через дві ночи ночували під цвинтарем. Як іно Мocкaлї увійшли в наше село, то ми дуже їх бояли ся; до села було тяжко приступити.

14

Вступ “казаків” в галицьке село, жовтень 1914-го

Фото з відкритих джерел

Мocкaлї страшно знищили наше село. Майже цїлий малий Денисів спалили. Спалили також школу, читальню, дім “Торговельної Спілки” і дім “Сокола”. Памятник Тараса Шевченка, який стояв напроти спілки, розбили.

Ми остали ся в страшній нуждї; лишили ся ми в одних сорочках і в одежи, в якій ми утїкли зі села. Решта вся погоріла. Ми дещо поховали по льохах, але Мocкaлї все порозбивали і спалили. Нема де сидіти, нї в що одягнути ся, анї нема чим жити.

Все збіже Мocкaлї знищили: старі стіжки попалили, збіже на пни зеленцем викосили. То тепер не знаємо, хто нам дасть хлїба, що ми бідні будемо тепер їсти.

Дотепер сидїли ми в комірнім у стрия Івана. Один день перед Николаєм стрий померли.

Тепер напишу Тобі новину про наших хлопцїв: Андрія і стриєвого Дмитpa. Коли Нїмцї сказали, що Мocкaлї може знова повернуть до Денисова, тодї Андрій і Дмитро зладили собі хліб і шматє та хотїли іти до Бережан, щоби вступити до війска. Оба вийшли ще в село. У Андрія Берестецького стояв на кватирі командант від телєфону. Він побачив їх, а думаючи, що се шпігуни, казав, “постови” їх приарештувати. Ми ходили з мамунею, просили за ними, плакали і представляли, що вони не є шпігуни, але тутешні. Наша просьба на нїщо не здала ся. Забрали їх до Плотичі на протокол. З Плотичі взяли їх до Бережан, а відтам до Галича, де їх заасентирували. Вони добре виправдали свою невинність і тепер є на Угорщині на “абрихтунку”.

Через цїлий час, як у нас били ся, ми були у великім страху. Встаючи і лягаючи дякуємо Богу, що нас устеріг від смерти. Коли московський гранат впав на стриєву хату, то розбив її і побив на смерть четверо стриєвих дїтий, Гануську, одного австрійського жовнїра, що тоді був в хаті, і 5 нїмецьких жовнірів, які були на подвірю. В тій хатї, в якій ми мешкали, то лише вікна повибивало, бо ми сидїли у великій хаті з Нїмцями. Та велика хата була нїмецькою канцелярією. В нїй писало все трох писарів, але як було нещастє, то їх в хатї тоді не було. Як упав гранат, то нас поглушило, що ми всї память потратили. То одну хату поторощило на камуз і все, що було в хатї. Друга стриєва хата стоїть, але ми її покинули, бо в нїй дуже небезпечно. Ми тепер мешкаємо у вуйни.

13

Російські військові на тлі панорами Галича, жовтень 1914-го

Фото з відкритих джерел

Ми тепер дуже бідні. Не маємо нї коний нї корови. Мocкaлї все зрабували. Навіть всї дзвони з церкви забрали.

Тепер Тобі напишу, котрих хлопів Мocкaлі убили: Корпака, його сина Николу, Нюнька Михльового (академика), коваля, що робив на скарбовій кузни і ще двох якихось зі Львова. Тих всїх похоронили на збочи на Завистовськім ланї від болота, як їдеть ся до зелїзного моста. Там, де їх побили, в тімсамім місци всїх шістьох похоронили. Знова за нашими городами убиті: Никола Забоєцький, Михайло Казїцький, Гриньно Савак, Тома Чамбул, Антін Головка, Данило Цьопик і Іван Чорнїй з Купчинець. Також Теклю Маркову куля забила, як вона ішла бараболї копати. Сестрі Варварцї щось стало ся і збожеволїла.

Я пишу і пишу, але не можу всего описати, бо на все треба би з великого вола шкіри.

Здоровлю Тебе щирим серцем і всїм гараздом. Будь здоровий і просимо о скорий відпис.

Твоя мама Оришка.

Писала Твоя сестра Маринка.

Взято із: Газета “Свобода”, Рік XXIII, Ч. 148, 16.12.1915 р. С. 1.; Газета “Свобода”, Рік XXIII, Ч. 149, 18.12.1915 р. С. 1.; Газета “Свобода”, Рік XXIII, Ч. 151, 23.12.1915 р. С. 1.; Газета “Свобода”, Рік XXIII, Ч. 153, 28.12.1915 р. С. 1.

Схожі матеріали

600.jpg

Розвідник із козацькими вусами

600.jpg

"Проповідував українізацію Кубані": контрреволюція Петра Лісового

шпигуни 01.jpg

Безславні шпигуни. Мережу російських розвідників на Галичині викрив випадок

тракль

Grodek–Городок: галицьке прозріння Георга Тракля

600_.jpg

Приречений стати адвокатом свого народу. Історія легендарного військовика та політика Дмитра Вітовського

600.jpg

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

600_.jpg

Централізоване водопостачання – атрибут модерного українського міста початку ХХ століття

19_12_18 КРУТИ_64.JPG

Бій, про який говорили пошепки