"Війна сколихнула Черемшину взяти перо". Уривок з книги про письменника

В своїй біографії, яка мало має рівних в українській літературі, пише Марко Черемшина, що зовсім випадково став студіювати право: "До Відня вибрався я з малими грішми і, не могучи записатись на такий дорогий факультет, як медицина я вписався на факультет правничий хоча й до науки права не мав охоти. Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою". Потім поет широко оповідає про свої літературні заняття. Щоб наприкінці коротко згадати: "Нарешті забрався я до правничої науки і покінчивши права, вступив до Віденського Суду на суддейську практику". Дійсно від одержання абсолюторіїсхвалення на працю від судового органу минуло три роки заки Черемшина зложив останній правничий іспит. Коли згодом став адвокатським конципіентомпомічником "серед улюблених гір в Делятині", то "займався січовою організацією та просвітою" — отже знову ж таки не правом.

Ціла автобіографія Черемшини написана так вдумчиво, надихана такою життєвою правдою, що не можеш не вірити всьому, що там поет пише про себе. Муситься вірити. За молоду підписувався Черемшина: Йван Семанюк, часом Иван або Іван Семанюк. Згодом, коли писав уже виключно літературною мовою, а не галицьким говором, чи як сам скромно пише "жаргоном", та новим правописом, підписувався скрізь: Іван Семанюк. Свої поетичні твори підписував скрізь одним і тим самим псевдонімом, починаючи з 1895 р. ж до смерти: Марко Черемшина. Ніколи інакше.

Та коли все проче є дійсно достовіриним та конфронтація цих слів Черемшини з фактами говорить якраз про щось інше. Дотеперішні дослідники не звертали увагу на проблематику творів Марка Черемишини. Коли не рахувати давніших, що обмежувалися до переповідання змісту та до кілька загальних фраз, як М. Лозинський і А. Крушельницький — сучасні найбільше уваги присвятили вивченню формальних засобів, передусім тих, що узяті з усної словесности, що так повно представив напр. проф. А. Музичка в цінні монографії про ЧеремшинуМузичка Андрій "Марко Черемшина (Іван Семанюк)" Одеса, 1928. Найближче підійшов до питання Д. Донцов у своїй інтересній статті, але йому цікава передусім психічна постава поета, його світосприйняття і світовідчування й те, як воно відбилося в творах, а проблеми творчості оставив він на боці. Проф. Микола Зеров згадав вже і про безпосередній зв’язок деяких новель з адвокатськими заняттями М. Черемшини: "Можна думати — пише він — що в адвокатській канцелярії йому набігла не одна тема, не один сюжетний рисунок виокреслився в його уяві, та так і залишився там , не занесений свого часу на папір. Принаймні пізніші його новелі мають вигляд повсталих із судової хроніки — "Парубоцька справа", "За мачуху молоденьку", "На Купала на Івана", "Коляда", "Верховина". Цікаво, що Черемшина перекладав теж залюбки такі новелі, де тематика була взята з судового житя, як Л. Томи "Клієнт"Тома Людвік (1867−1921) — німецький письменник, романіст і драматург або Г. Бордо "Правотар"Бордо Генрі (1870−1963) − французький письменник.

Між посмертними паперами є плани кількох новель, щойно намічених, або вже й розпочатих, як "Свідок" або "По контракті". Є там теж сирі матеріяли приготовані для новель, які поет узяв живцем зі суду.

В прозових писаннях Черемшина рівнож присвячує деяку увагу питанням права: у "Фрагменті споминів про Івана Франка" передає найдокладніше розмову з Франком про римське право, так докладно, що можна просто дивуватися, особливо коли зважити, що ті спомини написані 30 літ по самій розмові. У "Щоденнику" правничим справам відведене чимале місце: згадується там про численні спори, про рішення московської влади, про те, що якийсь снятинський поштар займається адвокатським ділом, тощо.

Сучасники вбачали у Черемшині в першу чергу правника. В споминах про нього писав М. КозорісМихайло Козоріс (1882−1937) – прозаїк, байкар, публіцист, що зустрінувся з Черемшиною в 1912 р., таке: "І в суді і серед місцевих адвокатів і поміж людністю, як юрист, Черемшина мав велике реноме. У кого була тільки справа — чи така за яку він брався, чи взагалі більш-менш важлива, той ішов до Семанюка". Взагалі ж Черемшина справляв вражіння людини, що пірнула цілком у гущу професійних обовязків провінціонального адвоката, спрямувала на цю обмежену царину всю свою енергію і весь свій здоровий глузд.

Вчитуючись у твори Черемшини і то однаково довоєнні з 1896—1900 р. як і з часів війни і повоєнні з 1918 до 1926 рр. — можна дійти до доволі несподіваних висновків, зокрема на основі повищих фактів з одного боку, з міркувань Черемшини про право з другого. Виходить, що вся творчість Черемшини споріджена своєю проблематикою, що якраз завязана нерозривно з правом, чи радше правовістю. Всі проблематика творів Черемшини оперта на народньому почуттю правовости, а всі конфлікти, що на тому тлі виростають, ізза того, що хтось оте почуття правововсти порушив.

Війна сколихнула Черемшину взяти опять перо. Бо під час війни наросли нові конфлікти, такі, що їх досі не було. Селянське почуття правовости не може погодитися з безперервним ламанням права. Дослідники догадуються, що війна так вплинула на Черемшину, що він забув, що є адвокатом і став знову письменником. Може воно виглядає трохи парадоксально, але мені здається, що саме підчас війни відізвався в ньому перш за все знову таки — правник. Той, що глибоко помічав і відучував новий правний стан, новий "лад", що був для нього лише безладдям, той, що бачив усе те безмірне горе села, весь трагізм конфліктів між почуттям вікової селянської простолінійної правовости і новим "правом" конфліктів, що неодмінно кінчалися катастрофально для праведних. Ці свої помічення й звязані з ними почування передав Черемшина-правник поетові-Черемшині. Так і виросла нова сторінка Черемшининої творчости, велика своїм артизмом, але й величава своїм трагізмом. Артизм походив від поета, а трагізм вбачав правник.

В своїй повоєнній творчості йде Черемшина далі цією дорогою, малюючи знову — вже втретє — новий правний лад. Широко розгорненою картиною є "Верховина". Старий Федір, що бачив долю Малярчукового роду, хоче боротися проти того доступними йому правними засобами: піти до нотаря змінити тестамент. Але безправство сильніше й він трагічно гине.

В дальших новелях цього циклю виведено такіж самі правні конфлікти, але на ширшій основі, бо вже йде тут не про село, а про весь нарід. Тут уже не Мокан ("Писанки") "правується", а ціла нація, бо йде тут за національну справу. Черемшина представив цей процес у ширшому аспекті. Це вже не процес Мокана і навіть не одного покоління — це процес цілої нації. Мокан і його покоління процес програли: Романа Мокана засудили на тюрму.

Так зросла творчість Марка Черемшини й так повставали проблеми його творів, починаючи від індивідуальних конфліктів у "Карбах" через громадські у циклі "Село вигибає" до всенаціональних у "Верховині". Зросла вся його творчість на вродженому йому глибокому ліризмі та на винесеному зпід селянської стріхи почуттю відвічної законности, що була скріплена студіями, замилуванням і працею цілого життя. Бо великий лірик, поет Марко Черемшина й визначний правник, др. Іван Семанюк, це чейже одне.