Василь Авраменко. На хвилях революційних років (зі спогадів)

Перша світова війна.... 

Після поранення я приїхав до Петрограду. Ходив до опери, до театрів. Був такий порядок, що ті, які були ранені, мали нашивки – сиділи з дамами, а всі полковники чи генерали, доки світло не згаситься – стояли. 

Пообіцяли мені відпустку на три місяці, а якби хотів женитися, то й маєток приписали б. Але я попросив дозволу, щоб відпустили мене поїхати на Білорусь, до Мінська. 

Згодилася команда, дали мені досить грошей, навіть купили шубу (хутро). Маючи відпустку й гроші, я зажадав собі команду видужуючих, приїхавши до Мінська. Серед видужуючих був такий Варвак, мав трупу “малоросійську”. Хоч був сам жид, знав нашу мову, умів ставити представлення українські. В трупі багато було також жидівських акторів. На представлення приходили й генерали і багато з генерального штабу. 

Я дуже любив ставити для солдатів комедії. Але недовго довелося ними утішатися, бо одного разу прийшли й оголосили мені, що с революція, хоч вони й були з генерального штабу. Я спочатку не міг дізнатися, що таке революція? “Цар відрікся престола", – сказали. Я здивувався – як же ж: о 8-ій годині ми ще співали “Боже, царя храні”!.. 

Я розпитував більше про революцію, не міг зорієнтуватися, що то є демократи, а що соціялісти. Рішив стати соціалістом, наказав зняти прапор царський, а повісити червоний, хоч і не знав сам, що й чому. Сказав лише всім, і жидам, щоб ішли завтра рано до церкви, але щоб уже не співали “Боже, царя храні", а молились за “времєнноє правітєльство”. 

Вийшли з церкви, солдати взяли мене на руки і несуть по вулиці, а там, в “городском саду”, вже “собраніє”: тисячі людей! “Ми єсть демократи, ми – за рабочій народ, зємля селянам, а фабрики й заводи для рабочіх”!.. “Ми – соціял-демократична партія! Ура-а-а!”. А я ж сам із селян, я ж офіцер, то я й собі давай промовляти... Написав вірш про Росію. Як я їм той вірш прочитав, а один бідний до мене підступає і просить, щоб я йому дав “один хуторок”, бо він має аж шестеро дітей... 

На другий день я вже собі урядую, коли ж сповіщають, що делеґація прийшла, Яната і Ковердинський, перший – міністер якийсь. Звиталися і додали: “Ми чули, як ви гарно по-українськи говорили”. Я здивувався, що вони сказали “по-українськи”, а не “по-малоросійські", зрадів. Вони повідомили, що сьогодні в “Білоруській хаті" вечором буде зібрання кількох українців: там буде редактор Петлюpa, українець з Петрограду, буде Лебединець, Іляшевич, Приходько, Симоненко і ще якісь дві жінки. 

Взяли мене в карету. Обставили “Білоруську хату” охороною, щоб ніхто зайвий не зайшов. Я приїхав з моїм: ад’ютантом Іваненком, який згодився робити порядок при охороні. 

На зібранні встав С. Петлюра і промовляв щось із годину, особливо про українську губернію. Я тоді підвівся і попросив через “Симоне Васильовичу”: “Прошу мені подати назви губерній українських”. Він подав мені щось 12, і сказав, що приїде Гучков та буде велика парада, та що вже є Українська Центральна Рада; приїде полковник Новохатський із Зеленого Клину, будуть хори. Ще він сказав так: „Як уже зачнеться парада і заспівають “Ми жертвою в бою”... по-українськи, всі українці мають зайняти свої позиції і щось сказати поукраїнськи". Все так і відбулось, і я там мав свою точку. Відбулася парада, за нами йшли жиди... 

Але по параді зачалася Керенщина, почалися з’їзди. Ми ухвалили, зібрати українців у Мінську. Симон Петлюра тоді був у Земськім Союзі урядником, воєнним чиновником. Він постарався про залю велику, і ми домовилися, що нас прийде щось 6-7, виберемо президію. 

Прийшли з Ковердинським, а спостерігачі, включно з дамами, кажуть: “О, то малороси збираються", а хтось крикнув: “Комітет!” Коли саме тут Петлюра йде, слава Тобі, Господи! Ковердинcький каже: “Ви будете предсідателем зборів, я буду відкривати, а всі інші – члени”. Петлюра йде, ми за ним, а тут хтось знову кричить: “Комітет!” Ковердинський встає і не знає, як говорити: “Гаспада, я пропоную сьогодні обобрать головою ґаспадіна Петлюру”. А всі на те: “Хорошо, хорошо” – поплескали. 

Петлюра піднявся, вже, як голова, всі затихли, відбувалися збори. Потім полковник Жуковський встав і закричав: “Гаспадін голова, я маю українськоє серце й душу, я не вмію по-українські говорить, але я зараз умру за Україну!” – після того, як ми заспівали “Ще не вмерла Україна”... А я й собі кажу: “Дайте мені сказати”, - і тільки перемінив замість сказати у вірші “до Росії”, я замінив на Україну, а всі – “Ура-а!”. 

Уже ми маємо свою Центральну Раду, свій хор, а в Києві вже наші перші полки і т. ін., військовий з’їзд. Я вже поробив козацькі жупани, золоті погони, шапки з шликами, хоч Керенcький і заборонив, ми ж були ще у федерації. 

Зібралися: Петлюра, двадцять людей, три вагони , паровик, кулемети – і до Києва! Вони поїхали, а ми тут лишилися, полк. Новохатський і інші. 

Згодом почали організуватися частини, прибували австрійські війська – полонені. Я дістав покликання з Києва, щоб їхав по деяких місцевостях і мав збори, говорив. Я приїхав до Орші. Там був якийсь шкільний професор, що мав образ Шевченка, хоч тоді й Забороняли. Я представився, що їду до Центральної Ради, але хотів би скликати збори. Ми з ним порозкидали українські летючки і зорганізували збори українців у гімназії. Прийшло повно людей. Приходить якийсь кубанець, питається: “Де ті українські козаки?” Ми сказали, що ось ми два з професором, він відповів: “То і я буду з вами, я є кубанський козак Петренко, я сяду разом з вами в комітеті”. Згодом прийшов ще якийсь професор з Буковини, назбиралося 5-6. Повна заля, поміж людьми багато якихсь військових, австрійці. Рано, як я приїхав і оголосив, що з комітету, мені сказали, що в Орші ще є якісь військовополонені, – я наказав їх розпустити. 

Зачалися збори. Встав якийсь священик і сказав: “Добре, що ви це організуєте, ви –  спасителі”. А потім почав говорити військовий-австрієць. Він дякував, що офіцер Авраменко наказав звільнити полонених, і каже: “Ми не австрійці, ми є українці-галичани, в австрійській армії”. Як гримнули “Ще не вмерла Україна”!.. 

Отак я, провадячи збори по дорозі, добився до Києва, Це був 1917 рік. Готель “Прага", число 10, де жив Петлюра. Я туди прийшов, а назустріч добродійка Ольга Петлюра і 6-тилітня донечка Леся. Пані сказала, що побачення з Петлюрою, то хіба чудом, бо вибрали Генеральним Секретарем, дуже зайнятий. Запропонувала чаю. Я згодився, коли ж сам Петлюра йде: “А-а, Василю!” Був у звичайнім убранню, тільки герб на руці, інших відзнак не було. Мав Отаман надзвичайну пам'ять, знав тисячі козаків і старшин. 

Привіталися, а я й кажу: 

– Ну, Симоне Васильовичу, ви тепер Генеральний Секретар, а я вже поручник, уже медалі маю, хрести і т. інше. Хочу бути генералом. 

 – Не будеш ти генералом, – сказав Петлюра. 

– Чому ? – запитався я. 

–Ти підеш до Драматичної Школи, – відповів Симон Петлюра, – і зробиш більше, як генерал. І більше не балакай, ось тобі Русова, ось тобі Антонович, Гаєвський, Конор-Вілінська – йди до Драматичної Школи, там тебе перевірять. 

Після поради Петлюри я подався до Драматичної Школи. Там я прочитав вірш “Чого задумались українці?”. Там мене оцінили, що так якби рівнявся 6-7 клясам гімназії, освітою й здібностями, і я опинився в Драматичній Школі. Прийшов Верховинець, уділив мені три лекції з балету, показав кроки балетні. Він був у Садовського, як дириґент і як капельмайстер, збирав і опрацьовував народні танки. 

Беручи лекції в Драматичній Школі, я мав дозвіл оглядати в театрі Садовського хід проб до постав “Про що тирса шелестіла” і інших, як грали актори. 

Але почалися великі військові події, включно з Крутами. Посунула Москва. У Києві мало не застрілили Грушевського. 

Як наступав Муравйов, мене призначили до телеграфу. Там були Андрій Кісь, головний сотник Приходько, Іляшевич і я, а Сирочинський, як технік телеграфу. Наша армія могла відступати, а ми мусіли лишатися до кінця. 

Почалися місцеві повстання... Тут прийшов Гайдамацький кіш, курінь – привів Петлюра. Розпочався великий бій за “Арсенал”, де комуністи спробували підняти повстання проти нашої законної влади. Билися, були бої. Зачалися страшні обставини, уже є війна! 

Мені дали помешкання в Києві, у жидів, які мали двох синів. Я прийшов до них, ну, все нічого. Я мав відзнаки частини. А вороги бомбардують Київ, бої йдуть. Ми не маємо можности щось творити. Люди розбігаються... Не знаю докладно, хто тоді наступав, думаю, що Муровйов. І ось ті два сини кажуть: “Не чіпайте Авраменка”. Ворог уже входив у Київ, нам дали приказ: “Розходіться, де можете". Ну, куди ж іти? Я шапку з відзнакою сховав, і прибіг додому, а жидівка каже (якраз набій-снаряд вдарив у ріг хати, мій стіл перекинуло), вона каже: “Дорогий Авраменко, ми вас любимо – тікайте ж, скиньте це”... Та й дали мені цивільну одежу. Тут якраз ті її сини йдуть, треба втікати, а куди? А вона каже: “Лізьте під ліжко”. Сини ввійшли, запитали про мене, а мати їм каже, що десь подався. Так вони й пішли, а жидівка й каже: “Ось, сини пішли до комуністів, Боже, Боже!...” 

<p>Шарж Карпенка на Василя Авраменка, 1921 рік</p>

Я тільки вийшов з дому, як мене зловили і повели туди, по Хрещатику, до Діміївки. Там така картина: зігнали большевики понад тисячу людей, стоїть велике вантажне авто і стоять один із сокирою, один з лопатою, два, що хапають за руки й за ноги; біля великого склепу стоїть великий стіл, за яким сидять комісари і хватають, кого за ноги, кого за руки – кого наліво, кого направо... Колодка і лопата – і один з них з одного розмаху відрубує голову й на той трак! Правдоподібно, що розправлялися вони з українцями-петлюрівцями. Серед наших хтось мав якимсь чудом гранату і кинув її прямо туди, на стіл комісарів, вибух був такий влучний, що їх всіх там розірвало, і люди кинулись втікати, а разом з ними і я подався вдолину, на Диміївку, де був якийсь монастир, де я сховався і таким чудом втік. 

Десь вкоротці по цій пригоді я зустрів брата, і ми вже разом з ним пересувалися, втікали. Якраз тоді українці організувалися під проводом Петлюри до походу на Одесу. Тоді Пінькевича і мене, як його ад’ютанта, післали на Одесу, бо він говорив по-французьки. Але нічого з того не вийшло. Мене приділили ад’ютантом до полковника Луценка, я вже мав уніформу. Запам’яталося мені, як у Києві, біля будинку Центральної Ради Пащевський бив тих усіх руських попів, Чехівський також бив. Один час Петлюра і Винниченко були заарештовані, а потім їх звільнили. 

Вернувся я до Києва, знову до школи Садовського, та лише на короткий час. Я був при охороні державних паперів. Почали вивозити папери державні з Києва до Винниці і Проскурова, архіви, та до Кам'янця-Подільського. 

Приїхали ми до Кам’янця-Подільського, як військові. Потім знову я був у Драматичній Школі, чи в трупі Садовського. 

Згодом, як зачали наступати большевики, то Огієнко, як головний, дав нам гроші, а сам утік. Таким чином я опинився у большевиків і, цікаво, що знову в жидів. Там, там також була ціла трупа. У однієї з тих жидівок були два сини, які пішли до Петлюрівської армії, як не дивно. Коли зачали в’їздити большевики, я мусів передягнутися в чумарку. Питають вони мене: “Хто ти такий?”, а я кажу “Артист”. У трупі був також Певний. 

<p>Василь Авраменко</p>

Наїхало комісарів повний театр. Відбувалася імпреза в честь Шевченка, співали “Заповіт”... 

Одного дня до Попеля в Кам'янці-Подільському прийшов большевицький шпіон, який мав підроблені документи, нібито від Отамана Петлюри. 

Другого дня відбувалася вистава під назвою “Борці за мрії”. Там виступало багато босяків, і я грав ролю одного босяка; там також брав участь дуже сильний бас Пухальський. Раптом почувся вистріл! Прибігає Борисоглібська та й каже: “Забили Попеля, втікайте!” Ми з Пухальським втікли, а тих інших позабирали (ще й тепер в Міннеаполісі живе Куценко, Нещадима і інші). Я втікав на долину, побіч Турецького моста. 

Коли ж новина: Петлюра підписав умову з поляками, і вже йдуть на Київ. Вернулися ми до Кам'янця-Подільського. 

Знову почались вистави. Я ще так добре не грав, хоч Садовський тренував мене, мало не бив. Коли ж прийшли на залю полякиофіцери, музика була – жидівська оркестра. Я тоді мав вільний день, сиджу в льожі. А тут полковник Чижевський витягає шаблю та й каже: “Гопак!”, а ті кажуть: “Мазурка!”, а він знову – “Гопак!” та з револьвера – трах!; а жиди далі грають таки “Гопака”, він пішов танцювати, а я вискакую з льожі і, хоч ніколи не танцював, як пішов і собі танцювати, і всіх перетанцював! 

Незадовго по цім зачали знову відступати. Командувачем призначили Чоботарьова, і я з ним відступав через Турецький міст. Большевики дуже багато потопили наших на Дністрі, як переходили до Галичини; будьоновці завдали нам шкоди. 

Половина трупи Садовського відступила, а половина чи сама там залишилась, чи її забрали силою... 

У 1920 році опинився я на цім боці Тарнополя. Нас завезли аж до Тарнова, де був уряд, потім ще до одного міста, де були ми, артисти, з нами були ще такі добрі артисти з трупи Садовського, як Левицький, Чугай і інші. Не було грошей, а я мав з собою ту шубу, що мені купили в Петрограді. Мені за неї давали 12 тис. злотих, великі гроші. Артист Певний пальто продавав, хотів тисячу злотих, то я продав свою шубу, а в нього купив те пальто за 500 злотих, вже маю гроші та й поміг усім. Залишивши їх у Тарнові, я поїхав до Галичини, заїхав згодом до Тарнополя, щоб купити ноти. 

Вертаюся я назад, а театру уже нема! Тоді я поїхав до Лодзя, винайняв театр. Привезли їх у костюмах, у яких тільки можна було, зачали виставу “Циганка Аза” й інші. Поїхав я ще за дечим, знову застав їх у Каліші, у таборі, та й я прилучився. Зачали там вистави. Аж приїхав Пілсудський подивитися та й пустив цю трупу артистів по всіх таборах. Це була перша школа танку, якою я керував. Я ще так добре тоді танку не знав, але було нас кілька, були з Буковини, комбінували разом. Потім приїхав Петлюра, символічно записався в члени, пожертвував щось п’ять тисяч. 

Пізніше я втік з табору інтернованих до Кракова. Там був поміщик з України Лішнєвіч. Він організував для офіцерів кабаре, перемовили мене туди. Згодом я втікав і опинився в таборі знову, потім знову в Краків, і там лишився на деякий час. Кабаре для полковників і інших зачиналося аж у першій годині ночі. 30 музикантів 55 як урізали “гопака”, а я як пішов танцювати – успіх і гроші мав відразу, ще й тим, другим посилав. 

Одного разу запропонували мені переїхати до Відня, до Познані, виступати й для німців. Я вже мав сто тисяч злотих. Я поїхав до Тарнова, виробив за 50 тисяч злотих право їздити по всіх містах, крім Галичини. Як я приїхав до Кракова, то робили велике прийняття для Галлєра. (Я тоді не знав, що він бився проти нашого Львова в 1918 році). Він був великий приятель Лішнєвіча, і вони зажадали, щоб вислали танцюриста й оркестру в маєток. Понаїздили княгині і всяка-всячина, і мене викликали. Дали мені самому 100 тисяч. Я думаю, буду танцювати “Ґонту”, а скажу, що то запорізький герць. Як зачав танцювати, а ті всі полковники взяли шаблі, зачали й собі бити, носили мене на руках. 

Ще мене запросили затанцювати в обід (бо вечером там була інакша публіка), а це для якоїсь польської княгині, яка по танцях просила мене лишитися, казала, що віддасть за мене доньку. Очевидно, не прийняв того, а поїхав до Бялобєльека, до кабарету та й виступаю, танцюю “Чумака”. Там була вже якась артистка, здається, російська, танцювала “Умірающій лебедь”. Їй за тиждень сказали, щоб вона змінила, а я танцюю українського “Чумака” – місяць те саме. Домовився з ними, оголошували мене тільки як українця. Як я робив присядку, мені кидали гроші, у присядці я їх збирав, і посилав потім до табору хлопцям у Каліш... 

(З фонозапису переписала Галина Полтава)