Соратник Петлюри, який прославив гопак на весь світ

20:44, 6 травня 2021

1920+.jpg

Хореограф із Черкащини Василь Авраменко зробив український народний танець популярним у всьому світі. Виступом танцівника насолоджувався президент США, а найвідоміший американський театр аплодував українцеві стоячи. Авраменко збирав гроші на перший український звуковий фільм і екранізував дві великі українські постановки.

Цього могло б не бути, якби не зустріч із Симоном Петлюрою

кузь.jpg

Тетяна Кузьмінчук

журналістка

Пік слави у Нью-Йорку

1931 рік. Нью-Йорк. Один із найвідоміших у світі театрів – Metropolitan Opera. Багатотисячна публіка  після запального гопака аплодувала стоячи. У залі були не лише етнічні українці, які прийшли подивитися на виступ земляків, а й численні глядачі-американці. Вони вперше бачили український танець, але також не приховували свого захвату.

013-1_new.jpg

Василь Авраменко

Фото: korsun.ic.ck.ua

На сцену під бурхливі оплески вийшов хореограф Василь Авраменко. Він святкував 10-ліття творчої кар’єри, а водночас і особистий ювілей – 35 років. Хоч Авраменко був ще молодим, а вже здобув світову славу й об’їздив із гастролями з десяток країн.

32564435_867523633427063_4452007402174152704_n.jpg

Василь Авраменко, сольний танець "Гонта"

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

– На концерті публіка сама танцювала, – розповідає директорка Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника Парасковія Степенькіна, землячка Василя Авраменка. 

Він народився за 16 кілометрів від Корсуня, у Стеблові. У цьому ж селі з’явився на світ Іван Нечуй-Левицький.

Зі слів директорки музею, під час концерту Авраменко виконував танець "Гонта".

– Василь був одночасно і балетмейстером, і режисером дійства. Можна сказати, що це був пік його кар’єри. Про цей концерт писало багато газет, – розповідає пані Степенькіна. Далі цитує одну з публікацій:

"Авраменко – людина виняткової особливості й високих талантів. Можливо, і геній. Йому тільки 35 років, а ось тепер як творець українського національного балету він став ідолом української еміграції в Америці"

Василя Авраменка називають "батьком українського танцю". Він зумів подати народну хореографію як окремий сучасний жанр мистецтва. А до великої сцени йшов крізь кров і піт: виростав сиротою, працював на шахті, їздив на заробітки до Росії, воював на фронті.

Петлюра й генеральські амбіції

1917 рік. Мінськ. Молодий солдат російської армії Василь Авраменко вже кілька тижнів перебував у відпустці, отримавши на фронті поранення. Хлопець мав творчу натуру, тому вирішив доєднатися до мистецького гурту, складеного з таких самих уже майже здорових пацієнтів-військовиків. Їхня трупа ставила українські вистави, виступала не лише перед побратимами, а й генералами. Авраменко дуже любив показувати солдатам комедії.

Зі слів Парасковії Степенькіної, у юному віці Василь любив театр. Про хореографію ще не думав.

– Ми не бачимо ні слова про те, що він ставив танці. Він займався драматургією. Ще 1915 року, коли Авраменко з братами був на заробітках на Далекому Сході, туди прибула мандрівна малоросійська трупа артистів, яка показувала українські вистави – "Наталку Полтавку", "Запорожець за Дунаєм", "Ой, не ходи, Грицю". "Наталка" справила на Авраменка колосальне враження: він перед очима побачив рідне село Стеблів, свою сестру і себе самого. Авраменко писав, що саме образи Наталки та Петра пробудили у ньому любов до рідного і, головне, до мистецтва. Хоч конкретно про те, що він буде хореографом чи танцівником, тоді не йшлося, – пояснює директорка музею.

6.jpg

Василь Авраменко

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

Після одного з виступів Василь дізнався, що цар зрікся престолу. Хлопець розгубився. Він не знав, що означає слово "революція", і не мав якихось визначених політичних поглядів. Іще кілька годин тому в церкві вони співали "Боже, царя храни" – а тут такі новини...

Symon_Petlura._Photo_1920s.jpg

Симон Петлюра

Фото: wikipedia.org

Наступного дня до їхньої частини прибула делегація на чолі з редактором-публіцистом Симоном Петлюрою, який тоді жив у Мінську. Зібралися всі тамтешні українці. Петлюра натхненно розповідав про створення Української Центральної Ради, про перші українські полки й навіть український хор у Києві. Це не залишило Василя байдужим.

– У приватній білоруській хаті зійшовся гурт патріотів для створення Української ради, яку там очолював Симон Петлюра. Очі майбутнього Головного отамана зупинилися на жвавому військовику Авраменкові. Той виступив перед форумом вояків із запальним словом, у яке вклав всю силу та свій свіжий сценічний досвід. 

Українізувавши свою військову частину, Авраменко став активним учасником визвольних змагань, – розповідає дослідниця Авраменкової творчости, кандидатка мистецтвознавства Леся Косаковська

Через деякий час Авраменко перебрався до Києва й поринув у вир маніфестацій, з’їздів і рухів. Він шукав нової зустрічі з Симоном Петлюрою. Колишній редактор обіймав посаду генерального секретаря з військових справ. Петлюра зустрівся з Авраменком у готелі "Прага" й одразу ж його впізнав. Юнак розповів, що вислужився до поручника, отримав медалі та прагне стати генералом. Утім Петлюра ошелешив Василя відмовою: йому не бути генералом. Він переконав хлопця йти до драматичної школи, бо творчістю зможе зробити набагато більше, ніж у генеральських погонах.

8.1.jpg

Шарж Карпенка на Василя Авраменка, 1921 рік

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

Танці за колючим дротом

Рік 1921. Каліш. До табору військовополонених у Польщі після падіння УНР привезли трупу Миколи Садовського. Серед інтернованих артистів – Василь Авраменко.

Він таки дослухався до поради Петлюри і вступив до Київської драматичної школи. Серед уроків був танок. Цю дисципліну викладав непересічний хореограф із Галичини Василь Костів-Верховинець.

Авраменко навчався недовго. У спогадах пояснював: "Почалися великі військові події, включно з Крутами". Він встиг відвідати лише три заняття Верховинця – але саме ці уроки вразили його чи не найбільше. Свій танцювальний "іспит" Авраменко склав уже в Кам’янці-Подільському, куди довелося переїжджати урядові та війську УНР.

– Він писав у спогадах, що під час вистави заграли гопака, і він вирішив затанцювати. Це була імпровізація. Затанцював так, як ніколи! І всіх перетанцював, – розповідає Парасковія Степенькіна

8.2.jpg

Шарж Карпенка на танцюристів першої школи українського танцю Василя Авраменка у таборі для інтернованих українських вояків у Каліші (Польща), 1921 рік

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

– Я вважаю, що це перша єдина відома згадка про Авраменка як про танцюриста. Тут він уже згадує, що не ставив спектаклі чи вистави, а почав танцювати, – додає Степенькіна.

Вже в таборі Василь узявся за немислиме: вирішив створити школу українського танцю, хоча мав за плечима лише кілька місяців практики. Проби відбувалися у жахливих умовах – у лазні, коридорах, бараках. Попри те, на заняття записувалися сотні охочих – від простих солдатів до старшин. Загалом через школу пройшло 1200 осіб. Їх називали "божевільними скакунами". Втім трупі Авраменка вдавалося навіть давати концерти.

16.jpg

Василь Авраменко з наймолодшими солістами своєї танцювальної школи у Форт–Вільямі. Онтаріо, 1926 рік

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

– Не було приміщення, танцюристи змушені були навчатися крадькома вночі. Але потім, коли вони показали свою програму, то тоді писали, що мистецтво українського танцю полонило всіх. Школа Василя Авраменка збирала овації. Є дані, що в серпні 1921 року на першому виступі Авраменка з групою танцюристів були присутні Симон Петлюра і польський маршал Юзеф Пілсудський, – продовжує Парасковія Степенькіна.

Глядачем танцювальних вистав був і Олександр Кошиць – уже знаний тоді диригент. Він приїжджав у табір шукати співаків для своєї хорової капели. "В новій одежі постала творча душа народу, повна вогненного темпераменту, надзвичайно тонкого почуття краси рухів, його гармонії і якоїсь невимовної удосконаленої елегантности... Мені здавалось, що я у сні", – захоплювався Кошиць.

Наприкінці 1921-го Авраменко таємно покинув табір.

– Завдяки американській місії, яка перебувала в таборі для інтернованих, школа Авраменка одержала деякі кошти для поїздки до інших осередків вояків УНР. Проте ця популярність, ця сила національного мистецтва спричинили зворотний ефект – закриття школи

Виступи колективу заборонили, і Авраменко був змушений втекти з каліського табору до Кракова, а потім до Варшави. На хліб заробляв виступами в розважальних закладах. Але вже перші гастролі Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною принесли йому успіх і славу, – розповідає мистецтвознавиця Леся Косаковська.

Авраменко мав широкий репертуар. Ставив танці на історичні теми – "Чумак", "Запорізький козак", "Плач Ізраїля", "Катерина". Виступав сольно і з ансамблем. Приїжджав із гастролями на Галичину й Волинь. Організував Гуцульський фестиваль. Започаткував школи українського танцю.

17.jpg

Школа українських танців Василя Авраменка при Українському інституті ім. Петра Могили. Саскатун, 1928 рік

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

З однією валізою

1925 рік. Торонто. Василь Авраменко з однією валізкою в руках зійшов із корабля на зовсім не знаний континент. Усі попередні досягнення на батьківщині нічого не важили: все довелося починати наново. Танцівник мусив емігрувати з України через посилення переслідувань з боку польської влади.

– У вересні 1924 року Авраменко влаштував концерт своїх учнів у Львові, аби зібрати кошти для гастролей за кордоном. Цю акція польська дефензива сприйняла як ворожу, Авраменка вкотре заарештували. І вкотре запропонували йому співпрацю – стати шпигуном-провокатором. Скориставшись нагодою та допомогою Українського громадського комітету, Василь Авраменко виїхав до Чехословаччини, а звідти – до Канади, – розповідає Леся Косаковська.

1.jpg

Українські емігранти, які навчалися у школі українських танців Василя Авраменка. У центрі справа (сидить) Василь Авраменко; 3-й ряд зліва: Олена Теліга (3-тя), Михайло Теліга. Подєбради, 1925 рік

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

У чужій країні Авраменко відвів собі на адаптацію лише два тижні. А відтак знову взявся танцювати – вже перед громадою Торонто.

Василь намагався гуртувати діаспорян Канади, а згодом і США. Виступав із лекціями, організовував тривалі танцювальні турне, відкривав нові школи, до яких знову записувалися сотні осіб.

Вже за шість років він вийшов на сцену Metropolitan Opera

Танці для президента

Рік 1935. Вашингтон. На Великдень Василь Авраменко виступив біля Білого дому.

– Хореографа на знак пошани після концерту прийняла президентова дружина, Елеонора Рузвельт. Є фото Василя Авраменка з першою леді, яке він часто відмічав на своїх фестивальних бланках, – підтверджує Парасковія Степенькіна.

Авраменко досяг слави. “Гопаком”, “Козачком”, “Арканом” милувалася публіка зі всього світу. Однак, попри безумовний творчий успіх, він постійно мав борги. Винагорода за виступи не покривала витрат. Учнів у школах ставало все менше. Інструктори звільнялися, бо тільки танці не могли прогодувати сім’ї.

Велика депресія стала для Авраменка поштовхом переосмислити кар’єру. У середині 1930-х він відважився взятися за не менш ризикову річ – кіно.

"Наталка Полтавка"

1936 рік. Нью-Джерсі. Поблизу Трентона на фермі американського українця Тимофія Яременка – останній знімальний день. Для знімання фільму українська громада подарувала бутафорію і навіть свійських тварин. Головна героїня виконувала свою останню партію. Під час фільмування панувала цілковита тиша: апарати були надзвичайно чутливі й ловили навіть незначний шелест. Але ось режисер сказав "Знято!".

– З Авраменком працював Едгар Ульмер, відомий австро-угорський і американський режисер. Коли його запитували, чого він почав працювати з людиною, яка не мала ніякого досвіду в кіносправі, він сказав, що йому просто не можна було відмовити – так багато в ньому було ентузіазму. У фільмі – багато танцю. Інколи на знімальному майданчику було до 200 танцюристів. Василь Авраменко сам виконав сольний гопак, – розповідає Парасковія Степенькіна.

Фільм "Наталка Полтавка" – давній задум Авраменка. Ця історія не відпускала його ще відтоді, коли він уперше побачив її на Далекому Сході. Року 1933 Василь навіть їздив до Голівуда пропонувати екранізацію. Втім безуспішно. Це Авраменка не зупинило. Він знайшов гроші на свою ідею і заснував власну корпорацію "Авраменко фільм".

– Він почав збір коштів на "Комітет Першої української говорячої фільми". Квитки на перші кіносеанси були випущені заздалегідь і виконували функцію своєрідних облігацій, – пояснює Леся Косаковська.

Авраменку вдалося зібрати 70 тисяч доларів. Театральним продюсером стрічки став Микола Садовський. Мав допомагати і Олександр Кошиць, утім вони з Авраменком не порозумілися, їхні зв’язки обірвалися.

Попри труднощі, 25 грудня 1936 року фільм таки вийшов на екран. Стрічку демонстрували в 17 містах. На кіно, яке навіть не мало англійських титрів, публіка йшла охоче – у самому Вінніпезі за перші п’ять днів фільм проглянуло майже 10 тисяч глядачів. У нью-йоркському кінотеатрі "Рузвельт" "Наталку Полтавку" демонстрували впродовж трьох тижнів

Утім професійні критики висловили до стрічки чимало зауважень. Мовляв, немає належної динаміки, не вистачає акторської майстерности. А сам Авраменко настільки хотів продемонструвати гарну українську душу, що переобтяжив фільм музичними номерами. Зі слів Лесі Косаковської, оглядачі також вказували на недовершеність сценарію, несмак та технічні хиби деяких епізодів.

52.jpg

Василь Авраменко

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

Новоспечений режисер виправив свої помилки в ще одному масштабному кінопроєкті – "Запорожець за Дунаєм". Американська преса схвально відгукнулася про стрічку. Через ініціативність Авраменка спохватився і Радянський Союз. Майже водночас із діаспорними постановками з’явилися і радянські версії "Наталки Полтавки" та "Запорожця за Дунаєм" Івана Кавалерідзе. Коли вони вийшли в американському прокаті, часто глядачі не могли зрозуміти, чий саме фільм вони дивляться.

Сам Василь Авраменко, попри свої таланти та визнання публіки, так і не збагатився в Америці. Втім він цього й не прагнув. Провадив аскетичний спосіб життя. Їздив світом у незмінних чумарці-свитці, вишиванці та шапці-кучмі. Любив зупинятися не в готелях, а у своїх учнів. Він не хотів витрачати грошей на себе, якщо міг вкласти їх в улюблену справу.

Василь Авраменко помер 6 травня 1981 року, на 87 році життя.

У 1993 році, невдовзі після відновлення Незалежности України, Авраменка перепоховали в рідному Стеблові, виконавши останню волю земляка.

Схожі матеріали

600-.jpg

Екранні “двійники” Петлюри

15.JPG

Мрія, яка так і не стала реальністю

1_3866-1-96-6.jpg

Дослідники виклали у мережу унікальні фото і документи про смерть Симона Петлюри