Залюблений у мистецтво головнокомандувач

Диригент

"Так наче зараз бачу дрібного хлопця, худого, аж сутуловатого, ясноволосого, з ясними, що аж блестіли, очима, одягненого в руденьку курточку зі стоячим комірцем", — згадував Симона Петлюру його шкільний товариш Іван Рудичів, пізніше завідувач Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. У 1889—1901 роках вони навчалися в Полтавському духовному училищі та семінарії.

Ще змалку, за спогадами Рудичіва, Петлюра мав нахил до мистецтва, театру та письменництва. Мав гарний голос і любив співати. "Де весело, де співають, то вже й чути його голос, його безжурний сміх або оживлену балачку", — писав Іван у спогадах. Співав Петлюра в хорі, у бурсацьких компаніях. Мав співаник, куди занотовував різні українські пісні та поезію, спонукав бурсаків ці твори виконувати. Невдовзі взявся ними диригувати.

"Починає буває стиха водити руками, — згадує Рудичів, — а потім, розкриваючи їх на ввесь шир, давав повну волю і рукам, і голосу та почуванню, сам співаючи". Ще грав на скрипці і любив театр. Кілька разів на рік адміністрація бурси дозволяла учням влаштовувати "балі з танцями". Там хлопці розігрували різні театральні сценки. Петлюра був організатором таких імпрез, знаходив реквізит, продумував культурну програму. Частенько сам виступав на сцені. "Добре виходили в нього ролі п’яниць, а особливо жіночі", — згадував жартома Іван.

Петлюра дуже любив читати та переказувати прочитане іншим. "Не вміє нічого розказати, значить не читає, значить йолоп", — казав про байдужих до книжок бурсаків. Мав лідерський, втім лагідний характер. У бурсі отримав прізвисько "мама" за те, що захищав слабших. "Покривджені малі бурсаки завжди несли йому свої жалі, — згадував Рудичів, — а він їх потішав, обіймав за шию". Розбійників карав здебільшого словом, але й стусанів не шкодував. При цьому сам був дуже вразливим, навіть сентиментальним. "Не раз доводилося бачити у нього на очах сльози", — дивувався Іван Рудичів.

У 16 років Симон перейшов на навчання до Полтавської духовної семінарії. Утім наука його розчарувала: дратували великоросійський стиль викладання, відсутність в семінарії українознавчих предметів, лекції про "зрадника Мазепу" під час відвідин семінаристами Шведської могили (поля Полтавської битви).

Усе це викликало у Петлюри спротив. Він долучився до таємних студентських гуртків, де семінаристи вголос читали заборонені українські книжки, співали революційні пісні. «"Найпопулярнішими піснями були у нас "Не пора, не пора", "Шалійте, шалійте", "Як умру, то поховайте"», згадував Рудичів. Втім Симон більше любив пісні тужливі, романтичні. Часто декламував або співав "Не забудь, не забудь, юних днів, днів весни" Івана Франка на музику Миколи Лисенка. Через ці співи його і вигнали із семінарії.

Сталося це 1901 року. Тоді в Полтаву прибув композитор Микола Лисенко, якого у російський колах називали "сепаратистом". Петлюра, диригент семінарського хору, вирішив запросити улюбленого композитора послухати як хлопці під його орудою виконають заборонену російською цензурою кантату Лисенка "Б’ють пороги" на слова Тараса Шевченка. На несанкціонований концерт увірвався ректор семінарії. Звинуватив Лисенка в "мазепинской интриге", Петлюру — відрахували з останнього курсу навчання.

"Це була артистична натура, вроджені здібності якої офіціяльна наука скорше тамувала, ніж розвивала", — згадував товариша публіцист Андрій Жук. Вони познайомилися 1901 року. Тоді Петлюра, за спогадами Жука, перекладав на російську мову Франкові "Перехресні стежки". Хотів опублікувати її в якомусь із російських журналів, щоб заробити на життя, заразом — відкрити очі росіянам на українську культуру.

Арт-критик

У 23 роки Симон Петлюра почав журналістську кар’єру. Перші публікації надіслав до львівського "Літературно-наукового вісника", який редагував його улюблений письменник Іван Франко. Писав здебільшого на культурну тематику: про стан освіти на Полтавщині, відкриття археологічного музею у Катеринославі, розкопки Запорозької Січі, гастролі українського театру на Кубані, вихід з друку україномовної Біблії у Лондоні.

Писав з Кубані, де упродовж 1902—1904 років переховувався від переслідувань російської жандармерії. Займався там підпільною революційною роботою, вивчав в архівах історію українського козацтва. А ще заочно познайомився зі своїм майбутнім музичним амбасадором – диригентом Олександром Кошицем, який у ті роки збирав у кубанських станицях український пісенний фольклор. Про це Петлюра-журналіст написав до львівського Вісника. Як і Кошиць, Петлюра із громадою українців Кубані підписав та надіслав до Києва груповий вітальний лист композитору Миколі Лисенку з нагоди 35-річчя його творчої діяльності.

Наприкінці 1905 року, після проголошеної царським маніфестом політичної амністії, Симон Петлюра переїхав до Києва. Занурився у суспільно-політичну працю, став відомим українським журналістом і мистецьким критиком. Бо, як казав про нього партійний колега Микола Порш, "кохався у всьому гарному та естетичному".

Так, в газеті "Рада", де з літа 1906 року Петлюра працював секретарем редакції, окрім політичної публіцистики писав рецензії до рубрик "Театр і музика", "З наукового, літературного та артистичного життя". Паралельно завідував театральним відділом в журналі "Україна". Із вересня 1907 року став головредом газети "Слово", де висвітлював суспільні, політичні та культурні проблеми. У той же час працюв завлітом у театрі Миколи Садовського, де часто виступав перед глядачами театру з лекціями про українську драматургію.

"Петлюра був великим любителем театрального мистецтва, — згадував один із авторів газети "Рада" Дмитро Дорошенко, згодом міністр закордонних справ Української Держави, — він писав у "Раді" рецензії на українські театральні вистави, і його рецензії були дотепні, оригінальні, талановиті". Петлюра також писав відгуки на українські й зарубіжні книжки, музичні огляди, ювілейні присвяти видатним діячам культури, провадив хроніку та аналітику культурного життя України та світу. Лише в газеті "Рада" за 1907 рік вийшло близько сотні його матеріалів та репортажів культурологічного спрямування. Свої статті часто підписував криптонімом П².

"Вважаємо п’єсу Винниченка невеликим надбанням для української літератури", – критикував Петлюра п’єсу "Щаблі життя". "Красиві, іноді вірні "мазки" художника, але немає суцільного, психологічного образу", — написав про повість "В дорозі" Коцюбинського. "Те, що ми маємо справді цінного в сфері чистої поезії — належить тільки Шевченкові, в сфері музики — Лисенкові, в сфері драми — Старицькому і Карпенкові-Карому", — Петлюрівський культурний канон у 1907 році.

Хоча і до нього Петлюра мав претензії, особливо до театральних корифеїв. Його дратував "цвілий" і "застарілий" український репертуар з надмірними проявами "етнографізму" та "галушкового патріотизму". Тому він радив драматургам братися за написання соціально актуальних тем, а режисерам — за постановки зарубіжних п’єс. 

"Минає ось уже скоро два роки, як українська сцена могла фактично скористатись певними театральними свободами, — писав він 1907 року в одній із рецензій, — але Шекспір і світовий репертуар ще десь далеко від неї, ще й досі панує на ній Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький, наші старі знайомі, що всім надокучили, а в де-яких п’єсах — хуже печеної редьки!".

Коли ж із такими порадами прийшов на український ринок російський театральний критик Суворін, рекомендуючи українцям російський репертуар, Петлюра відповів: "Більш природним і логічним буде, тай для цілої справи корисним, коли українські труппи будуть не "русско украинскими", а просто українськими з широким всесвітнім репертуаром". І радив землякам придивлятися до норвезької, польської та німецької "драматичної штуки".

Те ж саме стосувалось опери. Петлюра тішився постановкам на українській сцені опер Лисенка, утім рекомендував не відкладати переклади українською мовою лібретто опер Сметани й Монюшка.

Уже тоді він переймався, щоб на українські сцени увійшов світовий репертуар, а українське мистецтво презентували за кордоном. Петлюрі йшлося про культурну дипломатію. "В особі Заньковецької ми могли б показати цілому культурному світу на конкретне втілення тих глибоких і коштовних сил артистичних , які таїть в собі українська нація, — писав він у статті "На бенефісі Заньковецької" в газеті "Рада" 1907 року. — Ми глибоко впевнені, що Заньковецька чарувала б і захоплювала європейську публіку так само, як чарувала її Елеонора Дузе, або Сара Бернар".

Петлюру бентежило зневажливе зображення на українській сцені євреїв, котрі, як зазначав, "чи не у всіх п’єсах виступають шахраями, визискувачами, взагалі наділеними негативними рисами". У передмові до українського перекладу п’єси Євгенія Чірікова "Євреї" Петлюра тішився, що п’єса "збуджує в серцях глядачів глибоку любов до пригнобленої нації", називає євреїв "народом-мучеником".

Петлюра одним із перших в Україні порушив проблему економічного захисту творчих професій. У статті "Про життя і працю українських акторів" в газеті "Слово" за 1908 рік обурювався: чому українські актори не мають із антрепренерами трудових угод? чому не забезпечені лікарняними? чому мають ненормований графік роботи і низькі зарплати у порівнянні з працівниками фабрик і заводів? чому їх возять на гастролі у "скотських вагонах" і свавільно штрафують? "Штрафи так припали до вподоби атрепренерам, — писав Петлюра, — що їх тепер не цураються навіть "демократичні" українські антрепренери, такі як Садовський". У відповідь на цю статтю Петлюри Микола Садовський пригрозився "накидать намордника на писок писаки інсінуатора".

Амбасадор

Восени 1908 року вже відомий український журналіст та редактор Симон Петлюра переїхав до Петербургу, а згодом до Москви. У серці ворожої імперії він взявся за справу, яку замислив ще в студентські роки, — розкрити очі росіянам на Україну й українську культуру. Займався цим упродовж 1912—1916 років на посаді редактора одного з найавторитетніших на той час українських журналів "Украинская жизнь".

"В характері редактора журналу, котрий був призначений в першій мірі для інформації російського громадянства, — писав у спогадах Андрій Жук, — С. Петлюра виконував перед тим громадянством ролю свого рода амбасадора".

Редактор-амбасадор замовляв найкращим українським авторам статті на різні українські теми, важливу роль відводив культурі. "Молюся "Богові України", аби натхнення Вам послав при написанні тої статті!", — звертався він до Дмитра Донцова, щоб той написав матеріал про Лесю Українку. Петлюра і сам написав багато культурологічної публіцистики ("Іван Франко — поет національної чести", "Пам’яті Коцюбинського", "Пам’яті Лисенка", "До питання культурної творчости" тощо). 1914 року підготував номер до 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка.

Хоча від початку своєї редакторської роботи сумнівався у можливості достукатися до російського суспільства. "Не певні, на мою думку, ті "добрыя чувства", які покладала "Укр. Ж." на росіян, — писав Петлюра у листі до Михайла Грушевського 1912 року, — На почуттях ніколи не можна будувати національну політику, отож і шлях сей вважаю мильним, а сподіванки, що "вони" нас пізнають та почнуть інакше ставитись — помилковими і почасти, з національного боку, шкідливими".

Залюблений у мистецтво головнокомандувач

Року 1917 Симон Петлюра повернувся до Києва й очолив українське військо. Як Генеральний секретар військових справ Української Народної Республіки він і тепер не забув про культуру. "Жертвуйте українські книжки, газети, відозви, жертвуйте гроші для закупки літератури і одсилки на фронт нашим братам-воякам, — написав у відозві до народу в серпні 1917 року. — Розумна, написана зрозумілою мовою книжка зробить велике культурно-просвітнє діло серед наших земляків на фронті, встановить духовний зв’язок їх з нами".

Петлюра пропагував серед українських вояків культуру читання, закликав українські видавництва "озброювати армію національною літературою", дав доручення створювати при військових частинах бібліотеки. 

При Скоропадському Петлюра пішов в опозицію. Планував створити масштабну всеукраїнську газету для протидії напливу російських журналістів в Україні. Зрештою очолив Всеукраїнський союз земств (об’єднання регіональних органів місцевого самоврядування із центром в Києві), аби, як говорив на аудієнції із Гетьманом, "спільними об’єднаними силами всіх українських земель творити свою національну культуру".

На цій посаді розгорнув масштабну культурну програму: у кожному українському повіті планував заснувати зразкову школу імені котрогось із видатних діячів української культури; розробляв ідею всеукраїнського реєстру маєтків історико-культурного значення; планував брукування великих українських історичних доріг. Один з найяскравіших спецпроєктів Земства під його головуванням — упорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. У планах навіть було прокладання до могили Кобзаря дорожнього шосе, запуск щотижневого пароплаву Київ-Канів, облаштування на Дніпрі причалу й пляжу, створення біля могили туристичної інфраструктури та бібліотеки, куди б із творчими резиденціями приїздили письменники та художники.

Утім плани не втілилися. У липні 1918 року Петлюру за підозрою у підготовці антигетьманського повстання відправили до Лук’янівської в’язниці. Щоб "спокутати вину перед громадянством за вимушену бездіяльність", він і тут береться за культурну працю. В ув’язненні упорядкував літературну збірку "Незабутні", переклав українською мовою роман французької письменниці Коллет, в якому, як він пише, йому заімпонувала перемога ідеї демократії.

Нарешті, у січні 1919 року, заради перемоги демократії Симон Петлюра ініціював свій наймасштабніший культурний проєкт — відрядив до Парижа Українську Республіканську Капелу. Аби піснею здобути Україні міжнародне визнання і військову допомогу у війні з Росією, а також протидіяти брехні російської пропаганди, що заявляла, як і сьогодні: українського народу не існує.

"Завдяки цій державній інституції генерал Петлюра, керівник нової Республіки, вирішив спробувати показати світу окремішнє існування та етнічну ідентичність свого народу", – писав після прем’єри хору в Парижі французький критик Раймон Шарпантьє.

Окрім Парижу співаки виступили у Лондоні, Брюсселі, Відні, Празі, Женеві, Барселоні – загалом у 45 містах десяти європейських країн. За два з половиною років гастролей дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах – Королівській опері Гааги, Віденському концертгаусі, Брюссельському оперному театрі Ла-Монне, Палаці каталонської музики Барселони, в Берлінській та Варшавській філармоніях. Гітом гастролей став “Щедрик” Миколи Леонтовича.

Тепер уже західні арткритики друкували захоплюючі рецензії на українські концерти за кордоном. Петлюра їх читав і виправляв у текстах помилки.

"Щоб познайомити світ із багатством українських пісень залюблений у мистецтво головнокомандувач відрядив до Європи хор", – писав про успішний проєкт Петлюри оглядач роттердамського видання Wereldkroniek. Колега із гаазької De Hofstad додавав: "Хор, який ми чули в Королівській опері, дійсно викликає здивування і повагу до українського народу". Бельгійський критик резюмував: "Українське мистецтво – нове, але потужне. Хто його відчув, не може не полюбити України".

Усього в європейській пресі вийшло понад півтисячу таких публікацій. Диригент Кошиць надсилав переклади статей Петлюрі, звітував у листах до отамана про успіхи гастролей: "Швейцарія, Франція, Бельгія і Голяндія в один голос говорять про Капелю, як про якесь чудо. Вітають ідею такого рода пропаганди, говорять явно і одверто про наші політичні змагання". Петлюра всю кореспонденцію збирав в окрему папку, наставляв диригента продовжувати гастролі.

"Коли вас будуть інтерв’ювати, – інструктував Кошиця за півроку до прем’єри "Щедрика" в Карнегі-гол – незамітно говоріть: українська музика – пісня “незалежна” – “своя” – “непохожа” – “своєрідна” – є частиною незалежної України".

Попри це cвітова демократія підтримала Росію. "Щедрик" залишився на еміграції у США, Симон Петлюра – назавжди у Парижі. 

Хоча похованим "залюблений у мистецтво головнокомандувач" хотів бути на Чернечій Горі. "Коли вже говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям, — згадував слова Симона Петлюри його близький товариш Василь Королів-Старий, — то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами!".