Паризькі адреси Головного Отамана

Остання подорож

Шлях Симона Петлюри з Варшави до Парижа зайняв майже 10 місяців – від останнього дня 1923-го до жовтня 1924 року. 

<p>Симон Петлюра (1879&ndash;1926), 1919 рік</p>

Тим часом він хвилево зупинявся у Відні, Будапешті, Цюриху, Берні, Женеві. Послуговувався прибраним ім’ям Stepan Mohyla.

Його супроводжував Вячеслав Прокопович, колишній голова Ради Народних Міністрів УНР. Він пригадував той період, коли доля судилась "пережити в купі – часом в одній хаті – останні роки його [Симона Петлюри] життя, по товариські ділити з ним горе часте і радощі рідкі, їсти гіркий хліб на чужині". Прокопович занотував, що Головний Отаман поділився з ним своїм планом відновити ширшу політичну працю в Західній Європі, об’єднати свідомі сили української еміграції у боротьбі "проти найстрашнішого й наймогутнішого ворога – Москви" й розбудувати тісні відносини з європейськими країнами. 

На початку жовтня 1924 року Петлюра отримав дозвіл на в’їзд до Франції. Повідомляючи в листі про приїзд радника дипломатичної місії УНР у Парижі Миколу Шумицького, він просив підшукати житло в Парижі: "Щоб було недорого, спокійно, а разом з тим, щоб і працювати літературно можна було". А ще зазначив: "Хотів би пожити хоч місяць у спокійній обстановці. Маю таку моральну утому і такі пошарпані нерви, дякуючи всьому, що прийшлось пережити, що мрію про спокій – хоч протягом одного місяця – як про передумову і моральної рівноваги, і дальшої праці".

Український Париж

16 жовтня Петлюра та Прокопович прибули до Парижа. Винайняли дві кімнати з кухнею (27, rue Belgrand, XX округ). У той час Головний Отаман часто відвідував помешкання Шумицького поблизу Пантеону та Люксембурзького саду (78, rue Gay Lussak, V округ). Деякі дослідники вказують цю адресу як місце проживання Петлюри в перші дні після приїзду. Він зазначав її своїм кореспондентам для листування з позначкою Pour le Profes. ("Для професора"). Наприкінці січня 1925 року перебралися до готелю Idéal (192, Av. Daumesnil, XII округ). Попри брак фінансів, життя Петлюри в Парижі було доволі насиченим. Він багато читав, щодня мандрував паризькими вулицями, відвідував мистецькі галереї, музеї, а також цвинтарі Пер-Лашез і Пассі.

Симон Петлюра розглядав Париж як політичний та культурний центр, важливий для налагодження зв’язків з європейським світом. Щоб координувати діяльність різних організацій, на початку 1925-го було створено Союз українських емігрантських організацій у Франції (42, rue Denfert-Rochereau, XIV округ). Його очолив Микола Шумицький. У жовтні того ж року почав виходити громадсько-політичний і літературно-мистецький часопис "Тризуб" (адреса редакції у той час: 19, rue des Gobelins, XIII округ). У передовиці його першого номера Петлюра стверджував: "В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, – в її неминучости ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя".

Убивство

Навесні 1925 року Петлюра оселився у готелі At Home, сьогодні – Hôtel du Collège de France (7, Rue Thénard, V округ). Наприкінці літа до нього з Варшави приїхали дружина Ольга й донька Леся. Обідати ходили в недорогі кафе, яких тут не бракувало – неподалік був розташований університет Сорбонна. Часто відвідували ресторан Bouillon Chartier (3, rue Racine, V округ). 25 травня 1926 року неподалік цього закладу, перед книгарнею Gibert анархіст, вочевидь більшовицький агент, єврей Самуїл Шварцбард із револьвера випустив у Головного Отамана сім куль. П’ять пострілів були влучними. 

Пораненого доставили до шпиталю Charité (47, rue Jacob, VI округ), розташованим за понад кілометр від місця замаху. Там він і помер о 2-й годині 35 хвилин пополудні. Року 1942 лікарняну каплицю передали Українській греко-католицькій церкві. Сьогодні в церкві Святого Володимира Великого (офіційна адреса: 51, rue des Saints-Pères, VI округ) є пам’ятні таблиці з написами українською та французькою мовами: "Симон Петлюра, голова Української Народньої Республіки, Головний Отаман Українських збройних сил, важко ранений – на вулиці Расіна в Парижі – ворогом української державности був перенесений до лічниці “Шаріте”, в склад якої входила оця церква, і тут помер 25 травня 1926 року".

Прощання

Симона Петлюру поховали 30 травня 1926 року на цвинтарі Монпарнас. Панахида відбулась у Румунській православній церкві (9, bis rue Jean de Beauvais, V округ). Церемонія зібрала кілька тисяч людей. З усіх кінців світу надходили телеграми та вінки з жовто-блакитних квітів. Член Уряду УНР в екзилі Олександр Шульгин писав у листі до подружжя Шишманових: «Промов не було, заспівали тільки “Заповіт”, який справив серед цих обставин колосальне вражіння… Ще не було події, яка б так незвичайно схвилювала все українство. Люде страшенно оплакували і оплакують С[имона] В[асильовича], який втілював в собі саму ідею української державности й боротьби за неї».

Відтоді щороку 25 травня о 14:35 українці збираються біля могили Симона Петлюри на молебень і панахиду, щоб віддати йому свою шану. У 1954 році над похованням встановили пам’ятник роботи відомого у Європі українського скульптора Григорія Крука. Тут же згодом поховали його дружину Ольгу (1885–1959) та доньку Лесю (1911–1941).

Нерукотворний пам’ятник

У Парижі є ще одне пам’ятне місце, пов’язане з Симоном Петлюрою. Через два місяці після вбивства Головного Отамана Вячеслав Прокопович (під псевдонімом С. Черепин) опублікував у часописі "Тризуб" статтю "Пам’ятник нерукотворний". 

Один із найближчих однодумців і послідовників Петлюри зініціював заснувати Українську бібліотеку його імени. Прокопович наголошував на необхідності відповідної репрезентації української культури перед Європою. Діяльність Української бібліотеки в європейському інформаційному та культурному просторі він безпосередньо пов’язував з іменем Симона Петлюри, який "привертав не тільки словом, але й ділом нас до заходу, і чия свята кров пролилася на вулицях Парижу".

Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі, що була заснована того ж 1926 року з ініціативи Комітету вшанування пам’яті Симона Петлюри (перша локація: 19, rue des Gobelins, XIII округ; нині: 6, rue de Palestine, XIX округ), уже впродовж майже ста років акумулює книжкові та періодичні видання україніки, зберігає цінні архівні та музейні артефакти, пов’язані з життям та діяльністю Головного Отамана, документальні свідчення боротьби за українську державність, колекції української еміграції. Сьогодні вона є найдавнішою українською інституцією в Європі, яка репрезентує українську культурну й документальну спадщину та береже пам’ять про Симона Петлюру.