Книжковий проєкт Симона Петлюри. Галина Пагутяк
11:13, 8 січня 2024
Під час національно-визвольних змагань 1918—1919 років один британський генерал хотів зустрітися з Симоном Петлюрою у його ставці під Жмеринкою, і таки зустрівся. Він сподівався побачити когось на кшталт огрядного і вусатого Тараса Бульби, і коли перед його очима постав худий блідий чоловік середнього зросту, схожий на клерка, що розмовляв тихим голосом, він спершу не повірив, що той міг мобілізувати таке велике військо. У цьому війську, до речі, воювало п’ятеро чоловіків із моєї родини, і бодай один із них бачив виступ Отамана. Петлюра володів досконало ораторським мистецтвом. Починав тихо, поступово підвищуючи голос, в очах з’являвся натхненний блиск… Правда, генерал так і не зрозумів в чому сила українського полководця, як і його армії.
Виключений з духовної семінарії, невдаха для оточуючих, що заробляв собі на черствий хліб страхуванням, Петлюра зумів стати успішним полководцем, бо з дитинства звик до холоду, голоду, нестатків, як і ті селянські діти, що повірили в ідею України й пішли воювати. Він був одним із них. Саме харизма і дар стратега, незалежне мислення і абсолютна чесність забезпечили Симону Петлюрі одне з найчільніших місць в пантеоні українських героїв. Націю рятують абсолютно чесні й непідкупні люди. Скільки таких зараз в українському війську? А в політиці, культурі?
Симон Петлюра, 1919 рік
Фото: tsdavo.gov.uaСпогади письменника і художника Василя-Короліва-Старого про Симона Петлюру варто вивчати у школі, а особливо у військових ліцеях та академіях, тим більше, що обидва були не лише земляками, а й щедро обдаровані моральними чеснотами. Доля їх то зводила, то розводила, але тільки географічно. В усьому іншому письменник і політик залишалися однодумцями.
Василь Королів-Старий (1879 — 1941)
Фото: wikimedia.orgЦе було у Києві, перед Жовтневим переворотом 1917 року, коли співчуваючи достойному чоловіку, що жив у страшенних злиднях з дружиною і маленькою дитиною, друзі запропонували йому пристойну роботу і навіть теплий світлий кабінет. Петлюра запідозрив, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, відмовився від посади у земстві, але очі його спалахнули радістю, коли він почув про працю у редакції "Книгаря", де були не дуже хороші умови. У військовому відділі. Головним редактором цього часопису, що виходив з 1917 по 1920 роки, був Василь Королів-Старий.
"— Так, я напишу вам про потребу української військової літератури. Ви ж навіть уявити собі не можете, яка в цьому нині гостра потреба. А це у нас абсолютно незоране і несіяне поле. І коли доля присудила нам бути й орачами, й сіячами, мусимо кинути ми й перше зерно, мусимо не тільки говорити, але ж негайно чинити! – І знов його очі блищали, і він з запалом говорив про необхідність мати певну і вправлену національну армію, бо з Москвою нам ще довго доведеться битись, хай там буде не монархізм, а найліберальніший режим".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Це було сказано в ті часи, коли українська демократична інтелігенція браталася з російською демократичною інтелігенцією, як-от у нас у 2014 році, якщо пам’ятаєте провальну акцію "Львов говоріт по русскі". І Петлюру вважали через те також неадекватом, що не бажає ніжитися у теплих хвилях океану позитиву, глузували з "військових забаганок Наполеона зі страхових агентів". Пригадайте, чи за 30 років незалежності у нас з’явився бодай один притомний підручник чи просто книга з військової справи для українських військових. Не мемуари, не мелодрами з потоками сліз про війну, а фахові книги. Бо Сунь Цзи чи Клаузевіц — це добре, але не у ХХІ столітті. Те, що відповідає реаліям московсько-української війни повинно було з’явитися бодай малим накладом задовго до 2022 року. Армію з совєтської не перетвориш на армію національну лише наказами та указами. Увесь офіцерський склад слід було перевести на інші стандарти, які б відповідали саме українським національним особливостям, враховували досвід того ж самого Петлюри, чи командирів УПА, а не сліпо копіювати досвід іноземців, хай це буде навіть уславлений Маннергейм. Тоді б не було ні хапуг воєнкомів, ні масової втечі здорових чоловіків за кордон, ні бездарних командирів, ні зрадників, для яких присяга народу України лише бюрократична процедура, яку треба пройти, щоб стати військовим. Я впевнена, що у нас знайшлися б люди серед науковців, журналістів, письменників, які б допомогли бойовим офіцерам, інженерам, технікам оприлюднити свій досвід. Це їхній обов’язок перед батьківщиною та військом, яке її захищає. І створити при Міністерстві оборони видавництво, яке б видавало фахову військову літературу. Понад сто років минуло, а спрага та сама.
Схожі матеріали
