Перший український мотоциклевий рейд. З газети "Новий Час" 1932 року

00:17, 4 серпня 2022

мотопробіг

У міжвоєнні роки автомобілі та мотоцикли поступово переставали бути екзотикою для Галичини. Тоді набули поширення авто- та мотопробіги. У червні 1932 року члени українських спортивних товариств здійснили одноденний мотопробіг за маршрутом Перемишль — Львів — Черче. У ньому брав участь і дописувач львівської газети "Новий Час", який побажав залишитися невідомим. На шпальтах газети він оприлюднив розлогий нарис, у якому описав пережиті пригоди та враження від побаченого у Львові та в селі Черче.

Оригінальний правопис тексту збережено. Статтю розшукав Ігор Петрій.

Мотором по краю – Перемишль – Черче

В неділю, 19 червня ц. р. — рано в ранці (год. 4.) заграли машини на перемиському ринку. На мотоциклях пишались зелені прапорчики, на яких виднів напис білою стяжкою "Плай". Тільки на капітанському AJS ще маяв білий прапорець з емблємою УСК "Беркут" — Перемишль. Мотоциклісти в одностроях, що їх "чисто" по українськи зовуть фершалюнками і гавбами.

Братія була в піднесеному настрої і "ґазувала" во всю. Машини гуркотіли мов летунські пропелєри. Хтось сонний із вікна послав нам ранній "привіт" та годі було розібрати тих "доброзичливих" слів.

Дуґляс — як найслабший мотоцикль — вистартував в год. 4.15. В пів години пізніше рушили AJS і BSA. Ми на BSA.

Погода була прекрасна. Шлях початково був добрий.

Біля Яворова наздогнали Дуґляса і спинились на хвилю, щоб зробити знимку. Околиця чудова, шлях веде лісами, горби і долини. Цей шлях добре надававсяби на рейд наколесників.

Перемишль

Площа Ринок у Перемишлі, 1930 рік

Фото: nac.gov.pl

Семигорбя — сім горбів і сім долин — мов з казки, що оповідає: "за сімома горами та за сімома долинами жила злюча баба...". Та слава Богу, що не довелось нам стрічати жадної злющої баби.

Їдеш мов на гірській залізничці, то в гору, то в низ. Мотори тягнуть сімдесяткою. Свистить вітер. Стріпуються прапорчики – мов крильця бистролетної птахи.

Хай живе Кант!

Нема простору! Наші машини пожирають простір сімдесяткою — сімдесять-пяткою... Сімдесять шість... сімдесять сім... сімдесять вісім... сімдесять де...

Сто-оп!

Гамулці свистять... Починаються вибої. — Янів і так аж до Львова.

У Львові на Янівській рогачці вітали нас відпоручники і члени Т-ва "Плай" з проф. Гайдучком на чолі і одинокий представник укр. преси, відпоручник "Нового Часу". По привіті — пішли ми спільно на Янівський цвинтар поклонитись могилам героїв УГА.

Потім самі мотоциклісти пігнали на машинах на площу Сокола-Батька, де відбувались легко-атлєтичні змагання. Здивувала нас немало зникаєма кількість глядачів. В Перемишлі все ж таки куди краще. На спортових імпрезах буває щонайменше в десятеро більше глядачів, ніж це було в неділю 19-го червня ц. р. на площі Сокола-Батька у Львові.

Підчас того, як ми приглядались змаганням, одна з ґрацій (а стояло їх після припису з мітольоґії — три) забажала мати цілу ґрупку рейдистів на знимці. Та годі їй було зловити тих рейдистих молодців, бо не хотіли станути — до апарату. Вкінці таки уставились ми і ґрація з радістю (що аж ямочки на щічках поглибились) зловила нас на клішу.

Оттоді то і мій очний обєктив зловив її образ на серцеву клішу, та дарма стараюсь тепер заретушувати його. Раз-у-раз — навіть без виявляючої купелі — виринає образ її гарненького личка з ямочками.

Ех, ті ямочки!

А далі прийшов якийсь добродій і попросив, щоб ми потрудились за барієру, бо бажають нас сфільмувати і так ми легким коштом забавились у фільмаматорів.

Що не говоріть, а бути укр. мотоциклевим рейдистом — прекрасна річ. Воно й не так важко. Щож сядеш (що правда терпиш від сідла по польських дорогах, що часто густо приходить настирливе бажання сісти на мінуточку в мидницю з холодною водою, — та це дурниці!) ну, й сядеш на сідло і — вибачте за слово — ґазуєш. Ґазуєш і сидиш, повірте, більш нічого. І за те стаєш славним. В ґазетах пишуть, делєґації тебе вітають, ґрації з ямочками і без — ловлять тебе на клішу і без кліші, фільмують тебе — мов справді якого Аманулу або іншого антихриста.

Отак і нас посадили на лавку, наставили апарат і братія вже насторожилась, як звичайно до фотоґрафії, та оператор наказав:

— Рухатись!

Так ми і порушились — головою в ліво, в право. Щойно поправді ми розрухались, як вже було по всьому. Я оглянувсь, чи і "ямочки" були при нас, як нас фільмовано. Та на жаль не було, так і фільм буде без ямочок.

гран-прі Львів

Глядачі під час Гран-Прі Львова, 1932 рік

Фото: nac.gov.pl

З площі Сокола-Батька поїхали деякі з нас до музею ім. Т. Шевченка, де відбувалась графічна виставка. Тут п. Михайло Драґан приспів нам з поясненням деяких експонатів, а на наш запит, чому так мало відвідувачів, заявив нам, що воно так "як звичайно". На площі Сокола-Батька догадувались ми, що певно укр. Горожане Львова не цікавляться спортом, а за те більш мистецькими здобутками. Та на виставці виявилось, що мистецтво також не підходить їм під смак.

Та один з рейдистів піддав думку, що тепер гостює у Львові цирк, а крім цього перегони — дві події, що дають більше емоції, ніж якісь там кидання диском або скоки (хай собі молодь скаче, на теж вона й молодь!) або хочби й якісь графічні богомази (не видали!), між якими до речі є прекрасні твори наших мистців.

По обіді пішли ми на перегони Йдеться про автомобільні перегони на Ґран-Прі Львова, які відбувалися того ж дня, 19 червня 1932 р. Переможцем змагань став німець Рудольф Караччола (1901–1959), якого вважають одним із найкращих автогонщиків міжвоєнної Європи.

Ах, що це за пир емоцій! Що за могутня симфонія машин! Це мов лєґендарні змиюки розлючені гнались одна за одною видаючи страшний — смертельний рев.

Караччіоля був божеський!

Та нажаль треба було вирушати в дальшу путь і ми пішли до Спортової Палати, де стояли наші мотори.

Розпитували, кудою кращий шлях до Черча. Відповіді ріжнились. Виявилося, що шлях до Рогатина мало знаний між автомобілістами. Кінець кінців повірили ми голові клюбу польських наколесників, який цілком брехливо і мабуть навмисне — бачучи наші прапорчики — поінформував нас, що шлях на Бібрку найкращий.

Вирушили ми зі Львова в 19-ій годині. На першім кільометрі за Львовом почулась із якогось мотору перед нами перша лайка. Це такий ніби добрий шлях. А дорога така мов справді хтось навмисне повижолоблював на злість мотоциклістам.

В країні з порядною адміністрацією повинен би висіти транспарент через дорогу з трупячим черепом і кістками навхрест та написом: "Для мотоциклів дорога поліційно заборонена".

Уявіть собі засохлу пільну дорогу, що по ній пару днів назад в дощ переїхала сотка фір навантажена камінням. От вам буде образ т. зв. "гостинця" до Бібрки.

Найбільша скорість, яку можна було на цьому шляху розвинути, було 20 км. Час від часу мотори приставали, бо машиністам руки вянули. Не в силі було втримати ручок. Тай тим було не до жарту, що на присідці їхали з заду.

— Хиба завертаймо, бо ледви чи всі дотягнемо свої машини до ціли.

— Всеодно, їдем! — рішили на капітанському моторі.

Надія: — Може справді за який кільометер, два — поправиться дорога, а тоді майнем сімдесяткою. Адже "презес" казав, що цей шлях найкращий.

Надія і віра — половина успіху. Якби не те, мабуть не доїхалиб.

В Бібрці добирали бензину, хоча повинно було вистарчити всім машинам бензини аж до Черча. За Бібркою такий же самий шлях.

Вже й ніч запала.

Підкидує далі — здається душу вибє з тіка. Вже ніхто навіть не ремствує, не лається, тільки часом як вже аж в печінках заболить, тоді згадує презеса і його цілу фамілію до десятого покоління.

мотопробіг

Мотоцикли перед початком мотопробігу у Кракові, 1932 рік

Фото: nac.gov.pl

Ті, що на присідках позаду час від часу вививають ногами — мов балєтки, та кріпко тримаються руками. Хоч просто в манеж поступай акробатом після такої їзди по справді польській дорозі.

Оттак добиваємо поволі далі.

Стоп!

Дуґляс занімів.

Влодко Б. "капітанує". Закасав рукави і давай приглядатись — каліці. А власник тільки руки розклав. Він, до речі, лікар. Ех, якби то була людина, то може і поставив би на ноги. В кожному разі не стояв би так безрадно. А може і коневі дав би раду. А тут — чорт його знає!

Обмацували-приглядались.

– Щось гамулець скривлений і ланцюх спадає, — пояснює д-р Н.

Вкінці дошукались. Вісь при задному колесі — на двоє.

От і дороги, чортиб їх забрали! Це такий висказ співчуття нещасному власникові Дуґляса.

— Так, так, але що тепер робити?

— Нема чого чекати. Треба пхати мотор до найблищого села. Може там щонебудь вдасться зробити. А як ні, то каліку на залізницю і назад до Перемишля! — така була рада найдосвідченішого мотоцикліста, нашого капітана Влодка Б.

Як пхати, то пхати.

Тож одні пхають, а другі напихаються за той час. Поділ праці — такий закон в природі.

А тут "ніч яка Господи — місячна, зоряна, видно, хоч голки збирай"

і поетично і романтично і прекрасно — тільки неприємно. Пхаєш каліку, замість того, щоб в отаку то прекрасну ніч розводити новітній романтизм на металевих конях, розворухати сонну тишу музикою моторів.

А на зустріч каліці — біла шапка.

— Висьцє кто пановє? Пановє позвольон позволєнє язди, довуд реєстрації.

Га, щож! Нічого не вдієш і тиць під ніс і позволєнє і довуд.

Біла шапка покивала над нещастям головою і порадила, щоб в Стрілиськах (недалеко — кільометер відсіль) звернутись до доморослого Форда. Є в Стрілиськах такий! (Мотоциклісти мотайте на вус!)

І справді в Стрілиськах доморослий Форд оглянув, понюхав та обіцяв, що це для нього забавка.

— Так за дві, три годині буде готово.

Рейдисти рада в раду порішили: обсада скаліченого Дуґляса лишається в Стрілиськах, а решта їде до Черча і там буде чекати. Всеодно одні другим не поможуть, а збавлять собі ніч.

А спатоньки так хочеться.

В вухах ще гомонить пекельний рев машин зі Стрийської. Втома придавлює оловом тіло.

До Черча вже недалеко — щось біля 20 км.

А там: чародійні, мінеральні води є.

"Хто їх напється, цей обновиться

І тому краще в душі стає".

Так обіцяє пісня, що рознеслася по українських землях широким гомоном. І ще щось більше обіцяється в пісні:

"Будеш у Черчі з кохання пяний,

Зазнаєш повню усіх вражінь".

— Гей, придавай ґазу! Начхать на дорогу! (аби їх по смерти по таких дорогах собаками волочили!) коби хоч кістки довезти до того Черча.

"Будеш у Черчі з кохання пяний".

— З нами щоправда є члени Т-ва "Відродження", а навіть якісь "старшійші" з цього благородного Т-ва, та їм саме захотілось найбільше того черчанського опяніння.

— Придавай ґазу!

— Душу випре! Мотор поломиться!

— Дурниці, придавай ґазу!

Італійці ніби кажуть:

— Побачити Неаполь і вмерти!

Магометани мають свою Мекку, а ми — Черче.

9.jpg

Будинки мінеральних купалень на курорті у с. Черче, Рогатинський повіт Станіславівського воєводства, 1938 рік

Фото: nac.gov.pl

Уявіть собі, яке сильне бажання було в наших рейдистів спочити і від свіжитись цілющими водами, коли насувались на думку такі порівнання — до речі — не зовсім безглузді.

Перед самим Черчом шлях покращав. Так принаймні здавалось. А може наші тіла стали вже нечуткими на потрясення — чи може саме повітря так цілюще злагіднювало удари — в плечі.

Нарешті!

Зітхання мов довголітніх скитальців при повороті до рідного краю.

І щож?

От собі село. Хати, як хати. Таке перше вражіння. Все спить, нігде ні живої душі.

— Ґазуй во всю, щоб чортам в пеклі лячно стало. Хай почують в Палатці, що рейдисти вже дорейдували.

Ґазуєм, аж іскри з вифуків летять, а дим під хмари стелиться.

Переїхали ціле село.

Ні чичирк!

Хочби тобі якась собака відізвалась, а то — ні звука.

— Може сильні джерельні ґази всіх повидушували, чи яка мара?!

Переїхали далеко за село, бо казали нам, що лічничі заведення "десь в боці".

Аж тут... BSA підскочив бідолаха, затріпотав мов підстрелений заяць і пристанув.

Дефект!

Хочби ця "радість" в селі сталася, щеб нічого, але звідти до середини села яких принаймні 4–5 кільометрів. Пхати мотор нема сили. Треба тут якось латати.

Латають, як звичайно добра душа капітанська Влодко Б. і власник "каліки". А інші — хто просто звалився на дорогу і захропів, а хто пішов на розшуки.

Я з тими, що на розшуки пішли. Дійшли ми до якоїсь хати. Стук–стук у віконце. Та де тобі! Жадна Маруся до Грицька не цікава вийти на воркуваннячко. А Грицькам щоправда і не до воркування, та якби так дуже просили то може якось пішлоб...

Та біда, ніхто не то, що не запрошував на воркування, а просто не відзивався. Оттак до сімох хат добирались. Гукали, стукали — мало шибок не повибивали, та все даремне.

А хати побудовані на взір старих козацьких оборонних хуторів. Хоч до рана вигукуй! Ніхто не відчинить. Деж наша славна гостинність козацька?! Гей, гей! а під ту хвилю дуже нам придаласьби.

Нічого робити, посідали, а щоб не позасипляли, почали оповідати про "політику", якто її вести з гарним полом. (Звичайна балачка тепер поміж многонадійними старшими "кавалєрами"). І так ждем божого змилування. По хвилі ніби хтось йде. Справді, якісь дві молодиці. Веселі – веселенькі. Як дізнались ми опісля — з весілля від куми вертали.

— А кудою йти до лічничого заведення? — питаємо.

Подивились молодиці по собі та й знизили раменами — немов казали:

"Чорт зна про що питають", а по хвилі одна з них:

— Ніби то до купелів?

— Егеж.

— О, туди просто, а там вже буде видно.

Черче

Мешканки села Черче, 1938 рік. Фото Генрика Поддембського

Фото: nac.gov.pl

Ідемо просто, щоб було "видно", а на зустріч нам якийсь парубіка в міщанському вбранні. Не хоче вертатись, щоб показати нам шлях — мовляв — "змучений, бо з данцінґу вертає". (Ніврочку, цивілізоване оте село Черче!)

Далі надійшов нічний сторож, а в день він "місить болото для панів", як нам зарекомендувався. Цей вже точніше розповів нам про "купіль" і взявся нас провадити туди.

— Панів досить в купелі — всілякої масти. А поправді більше бабів панських. Що роблять? Пють воду, купаються в болоті і бавляться — звісно пани. Бавляться в "качєли" (цебто круґлі) і в "говки". Так в говки! Оттак во-о бють решетами (ага, це теніс!). Трохи кумедно. Якби так господар погравбися то набравбися такого сорому, що й людям на очі не показавбися. А пани не дбають. Так, пани на вас чекали тай спати пішли. (Наше розчаровання).

Так у розмові з нічним сторожем дійшли ми до нашої ціли, можна сказати розбитками, бо пішки.

І станули ми перед дивом.

Наче гарний сон. Наче майстерно зроблена сценічна декорація. Місяць у повні, огорожа, город, Палатка, на склоні горба церковця, а далі там "Роксоляна" і інші віллі. А з боку великого майдану сільські хати.

Та ні, не сон, онтам назустріч нам йде якийсь "достойник" з золотом на шапці. Пішов збудити директорів, а сторожа післав до моторів і ми залишилися самі. Опустились на одну з лавок, що тут довкола. І сон склеїв нам повіки. Та не на довго. Прийшли і попровадили нас до "Роксоляни" (зазначую, що це пансіон, щоб баламуцтво не ширилось!). По хвилі і на моторах решта приїхали за нами.

А далі: гарна кімнатка, ліжко маленьке і — рейд в Нірвану.

Треба одначе признати: поготовість заряду для гостей — надзвичайна. Хоч пізня вже була пора (пів четвертої), а вчера з дансінґом дожидали нас довше ніж до двайцятьчетвертої, обслужили нас всім, що тільки потрібно для змореного мотоцикліста.

Черче.jpg

Алея у парку мінерального живця Черче, Рогатинський повіт Станіславівського воєводства, 1938 рік

Фото: nac.gov.pl

Чудотворне Черче!

Навіть сон кращий в Черчі. Мерзери моглиб дудоніти над самісиньким вухом, ані не моргнувби з нас ніхто.

А вранці (справді не дуже то було вранці, бо 9-та минула) надтягнув "скалічений" Дуґляс. Додержав обіцянку доморослий Форд зі Стрілиськ.

Погода прекрасна.

Погостили нас сніданком, а дир. Тарас Витвицький в своїй гостинності, як хазяїн Роксоляни не пожалував для нас ані бритви, хоча звичайно кажуть, що бритви і... іншого домашнього "мебля" не позичається навіть найліпшому другові (за те він собі сам — за її дозволом — позичає).

А далі зайшли до Палатки, де зустрілись з п. п. ред. Лепким Л., дир. Бавленком, Др. Ясінчуком і деякими знайомими літнищанами. Вітали нас щиро і радісно. Вибачались, що не підождали на нас, та втратили вже надію, чи приїдемо. Справді чули, як грали мотори, одначе думали, що це проїзжі, бо так довго не показувались, а поїхали гейби в сторону Рогатина.

Маестро Льоньо обрався чічероном і опроваджував нас по всіх будинках. Не поділював нашого захоплення моторами, волівби коника і опроваджуючи нас змальовував, якби то він "рейдував" з Перемишля верхи до Черча. Та ми ніяк не піддавались розмальовуваному ним романтизмові. Ледви, чи встругнув би на коникові 200 км. за день.

Дуже цікава саля Палатки, що служить на дансінґи і на їдальню, своїми малюнками. Стіни помалював артист Е. Козак (відомий "зизник"). Це хроніка початків заведення в образах.

Передруковано з: Новий Час. 1932. Ч. 162 (1214). 25 липня. С. 2; Ч. 163 (1215). 26 липня. С. 2; Ч. 165 (1217). 30 липня. С. 2.

Схожі матеріали

Микола_Чубатий

Микола Чубатий "Моя служба першолистопадової ночі". Зі спогадів 1973 року

4.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 2

5

“Живець Підлюте”. Стаття з газети “Діло” за 1932 рік

10.jpg

Анатоль Курдидик "Їду до Черча!". Стаття з газети "Діло" за 1934 рік

Шухевичі_ред.jpg

Російська окупація Львова. Зі щоденника Володимира Шухевича за осінь 1914 року. Частина 2

jaremche 1200-630.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 3

10

Листи з Галичини до США після російської окупації 1914–1915-х

5

Як вижити у російському полоні. Спогади медсестри з Тернопільщини про події 1910—1920-х років

bohdan lepkuj.jpg

Богдан Лепкий "Матура"