"Іду на Ви". Стаття Галактіона Чіпки 1934 року

Свого часу, менш-більш тисячу літ тому, впало таке слово на українській землі: “Іду на ви!”. Мусіло воно падати і багато раніше, але літописець цього нам не переказ, бо, або не знав, або кидали цей вигук люди мало впливові, мало знатні чи мало могутні.

Зате вигук великого войовника Святослава треба було відмітити і Нестор це відмітив.

“Іду на ви!” – гукав Святослав до ворогів, коли вибирався на них війною. Один, два, десять разів йому вдалося, але раз вороги, які не мали звичаю остерігати противника, засілися в лозах і бідний князисько втратив не тільки всю добичу, але й рідну голову.

Не знаю, чи під впливом Святославових слів, чи по традиції – захворіли українці на дивну хворобу. Називається вона «ідунави» і наробила нам за останніх тисячу літ більше шкоди, як град, пошесть чи інші інвезії.

Ще якби нащадки Святослава приготовлялися бодай так, як їх предок (про відвагу та хист не говорю!), то хоч кілька разів удалось би їм побити противника. А то без підготовки, без обчислення сил, без вижидання на відповідний момент – “Іду на ви!”. Противник тоді плює в жменю і лупить.

Та грубо помиляється той, хто думає, що це вчить розуму.

“Святославович”, набравши, як бідний в торбу, тільки й роздумує над тим, до когоб знову гукнути “Іду на ви”. Знайшовши – гукає і – знов програє.

Публичне і приватне наше життя повне таких непідготованих вигуків і – по за тим іде – повне програних.

Ще нічого нема, ще навіть плян не зовсім розроблений, а ми вже страшимо противника: “Чекай! Тепер ми тобі!”. Противник мобілізується, жде на наступ, а не діждавшись – сам наступає. Застає слабо обсаджені окопи, здобуває їх від першого удару і… йде “на ми”.

Взлоститься українець на українця (дуже часто зовсім справедливо!) і тоді до нього: “Та я вас, мій пане, з посади викину!”. Загрожений противний намотає собі те все на вус і … викине з посади тамтого.

На тім не тільки терпить викинений, але й наше життя, бо людина була вартісна.

Думаю, що час нам вилічитися з тої нашої хвороби і почати хорувати на іншу.

Публічно:

–         Ми? Алеж, панове, ні гадки не маємо. Під цим оглядом ми дуже слабо стоїмо.

І одного дня – як грім з ясного неба.

Приватно:

–         Я проти вас?! Ні! Але люди можуть вам це зазле взяти.

І постаралися, щоби люди взяли…

Спробуймо!

Джерело: Діло. 1934. Ч. 49 (13.594). 24 лютого. С. 7.