"Там, де гинуть гори національних скарбів". Спогад про гетьманський палац у Батурині

<p>Кирило Розумовський (1728 &mdash; 1803)</p>

Саме тепер у нас іде реставрація одного з найважніших памятників українського камянного будівництва кінця XVIII віку — палати гетьмана Кирила Розумовського. Реставрацію розпочато позаторік, дякуючи жертволюбности правнука останнього гетьмана України — графа Камила Розумовського, який пожертвував на цю ціль 150 000 австр. корон. Реставрація, хоч і дуже поволі і з великими перервами в роботі, посуваєть ся все ж таки наперед і обіцяє в недалекім часі вже зовсім закінчити ся. До цього часу дворець стояв пусткою, без дахів, вікон, дверей, підлог і т. и. даючи иноді в негоду під своїми широкими склепіннями захисток батуринським пастухам. По смерти первісного його власника Кирила Розумовського1803 рік він, згідно із заповітом гетьмана, перейшов до рук одного з синів його — кн. Андрія Кириловича Розумовського. Але цей останній ніколи в ньому не жив, перебуваючи далеко від України і її колишньої столиці — Батурина; князь нудився тихим і одноманітним батуринським житєм і здався на північ до шумного петербурзького двору — туди, де протікла більша половина віку його батька і де атмосфера була для нього рідніша батуринської. Ведучи там на широку ногу житє, він незабаром попав весь у борги і батуринський замок при публічним розпродажі батуринський маєток князя1811 рік перейшов у власність уряду. Уряд не знайшов кращого способу зужиткувати його, як поставити в ньому на постій москалів, перебування яких в замку так сильно відбилось на ньому, що коли навідалась ревізія, то Москалів зараз же було переведено із спустошеного замку в хутір Шовковицю2 верстви від Батурина, а наглядувати за палатою поставлено простого сторожа батуринця. З того часу і до сього в палаті ніхто не живе і вона, як уже було висше сказано, стояла пусткою доти, доки не знайшлись добрі люди, що звернули увагу на неї і не заходились реставрувати її, — бо простоявши більше 100 років майже без усякого догляду і охорони, вона внаслідок некультурности жителів Батурина і не кращого відношення до нього довголітнього власника — уряду) обернула ся за цей час весь майже в одні руїни. За все своє 100-річне опікуванє батуринським замком, уряд зі свого боку не тільки ні разу не спробував вжити яких-небудь заходів проти некультурного розхищення гетьманських дворцьових скарбів, а навіть ще й сам "вь видь поозрения" знайшов необхідним знести до основаня оден з корпусів замку, який мав кількадесят кімнат.

Тепер, щоб не стояв він пусткою, думають по реставрації як небудь практично зужиткувати його і щодо сього є три думки: одні хотять бачити в ньому яку небудь школу (малярську, учительську), иньші знова бажають, щоб в ньому містилась санаторія для зістарілих малярів, літератів, ріжних громадських діячів і ин.; граф же Камил  Розумовський, завдяки коштам якого і йде реставрація  замку, хоче, щоб в відреставрованім палаті його прадіда був музей старовинних річей, маючи якенебудь відношення до останнього гетьмана України — з одного боку і музей національного українського мистецтва — з другого.

<p>Палац у Батурині</p>

Мало хто знає про нинішнього Розумовського, як про консерватора історичних старовинних памяток. А межи тим, за кілька літ діяльности в сім напрямі у Камила Розумовського назбиралася чимала збірка дуже інтересних і коштовних річей — переважно тих, що мають таке чи иньше відношення до особи останнього гетьмана України. Тут є і мебель Розумовського, і стародавні портрети і всякі книги, папери, автографи, вирізки з газет і журналів з статями про Розумовського і т.и. Сі б памятки, разом з иншою нашою старовиною, розкиданою по всьому Батуринові, ввійшли б у сей музей.

І з сього боку, дуже-б було б бажано і як не можна ідейно, щоб памятки про останнього українського гетьмана містили ся в його палаті в останній українській гетьманській столиці. Однак ся симпатична думка гр. Кам. Розумовського стрічає на свому шляху до здійснення перепони. Перш за всього, кажуть, що істнованє вже аж 4 музеїв в чернігівській губернії3 в Чернігові і 1 в Глухові (музей української старовини ім. М. В. Шугурова, засн. 1903 році) не сприятиме дальшому розвиткові і зросту батуринського музею, по друге, що колиб і засновано було такий музей в палаті, то, знов же таки, находячись в глухому, закутковому містечку, далеко від міста і залізниці30 верств від станції Конотоп, він би дуже мало одвідувався, як і взагалі кожен провінціальний музей: брак же залізниці якаб утрудняла комунікацію з Батурином, ще б більше унеможливлював се одвідуванє музею і в результаті батуринський музей — в глухому, закутковому містечку, рідко ким відвідуваний, не приносив би тієї користи, яку міг би приносити при других обставинах, потягаючи на собою одні лиш видатки.

***

Тай чи може бути не користним засованє всякого нового музею на Україні — там, де пропадає стільки всякої старовини, де гори національних скарбів — архітектурних, малярських, різбярських – гинуть, як ні в одній країні?...

Сих скарбів богато на Україні і особливо на гетьманщині, що їх би вистачило ще на десять таких музеїв старовини, який би мав заснуватись в Батурині, а не то що яких небудь там 3 чи 4… Щож торкається спеціально Батурина, то ні в одній колишній столиці українських гетьманів Глухові, Чигирині — не полишилось стільки всякої старовини з нашої минувшини, ніде так вона не гинула і не гине від рук некультурної людини, як в нім. Портрети, мармур з гетьманських палат, кріпостні мури, чудові старовинні кафлі — зникають безслідно на наших очах і то дуже швидко. Так, наприклад, деякі памятки з батуринської старовини, котрі можна було бачити ще яких небудь 5-10 років тому, тепер уже не зоставили по собі слідуГай Мазепи, 3-й корпус дворця Розумовського і т. п.… А скільки їх було 50-100 років тому назад? Не дурно оден з західно-европейських туристів першої половини минулого століття (якшо не помиляюсь, то здається, що гр. де-Лягард), побувши в Батурині і обдивившись його старовину, назвав його "природним музеєм історичних річей"musee naturel des choses historiques.

Так, се дійсно був музей — багатий, цінний, цікавий музей, майже весь погибший внаслідок безперервного і безконтрольного його розхищення… Але і та невеличка часть його, що не встигла ще погибнуть, зберігшись донині, також має безперечний інтерес для кождого Українця. І істнованє музея в місті, так багатого на всякі історичні спомини, з полишившимися в нім памятками — тільки-б украсило його! Мало того. Воно-б ще не дало згинути і тим памяткам з нашої минувшини в Батурині, що досі не згинули.

На нашу думку не зовсім вірна гадка, що находячи ся в глухім закутку, батуринський музей мало ким одвідувався би. Щоправда брак залізниці не міг би не відбитися на числі його одвідувачів, особливо зимою, коли всяке житє в Батурині немов завмирає. Але за те літом в одвідувачах не булоб недостачі: маса дачників, приїжджаючих щороку літувати в сей прекрасний закуток України, туристів — піших і кінних, прибуваючих одвідати руїни минулої слави колишньої столиці українських гетьманів і чимало иншого приїжшого люду давало-б музеєви літом потрібний контінгент одвідувачів.

Окрім сього, призначивши батуринську палату для музея не довелось би робити в середині її деяких переробок потрібних для школи, як наприклад, зацегловувати ніші в стінах, то-шо і нарушати таким чином, сим уже внутрішню архітектуру замку.

Колиж доведеться вже бути в батуринській палаті семинару, то бажано було б , що-б новий будинок, який думають будувати для учительського персоналу, був збудований після такого-ж зразка і на тім місци, де колись стояв 3-й корпус замку, зруйнований в середині першого десятиліття рос. урядом на обози Москалям.

Батурин, 11 серпня 1913.