Життя і смерть дітей у Гетьманщині | Ігор Сердюк

09 листопада 2021 р.

Дитинство у часи Гетьманщини було набагато важчим ніж тепер. 55% померлих були дітьми! Убивцями немовлят дуже часто ставали саме матері. 

Життя сім’ї, починаючи від зачаття дитини, строго регламентували церковні правила. Сам Петро Могила описав як хрестити сіамських близнюків та інших “дивоглядів”.

Про те, яким було життя українських дітей 300 років тому у “Без брому” розповідає доктор історичних наук Ігор Сердюк. 

– Пане Ігорю, доброго дня! Дякую, що ви з нами. Ви дослідник дитинства Гетьманщини, і нам передусім треба зрозуміти і розібратися з дефініціями. Дитинство 300-400 років тому і дитинство зараз. Наскільки це релевантні поняття?

images-reviews-serdiuk_0.jpg

Обкладинка книги Ігоря Сердюка "Маленький дорослий: Дитина та дитинство в Гетьманщині XVIII ст."

Фото: krytyka.com

– Думаю, розібратися з дефініціями буде найскладніше. Тому що, написавши книжку, я не можу сказати достеменно, що 300 років тому дитина – це людина якогось конкретного віку чи така, якій притаманна певна діяльність (чи види робіт). Може бути багато різних конкретних випадків, коли одна дитина швидше соціалізується, вступає в дорослий світ – і навпаки. Тогочасне і сучасне дитинство схожі у тому, що хтось у 18 років є повноправним дорослим, а хтось і в 30 залишається дитиною або уособлює те, що можна назвати “відкладеним повноліттям” в певних іпостасях. 

Єдина безумовна сентенція, що дитинство 300 чи 200 років тому було значно коротшим та інакшим ніж сьогодні. Модерна культура, починаючи з ХІХ століття, розтягує дитинство, пропонує нові форми соціалізації, наприклад, масову освіту. Тоді настають, формуються нові етапи дорослішання чи продовження дитячого віку. 

Якщо раніше дитина була ніби маленьким дорослим або швидко і різко дорослішала, то зараз ми маємо ще підлітковий чи юнацький вік – як довший проміжний етап.

– Давайте спробуємо помандрувати шляхом дитини від початку – навіть не від народження, а від зачаття. Зачаття дитини: що треба було зробити, щоб це було правильно, відповідало всім канонам суспільства і всім канонам християнської релігії на той час?

– Власне, це треба було зробити у шлюбі. Це, мабуть, найважливіший, засадничий момент. Решта – менш важливо. Дійсно, те суспільство було релігійним, але їхня релігійність була не книжною, а функціонувала як “народна побожність”. Це зовсім інше, доволі амбівалентне, ставлення до церковних приписів. 

До прикладу, одне з того, що я робив, – рахував місяці, в які було охрещено найбільше і найменше дітей. Таким чином зробив графік зачать. І я був здивований, коли не побачив провалів у числі зачать в ті місяці, на які припадав піст.  

– Це дуже важливо, бо Жак Ле ГоффЖак Ле Гофф - французький історик-медієвіст, один із найяскравіших представників "Нової історії", що вийшла зі школи "Анналів", біля витоків якої стояли Марк Блок і Люсьєн Февр. Залишався вірним концепції тотальної історії.  пише, що на час посту сексуальність була в принципі забороненою.

– Так, з одного боку, формально ця сексуальність була заборонена, але заборон дотримувалися тільки у тих практиках, які помітні назагал. Саме тому “мій” графік зачать не демонструє провалу в грудні, а навпаки показує, що це один із найактивніших місяців у цьому сенсі. Натомість найменше зачать відбувалося в серпні, вересні, жовтні.

pymonenko_ne_zhartuy_0.jpg

М.Пимоненко "Не жартуй", 1895 р. Національний художній музей України, Київ

Фото: ethnography.org.ua

– Це пов’язано з сільськогосподарською роботою?

– Так, впливав господарський цикл, наставали сільськогосподарські роботи. Чоловік і жінка менше часу проводили разом, більше наодинці. Родина ділилася залежно від робіт, які виконували: хтось працює в полі і там же ночує, хтось вдома. Зрештою, один з порадників, із тих, що ходили і переписувалися в Гетьманщині, радив, коли треба займатися сексом, – взимку, а не влітку. 

Ми приходимо до того, що говорила ще на початку ХХ століття відома антропологиня Маргарет Мід: дитина – це маркер суспільства, маркер побутування соціуму. У “нашому” ж випадку зачаття є маркером релігійности: наскільки щирі були люди у дотриманні посту. Одне діло, коли ріжеться худоба на м’ясо, це можна якось зловити, побачити. А те, що вона робить вночі чи вдень, в камерній, інтимній обстановці, простежити вже не можна було. 

У цій площині взагалі можна поставити питання, а що людина думала про “око Бога”. Одне діло, коли не бачать сусіди, а інше – чи це бачить Бог і як бачить? Тут може бути маса питань, які потребуватимуть відповідей. 

Якщо ж говорити про якісь константи, то релігійна картина світу передбачала, що зачаття має бути бажане. Призначення жінки – народжувати, призначення чоловіка – засівати цю ниву. Народження дітей – це ще один із етапів дорослішання і соціалізації. Чоловік чи жінка, які відбулися в соціумі, це в тому числі ті, що народили дітей, причому не одну дитину, а бажано кілька. Це те, до чого прагнули. Тим більше, навіть біблійна культура налаштовує на дітонародження. Бог за праведність винагороджує дітьми: “І породив він багато синів і дочок, і було у них багато синів і дочок”.

– Про множину йдеться.

– У Біблії це множина, але вона конкретизована тільки один раз – з потомством Ізмаїла – 12 синів. Я шукав ці еталони, бо хотів дізнатися, скільки це “багато”?

– У нас зараз має бути двоє дітей у сім'ї. Чи був такий еталон у XVIII столітті? 

– Не думаю, що такий еталон був. Одна дитина чи дві – могло вважатися, що це мало. З іншого боку, більше це визначалося тим, у скільки років вступили в шлюб, як довго шлюб тривав, хворіло чи не хворіло подружжя. 

Тотальна багатодітність – це певний стереотип, який підживлюється і українською літературою, текстами, фільмами. Він ніби сам себе репродукує.

– Бо “садок вишневий коло хати” не може бути без багатьох дітей.

– Так. Дітьми має кишіти. І тут ці конотації були дуже сильними. 

Тотальна багатодітність – це певний стереотип, який підживлюється і українською літературою, текстами, фільмами

Я запитую у студентів: розкажіть, чи у родині ваших дідусів та бабусь було багато дітей, чи народилися вони восьмими, десятими…? І завжди в групах знаходяться ті, що наводять такі свідчення. Потім я прошу підняти руку тих, у кого бабуся чи дідусь говорили “у мого батька і матері дітей не було зовсім”. І тут зазвичай постає пауза, а потім хтось найсміливіший говорить, що це ж неможливо, людина б про це не говорила, бо її б не було. Я говорю – правильно, ми маємо свідчення тих, хто голосно заявляє, що, мовляв, у нас була багатодітна родина, і нам це впадає в очі. Далі маємо якусь частину, хто не може наголосити на багатодітності. Але також була частина родин, які залишилися бездітними, а отже, і перервалися назавжди, без жодних свідчень. 

– Чи була бездітність в Гетьманщині і як це оцінювали? В тому релігійному суспільстві, мабуть, це трактували як кару Божу? 

– Це була певна стигма, серйозна підстава для іншування, кепкування з чоловіка та жінки. Причому патріархальна культура покладала провину насамперед на жінку. Якщо звернутися до Біблії, то бездітна пара – це стандартна ситуація. Навіть батьки Богородиці (дід і баба Ісуса Христа) довго не мали дітей. Коли я в це вчитався, мене це “вбило” – живуть Він і Вона, у них немає дітей, бо неплідна Вона. Далі Бог винагороджує Його за Його чесноти і в них народжується дитина. Причому часто це з фразою “і породив він…” 

Бездітність, безпліддя було досить поширеним, є загальна статистика, що 6-7% шлюбних пар у домодерну епоху – бездітні. Сучасна медицина з цим справляється успішніше. Тоді помочі не існувало. Хіба сподівання на Бога, звертання до чудодійних ікон. Зрозуміло, що місцеві ворожки чи цілительки – це все було спрямоване на те, щоб люди ставали батьками.

Є загальна статистика, що 6-7% шлюбних пар у домодерну епоху – бездітні. Сучасна медицина з цим справляється успішніше. Тоді помочі не існувало. Хіба сподівання на Бога

Якщо не ставали, то був ще один механізм. У тому суспільстві було дуже багато сиріт і був взаємовигідний спосіб – взяти когось замість дитини. Навіть побутував відповідний неофіційний термін “виросток”.  Це також можна побачити за вказівками в облікових джерелах: “взята вместо дочери”, “взят вместо сына”.

– Але все одно це категорія іншування. Ти виросток – є певна відмежованість від закононароджених дітей.

– Певною мірою, так. Але все ж таки це не байстрюки. Вони народжені в законному шлюбі і цілком вписуються в релігійну культуру. Адже Біблія вважає скривдженими сиріт і вдів та закликає їм всіляко допомагати. Сказано, що тільки великий грішник може скривдити сиротину і вдову. 

У Величка є сюжет, коли Сірко як антагоніст Дорошенка (а Дорошенко нібито кривдить всіх підряд, дітей продає тисячами турецькому султану) приїжджає розорити кілька татарських аулів, забирає худобу і бачить жінку, яка плаче. Він її питає: чого ти плачеш? Та каже: я вдова, у мене діти-сироти, а козаки забрали у мене худобу. І Сірко наказує місцевим мешканцям (не козакам) дати їй дві корови ще й погрожує, що простежить за виконанням.

– Вдова – це доволі типовий сюжет. А чоловік-вдівець?

– Це теж типовий сюжет, хоча вдівців було значно менше. Практикували другі, треті шлюби. Якщо порахувати, то перших шлюбів, де парубок і дівчина, – 50 з хвостиком відсотків. 4 з 10 шлюбів відбувалися за участі однієї вдови або вдівця. 

Люди швидко знаходили собі нову пару. Минав жалобний рік як мінімальний проміжок ніж шлюбами – і все. Тут вмикалися прагматичні, господарські міркування, в тому числі пов’язані з вихованням дітей, веденням господарства, тому що є чоловіча і є жіноча праця, є різні соціальні статуси.

– Все це дуже синхронні до сучасності алюзії. Чому одружуємося в юному віці? Тому що треба спільно вести життя.

– Тоді середній вік для першого шлюбу для села був 19 – 20 років для дівчини і десь 21 рік для хлопця. В містах ще на пару років вище для обох статей. Це так званий середній вік першого вступу у шлюб.

Тоді середній вік для першого шлюбу для села був 19 – 20 років для дівчини і десь 21 рік для хлопця

– А в чому полягала різниця міста і села?

– Десь як і зараз – у місто йшли заробити грошей. Дуже велика частка міського населення була наймитами, учнями ремісників, які на певний термін наймалися та жили за межами власних родин. Вони заробляли копійчину та одяг. Якщо їхні робочі руки не були потрібні у рідному господарстві, вони могли його розвантажити – таким чином власна сім'я позбавлялася зайвого рота, а наймити працювали там, де їхня праця була рентабельна. Це дозволяє по-новому подивитися на найми узагалі. 

Наймит – це переважно молода людина.

– І це перспектива, бо у нас таке враження, що пішов у наймити – і все.

– У нас традиційно це зображували в тонах творів Дікенса. Але дуже часто ці молоді люди отримували нові контакти, соціальні навички. Вони проводили у наймах 2-5 років. Гарно оплачуваний робітник міг заробити 5 рублів на рік, причому його ще й одягали і годували. Поганеньку хату з двором можна було купити за 10 рублів і дорожче.

– Можна було доробитися.

– Можна було. Звичайно, що завжди побутуватимуть випадки, коли когось обдурили, не виплатили грошей, побили і так далі.

З іншого боку, я бачив, що діти 5-7 років були записані як слуги. А приблизно з 12 років вони починали отримувати платню. І тут можна поставити інше питання – наскільки хорошим наймитом може бути дитина? Дуже часто малолітні завдавали збитків, робили щось не так, загралися й спалили обійстя. І такі справи теж є. 

– Повернімося ще до зачаття. Йдеться тут про незаконність. Другий момент, який, очевидно, був дуже поширеним, – народження бастардів, байстрюків. Наскільки практика незаконних зачать була поширеною на Гетьманщині?

– Достеменно сказати важко. Якщо треба точні цифри – їх ніхто не скаже. З однієї простої причини – облікові джерела їх не відображають. В метричних книгах XVIII століття ми бачимо дуже мало байстрюків. Підрахунки є на одній з парафій – пів відсотка. 

Я дуже ретельно переглядав на цей предмет метрику одного з приходів – Яресьок, це сотенне містечко Миргородського полку, – за 20 років я знайшов одного байстрюка.

– Очевидно, їх було більше.

– Так. Тут ми можемо перейти в інший бік: стандартний образ літературного міфу – це дівчина-покритка. Цей образ зустрічається дуже часто. 

Або ж образ з “Мертвецького Великодня” Квітки-Основ’яненка. Чудовий твір. Я страшенно злий, що в школах читають “Марусю”, яка вганяє в депресію і відбиває бажання читати Основ’яненка, хоча цей твір теж цікавий з точки зору історії дитинства. У “Мертвецькому Великодні” з-поміж інших персонажів, які прийшли з пекла поласувати вареником, що застряг у зубах чоловіка, який їв його в піст, згадана тьма “гуртових діток”. Це ті, які були втоплені чи інакшим чином вбиті їхніми матерями, котрі намагалися приховати факт незаконного зачаття. Тобто їх було дуже багато, і Основ’яненко як ніхто це знав. 

Мертвецький великдень.jpg

Ілюстрація до повісті "Мертвецький великдень", 1841 р.

Фото: myslenedrevo.com.ua

Основний жіночий злочин того часу – це дітовбивство. Цю тему на українському матеріалі порушив Володимир Маслійчук, написавши прекрасну книжку про дітозгубництво. Натхненний нею, я думав зробити ширше дослідження, і робив виписки справ про вбивства дітей, які бачив у фондах Малоросійської колегії, Генеральної військової канцелярії та інших. Коли я виписав реквізити понад 400 справ, то на цьому зупинився. Я зрозумів, що це море невичерпне. Їх дуже багато, надзвичайно багато. 

Повертаючись до того єдиного за 20 років байстрюка, якого я виловив у метриці. Очевидно, були й інші, але не були записані як незаконнонароджені. Можливо, щодо когось просто записували батька, бо знали винуватця. В інших випадках могли “рятуватися” одруженням перед пологами чи й вже після них.

Основний жіночий злочин того часу – це дітовбивство

Плюс у легітимізації байстрюка були доволі несподівані механізми. Вивчаючи стратегії обрання хрещених батьків, я помітив, що хрещеним єдиного  байстрюка, що записаний за 20 років у яреськівській церкві, був син місцевого сотника. Це також єдиний випадок, коли син місцевого сотника був записаний як хрещений батько в тій метриці.

– Можливо, він був справжнім батьком?

– Можливо. Тоді це такий спосіб легітимації батьківства. Все одно ця дитина живе у суспільстві, де усі про всіх усе знають. 

Але, можливо, це щось із речей, пов'язаних зі спеціальними повір’ями. Як писалось в одному з польських досліджень – бути хрещеним дитини непоштивого ложа – за щастя. Це ніби такий ритуал, який тебе ні до чого не зобов'язує, а з іншого боку, може принести тобі удачу. Однак на нашому матеріалі це ще слід досліджувати.

– Добре, коли діти народжуються здорові, принаймні в рамках того суспільства. Інша справа, коли діти народжуються з фізичними вадами. Така дитина в Гетьманщині – це вирок?

03186445.jpg

Титульний аркуш книги Марка Грушевського те Зенона Кузелі "Дитина у звичаях та віруваннях українського народу"

Фото: litcentr.in.ua

– Важко сказати, чи це вирок. Набагато пізніше у відомому виданні Марка Грушевського і Зенона Кузелі “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” є дуже чітко прописані моменти, що слабкій, хворій дитині принаймні не заважали померти. Ніхто її не вбивав, але їй надавали можливості для цього. Головне, щоб її вчасно похрестили і щоб ця дитина померла хрещеною.

Інший важливий момент – характер відхилень. Будь-яка серйозна вада вже налаштовувала на іншування. Вона пояснювалася в дусі тогочасних бачень, що хвороба – це покарання за гріх. Або ж такі випадки бачилися як наслідок переляку чи нещасного випадку (матір подивились на каторжника). XVIII століття багате на фіксацію таких речей. 

У моїй книжці про це практично не йдеться, але ось в одне з наступних чисел Локальної історії пішов матеріал про інакшу тілесність, її сприймання і використання як ресурсу. Йдеться про сіамських близнюків з Гетьманщини та тілесність з фізичними вадами. Те, що сприймалося як “подобие бесовское”.

– “Подобие бесовское” і кара, але водночас це і певний ресурс для батьків, здобути собі ще щось.

– У нас – навряд чи. Тут йдеться про речі, пов'язані з кунсткамерою і державними ініціативами. Тоді це ресурс для тих, хто може його відправити туди, – скажімо, гетьман Скоропадський прислав чи ще хтось. Далі, коли мотивація особистих лояльностей стихала, то в Петербурзі дітей з вадами (і без вад) чи їхні тіла приносили усі підряд, щоб отримати гроші: солдати, різночинці, інші місцеві мешканці. Вони часто робили це без вельможних посередників. А в Гетьманщині такого не відбувалося. 

Тут це накладало іншування на родину, позбавляло соціального капіталу. Було тим, чого боялися, отже, намагалися одразу позбутися, закопати. Як приклад згадаю випадок, опублікований в “Київській старовині”, коли у Києві на Подолі народилося дитя в амніоні, тобто в оболонці. Попри те, що сама дитина була нормальною, повитухи (найдосвідченіші тоді в цьому сенсі жінки) оголосили її бісом, змусили батька вистругати осиковий кілок і вбити маля.

– Коли ми говоримо про сучасні реалії, то сіамські близнюки і для нас не є надто типовою практикою. Мені з точки зору обивателя цікаво зрозуміти, як трактували людей з такими вадами в Гетьманщині. Це абсолютно феноменальна історія мала б бути. Бісівська історія.

– Очевидно, що дійсно розходилися найнеймовірніші чутки. Треба бути свідомим того, що народження дитини з вадами, особливо якщо йдеться про сіамських близнюків, по-перше, були нечасті, по-друге, вони були дуже травматичні для жінки і для дитини. Переважно такі малята народжувалися мертвими або проживали кілька годин. 

– А як у джерелах окреслюють сіамських близнюків? 

– Як вони фігурують? В релігійних практиках – “див” або “чудь”. В “Требнику” Петра Могили, де йдеться про хрещення, навіть є відповідний абзац про таких “дивоглядів” та те, як їх треба хрестити.

– І як їх треба було хрестити? Насправді це дуже цікаво, бо це прецеденти, яких, очевидно, було кілька, щоб Могила в “Требнику” про них згадав.

– Там ідеться про те, що коли є сумніви, наприклад, священник бачить дві голови і сумнівається, скільки душ – одна чи дві, тоді слід було хрестити  за звичною процедурою – першу, а другу за формулою – “якщо ти ще не хрещений, охрещую і нарікаю...”

– Фантастичні сюжети.

– Це не означає, що такого могло бути багато. Але “Требник” Могили – це дійсно феноменальна річ, яка перекриває всі можливі варіанти і дає пояснення, як діяти. Однак про якісь реальні випадки я бачу інформацію лише у справах XVIII століття, коли йдеться про надсилання таких дітей чи їхніх тіл до кунсткамери. В одній із них є малюнок, є описи тіла, опити батьків. 

Або це як справа про народження тієї дівчини на Подолі в Києві – там контекст в тому, що коли батьки відійшли від шоку, викопали те тіло, розрізали амніон, то побачили, що дівчинка абсолютно нормальна. А тоді провели обстеження та розслідування. Власне, завдяки цьому ми і дізналися. Але в більшості випадків, імовірно, це були речі, про які б воліли не говорити.

В "Требнику" Петра Могили ідеться про те, що коли священник бачить дві голови і сумнівається, скільки душ – одна чи дві, тоді слід було хрестити за звичною процедурою – першу, а другу за формулою – “якщо ти ще не хрещений, охрещую і нарікаю...”

– Смерть дитини до якого віку вважали явищем “нормальним”? Умовно кажучи, до року померла – це “нормально”, після п’яти – трагедія.

– Є такі настанови. Наприклад, Климентій Зіновіїв, прекрасний поет і священник, написав вірш, в якому радить матерям не плакати за тими дітьми, які ще хліба не їли, які ще до збитку не приводили, а слід плакати за тими дітьми, які хліба поїли та могли працювати, але померли. Автор висловлює доволі меркантильні поради. Але те, що він радить не плакати, означає, що таки плакали і побивалися. 

Слід мати на увазі й церковні уявлення, що дитина до 7 років є безгрішна. Охрещена дитина до того віку, що б не накоїла, якою б вона не була, у разі смерті автоматично потрапляла до раю, бо ще не набула так званої церковної дієздатности. Із 7 років вона вже могла втрапити й до пекла. У цьому віці нібито з'являються нахили до гріха або чесноти. Біограф Сковороди Михайло Ковалинський писав, що у Григорія саме в 7 років виявився нахил до богочтения

Щодо емоцій, то я намагався хоч трішки простежити прив’язаність до дітей в батьківських щоденниках, побачити помітність дитини. Як на мене, вона з’являється, коли дитина починає говорити, коли починає нагадувати батька, матір. По суті, перетворюється з істоти на людину.

Наприклад, Ханенко про свого сина Василечка згадує, коли той стає його мініатюрною копією. До того хлопчик практично не згадується у щоденнику батька.

Як на мене, помітність дитини з’являється, коли дитина починає говорити, коли починає нагадувати батька, матір

– Ханенко – це еліта. Якщо говоримо про мовчазну більшість, про низи, чи є різниця у ставленні до дітей в еліти та простолюдинів – посполитих, козаків, міщан?

– Я сумніваюсь. Єдина різниця стосовно старших діток – у стратегіях, пов'язаних з освітою, наприклад.

– Але це все подальші речі.

– А стосовно побуту найменших, чи то виховання, чи то ставлення – смертність була однаковою. Як в еліти, так і в простолюду. Вони жили в одному світі.

– Якою вона була?

– Із 10 охрещених, тобто навіть не народжених, до 5 років доживало четверо або трішки більше. Тобто дитина, народжена в Гетьманщині, мала більше шансів померти, ніж дожити до 5 років.

Наприклад, Софія Капніст згадувала, що в їхній родині було 13 чи 14 дітей, а вижило троє. У простолюдинів бачимо такий самий контекст. 

Я також брав метрики, де вказаний вік померлих, зведені метричні книги по всій Гетьманщині, і намагався проаналізувати вікову структуру. Виявляється, основними жертвами смерті тоді були саме діти – 55% померлих були віком до 14 років.

– Чи це означає, що суспільство Гетьманщини у XVIII столітті було літнє, доросле, старіюче?

– Ні, воно навпаки було молоде і те, що зростало.

– При тому, що діти найбільше вмирали?

– Так. Висока народжуваність і відсутність контрацепції були збалансовані високою смертністю. Все ж таки народжуваність була вищою. Є таке поняття – статево-вікова піраміда. Це суспільство у віковому розрізі. То вона була дійсно пірамідою. Дитячі вікові групи були найчисельніші і далі вони йшла на спад. Літніх людей (60 років і старші) було 5-6%. Якби було інакше, то тодішнє суспільство банально б себе не прогодувало. Це було б неможливо при тодішніх врожаях та ресурсах. Тому у XVIII столітті населення зростало, але нелінійно та повільно.

Суспільство Гетьманщини у XVIII столітті було молоде і те, що зростало. Висока народжуваність і відсутність контрацепції були збалансовані високою смертністю

– Відтворюючи собі подібних.

– Але відтворюючи аж не настільки багато, як сьогодні здається. Найпоширенішими тоді були родини, у яких троє дітей до 14 років. Я намагався порівняти співвідношення жінок дітородного віку і дітей віком до 14 років. То в місті припадає приблизно одна дитина на жінку (якщо точно, то 1,5 дитини), а в селі – приблизно дві. Цього достатньо для відтворення. 

Але, з іншого боку, те суспільство не переповнене дітьми, більшість сімей не були настільки багатодітними, як це зображує класична література. Так, Алепський писав, що дітей було десятки тисяч, що Гетьманщина ними кишіла, – ці конотації були присутні завжди, але дійсність трішки інакша.

– Дійсність і  дитинство. Зараз ми маємо своє уявлення ідеального дитинства стосовно власних дітей. Дитинство в Гетьманщині – яким воно було? Це ж насправді дуже важко собі уявити – і садок, і город треба порати, і в похід треба йти. Як чулися діти самі?

– До певного віку маленька дитина, немовля, не була сама, за нею доглядала якщо не матір, то старші діти. Це типова картина, коли дівчинка 5-7 років доглядає молодших. Утім, як свідчать судові справи, такі догляди часто закінчувалися погано. 

Вельможні родини могли наймати або дівок, або була якась літня жінка, яка бавила дівчаток, і літній чоловік, слуга, який колись, наприклад, був конюхом, а на старість бавив хлопчиків. Про це згадує Софія Капніст. 

Якщо це простолюд – це догляд матері, сусідів, бабці-діда, якоїсь старшої дівчинки, при чому це догляд і своїх, і чужих.

– А ви згадали дуже цікавий момент – дитина наглядає за дитиною. Дитина робить щось дитині зле – і потім як та дитина фігурує в судових справах? Її звинувачують, її карають? Наприклад, семирічна дівчинка задушила, вбила свого братика-сестричку.

– Тут покарання не може бути ніякого.

– Але воно в суді фігурує?

– Так. Але ці малі діти ще не підлягають кримінальному покаранню ні за яким правом – ні за імперським правом, ні за Литовським статутом. Якщо їм менше як 7 років, то вони церковно недієздатні. Якщо це дещо старші, то це, гіпотетично, могла б бути хіба якась церковна покута – побила дитина поклони, і все...

– Але як це потрапляє в джерела?

–  В джерела потрапляють допити та з’ясування, як трапилося лихо. Інколи є справи, коли з немовлям дещо старші діти побавилися як з лялькою і немовля від цього загинуло. Або наймичка доглядає таке дитя і впускає його в колодязь. Ми не знаємо – випадково це чи ні. Або інші моменти, коли справи, пов'язані з кривдами, завданими дітям, і фабула така, що сидять двоє діток в хаті взимку самі. І заходить хтось до їхніх батьків, а тих нема вдома, і ця людина в певний спосіб кривдить дітей. Якщо йде розслідування, то це лягає на письмо, і ми тоді дізнаємося про важливі обставини та не менш важливі деталі.

– Я розумію, що більшість тих всіх справ – це судові справи, це якісь казуси, які виринають. Але наскільки дитина сприймалася як людина? На хлопський розум: вбивство дорослого і дитини – співмірне в покараннях?

– Однозначно – не співмірне в покараннях, бо життя, а відповідно, і смерть дитини вартували менше. Типова ситуація: чоловік, вітчим або господар б’є дитину і забиває її до смерті. Коли відбувається розслідування, то ці справи подаються як “о непреднамеренном” убивстві. Або сказано, що дорослий тільки раз вдарив хлопчика, а той сам потім впав чи була епілепсія. Так кривдника намагаються виправдати. Свідчення чоловіків беруть до уваги більше, ніж свідчення дітей чи їхніх матерів, які могли говорити інакше. Навіть коли йдеться про покарання, то воно все одно м’якше, ніж покарання за вбивство дорослого. 

До прикладу, в своїй книжці я намагався щільно проаналізувати нетипову справу, коли дядько залишає свою півторарічну племінницю. Він її не вбив, але поклав у полі в придорожній канаві наприкінці березня увечері та поїхав. Тобто  фактично залишив її помирати. Дитина дивом дожила до ранку, її бачили живою чоловіки, які проїжджали поруч, але вони поїхали собі далі...

– ...і не зупинилися.

– Думаю, що зупинилися, але не схотіли витрачати час. На суді вони свідчили, що цілий день працювали у полі, потім, коли вже поверталися, то заглянули в канаву, побачили мертву дитину і донесли про це. У підсумку винуватцеві було призначене тільки церковне покарання. Та і сам контекст розслідування показує, що писарі зображували справу як  “о непреднамеренном” вбивстві.

– Так би мовити, з розумінням поставилися.

– Виникає враження, що назагал суспільство це протолерувало, тому що дівчинка була маленька, хвора “на відразливу хворобу”, і намагання її позбутися було більш-менш зрозумілим. 

Хоча якщо дивитися інші судові справи, коли побилися дорослі брати і хтось із них когось вбив, – то це або каторга, або вирвані ніздрі і каторга, це вже дія імперського законодавства.

– Мені здається, що покарання за зраду було значимішим, ніж покарання за дітовбивство.

– Так, звичайно. Дітовбивство пов'язане насамперед з владою батька,  з патріархальністю, плюс бажання не виносити сміття з хати. В іншій справі п’яний вітчим забиває до смерті чотирирічну дівчинку. Справа унікальна, бо там ми можемо підгледіти емоції. Сусідська дівчина розповіла, що підглядала в напільне вікно й бачила, як матір тримала ще живу дівчинку на руках і плакала. При цьому матір сказала, що це її друга дитина, вбита тим чоловіком. Тобто за першим разом до суду не дійшло.

– А другий випадок вже дійшов.

– Так. Або якщо і першого разу дійшло, то чоловіка було виправдано.

До речі, дитина була менш вартісною і як свідок. Зазвичай її не чули або говорили, що її свідчення не варті уваги. 

В іншій справі чоловік забиває до смерті свою дружину і каже, що трапився напад епілепсії й вона сама вбилась. А їхня донька говорить, що це батько забив матір до смерті. Суд записав її свідчення, але “в виду ее малолетства” до уваги не взяв, тому батька виправдали. 

Тобто неповнолітній – це ще не повноцінний член соціуму. Але це не є якоюсь універсалією. Тому що дитина якогось вельможі могла бути “повноціннішою”, поважнішим членом соціуму, ніж дорослий наймит при цій же дитині. 

Або інші покрайні речі. В одній з реляцій на честь Петра ІІ хтось з могилянських професорів писав, що, мовляв, “юн отрок сей, но не детоумен, своими делами весьма остроумен”. Що він вже государственного мужа приклад собою являє. Тоді йому було 12 років. 

– Дуже гарна формула.

Детоумство – це, до речі, риторичний прийом, коли навіть в серйозних релігійних полеміках опонентів звинувачували у тому, що вони дітоумні. 

А інший текст майже того ж часу – колективний лист до Скоропадського від “стурбованої громадськості”, у якому від імені полтавців писалося, що люди не хочуть бачити Василя Кочубея у себе полковником. Мовляв, тому що він ще як дитя мале. Тоді претендентові на пірнач було 30 років.

Ну, і в наш час. Мене дивує, коли безапеляційно говориться, що людина стає повнолітньою чи дорослою у 18 років. Але ж у нас людина раніше отримує право вирішувати долю держави, аніж купити собі пляшку горілки. Це теж може свідчити про певну амбівалентність, я не кажу вже про результати голосувань.

– Знову ж таки, повертаємося до гетьманських реалій. Коли дитина стає дорослою? Маємо маркер 7 років – це церковна дієздатність, але, очевидно, ця дієздатність все ж обмежена.

– 12-14 років – це вік вступу в шлюб. В кінці XVIII століття його піднімуть на рік. У Литовському статуті, як світське право, – 13 і 18 років. Коли йдеться про кримінальну відповідальність, для хлопців це 16-18 років. Саксонське зерцало дозволяло розпоряджатися спадщиною чи відпустити слугу з 21 року.

– Але ми говоримо зараз про юридичні пам’ятки, а які реалії були?

– Тоді, коли це право реалізоване на практиці. Тобто коли людина має майно, одружилася чи вийшла заміж, народила дітей.

– Тут питання: з чим пов'язане дорослішання? З сексуальністю, з сексуальними можливостями і бажаннями? Чи йдеться про певну працю, здобуття якогось досвіду? Я не знаю, чи ці процеси ми можемо називати паралельними, але тут ключове – як людина стає дорослою? Вік – можливо. Але що ще?

– Акту ініціації як такого не було: мовляв, ось ми видали тобі паспорт – і ти вже дорослий. Очевидно, це була сукупність ознак, і мені здається, що тут перше – це шлюб. Далі – це народження дитини. І, можливо, як певний ідеал, це ще створення свого окремого господарства. Хоча велика Кайдашева родина, кілька поколінь, – це теж досить типова річ. Так, чоловіки вважалися дорослими, хоча жили під владою батька. 

Усе назване не відбувалося назагал в 14 чи в 13 років. Зазвичай це ставалося набагато пізніше. 

Євдокію Кулаковську – дочку ніжинського полкового судді – після смерті її батька насильно видали заміж у віці 13 років. Пізніше, коли вона захоче розлучитися, вона буде постійно говорити – я малолета была, страхом объята и не в тех мыслях. Мовляв, не розуміла, що відбувалося.

– Це зарахували як аргумент?

– Вона мала гроші, статус, знайшла собі вагомих покровителів, мала реальні підстави, бо її дійсно заміж видавали насильно. Вона добре підготувалася – отримала свідчення священника, який її вінчав, але на момент розлучення вже помер. У документі, нібито написаному за кілька років до розлучення, священник зізнавався, що у момент церемонії він був страшенно п'яний. Але все ж стрижнем усього цього розлучення була риторика, ґрунтована на апеляціях до малолітства, до нерозуміння, до того, що в такий час рано шлюбитися взагалі. Її винайшла не Кулаковська, і її використали проплачені канцеляристи, писарі, які знали, на що треба акцентувати увагу. 

Плюс духовні авторитети та простіші автори того часу – Гізель, Зіновіїв – говорили, що взагалі-то дозволено шлюбитися рано, але поспішати не слід, бо молоді будуть довго як дерева неплідні в саду. Вони не приноситимуть плоду, а головна мета шлюбу – це плід. Вони будуть як діти і ними будуть керувати їхні батьки.

– Яким був середній вік вступу в шлюб? Ви кажете про 13 років як певний прецедент, випадковий трафунок. 

– На матеріалах Гетьманщини – це 19 років сільські дівчата, до 21 року сільські хлопці. Якщо це велике місто, то десь 20-21 рік дівчина і 23-24 роки чоловік. Це вік першого вступу в шлюб. Що теж дуже цікаво, бо є маркером міського способу життя. 

Узагалі ведеться дискусія, було в Гетьманщині місто чи ні. Однак демографічна поведінка населення міст відрізнялася. Була певна категорія людей, яка йшла в місто з метою зробити собі певний капітал – соціальний чи матеріальний, а потім взяти шлюб. Йшли в місто, щоб потім одружитися і повернутися. 

Як і в мої студентські роки. До певного часу мені мама говорила – ти ж там, дивись, не женись, ти ж вчись, бо для чого ти поїхав у Полтаву?! А потім почала говорити, коли ти вже нарешті женишся?!

– Певні суспільні, ментальні практики, які у нас є, були ще 300-400 років тому. Ігорю, дуже дякую за цікаву розмову і за те, що показуєте образ іншого дитинства, і що завдяки вам ми тих дітей чуємо, навіть якщо вони мовчать.

– Дякую. 

Схожі матеріали

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна