Історія української мови | Ірина Фаріон

09 листопада 2022 р.

Якою мовою говорили у княжому Києві? Як впливали політичні зміни на нашу мову у різних частинах країни? Чому Сковорода програв Котляревському? Що Радянський Союз зробив з українською мовою? В чому феномен Шевченка? Чим шкідливе вживання англіцизмів? Та чи дійсно наше письмо треба перевести на латинку?

Про історію української мови від Руси до сучасности розповідає докторка філологічних наук, професорка НУ “Львівська політехніка” Ірина Фаріон у новому випуску "Без брому з Віталієм Ляскою".

– Будемо говорити про історію української мови. Одразу впираємося в російські, а перед тим – радянські пропагандистські міфи. Чи можемо зараз зрозуміти, якою мовою говорили у княжому Києві, в контексті так званої “колиски трьох братніх народів”?

–  Якщо найпростіше – то говорили київською мовою. Професор Анатолій Висоцький так її і називає – києво-руська мова. Тому що епіцентром цієї мови є полянський говір, середня Наддніпрянщина. На цю тему є розкішні дослідження Агатангела Кримського, який знав щонайменше 60 мов, але виростав із сили української мови. Однак є один нюанс: разом із хрещенням ми прийняли церковнослов’янську мову, яка мала в основі одну із говірок болгарської мови. Разом із прийняттям нової релігії почалося протиборство між двома мовними системами: києво-полянською, або києво-руською, з відмінностями на галицьких теренах – цілком природними, такими, яким є сьогодні діалектне розмаїття. 

Агатангел Кримський.jpg

Агатангел Кримський (1871–1942)

Фото: csamm.archives.gov.ua

Як класно казав Микола Євшан: якщо хочеш знати, що таке культура, припади вушком до землі і послухай. Пряма мова землі – це діалектна карта, це математика мови. Ми можемо з вами фантазувати все, що завгодно, як, наприклад, соціолінгвісти, але діалектолог вам все спростує. Є карта України, вона маркована фонетичною, лексичною, морфологічною специфікою. Тож коли ми говоримо, як розмовляв Київ, – це є полянський говір. Ним говорила княжа верхівка, вона скеровувала свою адміністрацію в різні частини Руси, ця адміністрація туди цю мову завозила – і так творилося природне койне. Так, як, скажімо, французька літературна мова виникла на основі паризького койне.

Цей період досліджував Агатангел Кримський, Іван Огієнко, чи не найкраще – Юрій Шевельов, який етнічно не мав нічого спільного з українським. Я наголошую передусім на Шевельову, тому що хребет кожної мовної системи і червона нитка діалектів – це фонетика. Якщо науковець дослідив фонетику – він дослідив усе. Тому що лексика – це як листя на деревах, вона змінюється залежно від суспільних обставин, розвитку поняттєвої бази, запозичень тощо. Але залишається вістря – це фонетика, це полянський говір, який вистрілив урешті-решт в добу козацьких воєн, і він викристалізувався у найновіше південно-східне наріччя, яким ми сьогодні послуговуємося. 

Так-от про церковнослов’янську мову. Та мова, яка прийшла до нас із Греції через болгарське посередництво (бо Кирило і Методій – це солунська говірка, на території Греції тепер Салоніки), вступила у суперечність з полянською мовою. Цієї мовою написана, наприклад, Руська правда – наша грандіозна правнича пам’ятка, яку потім, коли ми опинилися в спільній державі з Литовським князівством, вони взяли за основу. Наше право стало їхнім правом, і вони подарували нам фразу “Старини не рухаємо, новини не вводимо”. 

І ось почалося протиборство між тими двома мовними системами, і ми можемо спостерігати, як ми, наша києво-руська, або давньоруська, мова потрохи починає відступати. Мені це дуже не подобається. Хоча терміни – це відносна категорія, бо їх творять науковці в той чи інший історичний період. Найважливіше, як люди того часу цю мову називали, – а вони називали її руською. Ті, які послуговувалися церковнослов’янською, називали свою в основному словенською мовою. Так витворилася шкала цінностей, яка досі нас переслідує: що той, хто володіє церковнослов’янською мовою, представляє вищі суспільні шари, той, хто не володіє, опускається нижче. 

І так, починаючи з часів князя Володимира (це підкреслює наш великий науковець і літературознавець Омелян Огоновський) почалося ксенофільство в системі освіти. Коли у школах особливу ролю надають вивченню саме чужої мови, а не своєї. І так виформовується шкала престижности, яка досі не дає можливости на ментальному рівні розпросторитися мові свого роду, тобто рідній мові. Незважаючи на те, києво-руська мова жила і розвивалася. Після татарської навали в Києві ця мова законсервувалася і у складі Литовського князівства перейшла у Литовські статути. А на заході України ми стикнулися ще з однією престижністю – латинська мова. 

– Коли йдеться про політичні ідентифікації, руську шляхту того часу і наступних століть, то згадуємо про таку ідентичність, як gente Rutheni, natione Poloni – роду руського, нації польської. Станіслав Оріховський-Роксолан – один із найкращих прикладів цієї позиції. Що можемо сказати саме про суспільний статус руської мови? Чи була вона упослідженою, чи розвивалася, чи поступово сходила на марґінес?

Станіслав Оріховський, wiki

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566)

Фото: uk.wikipedia.org

– Залежно який терен. Галичина потрапила під польські впливи, ми втратили свою суб’єктність наприкінці XIV століття – і тут запанувала мова латинська. Про це свідчать пам'ятки, які дійшли до нас. Як каже Шевельов, руська мова залишилася маленькою цівонькою. Але де? – в серці простого люду. А як свідчить історія, наше суспільство завжди було сильніше за ту владу, яку воно приводило. Теперішній стан про це яскраво свідчить: ми точно сильніші, ніж влада, яку ми обрали, – і ця, і всі попередні. Тобто здоровий організм, який весь час бореться, незважаючи ні на що. Він припускається помилки, але коли опиняється на краю своєї ідентичности, екзистенції, то вулканічна сила прокидається в ньому і веде до боротьби. 

Отже, в Галичині запанувала мова латинська і польська, бо поляки ніколи не відступалися від своєї ідентичности. Попри те, що в них була дуже серйозна латинізація – кількість латинських елементів у польській навіть більша, ніж в українській мові. Але вони завжди знали, що “Вірую”, “Богородице Діво”, “Отче наш” має бути по-польськи. Служба Божа в них могла бути латинською, але проповідь і головні молитви мають промовляти своєю мовою. 

В нас було навпаки. Ми сакральну сферу, сферу спілкування з Богом, віддали чужій мові – церковнослов’янській. Іван Франко казав, що у цій шкаралющі церковнослов'янської мови українці мучилися до XVIII століття. Поки не треба було робити концепційні прориви, які, до речі, зробили не філологи, що цікаво, а наприклад, фізик Іван Пулюй, який вчився у Відні у Греко-католицькій духовній семінарії Barbareum. Він перший переклав Біблію наприкінці 1860-х – на початку 1870-х років. А поляки коли це зробили? Ви уявляєте?! 

– Це часова прірва.

– Тому і прірва політична. Ми в них зброю просимо, а не вони в нас. Хоча ми їм зараз допомагаємо у самому факті існування їхньої держави. Але це осмислять вже тоді, коли нас з вами, можливо, не буде. 

Велика Україна після битви на Синіх Водах опинилася у спілці з Литовським князівством. І тут настала доба, надзвичайно сприятлива для розвитку української культури. Зверніть увагу, литовці на ту пору були язичниками. Це зовсім не означає, що вони перебували на нижчому рівні розвитку. Читайте грандіозні праці про наші дохристиянські вірування, – це колосальний пласт культури. Про нього писали люди, які заходили в церковну ієрархію, наприклад, Іван Нечуй-Левицький, який пройшов усі щаблі духовної освіти – і пише “Світогляд українського народу”, публікує його у Львові 1876 року. 

Ще одного маємо – митрополит Іларіон (Огієнко) написав “Дохристиянські вірування українського народу”. 

Іван Огієнко в 1926 році, wiki

Іван Огієнко (1882–1972) у 1926 році

Фото: uk.wikipedia.org

Це колосальний пласт культури. А ми ще й імена всі свої повикидали і систему називання. Не йдеться про вищий чи нижчий рівень. Ми ж розуміємо, що Володимир приймав християнство, бо дуже хотів до свого гарему ще одну даму. Коли ми опинилися в одній спілці з тим чисельно невеликим, але дуже великим за своєю гідністю і поставою народом (про це свідчить сьогоднішній час), вони прийняли нашу мову – руську. Вона зайшла у три базові Литовські статути – 1529, 1566 і 1588 року. У статуті 1566 року ми знайшли формулювання, яке свідчило про те, що руська мова виконувала державні функції: писар по-руськи має писати. А писар – це фактично керівник уряду. Те, що цей припис був надзвичайно важливим, свідчить те, як із тим приписом після Люблінської унії 1569 року почали боротися поляки. 

Тобто на нашому політичному горизонті з’явився сусід, вже не такий мирний, як литовці. І тут почалася біда. Коли литовці з поляками вступили до Люблінської унії (хоч казали наші з вами предки, що вільні до вільних прийшли), поляки не хотіли визнавати нашої суб'єктности. Це відразу проявилося на початку XVI століття у вимогах нашої шляхти. І це надзвичайно важливо, як наша шляхта реагувала на листи з польської канцелярії польською мовою, – вони одразу давали реакцію. На своїх сеймиках вони ухвалювали рішення, що вони не будуть цього читати, вимагали від поляків, щоб ті писали їм листи руською мовою.

Врешті-решт все закінчилося, коли варшавський Сейм ухвалив рішення написати в статуті, що писар по-польськи має писати, а не по-руськи. Але то ще байка. Найстрашніше було те, що вони переклали цей статут, який завжди був писаний староукраїнською мовою, польською мовою. Ба більше, їм ще треба було сказати, що він ніколи не був написаний руською. Це шокує і вражає. І це дуже загострило стосунки. Слушно ви згадали Оріховського, якого називали руським Демостеном, він дуже добре писав та говорив польською мовою, хоча не вважав себе поляком. Період крилатого існування нашої мови в статусі державної в Литовському князівстві завершується Люблінською унією. 

Тоді на кін історії виходить інша унія, яку я дуже люблю, – Берестейська. Я розумію, наскільки люди того часу намагалися розвертати Україну максимально на Захід. Унія відразу загострила мовне питання: польською мовою писалися полемічні твори, і як тут зберігати ідентичність? І тут стається фантастична річ. У XVI-XVII століттях конфесійна належність була визначальною – чия віра, того й влада. Але народжується один геніальний українець – Мелетій Смотрицький, який пише, що не віра робить русина русином, а кров. 

Граматика_(Смотрицький)_1619

Титульна сторінка "Граматики слов'янської", видання 1619 року

Фото:uk.wikipedia.org

– Смотрицький на той час вже уніат.

– Так. Що він мав на увазі – “кровно-духовна спорідненість”? Те, що каже Тарас Григорович: етнічність – основа всього. І ось Мелетій Смотрицький каже, що не віра робить русина русином, а етнічність. І він виробляє систему гідности мов. 

Ми весь час опинялися у мовному Вавилоні, ми ніколи не жили в системі, де наша мова переважала б. Ми весь час мусили боротися за свою ідентичність. Можливо, через те, що ми тоді, ще в часи князя Володимира, дозволили так масовано зайти до нас церковнослов’янській мові. Наплив був такий потужний, що ви сьогодні без перекладу не зможете прочитати “Слово о полку Ігоревім”. Ця страшна болгаризація дуже підважила нашу етнічність і нашу внутрішню силу, ми відступилися від пракореня.

Щоб завершити про протистояння церковнослов’янської та руської мов: ми надто глибоко в себе цю мову впустили. А потім стався ще один дуже важливий етап. У XV столітті, коли болгари впали під турками, вони почали втікати. Куди? Болгари втікали до нас зі своєю мовою. А ми ж дуже добрі, часом аж дурні – і повіддавали їм найвищі посади в духовенстві. 

– І врешті завели київське православ’я в суттєву кризу наприкінці XVI століття.

– А в мовному плані почався другий південнослов’янський вплив. Перший – у часи Володимира і Ярослава Мудрого. Другий – в XV столітті. А потім почався третій південнослов’янський вплив, коли ми вже потрапили під Москву, в другій половині XVII століття, коли ми самі москалям занесли нашу мову у церковнослов’янському варіанті. Москалі навіть сьогодні моляться: “Госпаді, Боже наш…” Глухе “г”, якого в них немає, – у них є “х” і “ґ”. І в них немає кличного відмінка, то звідки в них “Боже”?! 

– Гізель, Прокопович.

– Гізель їм наростив києво-руський корінь. 

– Придумав їм історичну традицію.

– А пан Церейський-Прокопович – це взагалі чоловік, якого негайно треба десакралізувати і показувати як приклад сатанизму – це скобеєвщина XVIII століття. Він виправдовував будь-який чин Петра І за допомогою фантастичних риторичних, словесних прийомів, а він ними володів довершено. 

Але не він один. Там ще був Лазар Баранович, Степан Яворський. Вони потім Мазепі анатему співали. 

– Якщо повернутися до періоду XVI-XVII століть і політичного руського світу, чи мова була визначником ідентичности?

– Однозначно. Це так, як є напрям примордіалізму. Що таке нації: чи це є наслідок суспільно-політичних утворень, чи це є, як казали наші предки в XVI-XVII столітті, прирожденне явище. Тобто примордіалісти, а це 1950-ті роки, англійці, вони впевнені, що поняття нації є одвічне. А щоб була нація, має бути мова, тому що матеріалізація нації – це мова. 

Чи так вважали наші науковці? Я вам процитувала Мелетія Смотрицького. Він мусив балансувати між польською, церковнослов'янською і руською мовами. І він написав “Граматику слов’янської мови”. Зверніть увагу, як обережно він її назвав. Він не назвав її “граматикою руської мови”, а слов’янської, тоді коли поляки писали граматику польської мови. Потім, у 1640-х, виходить у Сорбонні граматика Івана Ужевича, і він її також називає латинською мовою “Граматика слов’янського язика”, але каже, що вона виходить у світ нікому ще не відома, тобто така, про яку ще ніхто не писав. Це граматика староукраїнської мови в Ужевича. 

Це означає, що прес слов'янської єдности через церковнослов’янську мову тоді був такий потужний, як зараз той прес над певною частиною українського суспільства, що не може відірватися від Москви на рівні мови і на рівні культури. Тобто поняття слов’янськости було дуже сильно розвинене і культивувалося передусім через Церкву, тому що вона була зацікавлена в об’єднавчому чиннику, але не в етнічному. Їм так легше керувати людьми. 

Тому Іван Огієнко рвав ці стереотипи і казав, що поки Церкви не стануть національними, вони не будуть виконувати свого призначення. А нам накинули принцип, що молитися можна латинською, грецькою, церковнослов’янською, арамейською, бо, мовляв, коли Христа розп’яли, то на хресті були написи тими мовами, начебто ці мови освячені, а решта – вторинні. Це підхопили і живі народні мови усунули. Але чи можна усунути природу? 

Я повертаюся до трактування нації як одвічної категорії. Якщо нація – одвічна категорія, то визначальним чинником нації є мова, про це свідчать документи XVI-XVII століття. Це те, що ви в мене запитали. Насамперед “Історія русів”. Я розумію, що, напевне, її переписували, якісь шматки вносили, так, як і з літописами часів Руси. Я впевнена, що в часи Єкатєріни ІІ там не одна лапа кацапа побувала. І нам дуже складно відновити ту первинність. 

Але якщо ми беремо “Історію русів” і працюємо з канцелярією Богдана Хмельницького, то що ми побачимо?

Bohdan Khmelnytskiy_1

Богдан Хмельницький (1596–1657). Гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року

Фото: uk.wikipedia.org

Один дуже важливий документ, коли Хмельницький вирішив укладати угоду з Карлом Х. Карл йому каже: “Ти гетьман правого і лівого Дніпра”. – “Так, але я ще гетьман Червоної Руси”. Карл каже: “Чекай, яка Червона Русь? То війна з поляками тоді”. І Хмельницький тоді мовить сакраментальну фразу: “Межі моєї мови – це межі руського язика”. 

Хмельницького отруюють. Після нього цю фразу бере Іван Виговський у Гадяцький трактат. Кажуть історики, що автором Гадяцького трактату був Немирич, якого вбивають. А перший пункт про те, що “межі моєї мови – це межі руського язика” (дослівно: “так далеко, як сягає язик народу руського”).

Далі Дорошенко укладає угоду з турками. Пункт перший: “межі моєї мови – межі руського язика”, і турецькі посли мають володіти руською мовою. 

А тепер підемо ще глибше – до Берестейської унії, яку робили Іпатій Потій, Кирило Терлецький, вони формують чин василіян. І основний припис, умова Потія – монахи, яких вони запрошують в Україну, щоб тут робити цю фундацію, мають володіти руською мовою. 

Тобто це було на підсвідомому рівні, це було явище з аксіоматичним характером. А ми в ХХІ столітті доводимо ці аксіоми. 

Я вам назвала дві царини: релігійну, яка була визначальна, бо релігійна ідентичність тоді дорівнювала державній ідентичності, і ще вони чітко казали, що має бути руська мова. Перші шість капітул (капітула – це, до речі, болгарське слово) були написані руською мовою. А потім наші друзі поляки почали заходити і перетягувати під себе, намагалися полонізувати унію. Але ми вистояли і показали, що суть не в тому, до якої ти належиш конфесії – чи ти є римо-католик, чи греко-католик, чи православний, а в тому, що ти є русин, бо ти є носієм тої мови, культури, спадкоємности, Руської правди і Литовських статутів, які поляки переписали на мову польську. 

Lublin_Union_1569

Ян Матейко "Люблінська унія"

Фото: uk.wikipedia.org

– Ви кажете, що південно-східне наріччя української мови є найближчим до нас за хронологією. Як його виникнення можна зіставити з політичними подіями? 

– Козацькі війни, які тривали близько 300 років. Дві первісні історичні діалектні смуги – північна, київська, звідки все почалося, – Чернігівщина, Переяславщина, Київщина, Полісся, і друга гілка – дуже давня, південно-західна, це ми. Знаходяться два видатних науковці, яких потім, звичайно, розстріляють, це в нас традиційно. Олена Курило і Всеволод Ганцов. Олена була жидівського роду, народилася в Білорусі, закохалася в українця. Вона вивчила українську мову так, що коли я читаю її праці, то почуваюся на її тлі просто нулем. Вона вивчала, зокрема, діалектологію, етнографію, фольклористику. 

Професор Тимченко, у якого вона закохалася, займався історією мови, написав історичний словник. Дозволили до букви “В”, в 1932 році заборонили, а його відправили до білих ведмедів. Добре, що не вбили, він потім повернувся до роботи. Його словник видали щойно у третьому тисячолітті. Наскільки ми заповільнилися з виданням історичних словників…

Олена Курило, до речі, потім стала цивільною дружиною чоловіка Лесі Українки Климентія Квітки. 

Климентій Квітка, фото надала Тамара Скрипка

Климентій Квітка (1880–1953)

Фото надала Тамара Скрипка

Уявляєте, яке це культурне тло, яке це тяжіння! А хто такий Климентій Квітка? Бездоганний знавець українського фольклору, музикознавець, професор. Викладав у Москві, з нього там відразу роблять націоналіста, бо він з України. Його відправляють в Казахстан, Олена їде за ним. Її відразу звинувачують у зв’язку з українськими націоналістами в Казахстані, і вона щезає. Після 1937 року ми не маємо жодної її праці. 

Але Курило в середині 1920-х років, у період так званої українізації, яку проводили, щоб нас виявити і постріляти, встигає спільно із Ганцовим почати досліджувати те, що дає відповіді на всі питання, – історія мови, історична фонетика. І на основі своїх досліджень вони дійшли висновку, що відбувся синтез двох говіркових масивів, а саме північного говору (зрозуміло, яка це територія) і південно-західного. Почалися козацькі війни. Уся Україна, як тоді казали, покозачилася, як тепер уся Україна воєнізувалася. Як ми співаємо у пісні “Я поїду на Вкраїну далеку”. Етимологія слова “Вкраїна”, назви нашої держави, – це є край, межа, кордон, це не окраїна. Якщо перекласти слова “Англія” і “Данія” – це буде абсолютний синонім до “Україна”. Етимон той самий.

Отже, відбулося вимішування двох говіркових масивів на степах і народилося пречарівне дитя – південно-східне наріччя. Це XVII століття. Епіцентром його стають Черкащина, Полтавщина – і 1797 року цією мовою вистрілює Іван Котляревський. Хоча до нього було багато дрібніших письменників, які писали цією мовою, і про них не треба забувати. Маю перед собою зараз таке завдання: показати дорогу Котляревського до “Енеїди”. 

– Ще один був варіант – напрям Сковороди. Це модернізація церковнослов’янської мови і руської традиції в літературну мову. Чому Сковорода програв, а Котляревський переміг?

– Сковорода програв із тріском. І Куліш про нього сказав, що “думкою ти творець, а мовою ти мертвий мрець”. От вам діагноз від Пантелеймона Куліша Сковороді. А Куліш не був катом мови, надмірним пуристом. Сковорода ліг під тодішню традицію. Він обертався у дуже високих шляхетських колах…

– І був лояльним...

– Шляхетські кола перейшли на “язик”, бо вони одворянені вже всі були, це ж XVIII століття. Тобто Сковорода жив у найстрашніший період нашого із вами історичного буття, у 1722-1794 роки. 

– Коли відбулася ліквідація всього.

Ліквідація Гетьманщини, ліквідація полкового устрою України, ліквідація Запорозької Січі, запровадження кріпацтва, ліквідація української мови через посередництво своїх хрунів. Коли Єкатєріна ІІ заводить у Києво-Могилянську академію русский язик викладовий – і ту мову вже споживає Сковорода. 

києво-могилянська академія

Проект надбудови Академії. Архітектор Шедель, 1731 рік

Фото: uk.wikipedia.org

Є один нюанс. Моя колега Ліда Гнатюк захистила докторську дисертацію про мову Григорія Сковороди. І вона доводить, що це було продовженням староукраїнської традиції, цієї мішанини з церковнослов'янськими елементами. Сковорода не розривав цієї традиції, але ця традиція не була панциром нації. Ця традиція була панцером слов’янського світу.

– Але з києвоцентричною характеристикою.

– Так. Крім того, Сковорода тікав у філософію. Хоча в нього є дуже цікава річ про те, кого нагадує людина, яка втрачає любов до своєї Батьківщини, – це не людина, це тінь. І саме Сковороді належать слова: “Коли ти народився французом – то французуй, коли ти був німцем – то німечиствуй, а коли ти русин – то будь ним”. І ми не знаємо, в якому це творі. Це точно москалі почистили, але дослідники Сковороди це цитують, це реально було. Тобто він обрав такий шлях, і, можливо, це його і врятувало. 

Якби ми не потрапили в московську пастку 1654 року, можливо, ця традиція  розвинулася би і в основі нашої сучасної мови лежали би не південно-східні говори як наслідок козацьких воєн і синтезу народної говірки, а лежала б мова княжих і гетьманських канцелярій. Бо то було фест! Цікаво читати їхні пам’ятки!

– Вишукана, барокова.

– Там видно, як це все вигойдується, як йде боротьба між двома хоронінами. Як Русь бореться з формою “Україна” і коли ця форма “Україна” перемагає, коли ми втрачаємо форму “Русь”. Але що у нас перемогло – здорове атлетичне тіло нації. Голова зрадила. Що вона зробила? Голова у XVIII столітті одворянилася. 

– Жалувана грамота, всі стали дворянами.

– Дворнягами стали. Пішли, як пси, до миски Єкатєріни ІІ і Петра І, починаючи від духівництва, про яке казав Іван Франко, що вони не писали про козацькі змагання, вони дбали про свою ієрархію, про свої посади, це була як партійна діяльність, ідеологічна сфера. 

Тому так не сталося, що ми пішли дорогою Сковороди, а пішли дорогою Котляревського, а потім врешті-решт дорогою Тарасика Григоровича, а ще перед ним були романтичні гуртки. Що таке романтичні гуртки? Філософія. 

Мова розвивається не лише в контексті суспільно-політичних обставин, вона  розвивається в контексті ідеологічного напряму. Ви слушно сказали про бароковість. Бароковість – це еклектика, тому в часи бароко існував вавилон мов, і навіть тоді при тому вавилоні мови, зверніть увагу, при втраті Української держави ми не загубилися. 

Я критикую, але, разом із тим, усвідомлюю, що вони зберегли свою етнічність, зокрема Мелетій Смотрицький, Іпатій Потій, зрештою, ті, хто творили унію. Хоч із нас сміялися і деякі критики писали, що то ні не Русь, ні не Польща, ні не Рим, ні не греки, а щось дивне на двох ногах, не цілісне. 

– Я не знаю, чи тут вартує загострювати, але коли ми говоримо про творення нової літературної української мови, в нас базисом є “Енеїда”. Якщо таки протиставити “Енеїду” і “Кобзар”, що більше зробило для мови?  

– “Кобзар” – це щось більше, ніж література, це ціла нація. А Котляревський – це літературний твір, веселий, грайливий. Шевченко про нього сказав: “Сміховина на московський кшталт”. Шевченко не оцінив “Енеїди” Котляревського, він нею не захоплювався. 

Тарас Шевченко, автопортрет 1860

Тарас Шевченко, автопортрет 1860 року

Зберігається у фондах Національного художнього музею України

– Шевченко завдячував Котляревському чи ні?

– Котляревському присвячений вірш, але в передмові до свого “Кобзаря”  1847 року, який так і не вийшов, він так і зазначив, що то є “сміховина на московський кшталт”. Шевченко розумів, що він виростає не просто з традиції Котляревського, він виростає з загальної української традиції. Останній період творчости Тараса Григоровича наскрізь насичений високою лексикою гетьманського періоду, а вона, своєю чергою, дуже насичена церковнослов’янськими елементами і має той високий штиль, за розумінням і Шевченка, і Пантелеймона Куліша. 

Котляревський і Шевченко – це незіставні постаті в сенсі ідеологічної ролі, яку вони відіграли в житті нашої нації. “Кобзар” Тараса Шевченка став українською Конституцією, а “Енеїда” Котляревського стала пам’яткою української мови і української літератури. А Шевченко – це один із найпотужніших українських політиків. Основне Шевченкове гасло: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Основне Шевченкове гасло: “Ви претеся на чужину шукати братерства братнього. Нема на світі України, немає другого Дніпра”. Основний посил Шевченка: “Вражою злою кров’ю волю окропіте”. 

У Котляревського також файно: “Любов к отчизні де героїть, там вража сила не устоїть, там грудь сильніша од гармат”. Це те, що ми сьогодні демонструємо. Але це незіставні постаті, з огляду на їхній колосальний ідеологічний вплив. Котляревський був вписаний в режим тодішньої системи, він підписував Кючук-Кайнарджійський мир, тобто він здавав Крим.

– Він збирав козаків на допомогу у боротьбі проти Наполеона…

– Так. Він писав оду на честь князя Куракіна, але він писав і “Наталку Полтавку”, він вивів українську мову не просто на сцену, він вивів її на політичну сцену.

– Врешті, створив сцену.

– Він перший висміяв мову, яка виродилася в гетьманських канцеляріях, – мову Возного і мову Виборного. Яке там їхнє спілкування сміхотворне. Це той суржик, який ми зараз чуємо на вулицях, тільки тепер це вже не московсько-український, а англійсько-український суржик. 

Тобто це постаті, які не суперечать одна одній, це постаті, які випливають одна з одної. І, зрештою, що дуже важливо, перший пам’ятник, який ми поставили в Україні письменнику, це був пам’ятник Котляревському. Це 1903 рік, і на відкриття цього пам’ятника з’їхалася вся українська інтелігенція.

письменники в Полтаві

Українські письменники на відкритті пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві, 1903 рік

Фото: archives.gov.ua

– У вагон вмістилися.

– Ви собі уявляєте, якби на той вагон впала ракета чи якийсь “Шахід”, то не відбулася б українська нація. А Шевченко сам собою заступає. 

– А у чому феномен мови Шевченка? Бо для сучасного українця мова Шевченка набагато зрозуміліша, аніж, наприклад, мова поезій Франка.

– Так, і Шашкевича. Ми можемо з вами порівняти. Шашкевич – 1811 рік, Тарас Григорович – 1814 рік, Франко – трохи далі. Франко народився тоді, коли Шевченко ще мав рік досиджувати на півострові Мангишлак до 1857 року. 

Чому так? Тому що дві різні традиції. На Великій Україні, щоб протиставити себе москалям, треба було витягнути на поверхню, а це література, живу народну мову. І це зробив Котляревський, це зробив Шевченко. 

В Галичині, щоб протиставити себе полякам, то в нас був комплекс: якщо ми будемо говорити живою народною мовою, то ви є хлопи та попи. Тому на Галичині казали, що ми маємо староукраїнську мову і будемо протиставляти свою етнічність польській етнічності не за допомогою народної мови, якою ми говоримо в хаті…

– А елітарної.

– Тої, якою говорило боярство галицьке. У Тараса Григоровича є: “Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово”. Все відомо для сьогоднішнього читача. Цитую Шашкевича: “Слово до чтителей руського язика”. Застрелитися! Бо треба пояснити “чтитель”, “язик”, “руський”. У мовленні Маркіяна Шашкевича було точно значно більше староукраїнських слів, ніж у мовленні Тараса Шевченка. 

Ще один чинник. Тут був українсько-німецький словник Євгена Желехівського та Софрона Недільського, але це вже трохи пізніше, наприкінці XIX століття, який стару лексику української мови завів у канон. Наприклад, каже Іван Франко: “Чи побіди довго ждати? Ждати довго! Тож не жди! Нині вчися побіждати, завтра точно побідиш”. Я процитувала це для того, щоб ми побачили, яке слово вживав Франко, – “побіда”. Хіба на Великій Україні хтось каже “побіда”? Скажуть, що то якісь москалі. Вони там кажуть “перемога”, і Тарас Григорович, не знаю, чи вживав слово “побіда”. 

Тобто були різні традиції. Ще раз повторюю: полякам себе протиставляли через староукраїнську мову, бо це мова нашої найвищої ієрархії, а на Великій Україні у них не було варіанта, тому вони протиставили себе народною мовою. І врешті-решт народна мова перемогла. 

– А коли вона перемогла, мова Шевченка по всій Україні? 

– Вона перемогла в період романтизму. Що таке романтизм – “дух, що тіло рве до бою”. Коли первинність у духовній цінності, коли особлива роль надається героєві, коли тіло тлінне, воно приречене, коли матеріальні цінності вторинні, але найважливіше – внутрішній порив. Це кінець XVIII – початок XIX століття. Тарас Григорович народжується 1814 року, а в 30-40-х роках вибух романтичних цінностей сягає свого апогею. 

“Русалка Дністрова” виходить у 1837 році. Зверніть увагу, як вони її називають. Ми з вами забули про ще одного чоловіка, харків’яни нам поставлять два бали. Ми говоримо про Котляревського, а автор першої української прози хто? Галичанин? Ні, Квітка-Основ’яненко. Галичани коли то прочитали, зомліли від щастя, бо вони все зрозуміли. Вони тоді тут, у Галичині, п’єсу зробили з “Марусі”, і навіть дозвіл на то мали мати, тому що Церква наша, яку ми тепер називаємо Греко-католицькою, того не сприймала. Вона неймовірно трималася за церковнослов’янську традицію. 

– Пригадуємо заборони Шашкевича.

– Так, а там вони розуміли, що Церква – то є чуже, а своє – те, що під стріхою. А ми мали комплекс над тим, що під стріхою. Як спілкувалися в хаті Маркіяна Шашкевича? – польською мовою. Якою мовою він писав листи своїй чарівній дружині? – польською. Перші вірші писав теж польською мовою. А де він відкрив для себе світ української мови? Він пішов в Оссолінеум, підняв пласти києво-руської літератури – і просто ошалів: “Я ж русин, я ж не поляк!”. Я проваджу до того, що він видає збірку “Син Руси”, 1833 рік, а 1834 рік – це “Маруся” Квітки-Основ'яненка, потім “Конотопська відьма”. Я хочу, щоб ми бачили ці паралелі, нашу соборність і єдність, приреченість гуцула на слобожанця і т. д. 

І ось він видає збірку, яку називає приголомшливо – “Син Руси”. Якої Руси? Нема Руси, є Польща, ти що?! Ясно, що збірка не виходить, її забороняють. І тоді вони що пропонують? Те, що було тоді дуже модно, – русалочки, місяць, плесо, зіроньки на небі, серенади під вікнами… І вони називають її романтично – дурять і називають “Русалка Дністрова”, 1837 рік. А “Кобзар” Шевченка – 1840-й. 

Тобто якщо вісім поезій Тараса Шевченка зробили коперниківський переворот у світогляді всієї України, то “Русалка Дністрова” Маркіяна Шашкевича опритомнила усю Галичину. І коли він у 1836 році в Соборі Юра виголосив промову руською мовою – це був шок. І він тоді згадує: “Я повернувся, як витязь з поля битви”. Він розумів, що інструментом битви було руське слово, не церковнослов'янське і не польське. 

А що сталося далі? А далі катастрофа. Два його найближчі друзі Головацький і Вагилевич…

Русалка Дністрова

Титульна сторінка "Русалки Дністрової"

Фото: wikimedia.org

– Пішли в різні боки, але не в українські.

– Абсолютно навпаки. Центр “русского міра” був локалізований в університеті на катедрі руської словесности. Тобто він катедру руської словесности перетворив у катедру московської словесности. Потім поїхав до Польщі і там отруївся. Катюзі по заслузі. Та ще й діти його відповідали за те, що зробив батько. Зрада – це страшна річ. Ставити пам’ятні знаки їм – це неправильно. Пам’ятний знак треба ставити Шашкевичу. 

Були такі різні традиції, і перемогла мова Шевченка, а не Шашкевича.

– Що Радянський Союз зробив з українською мовою? Ми багато говоримо про репресивну систему щодо смислів. Що не так сталося з мовою українською внаслідок діяльности Радянського Союзу? 

– Радянський режим винахідливий, такого не робив жоден режим. Якщо поляки забороняли, сказали, що Литовський статут не писали руською мовою, а він завжди був польською, то, як кажуть іранці, що то не їхні “Шахеди” на нас летять, так само тоді казали поляки, а ті почали діяти-по іншому.  

Вони вже зрозуміли, що не можуть сказати, що “такого языка нет, не было і быть не может”. Хоча ці слова належать не москалям, а українському цензору на прізвище Новицький. Коли він побачив, що є переклад Біблії українською мовою Пилипа Морачевського (ще до перекладу Пулюя), їх це страшно сполошило. В тому сенсі, що церковники втратять гроші зі своїх парафіяльних шкіл, бо почнуть відкривати школи світські. Цей чинник завжди був дуже суттєвий. 

А Микола Костомаров зібрав величезну кількість грошей на українську освіту. Бо українці могли поспівати пісеньок, які починаються на “ой”, аби свій біль показати. Поки ми ниємо, ми не є небезпечні. І тут він раптом оголошує клич – і до нього пливе така сума грошей, як оце зараз до нашої армії. І це настрашило москалів. Вони зрозуміли, що формула “такої мови не було і бути не може” – це формула Новицького, яку він продав Каткову, Катков її опублікував, і тоді її використав Валуєв. 

– Від українця – до Валуєвського циркуляра.

– А Валуєв написав царю Олександру: “Что с ними делать?”. Валуєв був шокований, що українці самі звернулися з тим, що,  агов, ті Біблію українською переклали! Морачевський з Чернігівщини! Якщо він переклав Біблію, то це буде нація, а якщо буде нація – буде держава. Це ж зрозуміло. 

І тоді вони вигадують інший спосіб: заборонити мову у совєтські врємєна неможливо, треба змінювати її структуру, заходити всередину. Тобто дають мені цю водичку і туди дають трутки, але щоб я не зразу здохла, а поволі. Ця трутка, яку я буду пити через школу, почне змінювати мою фонетику, мою морфологію і почне змінювати мою лексику…

– І вироджувати мову.

– Ми тоді їм напишемо інший правопис, кодифікуємо, потім ми видамо для них інші словники великим накладом, і вони будуть їх використовувати. Крім того, ми їх зобов’яжемо видати ще й словник підпільних репресованих слів – і вони це зробили. 

Як вони це зробили? Коли націонал-комуніст Скрипник, а перед тим Шумський… А Шумського убив Судоплатов, а Судоплатов убив Коновальця  і Шухевича. В окупованому Мелітополі одразу забрали зображення Донцова і повісили на банері Судоплатова. А Донцов жив у Львові у міжвоєнний час і творив бандерівське покоління... Тут вибух можна дістати мозковий від цього всього! 

Їх треба досліджувати, тих націонал-комуністів, чи вони реально в це вірили, можна було потрапити в цю пастку…

– Особливо на тлі 20-х років.

– Особливо тоді, коли ніша Міхновського була мікроскопічна, їх просто переїхали танком. Його ж повісили.  

– На Кубані.

– Тепер я це розумію. Коли була студенткою, я не розуміла, чому люди цього не сприймали, тепер я знаю, як ставляться до націоналістів. Мало що змінилося, тому вони були приречені. 

А націонал-комуністи з чого почали? З мови. Перше завдання, яке вони поставили перед квазідержавою УРСР, – вона мала дістати правопис. Готує це все Шумський. Коли зрозуміли, що щось не те, Шумського вбивають, на його місце ставлять Скрипника, він продовжує лінію українізації Шумського. А Скрипник, до речі, зі Слов’янська, в Бахмуті жив. 

Скрипник вперше звертає увагу на дуже шкідливе явище – мішану і ламану мову, і сказав, що завдання школи полягає в тому, щоб дітей, які говорять мішаною, ламаною мовою, вчити не російською, а українською мовою, і цю мову треба очистити. А далі що вони роблять? Це надзвичайно важлива річ, про це мало хто знає. Вони бачать, що українська мова дістає крила, починає літати, – й тоді заводять есперанто. Вони не можуть заборонити українську, так, як зараз заводять англійську, і Скрипник б’є в дзвони, каже: ви ж таким чином нейтралізуєте українську, російську ви не можете завести, бо це шовінізм, це царат (він такими категоріями мислить), а ви насаджуєте мову есперанто. 

Скрипник скликає конференцію в Харкові, яка триває кінець травня – червень 1927 року, на чолі цієї конференції ухвалює рішення, який правопис буде. Це зараз дуже важливо! На чолі цієї конференції стає Олекса Синявський, людина, яка сформулювала сучасні норми української мови. Звідки родом – Бердянськ, Запоріжжя. 

Тому якщо якась франца буде мені казати, чому ти, Фаріон, кажеш “соціяльний”, “катедра”, “авдиторія”, “імени”, “племени”, “любови”, “ненависти”, “в бюрі” і “в метрі”, адже це польське, –  то піде в напрямку корабля. Це уклав Олекса Синявський, якого розстріляють 24 жовтня 1937 року за те, що він у 1931 році  написав фундаментальну працю, яка називається “Норми української мови”. 

Коли москалі побачили цю працю Синявського, зрозуміли, що треба це все міняти. Хто це робить? Три людини. Каганович Наум Аронович, Олінтер із чернівецьких теренів, який сховався за псевдом Андрій Хвиля, очолював ЦК Компартії, відповідав за ідеологічну роботу. І беруть собі до пари москаля Постишева, який дуже любив ходити в українській вишиванці. І мутять для українців правопис 1933 року, який змінює внутрішню структуру мови, змушує нас казати, наводжу банальні приклади: соціальний, ефір, уікенд, Хемінгуей або Хелоуін, тобто слова чужомовні передавати через московське сито, і навіть сьогодні змушує нас сказати “харасмент” замість “гарасмент” (англійська адаптація), “гайпер”, а ми кажемо “хайпувати”, і т. д. Всі ці англізми, які сунуть в українську мову через “h”. 

Ми це подолали щойно в 2019 році, ви уявляєте! У 2019 році засідала правописна комісія, де притомних людей серед 24-х було восьмеро, якщо я не помилилася. Ясно, що вони програвали, і їм вдалося завести поодинокі зміни на фонетичному рівні.

– Як можливість вживання.

– Як варіантність. Уявіть собі, в кримінальному кодексі написано, що за вбивство тебе можуть покарати на 15 років, а можуть не покарати. Тобто ти можеш казати “аудиторія”, а можеш “авдиторія”. А ти розгортаєш Лесю Українку – і там написано: “Завше величніший путь на Голготу, ніж хід тріюмфальний”. Добре, що Леся Українка вмерла в 1913 році. Якби вона зараз розгорнула ті свої твори і прочитала…

– Не впізнала б.

– А хто то все дослідив? Геніальний Олександр Пономарів, який помер два роки тому. Він знав грецьку мову, зробив підрядник для перекладу “Кобзаря” грецькою мовою, і він працював з рукописами Лесі Українки. Він входив у правописну комісію, бачив, що вони робили. І він розумів, що це порятувати неможливо, бо притомних вісім, відніміть 8 від 24… Голосуємо! 

Вони і так подвиг зробили, який полягає в тому, що завели паралельність. Наприклад, Сосюра – це дуже важливо. Він походив із Дебальцевого, Донеччина. “Навколо радости так мало! Який у чорта “днів бадьор”, коли ми крила поламали у леті марному до зор”. І Іван Франко (де Донецьк, а де Нагуєвичі!): “Ти, брате, любиш Русь, як дім, воли, корови, – я ж не люблю її. З надмірної любови”. Тепер ті форми “радості” –  “радости”, “любові” – “любови” є як паралельні, так само як паралельні “кафедра” – “катедра”, “аудиторія” – “авдиторія”. Але дещо не повернено взагалі. Бабця ваша точно так казала:  “Не хочу чути того імени, і всьо”. “Імени”, “племени” – цієї форми не повернули, хоч діалектологічний атлас показує її на всіх теренах. Тобто висновок: якщо у попередні століття боролися зовнішніми заборонами – заборона писати мову, заборона видавати дитячу літературу…

– Тепер внутрішня за Радянського Союзу.

– …то тут зайшли глибше. Ми з вами говорили про фонетику, але вони це зробили ще на лексичному рівні, вилучили щонайменше 14 тисяч українських термінів. 

– До речі, якщо говорити про  рудименти радянського, в нас дуже звикло, зараз це стало особливо модною тенденцією, вважати, що з трикомпотентної антропонімної формули треба вилучити по батькові, мовляв, це радянський стиль. Як ви до цього ставитеся?

– Книжку готую на ту тему. Вже долізла до XVIII століття і зависла, бо почала писати книжку про англізми, бо то якась біда. Це наші князі ідентифікували себе через по батькові: Ярославич, Святославич, Всеволодович. Потім, коли ми опинилися у польському континуумі, в них є двокомпонентна формула. Пояснюю чому. Вони можуть мати двокомпонентну формулу тому, що вони не зреклися свого питомого антропонімікону. Питомий антропонімікон – це КазІмєж, СтанІслав, ЯрОслав, ВладІслав. Ми скоротили це до 4%, в нас приблизно 600 чоловічих імен і 400 жіночих. Що це означає на практиці…

– Це мало чи багато?

– Це мало. Бо якби ми називалися так, як називаються досі болгари і серби, – вони можуть називати себе Сметана, Береза. В нас це на рівні прізвищ є. Тобто воно в нас не щезло, а перетекло в інший компонент. Воно перейшло в інший компонент формули. 

Якщо ми заберемо ідентифікацію по батькові, в нас буде катастрофа з тезойменністю, в нас буде ціла купа Іванів Петренків, а ідентифікація по батькові – це розрізнювальний принцип. Для поляків це не так важливо, тому що  крім давніх імен грецьких, латинських, жидівських і тюркських вони мають давньослов’янські імена. Католики з ними не воювали.

– Широка варіативність.

– Скажи дурню молитися, він чоло розіб’є. Білоруси, українці і московити почистили свій антропонімікон від давньослов’янських імен, які відродив Павло Павлович Чучка – ще один мій великий учитель, професор Ужгородського університету. Він видав фантастичну працю “Словник власних особових слов’янських імен українців” – це чудо! Там це все можна познаходити, але воно все вже є на рівні прізвищ, а не на рівні імен.

– Наскільки я розумію, прізвища виникли найпізніше? 

– Прізвища виплавлювалися також у котлі козацькому, і реєстр козацький був першим сигналом того, як називали молодих козаків. А їх називали через суфікс “-енко”: син Петра – Петренко, син коваля – Коваленко. Позаяк ця верства стала тоді дуже популярною, то ця модель козацька (синів ковалів – Коваленків) почала витісняти модель, яка була присвійною. Присвійна модель – це Петрів, Іванів, або Петрович, Іванович. А ця модель – Петрович, Іванович – для нас була характерна з часів княжих: Святославич, Ярославич. 

Тобто якщо у XIV столітті дуже активною була модель на “-ич”, у XV століття підпрягається модель на “-ович” і “-евич”. Тут починаються козацькі війни, на кін історії виходять “-енки”, це ж центр України, тоді це край, і “-енки” дістали побіду – і модель на “-ович”, “-евич” відходить трохи назад. 

Якщо вас сьогодні запитають, що є маркером українця, то ви, звісно, скажете, що Петренко, Іваненко. Бо якби Ющенко народився у Львові, то він був би Ющук, або Юсків, або Ющишин, тому що ця модель характерна тільки для заходу України. Вона побудована на дуже цікавому принципі, на принципі присвійности – ти мій. Петрів чий син – син Петра. А модель на Великій Україні побудована на іншому принципі: ти маленький, місяченько світить. Суфікс “-еньк-” втрачає пом’якшеність і переходить у сферу антропоніма. 

Тому нам не треба забирати цей елемент формули, бо в нас буде проблема з ідентифікацією, ми загубимося, в нас буде ціла купа, не знаю, чи Ірин Фаріон, але Оксан Гаврилів точно може бути дуже багато. Тож нам потрібен цей ідентифікатор по батькові як розрізнювальний елемент. 

Скоро я видам цю свою працю. Там буде великий розділ, де я покажу це на основі наших пам’яток, як це все відбувалося, у відсотковому відношенні, як, не зважаючи на те, що ми потрапили під вплив двокомпонентної формули, наприклад польської, все-таки зберігали трикомпонентність. Трикомпонентна формула ніколи не суперечила нашій природі,  натомість москалі в нас це поцупили і почали називатися Іванич. Це ще дуже важливий нюанс – у них це був символ суспільної ієрархічности, ідентифікація по батькові, у нас – ні. 

– Якщо говорити про сучасність і розвиток української мови, ви є автором терміна “англоварваризація”, яким позначаєте понадмірне невмотивоване використання, особливо коли є українські питомі окреслення. Чим це загрожує  і чи можемо взагалі говорити, що українська мова від того лише втрачає?

– Насамперед про що це свідчить – про слабкість нації. Я не хочу, щоб ми були слабкі, мені не цікаво жити серед слабких людей, бо тоді нема з ким спілкуватися. Ми не актуалізуємо власних можливостей, і це найнебезпечніше в науковій сфері. Воно притуплює мозок нації, тому що коли ти працюєш  в якійсь царині, ти повинен творити терміни. Нас тривалий час звинувачували, що в нас немає філософської літератури, тому що українська мова непридатна для висловлення.

– Так само про технічну літературу говорили навіть самі українці.

– Вони просто не знають української мови. Тобто якщо ми вживаємо англізми там, де може бути український відповідник, це те саме, що ми не ходимо до спортзалу, ми не рухаємося, не актуалізуємо своєї акупунтури, вона спить. Нам треба робити масаж, рухатися інтелектуально, не лише тілесно. Те саме слово “підсоння” – це ж краса несамовита. Я не кажу викинути слово “клімат”, просто в першу позицію поставити “підсоння”. Я не кажу викинути слово “клумба”, але в першу позицію поставити слово “квітник”.

– Але пів біди з “кліматом” і “клумбою”, в нас зараз є опініон-мейкери, холдери, хаби.

– Дивіться, як гарно: “стейкхолдери” – це “користувачі”, яке гарне слово “користач”. Мій вуйцьо все казав: “Не хочу мати з ним справу, бо він користач”. Тобто це той, який у чомусь зацікавлений і має з того певний інтерес. То чому не інтенсифікувати зараз це слово?

– Це наслідок  відсутности якихось знань чи наслідок моди? 

– Це наслідок відсутности національного характеру. Нема національного характеру, нема стрижня.

– Ще раз, умовно кажучи,  колоніальне мислення.

– Абсолютно.

– Не від Росії…

– Всі ті, що колись були націоналізаторами-русифікаторами, сьогодні стали глобалізаторами і англієзаторами. Всі ті, які раніше замість української вживали московську, вживають англійську. І в англізмах є ще один цікавий нюанс: що ті, які заходять в українську мову, вони ще й заходять через московське посередництво, через московську фонетику, тобто ми дістаємо подвійну підлеглість. Ми служимо ще тому панові, який нас убиває, і служимо тим, що є начебто нашими… 

– Не стейкхолдери, а стейкголдери мало б бути.

– Стейкголдер, звісно. Наприклад, якщо ми говоримо про  слово “троль”, то ми це слово можемо взяти в нашу систему, бо це пов’язано зі скандинавською міфологією, в нас свої чортяки, в них свої. Ми називаємо “біснування”, це можна прийняти. Чи, наприклад, давній англізм “спорт”. Воно ж виникло на латинській основі, англійці його адаптували. То коли його брав Іван Боберський, він злостився з того слова, він шукав український відповідник і запропонував слово “змаг”, відповідно: “спортсмен” – це “спортовець” і “змагун”. І вся наша спортова термінологія (зверніть увагу, спортова, а не спортивна) була питома і її творили поліглоти. Бо вони всі знали польську, німецьку, вони закінчували гімназії, де давали дуже серйозні знання з мов, але вони ніколи не відступалися зі своєї мови. Як розповідав Боберський, йому тато в хаті казав: “Думай по-українському” – і він думав по-українському.

– Копаний м’яч, а поляки мають piłka nożna.

– Поляки мають відповідник до слова  “комп’ютер”. Вони створили комісію з 30-ти професорів, які перевіряють кожне слово, що заходить з англійської мови, на право жити в польській мові. А в нас ніби греблі зірвало, все це плине страшним потоком.

– Хаотично, стихійно і масово, на жаль. Пані Ірино, як ви ставитеся до дискусій, які щоразу зринюють, коли ми говоримо про відривання від “русского міра”, про те, що наше письмо треба  перевести на латинку? 

– То наше письмо, ви дуже слушно висказалися. Нащо його переводити на латинку? Ми то письмо принесли москалям, то москалі вже потроху починають переходити на латинку –  літера Z, літера V. Це історія з бородою і має відповіді на всі запитання. Її порушив свого часу Маркіян Шашкевич у дискусії зі своїм колегою, він також вчився в духовній семінарії, з паном Лозинським, який хотів перевести на латинське абецадло, як він казав. І Маркіян Шашкевич відповів йому книжкою “Азбука і абецадло”, де доводив, що це наша історична традиція, що кирилиця випливає із грецького письма, і латиниця також випливає з грецького письма. То, властиво, до чого ви хочете повертатися? Потім та сама азбучна війна виникла в часи Івана Франка 1856 року, де якийсь чех Їречек запропонував австріякам (це дуже цікаво!), аби українську систему письма латинізувати. І хто за це проголосував: той чех Їречек і якийсь один український хрунь. І тема згасла. Далі, у XX столітті, коли ми з вами говорили про правопис, ця проблема також виникла.

– На Наддніпрянській Україні, що цікаво.

– Так. І цю проблему порушив комуніст Сергій Пилипенко. Він навіть написав “Одвертий лист” тою графічною системою. Поставили це питання на голосування, за це проголосував Пилипенко  і ще хтось один, і все.

– Це не питомо і неприродно.

– Ні, це не питоме і неприроднє. Якщо ті, хто вважають, що це модно… А що таке мода? Мода – це те, що змінюється. А що таке стиль? Стиль – це те, що вічне. От є нації стильні, англійці наприклад. Українці теж можуть бути стильною нацією, бо є традиція – це панцер нації, вона тебе захищає більше, ніж будь-яка зброя. Ви уявляєте, який почнеться хаос?! У нас все одно буде більшість, яка цього категоричне не прийматиме. Тому це для того, щоб роз’єднувати, сварити, нагнітати і розколювати.

– Пані Ірино, щиро дякую вам за дуже цікаву розмову.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Kowalewska.jpg

Портрети гетьманів | Ольга Ковалевська

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

Література 1920-их | Ярина Цимбал

Література 1920-их | Ярина Цимбал