Перший ідеолог самостійної України: 7 правил життя Миколи Міхновського

00:48, 27 червня 2022

003.jpg

Микола Міхновський був одним із найбільш неординарних представників українського руху початку XX століття. Адже саме він першим із наддніпрянських політиків висунув ідею самостійної соборної України, у той час як для більшості українських діячів вершиною прагнень був статус автономії. Саме він у 1917 році найбільш послідовно відстоював ідею створення українського війська, хоча для інших членів Української Центральної Ради ця потреба була далеко не очевидною. 

Чимало колег не розуміли Міхновського, ба навіть відверто недолюблювали за авторитарний характер і надмірний радикалізм, якщо не екстремізм. Як на ті часи, його справді можна було назвати екстремістом. Достатньо згадати, що він організував підрив пам’ятника Пушкіну (1904 року в Харкові) задовго до того, як це стало мейнстрімом. Пам’ятник, незважаючи на вибух, встояв, проте Міхновський мав підстави говорити, випереджаючи героя “Польоту над гніздом зозулі”: “Я хоча би спробував”.

Як і Євген Чикаленко, Микола Міхновський занадто мало часу провів на авансцені української політики і рано пішов з життя помер у 51 рік, залишивши по собі відчуття якоїсь недосказаності. Низка ідей Міхновського залишалася актуальною задовго після його смерті, та й сучасники подекуди визнавали, що він випередив свій час.

Микола Міхновський не вів щоденник і не залишив спогадів, а власні правила життя лаконічно окреслив у “Десятьох заповідях Української народної партії”. Проте його публіцистика, суспільно-політичні праці та спогади сучасників допомагають сформувати об’ємніше бачення цієї непересічної фігури початку минулого століття.

Матеріал передрукував та упорядкував Ігор Петрій, кандидат історичних наук, завідувач сектору Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка.

Міхновський_портрет

Микола Міхновський

громадський та політичний діяч, перший ідеолог українського націоналізму

“Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, всі покоління українців йтимуть на війну”, 1900 рік

З брошури Міхновського “Самостійна Україна”: “Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!”. Ці покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. 

Samostiyna_Ukraina

Титульний аркуш брошури “Самостійна Україна”, 1900 р.

Фото: wikipedia.org

Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! 

Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. 

Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького, та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові. І доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. 

І доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну

Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!”

“Як українські промови не допущені, передаю тільки обкладинку”, 1903 рік

Зі спогадів Дмитра ДорошенкаДмитро Дорошенко (1882 — 1951) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. про церемонію відкриття у Полтаві пам’ятника Івану Котляревському, під час якої, відповідно до розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслава Плеве, було заборонено виголошувати промови та привітання українською мовою: 

На відкритті памятника Котляревському

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському. Полтава, 1903 р. Микола Міхновський сидить у першому ряді зліва.

Фото: istpravda.com.ua

“Та “головний бій” мав бути даний увечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається одначе черга на “своїх” промовців. Вони мають говорити за азбучним порядком, отже, першою говорить Ольга Андрієвська, делегатка від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. В залі констернація. Не всі ще розуміють, що сталося. 

Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Серед мертвої тиші він заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, що він привіз привіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, він передає одну тільки обкладинку, а текст привіту повезе назад до Харкова. З цими словами він кидає свою обкладинку на стіл. 

Серед мертвої тиші підходить Михайло Коцюбинський і робить те саме, віддаючи саму обкладинку без адреси. Трегубов, мов у якомусь півсні, мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора на столі. В цей час з галереї чуємо голос: “Виходьте всі з зали”. І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів. Все сталося так швидко, що я, наприклад, лиш тоді отямився, як опинився на чистому повітрі, на площі перед театром”.

“Московська демократія драпірується в лицемірну тогу «єднання і братерства народів»”, 1904 рік

З брошури Міхновського “Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії”: “Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування – все це – пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу.

листівка Української народної партії

Листівка Української народної партії

Фото: cdiak.archives.gov.ua

Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися якого-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла “єдина, неділима Росія і єдина державна мова – московська в школі, суді і адміністрації”.

Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу “любові, єднання і братерства народів”, називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами “прогресу” і “загальнолюдського щастя”, бо, бачте, вони хочуть роз’єднання. 

Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності – єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку.

Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито машкару “братерства і любові до усіх народів”, машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші”

“Перед ясним ідеалом самостійної України най згинуть усі свари”, 1905 рік

Зі статті Міхновського “До українського народу”, яку опублікували у першому і єдиному числі часопису “Самостійна Україна” за вересень 1905 року: “Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якоїсь класи чи верстви суспільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більші права, ніж друга. Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського, себто за інтереси робочих мас українських, бо український нарід по всій європейській Україні складається із злиденних, бідних, немаючих людей. За тих, у кого є, хто вдоволений і ситий, ми не боремось, бо ми боремось проти них.

Микола Міхновський

Микола Міхновський

Фото: istpravda.com.ua

Виступаючи в інтересі широких мас українських, ми пильнуємо, щоб сам нарід своїми власними силами виборов собі самостійну Україну, бо ми знаємо, що тільки при тій умові ніхто не зможе знов запанувати над Україною, знов видерти всі землі і всі добра з рук українського демосу.

І так ми будемо приспані, прибиті, порізнені сили українського народу, стуляємо їх докупи, переводимо в чин і життя і велику спільну силу українців направляємо на здобуття самостійної України.

Самостійна Україна має бути тим синтезом, тим великим, повним глибокого і широкого змісту словом, в якому осередчуються всі думки й бажання рабів, щоб бути свобідними, невольників, щоб бути вільними, злидарів, щоб бути маючими, упосліджених, щоб бути рівними, зневажених, щоб бути гідними, усіх українців, щоб бути людьми – громадянами цілого світу.

Перед ясним ідеалом самостійної України най згинуть усі свари, уся ворожнеча, усе безладдя українців; хай усі стежки, усі шляхи ведуть до неї; хай усім борцям за щастя, за визволення свого народу світить сонце самостійної України”

“Хто йде на боротьбу з сумом у душі, хіба зможе перемогти?”, 1912 рік

Зі статті Міхновського у часописі “Сніп” за вересень 1912 року, написаної з нагоди прийдешніх виборів до російської Державної Думи: “Коли б ми спромоглися, коли б напружили сили й післали з України стільки послів до Думи Державної, скільки надає нам закон, ми б досягли ухвали законів, що забезпечили б наше життя національне. Се цілком від нас залежить. Тільки від нас. Від нашої бадьорості, витривалості, свідомості. Насамперед нам треба свідомості! 

Газета Сніп

Примірник газети “Сніп”  за 20 травня 1912 року

Фото: cdiak.archives.gov.ua

Всі українці – усі повинні стати в свої ряди під українську корогву. Всі ставаймо: не сміє ні один з нас бути в чужих рядах. Які б не були гарні та принадні написи та наліпки на чужих рядах – не спокушаймось. Мовчки з повним розумінням та свідомістю ставаймо в свої ряди. Хто лишиться в чужих рядах, той вчинить зраду проти свого народу. І не тільки той, хто йде в чужі ряди, але й той, хто стоїть осторонь від усього, хто хоче байдуже приглядатись до боротьби – навіть і той чинить зраду. Всі українці, всі повинні стати в ряди. Адже справа йде про інтерес нашої нації.

Потім витривалості нам треба. З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменше витривалі. Ми досить легко запалюємось, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій. Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету. Ми нарід м’якої вдачі, слабої волі. Се наші національні хиби. Се повинні ми зрозуміти і виховувати, культивувати в собі витривалість для щоденної боротьби. 

Ми можемо в запалі, в захопленні зробити велетенський вчинок, але цілком не здатні шляхом дрібної, плановної, невпинної праці бути творцями великих подій. А тим часом тільки сі остатні події суть довговічні, довготривалі, не скороминущі, для цілих поколінь важні, для виконання нашої будуччини корисні. Дрібної, часом незамітної, комашиної праці нам бракує. До сієї праці нахилімо себе! Тільки в такій праці є забезпека успіху, перемоги, побіди.

І третє нам потрібне – се бадьорість.

Ми – ходячий смуток, зневіра, сум. Нема бадьорості в наших душах, нема віри в свої сили. А хіба можлива творча робота без бадьорості. Ціле широке громадянство наше страждає на сю страшну недугу.

Хто йде на боротьбу з сумом у душі, без бадьорості в серці, хіба може той довго втримати сю боротьбу, хіба зможе він перемогти? Не ворог його подужає, а сум заїсть. Елемент самозгуби носить він у собі. Отже, виробляймо бадьорий світогляд, особистий і громадський. Бадьору людину ніякі перешкоди не спинять, бадьорість дасть завжди перемогу. Отже, йдім до виборчої боротьби свідомо, витривало, бадьоро!”.

“Не хочу грать ролю вишибайла при гетьманові”, 1918 рік

Зі щоденника Євгена Чикаленка за 6 червня 1918 року: “Вчора, довідавшись від міністра закордонних справ Д. І. Дорошенка, що гетьман запропонував Міхновському занять посаду його особистого секретаря, але Міхновський вагається, я поспішив до Шемета, у котрого живе Міхновський, щоб умовить його, аби він не одмовився від тої посади, бо я давно кажу, що Міхновському треба було занять пост міністра двора. 

3_viysk_zyizd

Мітинг з нагоди ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду в Києві, листопад 1917 р.

Фото: wikipedia.org

Виявилось, що я вже спізнився: Міхновський каже, що перше, ніж одмовитись, він зібрав нараду з представників всіх партій, що входять в СУПСоюз українських партій і на цій нараді рішено, що Міхновському не слід брать тієї посади, бо вона залежить особисто од самого гетьмана і він може через якийсь час й увільнити Міхновського і таким чином він, не зробивши нічого для України, осоромить себе на віки, бо йому поставиться в вину те, що він пішов на послуги до гетьмана в той час, коли уряд гетьманський вів обрусительну політику. На це я завважив, що він міг би впливати на ту політику, повигонивши з гетьманського оточення отой російський елемент, що тепер навертає гетьмана на зближення з Росією. 

– Але я зовсім не хочу грать ролю вишибайла при гетьманові, – завважив Міхновський. – Я людина громадська і хочу разом з іншими українцями працювати в українському уряді.

Міхновський, очевидно, сподівається-таки, що йому доручать скласти кабінет або дадуть якийсь портфель, бо гетьман казав С. М. Шеметові , що незабаром мають бути якісь зміни в кабінеті”.

“Краще самому померти, ніж під вічним обухом жити”, 1924 рік

Зі щоденника Сергія Єфремова за 5 травня 1924 рокучерез два дні після смерті Міхновського: “Повісився Мик. Міхновський. Тижнів зо два тому його арештовано на вулиці, подержано добу й випущено. З того часу він усе нервувався й нарешті не видержав. Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити”.

“Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вгадують на щось загадкове, що притрапилося з ним в зв’язку з арештом і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що усі ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитись він не може, не то втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимогли з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути... А може й “манія переслідування” на нервовому ґрунті. Таємницю оцю заніс він із собою в могилу” (запис за 7 травня 1924 року).

Зі щоденника Євгена Чикаленка: “Не виходить у мене з голови Міхновський! При всіх своїх негативних рисах, це людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч, що був вже самостійником тоді, коли ми всі були тільки автономістами-федералістами, а я грішним ділом, більше української школи ні про що не мріяв. В щоденнику свому я не раз описував всякі стосунки мої з Міхновським; одвертав він мене від себе своєю театральністю, своїм позерством, але й вабила мене до себе його безперечно ориґінальна індивідуальність. Не пережив він, не зміг приспособитись до пролетарського, власне жидівського, режіму. Коли наступив крах укр[аїнської] державності, він подався не на захід, як ми всі, а на схід. Певне, сподівався пересидіти большевицький наїзд на Україну, але помилився в розрахунках і мусів там перебиватись в нелегальному становищі. Чув я, що він десь учителював з Хріном на Кубані. І от несподівано скінчив своє життя самогубством в Київі. Шкода чоловіка! Шкода!” (запис за 17 травня 1924 року).

Джерела:

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 роки): науково-популярне видання. Київ: Темпора, 2007.

Єфремов С. О. Щоденники, 1923–1929. Київ: ЗАТ “Газета “РАДА””, 1997.

Міхновський М. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015.

Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). Київ: Темпора, 2011.

Чикаленко Є. Щоденник (1923–1924). Київ: Темпора, 2015.

Схожі матеріали

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

1200х630.jpg

Сопляк, Буревій і Стріха: український націоналіст в особі російського есера

600 донцов.jpg

30 тез Дмитра Донцова

800x500 obkladunka Zaicew.jpg

Про український націоналізм | Олександр Зайцев

600.jpg

Давід Свобода: "ОУН виникла тоді, коли нормою було насильство, а не пацифізм"

bandera9(1).jpg

З москалями нема спільної мови. Стаття Степана Бандери з 1952-го року

Olzhych

Життєпис Євгена Коновальця від Олега Ольжича. Книжка 1941 року