Печера. Сонце. Україна

15:25, 28 грудня 2022

003.jpg

У печері їх є кілька, а радше кільканадцять. Хоча, може, і непомірно більше, але ж далі їхні тьмяні силуети поглинає густа, аж до задушливости, темрява. Їхні тіла скуті кайданами, а очі гризотно прикуті до стіни навпроти. Їхні тіла то блаженно терпнуть, то на них несамохіть нападають дрижаки, а їхні зусильні позирки похапливо ловлять тіні, які калейдоскопічно змінюють одна одну. За їхніми спинами десь далеко палає вогонь.

Поміж вогнем і невільниками — невисокий мур. За цим муром невідомі люди несуть якесь начиння, чудернацькі статуї і всілякі зображення живих і неживих істот. Деякі люди мовчать, інші — розмовляють. От несуть вони фігуру корови. І що бачать в’язні залежно від кута зору? До того ж вогненні язики зрадливо здригаються, і тіні у просвіті химерно підстрибують та змінюють форму.

Одні вдивляються у тільки-но народжене телятко, а інші сахаються від вигляду лютого бика, який наче Зевс викрадає невинну Європу. Аж раптом хтось із них позаду почув голос: "Яку ж досконалу фігуру коня я несу!". Той, хто ліворуч, переконує того, хто праворуч: та це ж теля! Правак лівакові віри не йме, бо ж бачить бика, а як бути тому, хто поміж них двох бачить коня? Чудасія. Але реальна. Принаймні так витлумачив Платон наше світобачення, а підстав не довіряти йому нема. Бо ж він один із небагатьох, хто вирвався із печери й не збожеволів від миттєвого перетікання ілюзії у реальність. 

liaska.jpg

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу "Локальна історія"

У 1991 році ми вирвалися з тоталітарної печери, але в баченні нашого минулого так і залишилися в’язнями. Щоправда, наше невільництво тепер добровільне й відверто глупе, якщо говорити про сучасність. Одні з нас закликають неухильно сповідувати інтегральний націоналізм Донцова, не гребують кинути зігу на смолоскипному марші і, сховавшись за синьо-жовтими аватарками в соцмережах, закликають організувати ледь не Коліївщину, щоб прогнати з влади жидомасонів та "соросят". Вони й далі мордуються у печері. Кривизна оптики їхніх супротивників волає про молодчиків-"фашистів", "неонацистів", які посягнули на святе — перемогу дідів, що виплодили жалюгідних онуків. Вони вже століття сидять у печері й кажуть, що сонце поза нею — вигадка клятого Заходу. І ті, і ті — сліпі, я би не дбав про сонце для них. 

Десь поміж ними сидять пани та пані, які свої кайданки сховали в білих рукавичках, а на очі почепили модні окуляри. Вони взоруються на Захід, хоч і відвідують конференції за участі Наришкіна, надимають губи й поважно споглядають на плебс. Оті, кажуть вони, — печерні націоналісти, а оті — ватники. Навіщо на них зважати. Ну ж бо засудимо декомунізацію, скажемо, що без УРСР не було б України. А від слова "націоналізм" сахаються, як від лютого чорта. Вони товаришують із західними совєтологами, які донесхочу залюблені в Достоєвського, їхні студенти пишуть есеї про фашистську ОУН, їм огидні вулиці на честь Бандери в тільки-но деокупованих містах. Особливо вони збурюються тоді, коли наші сусіди проносять за їхньою спиною образи Бандери чи Шухевича. Тоді перед їхніми очима — люті людобойці, а випещені руки аж трусяться від однієї думки про втрату ґрантів. А є ще маловідомі мені персонажі, які хоробро називають Бандеру лузером. І ті, і ті до "Азовсталі" із блазнівською посмішкою підтакували про українських праворадикалів, особливо з "Азову". 

Є й інші, які вчора плакали за Ратушним, а нині — як Діоген — шукають хороших росіян і начебто знаходять їх, а потім із невинним виразом обличчя скаржаться на суцільний хейт. Особливу вправність в останньому, як правило, мають їхні ж сусіди по печері. Але найбільшу провину я покладаю на перефарбованих лисів. Тих істориків, які зросли при тоталітаризмі, збудували собі там добру кар’єру, а 1991-й сприйняли як нову можливість. Можливість, яку легко здобути. Лиш одягни вишиванку й на основі кандидатської дисертації про робітничий рух захисти докторську з назвою "Внесок українського народу у щось…". Оці, зазвичай, дуже патетичні й повчають у промовах та на мітингах. На відміну від тих, хто вище, вони не медійні, бо нащо тривожити сите болітце. Але саме вони винні в тому, що маємо на всю Україну заледве кільканадцять дослідників УПА (це я ще оптимістично), голос яких занадто слабкий, аби показати сонце тим, які в печері.

На щастя, є й ті, що вирвалися із печери й не осліпли від сонця. Вони — на фронті й у тилу. Вони плекають здоровий націоналізм, в осерді якого є свобода. Свобода як питома прикмета нашої ментальности. Для них Бандера — не вождь для наслідування, а символ боротьби. Їхній націоналізм — інклюзивний, із лівими та правими воєдино. У їхній оптиці — не власні рефлексії, спричинені минулим, а майбутнє нової України. України, яка або розтрощить оцю скельну печеру, або зведе надійний заслін перед нею. У цій новій Україні наші сусіди не обиратимуть нам героїв, там ми не будемо наслідувати затхло-новомодних взірців і зі сходу, і зі заходу. Така Україна стане центром оновленої Європи. І хай у такій Україні будуть свої печерні люди, але вагу їхньої думки ми знатимемо. І буде вихід із печери. І тоді хай сяє на наших вустах іронічна посмішка. Ми перемогли себе й переможемо ворога.

Схожі матеріали

Іван Світличний 1200

Вусатий естет з Уманської. До тридцятих роковин смерти Івана Світличного

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

пагутяк сео

Мальмансталь. Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

01.jpg

Турецький цвинтар у Лопушні. Золота галицька провінція

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

сергій громенко

Концептуальні питання російсько-української війни. Сергій Громенко

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії