Як і коли виникла УПА | Володимир Бірчак

12 жовтня 2021 р.

Чому саме 14 жовтня ми святкуємо день створення УПА? Скільки людей воювали в Українській повстанській армії? Чи дійсно до УПА йшли добровільно? Як у лавах повстанців опинялися азейбарджанці, казахи, євреї та навіть бельгієць? Яким був соціальний портрет упівця? Для чого українці вступали до повстанської армії? 

Дивіться у 82-му випуску “Без брому” з дослідником українського визвольного руху у ХХ столітті Володимиром Бірчаком. 

- Пане Володимире, доброго дня! Дякую, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про УПА. 14 жовтня минає 79-та річниця від часу її створення. Видається, що ця дата – 14 жовтня – має радше символічний характер, ніж реальний. Бо ж важко уявити, як за один день можна створити армію.

– УПА – це підпільна армія. Держави Україна тоді не існувало, не було головнокомандувача, який би своїм указом утворив армію, забезпечив одну службу, другу, третю… Тому процес утворення Української повстанської армії довготривалий. Я поясню, чому є прив’язка до жовтня – як історична, так і реальна. Процес формування УПА тривав впродовж всього 1942 року і закінчився, мабуть, на початку 1943-го. 

Кук_В.jpg

Василь Кук (1913-2007) - генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 року

Фото: uk.wikipedia.org

Потрібно проаналізувати, що робили українські націоналісти – ОУН (б), бандерівці – у 1942 році. Після 1941-го і їхньої політики доконаних фактів, якою вони пробували розмовляти з німцями, тобто ставити їх перед фактом відновлення незалежності, їм нічого не вдалося. Верхівка фактично була заарештована – Бандеру, Стецька та інших затримали ще в липні; у вересні 1941-го почалися тотальні арешти умовно середньої чи більше ніж середньої ланки. Зокрема, заарештували Миколу Климишина, а перед тим у Василькові – цілу похідну групу, яка рухалася на Київ, Василя Кука та інших. Це коротко про репресії. 

600e771084804883718040.jpg

Микола Лебідь (1909-1998) – засновник і керівник Служби безпеки ОУН, а також підпільних вишколів Юнацтва ОУН

Ще більше маховик німецьких репресій розкрутився в листопаді 1941 року, коли видали директиву айнзац-командам про те, що бандерівців слід виловлювати, арештовувати під виглядом грабіжників, допитувати і ліквідовувати – розстрілювати. Що ми маємо станом на 1941 рік: ОУН (б) фактично обезголовлена, хоча провідник залишився, так званий урядуючий провідник, як його називали, ним став Микола ЛебедьМикола Лебідь (1909-1998) – засновник і керівник Служби безпеки ОУН, а також підпільних вишколів Юнацтва ОУН. Протягом 1932-1934 років був зв’язковим між Крайовою екзекутивою ОУН та Проводом ОУН за кордоном. Організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. . ОУН зайняла дещо вичікувальну позицію. Щоб відновити своє членство та позиції, оунівці пішли в глибоке підпілля. 

Тут починається цікавий епізод вже з 1942 року. У березні відбулася конференція, на якій зібралося провідне членство, зокрема, був і Лебедь. Вирішували питання – що робити з нацистською Німеччиною. Чи заявляти про суцільну конфронтацію з нею (зрештою, конфронтація і до того існувала – арешти, розстріли бандерівців), чи зайняти вичікувальну позицію: придивитися, набрати більше членства, вишколити його. 

І тут дуже цікавий момент. Слід розуміти, що коли ми говоримо про ОУН станом на 1942 рік, зокрема про провід, то там не було одностайності і однакового бачення цього питання. В проводі були радикально налаштовані люди (такі як Іван Климів (“Легенда”), в майбутньому генерал-політвиховник УПА (посмертно), Василь Івахів, який в майбутньому стане першим головним командиром УПА), котрі говорили, що вже і одразу треба йти супроти німців. Тобто зараз потрібно формувати військові відділи, збройно виступати. І вони мали певну рацію, тому що на німців вже не було сенсу розраховувати, німці показали своє обличчя, вони не уявляли Україну незалежною, вони взагалі не вважали, що українці можуть бути самостійними чи самі керувати якоюсь державою, навіть умовно під їхнім протекторатом. 

Водночас була інша група – Степаняк і Лебедь. У їхніх словах теж певна рація була. Вони говорили, що потрібно ще чекати, зосередитися на тому, щоб максимально вишколювати членство організації, вивчити ситуацію і знати, що німці роблять, що німці думають і чого німці хочуть. З цією метою вони планували (і це їм вдавалося) інспіровувати своє членство в різні німецькі структури – адміністрації, поліцію. Німці про це знали, і німецька спецслужба СД, поліція безпеки про це безперестану доповідала – інспіровуються бандерівці, вони вивчають нас, хочуть знати, що ми робимо. 

Однак помірковане крило не вважало, що одразу слід піднімати повстання, вони сказали, що до повстання потрібно підготуватися. І умовно дали дозвіл на те, щоб почати підготовку і вишкіл військових відділів. Це було в березні 1942 року. І ці відділи поступово почали готуватися. Де вони почали готуватися – на Волині.

– Це цікавий епізод. Галичина останні 20 років перед 1940-ми мала дуже тривкий досвід національного життя, в тім числі і вишкільних товариств – “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт”. Тобто національне життя було активним. І тут ми бачимо, що УПА з’являється на Волині, а не в Галичині.

Без назви-2.jpg

Пластовий гурток у с. Брюховичі Львівського повіту Львівського воєводства, 1920-ті роки

Фото: особистий архів Дарії Корчак

– Тут є кілька моментів, що призвели до народного збурення. Перший момент, 1942 рік – це вивезення на примусові роботи до Райху. Це насамперед збурювало населення, і дуже сильно. На початках у 1941 році це було ніби добровільно, з 1942-го почали примусово вивозити. Друге – збори контингенту для нацистів, що перетворювалося фактично в грабунки. Третій момент, який також важливий, – це те, що в 1942 році з території Білорусі на Полісся і Волинь заходять радянські партизани. 

Радянські партизани мали дуже цікаву тактику боротьби. Вони любили зайти в село, вбити одного-другого представника німецької адміністрації, навіть якщо це був простий староста, який робив для села чимало добра (були і такі, не будемо говорити лише в чорно-білих тонах), – і втекти в ліс. А потім село потерпає: німці приходять, проводять каральну акцію, вбивають, умовно, кожного десятого чи взагалі спалюють село. 

І в народу наростає обурення. Створюють (іноді можна натрапити на таку згадку навіть у націоналістів) загони “диких партизанів”. Тобто народ об’єднується в самооборону, щоб якось цьому протидіяти: з одного боку, протидіяти червоним, з іншого боку, протидіяти коричневим і їхнім каральним акціям. Ці стихійні загони починають частково вливатися до червоних партизанів, йти в ліс. 

Чому потрібно цей рух очолити? Отже, ми вертаємося в 1942 рік. Ми говорили про березень 1942-го, далі, вже в травні, СД і поліція безпеки фіксує, що на Волині бандерівці організовують військові підрозділи. Вони їх вишколюють, ще не йшла мова про конкретну чисельність, але в дзвіночок вже дзвонили – мовляв, тут таке є, доповідали керівництву. 

Ivakhiv_12.jpg

Василь Івахів (1908-1943) - перший командир УПА на Волині

Фото: uk.wikipedia.org

Що відбулось в жовтні і чому дата 14 жовтня є і символічною, і не зовсім символічною? Тому що вона має історичне підґрунтя. У жовтні відбувається перша військова конференція за участі членів проводу ОУН, де був той самий урядуючий провідник Лебедь. Був і Василь Івахів, який на той час виконував обов’язки військового референта Організації на Волині, тоді це називалося ПЗУЗ (Північно-західні українські землі), умовно – був військовим референтом бандерівців на Волині. І от Івахів на цій конференції сказав дуже цікаву річ до членів проводу (він заявив, що це говорять якраз червоні партизани): “В Україні, особливо на сході, вже сміються з нас і називають нас апостолами-мучениками, говорячи, що ми тільки ходимо і проповідуємо, щоб німці мали кого розстрілювати. А боротьбу проти німців ведуть лише червоні партизани. Якщо ми не хочемо втратити свій вплив на народ, то боротьбу проти німців маємо взяти повністю в свої руки. Особливо на Волині та Поліссі, де вже стихійно створюються різні отаманські групи, наприклад, Бульби та інші”. 

– Звучить переконливо.

– Це справді мало сенс, його підтримали військовики, підтримав той же Климів, який з 1941 року говорив, що проти німців потрібно виступати одразу. З ним погодилися, і провід сказав: так, розпочинаймо. Івахів у нас і так перебуває на Волині, він буде ці речі координувати там, нам потрібно розробити програму створення відділів. Насправді було дуже ґрунтовно й масштабно розписано структуру.

Це мало називатися Збройні Сили, був передбачений флот, була передбачена авіація, були мобілізаційні плани, скільки тисяч і де можна мобілізувати, тобто мала розгортатися величезна армія. Але це було на папері, це було в планах. 

Зрештою перейшли до партизанської боротьби, і друга військова конференція, яка дала прямий поштовх, відбулась на початку грудня 1942 року у Львові, де вже доповідали про те, що відділи формуються, відділи є, деякі виникали спорадично, деякі завдяки діяльності ОУН. 

ОУН планувала створити Збройні Сили, був передбачений флот, була передбачена авіація, були мобілізаційні плани, скільки тисяч і де можна мобілізувати, тобто мала розгортатися величезна армія

Dmytro_Klachkivsky.jpg

Дмитро Клячківський (1911-1945) - Провідник ОУН м. Львова (друга полов. 1941), Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ (01.1942—02.1945)

Тут потрібно згадати Дмитра Клячківського (“Клима Савура”), який також займався цими питаннями на Волині. В грудні ця тема повністю була запущена, і ми можемо говорити про першу сформовану сотню УПА у січні 1943 року. Це сотня Григорія Перегіняка “Коробки”, яка була утворена у січні 1943 року. Свій перший бій вона проведе у лютому 1943-го, це буде напад на райцентр Володимирець. 

– Тобто це був тривалий процес.

– Але прив’язка до жовтня є, тому що відбулася ця конференція, процес справді був тривалий, а сама дата – 14 жовтня – була затверджена пізніше постановою Української головної визвольної ради у 1947 році. Цю постанову продублював у своєму наказі за 1947 рік головний командир УПА Роман Шухевич. Позаяк це свято Покрови і восени 1942 року почали творитися збройні відділи українських націоналістів, відповідно, вважати це днем створення УПА. 

На завершення цього блоку, цікавий момент – ці відділи називали військовими підрозділами, військовими відділами ОУН. Назву УПА вони перейняли аж у квітні 1943 року. Була ідея ще взимку 1943-го назвати це все військо Українська визвольна армія – УВА. Однак від неї відмовилися, тому що на той час існувало УВВ – Українське визвольне військо. Це українці, які були при військах Третього Райху, при Вермахті як допоміжні підрозділи. Тож назва була прийнята в квітні 1943 року.

– На папері виглядає, що процес створення УПА був доволі організованим – мали чітку візію того, як це має бути. А як ці процеси організували на місцях, яка в цьому була міра стихійності? І одразу випливає друге питання: волинські селяни – як певне ядро, як ОУН вдалося опанувати їхні уми? Бо, умовно, 20 років до того це були тутейші, які не надто думали про ширший простір, аніж своє село чи своя округа.

– Волинь – дуже цікавий регіон, а особливо в 1942–1943 роках. 1942-го на Волині з’являються червоні партизани, починають творитися відділи націоналістів, того ж 1942-го на Волині з’являються поляки, тобто польське підпілля. І це була вибухова суміш. 

bulba_borovets_2.jpg

Тарас Боровець (1908 - 1981) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА "Поліська Січ"

Фото: uk.wikipedia.org

Ідеєю Івахіва, ідеєю Климіва було очолити це все, щоб не було отаманщини, і об’єднати. І, водночас, що ще присутнє на Волині в 1942 році і частково в 1943-му, – це відділи Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця, Поліська Січ. Це також цікава формація. Можливо, не будемо багато говорити про Бульбу-Боровця, як вона сформувалася, але станом на кінець 1942 – початок 1943 року ця формація налічувала десь 600-700 осіб.

– Не надто багато.

– Я потім скажу, скільки налічувала УПА, як німці подавали цифру чисельності УПА чи як червоні партизани подавали цифри про УПА і скільки їх було насправді. У Боровця було 600-700 осіб. Навіть якщо врахувати, що у нього був резерв для мобілізації, умовно цю цифру можна помножити на два. 

Певні дослідники в Україні зараз заявляють, що у Боровця було 10 000. Це, мабуть, так само як статистика, яку німці говорили про УПА – що в УПА станом на 1943 рік було 100 або 200 тисяч осіб.

– У страху очі великі.

– Перед керівництвом треба було доповідати...

– …і пояснювати свої поразки.

– Це використовували будь-які спецслужби – що більша статистика, то більші ми молодці, якщо побороли. Якщо не побороли – треба щось робити. 

Вертаючись до хаосу. Тут важливий момент із “дикими партизанами” – тими поліщуками, волинянами, які повстали проти окупаційного режиму і не знали, куди дітися. Вони або самі організовували самооборону, або йшли до червоних. І це якраз потрібно було об’єднати, потім – очолити і зробити з того якийсь рух. Цим і зайнялися бандерівці, ОУН. В результаті вийшла УПА. 

Якщо коротко ще згадати про Боровця, з ним вели перемовини, Боровець ініціював їх сам, мовляв, у вас є відділи, у мене є повстанська армія, об’єднаймося, але я буду очільником цього всього. 

Там було кілька моментів, з ним зустрічався Олександр Бусел. На першій зустрічі домовилися про співпрацю. На наступну зустріч він не прийшов, бо був заарештований німецькою спецслужбою і розстріляний. Боровець здійняв ґвалт, нібито зірвалась домовленість, хоча це було не з вини Бусела, він не міг на цю зустріч з’явитися. 

Потім вони ще раз зустрічалися, бо було домовлено про те, що Боровець очолюватиме не всю УПА, йому запропонували посаду начальника штабу в одному зі з’єднань, яким мав керувати Іван Литвинчук. Боровець погодився, потім передумав, в результаті ці перемовини вів Василь Івахів, перший головний командир УПА. Вони тривали до смерті Івахіва у бою з німцями 13 травня 1943-го, тоді ж загинув й увесь перший штаб УПА, зокрема його заступник Юліан Ковальський (“Гарпун”).

– Обидва з Перемишлянщини, до слова, з Галичини.

– Плюс Ковальський був з Дружин українських націоналістів, досить цікавий військовий. І Семен Снятецький також загинув у цьому бою – це ад’ютант штабу. Після того, щоб вже закрити тему з Бульбою…

– Тут дуже важливо, коли ми говоримо про Бульбу-Боровця: потенційний конфлікт, який потім став реальним. Це були особисті амбіції Тараса Бульби-Боровця, який хотів посаду або очолювати щось, чи все ж таки ідейний конфлікт між ОУН, що створює УПА бандерівську, і Бульбою-Боровцем, який марив про отаманщину і Українську Народну Республіку?

– Тут багато моментів. У бандерівців була певна пересторога до Бульби, бо він себе заплямував перемовинами з червоними партизанами. Це для ОУН (б) було червоним світлом. З іншого боку, Бульба бачив себе отаманом, перша його заява була про те, що він це все очолить. 

Але тут говорили факти: які сили були в бандерівців, які сили були в Бульби. В бандерівців була значно більша організаційна мережа – не 700 осіб, і навіть не 1500. Це чимало людей по всій Волині. Тому бандерівці могли диктувати свої умови. 

І найважливіший момент, який походить зі спогадів Бульби, які він написав про роззброєння, розстріл штабу Поліської Січі, що бандерівці...

– … згрубша, втопили їх у крові.

– Того не було, до слова, зовсім.

Після загибелі Василя Івахіва УПА почав керувати Дмитро Клячківський (“Клим Савур”), який з Боровцем не хотів гратися в отаманщину. Об’єдналися без отаманщини, в нас є з ким воювати, не потрібно нам розрізнених підрозділів. З натиском відбулося переобрання і перехід. Але варто сказати, що добра частина старшин, які були в Бульби, перейшли до УПА бандерівської. І один з них – Іван Трейко – старшина і досить відомий діяч української революції, стане в майбутньому генерал-хорунжим УПА. Це коротко про конфлікт і те, що стосується хаосу. 

Як бандерівці змогли зайти в голови? Можливо, деякі речі буду говорити без купюр. Я в будь-якому випадку не хочу принизити хлопців, які були в УПА, але мені доводилося читати допити радянської спецслужби хлопців, які були в одній із перших сотень того ж “Коробки” чи Івана Климишина (“Крука”). Отже, енкаведист допитує хлопчину із сотні “Коробки”, який мав три класи школи, а відвоював весь 1943 рік у складі УПА, уже не бандерівської, просто УПА. У нього в 1944 році, коли більшовики прийшли на Волинь, запитують: а за що бореться УПА? І він у протоколі відповідає (а цього не було сенсу підробляти слідчому, бо він такого, певно, й не придумав би): ми боролися проти німців, бо вони ув’язнили нашого отамана, а наш отаман – то є Бульба-Боровець, точніше, він не наш отаман, а, як казав наш зверхник, – наш цар... Може, і кумедна відповідь, але так той хлопчина у свої 22 роки це бачив. 

Зрештою, якщо проаналізуємо допити, то цікаво, коли вони говорять, скажімо, про присягу чи якийсь урочистий захід, то кажуть – “до нас приїжджав генерал”. Генералів в УПА було дев’ять, а з цих справ виходить, що 60-70 можна нарахувати. Будь-якого вищого у військовому чині вони сприймали за когось серйозного, мовляв, от приїхав генерал. 

Цей відступ про Бульбу-“царя” я веду до того, що, справді, до цих хлопців треба було достукатися. І тут є ще один момент – мотивація. Мотивація збурення була та, що німці вивозять на роботи, німці забирають усе – від збіжжя й до худоби, і треба було від цього захиститися. Водночас, є інший момент – ти дужий хлопець, який вступив у збройний відділ, захистив своє село, повернув свою худібку та збіжжя. Твою маму і сестру не вивезли в Райх. Усе – нащо тобі далі йти воювати? Ти все зробив. 

Тут активізується Українська повстанська армія, зокрема політвиховництво. Починають виходити різні видання УПА, наприклад, “До зброї”. При відділах починають працювати політвиховники, які пояснювали воякам: хлопці, ми тут боремося не за вашу хатину, не за ваше село, ми боремося за вищу ідею, боремося за ідею української самостійної соборної держави, щоби ні німець, ні поляк, ні совєт не відбирав у вас усього, щоб ви могли спокійно жити на своїй землі, мати свою хату, худібку, шматок свого поля і нормально жити й не перейматися за завтрашній день. Ця робота політвиховників сприяла наповненню лав УПА і кристалізації думки, що ми боремось за певну ідею і за щось краще. Просто захистити своє обійстя – це епізодично. Німців відбили – і можна повертатися додому. А тут треба йти в бій, треба рейдувати.

sotnia_levy_1.jpg

Сотня "Леви" охороняє Збір УГВР. Село Сприня Львівської області, липень 1944 р. Світлина з видання: Українська Повстанська Армія. Iсторія нескорених. – Львів, 2007

Фото: zbruc.eu

– Якщо ми говоримо про соціальне обличчя – це дуже важлива, складна тема. Ви говорили про хлопця, у якого три роки початкової освіти, очевидно, він мав доволі низький соціальний і освітній рівень, хоча це його не принижує.

З іншого боку, якщо пригадуєте, Данило Яневський перших упівців назвав мало не маргіналами. Наскільки можемо окреслити соціальне обличчя українського повстанця у перші два роки? Я розумію, що домінували селяни, але, очевидно, були не тільки селяни.

– У Яневського дуже цікаве бачення, але не будемо йому приділяти багато уваги. Він собі знаходить інформаційний простір, де має право говорити свої нісенітниці. 

Ми можемо зробити портрет повстанця станом на 1943 рік. Маємо збережені еведенційні картки, які заповнювали на повстанців і які дають соціологічний зріз за 1943 рік. Тут я звернусь до цифр. Цікаво і правильно характеризує ці картки і називає Українську повстанську армію Іван Патриляк, мій хороший товариш і відомий дослідник українського визвольного руху. Він називає УПА робітничо-селянською армією, як би це кумедно не звучало. Бо знаємо, що робітничо-селянською була Червона армія. Але подивімося, що є за статистикою. 

Йдеться про зріз по військовій окрузі “Богун” – це південь Рівненщини, північ Тернопільщини.

– На межі Волині і Галичини.

F2AD7BD4-D9B4-4621-91B5-1828AA0CED6B_w1024.webp

Командування ВО "Богун" разом з гостями. Нижній ряд (зліва направо): шеф розвідувального відділу (ШРВ) "Немо" (Андрій Кисіль); член ОУН(б) "Іванів" (Омелян Логуш); керівник угорської місії до УПА підполковник Ференц Мартон; комендант запілля УПА-Північ "Горбенко" (Ростислав Волошин); командир групи "Еней" (Петро Олійник); керівник охорони делегації "Кропива" (Василь Процюк). Верхній ряд: заступник ШРВ "Палій" (Василь Коренюк); господарчий референт УПА-Північ "Зубатий" (Василь Мороз); шеф штабу групи "Черник" (Дмитро Казван)

Фото: radiosvoboda.org

–  90% – це уродженці сіл, 9% – уродженці міст і містечок. Образ повстанця – це здебільшого сільська молодь. Якщо йдемо далі за професіями: майже 79% – це хлібороби, хлопці та дівчата, про яких ми говорили, які виросли біля землі і жили завдяки землі. Майже 17% – це робітники, ремісники. 1,2% – службовці, 0,7% – медпрацівники. За віком: майже 75% – це хлопці і дівчата від 18-ти до 28 років. Отакий маємо образ українського повстанця. Можна ще додати, що з початковою або неповною середньою освітою – близько 65%.

– Тобто більшість все ж таки письменна.

– Так. Вертаючись до документів радянської спецслужби, ніхто з них хрестиків не ставив, вони всі могли підписатися під допитом. Дуже багато неодружених і бездітних – близько 75%. 

Цікавий епізод, що до приходу в УПА не були обізнані з військовою службою – 57%. Але все ж таки інша частина мала стосунок до військової служби. 

Це соціальний зріз за певним регіоном і станом на 1943 рік. Тобто якщо далі говорити про Галичину...

– … там трішки інша динаміка.

– Тут потрібно зрозуміти, якою Волинь була в ХІХ столітті: вона була під Російською імперією, і там з освітою, просвітою, культурою була страшна бідося. Ми знаємо, що Українські Січові стрільці ходили на Волинь відкривати школи. Водночас знаємо, яка була “польська Аркадія” на Волині, коли ті школи, які повідкривали на Волині Українські Січові стрільці, українські меценати, українська інтелігенція, поляки закривали. 

На Волині, якщо я не помиляюся, з 200 шкіл на початок польської окупації до 1930-х залишилося менше як 10 шкіл, настільки скорочували. Зрештою, там атентати на СобінськогоЙдеться про атентат на куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, здійснений у 1926 році членами Української військової організації Романом Шухевичем та Богданом Підгайним. Атентат став реакцією на освітні реформи Собінського, які були спрямовані на полонізацію українських шкіл.  відбувалися, але це трохи не наша тема. 

Отже, УПА, згідно з цим зрізом, – переважно сільська молодь, яка має початкову або неповну середню освіту, і 57% з них до того не мали стосунку до військової служби.

– А тут цікаво, решта 43% – якщо це люди до 28 років, звідки вони могли мати досвід роботи зі зброєю?

Служба у Війську польському у переважної більшості. І тут ще кілька моментів. Якщо ми говоримо вже про 1943 рік, давайте говорити, звідки бралися кадри, звідки бралися старшини. Доволі велика частина, ми вже згадували про Ковальського, який був з Дружин українських націоналістів, з батальйону “Нахтігаль”, потім 201-й батальйон Шума. Той самий Роман Шухевич, який у 1943 році був військовим референтом проводу на Волині. Велика частина офіцерів прийшла з цих батальйонів – “Роланду” і “Нахтігалю”. Ідея, для якої їх задумували ще в 1941 році, – що це має бути основа для майбутнього українського війська, тому що на “Роланд” і “Нахтігаль” українці мали свої плани, німці мали свої плани. Врешті плани вдалися українцям, тому що вони отримали вишколених хлопців і хороших майбутніх старшин. 

Не слід відкидати того, що до УПА переходили вояки з української допоміжної поліції.

– Це таке складне питання чи ні?

– Очевидно, це складне питання. Ми говоримо про Другу світову війну, тут взагалі немає простих питань. 

У мене 12 років досвіду роботи з документами радянської спецслужби та деяких інших. Він навчив, що немає чорно-білих тонів в історії, завжди є напівтони. Я не стверджую, що ті люди, які були в поліції, а згодом пішли до УПА, були кришталево чистими. Ні. Очевидно, серед них були злочинці. Чи було таких більшість? Ні. Чи могли в поліції служити люди, які не були злочинцями, – очевидно, що так. В поліції могли служити люди, які стежили за правопорядком, пильнували, щоб світло ввечері було вимкнене, коли йшов режим затемнення, та інше. Коли ми говоримо про перехід поліції до УПА, то він не був масовим, перейшла тільки частина поліції, національно свідома.

– Можемо казати про якісь цифри, відсотки?

– Часто в історичній науці, в історіографії з'являється якийсь фейк, а потім його 20 років потрібно спростовувати, писати, переписувати, але він все одно існує. Так-от, існує думка, що одномоментно на початку 1943 року близько 6000 поліцейських перейшло до УПА. 

Насправді це було не одномоментно, цей процес тривав протягом всього 1943 року. Але на початку 1943-го справді не всі 6000 перейшли, мабуть, половина з них, решта ж  поступово в різний час переходили. Це складний момент, про нього треба говорити. Були серед поліцаїв не надто чисті люди, але були й такі, які нічим не завинили. Це ми говоримо про тих людей, які мали досвід військової служби, певну стройову підготовку, знали, як гвинтівку в руках тримати. 

Ну і, власне, це вояки, які проходили військову службу в різних арміях. Це Військо польське. УПА на підконтрольних їм територіях проводила мобілізацію й особливо була зацікавлена в людях, які пройшли військову службу.

3C2ACE1D-EAF2-4410-8D7F-4226DFEBC0F0_w1024.webp

Ймовірно, сотня "Сіроманці", яка з 1943 року вела активні дії проти німецьких військ в Карпатах, на Рогатинщині та Львівщині. По центру – шеф штабу ВО "Лисоня" – Володимир Якубовський "Бондаренко" (в пілотці) та, ймовірно, командир сотні Дмитро Карпенко – "Яструб" (в білому кожушку), весна 1944 року

Фото: radiosvoboda.org

– Мобілізація – примусова, добровільна? Як це відбувалося? Бо у нас є стійкий стереотип, що в УПА йшли добровільно.

– Так, в УПА йшли добровільно. Зараз поясню про мобілізацію. Тільки ще інші армії назву – Військо польське, Армія Чехословацької Республіки, це більше на Галичині, і червоноармійці. 

Тепер про мобілізацію. У нашій системі координат примусова мобілізація навіює думки про польові військкомати Червоної армії, про хлопців, яких мобілізували, скажімо, на форсування Дніпра, яким замість гвинтівок давали цеглу в руку. І примусова мобілізація асоціюється з цим. 

Якщо ми говоримо про УПА, якою була мобілізація? Переважно до УПА йшли добровільно. Які мобілізації могли бути?! Скажімо, є підконтрольна УПА територія і працюють так звані організаційно-мобілізаційні референти, була така посада в ОУН на різних щаблях. І вони зацікавлені в тому, щоб людина, яка має військову освіту, потрапила до УПА. Це не було обов’язково, що змушували, мовляв, ти мусиш йти до УПА. Це пропонували. Примусових випадків мобілізації насправді маємо дуже мало. 

202771.jpg

Альберт Газенбрукс (1915-1979) - бельгійський бухгалтер і крамар, відомий як радист УПА. Працював на радіостанції "Вільна Україна" ("Афродита"), передавав програми французькою та англійською мовами. 

Фото: uk.wikipedia.org

Давайте на прикладах розглянемо – примусово мобілізували людину чи ні. Дуже відома історія, як в УПА служив бельгієць. Йдеться про Альберта Газенбрукса, який був ведучим, диктором на радіо “Афродіта” (“Вільна Україна”)Радіо “Афродіта” або ж “Вільна Україна” – радіостанція Української повстанської армії, що працювала з жовтня 1943 до 7 квітня 1945 року у селі Ямельниця Сколівського району, що на Львівщині. Припинила свою роботу внаслідок нападу військ НКВС, які під час прямого ефіру закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення. . Як він потрапив до УПА? Він працював поблизу Рівного. До того кілька разів утікав із таких робіт у різних частинах Райху, його відправили під Рівне, і він і звідти втік. Йшов через ліс, його впіймали повстанці, сприйняли за німцями. Не зафіксовано, як він їм пояснив, що він бельгієць, якось зрозуміли. Він знав багато мов, і йому запропонували залишитись при УПА. Чи є це примусова мобілізація? Мабуть, що ні. Сам Газенбрукс наприкінці свого життя згадував, що, роки проведені в УПА, – найкращі в його житті. 

Щоб бути відвертими, аби нас не звинуватили в однобокості, додам – були певні примусові мобілізації, але як усе відбувалося. Це ми трошки заскочимо в 1944 рік до теми найбільшого бою УПА проти НКВС, це бій під Антонівцями-Гурбами. Коли було величезне бойове зіткнення, яке тривало впродовж кількох днів. Зі сторони НКВС було близько 30 000 війська, зі сторони УПА – 4000-5000. Велику частину становили мобілізовані з довколишніх сіл, яких УПА забрала, так би мовити, під свою опіку, чоловіче населення. І от оце дехто з авторів називає примусовою мобілізацією. 

В УПА було своє бачення на це, тобто вони їх забирали, це була база підтримки УПА, і коли прийшли б війська НКВС, вони потрапили б під репресії. УПА забирало їх разом зі сім’ями. Проблема була в тому, що ці новобранці не були вишколені. І вони зазнали найбільше втрат під час бою.

Проводили мобілізацію чоловічого населення також на території Колківської республікиКолківська республіка – територія довкола містечка Колки на Волині, яку контролювали загони УПА з квітня до листопада 1943 року.. Учасники згадують, що вони робили: у певні тижні їм навіть зброї не давали до рук, їх вчили стройової підготовки. Це була підготовка для майбутнього, щоб вони влилися в лави УПА. 

В одному з документів мені трапився кумедний випадок. Йдеться про північну Тернопільщину. Польовий військкомат змобілізував десь 150 хлопців із села, вже повністю одягнув їх в уніформу, озброїв. Вже вони мали йти. І тут підходить відділ УПА, який зі совєтами робить певні речі, які з ними треба було на той час зробити. А от цим 150 мобілізованим хлопцям в уніформі й зі зброєю кажуть – ходіть із нами, будете в УПА служити. Водночас і примусова мобілізація...

– ...і певна альтернатива.

– Так. Я не буду думати за тих хлопців, але, на мою думку, можливо, вони не надто жалкували, що пішли не до Червоної армії, а до української повстанської.

– Зараз дуже часто, коли ми говоримо про УПА, намагаємося акцентувати на не-українцях у складі УПА – євреї, азербайджанці, той же бельгієць. Я розумію, що їхня частка не могла бути великою. Але що мотивувало їх бути в УПА? Боротьба за Україну – питання. Власна безпека – мабуть. Чи я помиляюсь?

– Я кілька років досліджую євреїв в УПА. В кожної людини інша мотивація. Ми перед тим говорили, хто ще потрапляв до УПА, – потрапляли червоноармійці або ті, хто втік із примусових робіт, УПА їх також брала до себе. Вони втекли, не мали куди подітися, умовно, були десь із Чернігівщини чи Сумщини, їм вдалося вистрибнути з потяга, вони доєдналися до УПА. Червоноармійці теж приходили до повстанців. 

І тут момент з іншими національностями. Для прикладу, Калінберг Мазес, єврей, який вступив до УПА. У нього на допиті запитали – чому ти це зробив? Він відповів, що боявся репресій з боку німців і УПА для нього була альтернативою.

– Для збереження життя.

– Так. Він жив неподалік від Антонівців у Шумському районі, і каже, я почув, що триває мобілізація в УПА, і сам зголосився. У нього цікава історія. Тому що здебільшого євреї в УПА у нас асоціюються з медиками. А Калінберг був вояком, брав участь у боях із німцями. Зокрема, коли восени 1943 року один з керівників поліції і СС Ганс-Адольф Прюцманн робив каральні акції проти УПА, спрямував їх на Антонівці, Калінберг брав участь в бою, вони виходили з оточення, відбивалися від німців. Зрештою, чим закінчилося життя Калінберга – він потрапив у полон до “славної” радянської спецслужби. Я читав його допити. Вони не мали в чому його звинуватити, бо він весь час боровся проти німців, потрапив у полон під час сутички з військами НКВС. Це було його найбільше звинувачення, і цього хлопчину засудили до найвищої міри покарання – розстріляли. 

25E2EF89-5BF7-4DB1-B15D-15A75401922B_w1024.webp

На конференції поневолених народів. Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. 21-23 листопада 1943 року

Фото:radiosvoboda.org

Ти згадав про азербайджанців. Це також цікавий епізод. Тут коротко потрібно пояснити, що завдяки ініціативі Шухевича наприкінці 1943 року відбулася конференція поневолених народів, на яку з'їхалися і туркмени, і вірмени, і казахи, азербайджанці, грузини та інші. Ідея Шухевича була в тому, щоб об’єднати сили для боротьби проти одного ворога – проти німця. Спочатку спільно в лавах УПА боремося за здобуття вільної України, згодом допоможемо вам, поневоленим націям, виборювати свою незалежність. 

До слова, хто звертався до цих народів, хто писав листівки то татар, до казахів, до аскерів? Це був політичний помічник головного командира УПА Дмитра Клячківського – Лейба-Іцик Добровський, також єврей, який займав високий пост в УПА. Відома навіть його цікава праця, яку він написав у підпіллі, “Як московський царизм підкорював народи”. 

75430276-EF62-46D4-9C51-10C4CA35A43D_w1024.webp

Лейба-Іцик Добровський ("Валерій", 1910-?) - єврей, співробітник політичного відділу Штабу УПА на Волині. Заарештований та засуджений на 10 років. Подальша доля невідома

Фото:radiosvoboda.org

Перейдімо до азербайджанців, як вони пішли до УПА. Дуже багато цих народів, національних меншин були в складі допоміжних підрозділів нацистської Німеччини – різні шуцманшафт-батальйони та інші. Вони часто воювали проти УПА, тому що німці були потрібні на фронті, який містився далеко на Сході. А от такі допоміжні підрозділи кидали проти УПА. До них пішов заклик: що ж ви на службі в німців? приєднуйтесь до нас! І їм насправді було це цікаво, від німців вони були не у захваті. Справді багато почало переходити. Ми знаємо про цілі окремі відділи, сформовані з узбеків, азербайджанців, вони служили, боролися. Однак, якщо вже далі говорити, з приходом Червоної армії більшість із них повернулася до Червоної армії. 

У цих людей була трагедія. Вони потрапили в німецькі підрозділи не з власної волі, не з Азербайджану вони прийшли на Волинь і сказали – давайте, ми хочемо тут українських націоналістів стріляти. Ні. Вони були вояками робітничо-селянської армії, які потрапили в полон. Порятунок від голоду, холоду і хвороб в полоні, в шталагах – можна було піти на службу до німців у вигляді гіві, добровільних помічників, чи в такі шуцманшафт-батальйони. Хлопці йшли, таким чином рятуючи своє життя. Коли їм запропонували альтернативу – піти в УПА, – вони пішли. І тут приходить Червона армія. В їхній уяві було, що вони повернуться, пояснять, які перипетії з ними сталися, – що вони потрапили в полон, в оточення і т. ін. Не скажу, що їх одразу віддали під суд, але їх кидали одразу на передову, велика частина тих же азербайджанців загинула на фронті ще в 1944 році. Таким чином з ними розправилися. 

Але це один з епізодів, була частина людей, які лишалися.

– До кінця 1950-х лишалися.

– Маємо зафіксований епізод за 1948-й та 1949 рік, відомий завдяки світлинам. Був такий Омар Алойот на псевдо “Коля”.

– Він був на Закерзонні?

Амар Олойот.jpg

На світлині зліва - Омар Алойот ("Коля", 1921-1948), вістун (молодший сержант) УПА

Фото: uk.wikipedia.org

– Так, у військовій окрузі Сян. Він був казахом, пережив у Казахстані голод, за що люто ненавидів більшовиків, потім його мобілізували до РСЧА. В 1944 році на території Закерзоння він перейшов до УПА. Був у відділі Степана Стебельського (“Хріна”), сам “Хрін” його характеризує, мовляв, “Коля” настільки антибільшовицько налаштований, що ходить поселах і агітує людей за “нєділімая Украіна”. Він справді був таким відданим повстанцем, він цією ідеєю перейнявся. З 1944-го по 1948 рік він був в УПА, доки не загинув на Львівщині в збройній сутичці.

– Як ми можемо кількісно окреслити УПА перших двох років її існування – 1942-43 роки, до приходу совєтів? Бо там трішки інша історія почнеться.

– Візьмімо злам 1943-1944 років. У 1942-му тільки починали формуватися, перша сотня з’явилася у 1943 році. Отже, які цифри називали німці: що УПА має від 100 до 200 тисяч.

– Шалені цифри.

– Фантастичні. В УПА за всю історію стільки людей не було, суто військових, я не кажу про допоміжні підрозділи. А совєти, радянські партизани називали 80-90 тисяч. Це цифра, на якій зупиняються сучасні історики. Стільки через лави УПА перейшло за весь період – 80-100 тисяч. 

Що ми маємо на кінець 1943 – початок 1944 року. УПА – це орієнтовно 14-17 тисяч військових, близько 5000 з них із Галичини, де на той час вже почала формуватись УНС (Українська народна самооборона). 

Тому я трошки підсміювався з цифри у 10 000 Бульби-Боровця.

– Ще одне складне питання, що більше тяжіє до сучасності. Марно заперечувати те, що українські націоналісти на початку війни мали сподівання на німців, ми з того почали. Дуже швидко ці сподівання розчинилися в повітрі, і, водночас, такий короткий період сподівань дав дуже негативне тло на весь український повстанський рух. Якщо ми говоримо про сучасні міфи: оунівців чи перших упівців певна когорта людей називає нацистськими колаборантами. Наскільки ми можемо заперечити фактами такі позиції і чи все було так чорно-біло?

– Давайте ми будемо говорити мовою фактів. Ми вже десь добрих пів години спілкуємось про те, що УПА виникла передусім як протидія німцям. Перші відділи УПА протидіяли німцям. Тоді виходить якось нелогічно називати їх колаборантами, бо вони боролись проти німців. 

Щодо цього короткотривалого періоду співпраці українських націоналістів з нацистами, цю тему, я думаю, ви вже проговорювали або ще будете проговорювати: українські націоналісти розраховували на те, що німці зможуть допомогти Україні відновити незалежність. Станом на 1941 рік у світі не було місця для України. Геополітична карта була намальована так, що місця для України не існувало. Єдині, хто ламали цю геополітику, – це були німці. І націоналісти надіялися на них, що, можливо, вийде. 

При тому націоналісти себе убезпечили – це цікавий момент, про який рідко згадують, вони показали свою позицію одразу. 22 червня 1941 року почалася німецько-радянська війна, 23 червня до Гітлера був спрямований меморандум українських націоналістів, який підписав Степан Бандера. У ньому йшлося, спробую дослівно процитувати: звичайно, що коли німецькі війська увійдуть на територію України, то їх населення буде вітати як визволителів. Це було зрозуміло, тому що два роки радянської окупації показали хто є хто. І далі Бандера продовжує: однак це може дуже швидко змінитися, якщо німецькі війська прийдуть на територію України не з метою відновлення Української держави і з відповідними гаслами, а навпаки. Бандера напряму такою чіткою лінією попередив Гітлера: якщо ви цього не зробите, буде так.

– Десь так і сталося.

– Відповіді на цей меморандум не було, але там сигнал впіймали – і зрештою Бандеру заарештували 5 липня, а Стецька 9 липня. Потім сталися репресії, про які ми вже говорили. Тому називати УПА колаборантами – це не має сенсу.

– Сьогочасна ситуація – маємо Україну і дві розірвані, конфліктні пам’яті: в одній осердям є УПА, в іншій – героїчна Червона армія. Як нам сполучити ці концепції в єдиний національний міф? А, може, їх і не варто сполучати?

– Мені здається, що ці два моменти не потрібно поєднувати. Чому? Не тому, що вони непоєднувані. Розгляньмо – за що боролися в УПА? На основі того всього, що ми сьогодні проговорили, проаналізували, – від захисту своєї домівки до кристалізації думки, що має бути Українська держава. За це боролася УПА, боролася довго, напружено, зрештою, це один із найбільших рухів опору у Європі на той час. 

Робітничо-селянська Червона армія. Не хочу і не буду очорняти цього війська, тому що там не всі були ґвалтівниками і мародерами. Згадаймо досвід Німеччини…

– У більшості наших глядачів предки були в Червоній армії. У мене теж так було, по два боки – УПА і Червона армія.

– Не всі в Робітничо-селянській Червоній армії йшли воювати за Сталіна. Якщо вивчати мотивацію, то багато вояків червоноармійців йшли воювати за свою землю. Вони добре  відчували на собі режим Сталіна, але нацистський окупаційний режим для них виявився ще жорстокішим. Вони йшли воювати проти нього і звільняти свою землю. 

Другий момент – в Робітничо-селянській Червоній армії відбувалися справді примусові мобілізації. Там ти хочеш чи не хочеш – іди і воюй. І тому це проблема. 

Я не знаю, чи слід поєднувати ці речі, але обов’язково і про УПА, і про РСЧА, власне українців в РСЧА, слід говорити. Не треба надто ідеалізувати УПА. Мені не подобається, коли говорять “УПА – армія янголів”. На війні і в армії янголів не буває. Ці люди беруть в руки зброю і вбивають. Так, ворогів, а іноді й цивільних, і таке також буває. 

Як не була повністю янгольською УПА, так не була й ангельською Робітничо-селянська Червона армія. Там були свої герої, і в Червоній армії були свої герої. Безліч їх можна згадати. Це наші люди, наші герої теж, той самий Амет Хан Султан.

1790ffa-kozhedub-young.jpg

Іван Кожедуб (1920 - 1991) - український льотчик-винищувач, найрезультативніший ас в авіації Антигітлерівської коаліції за весь час Другої світової війни. 

Фото: uk.wikipedia.org

– Чи Іван Кожедуб.

– Це люди, які воювали за цю ідею, за звільнення від нацизму. Тому я не впевнений, чи ці речі потрібно поєднувати. Чи вони взагалі десь поєднаються. Але їх потрібно досліджувати. Коли їх досліджуєш, знаходиш багато цікавих речей.

– Мікроісторія показує.

– Мікроісторія показує дуже багато. Я не казатиму, що це було всюди. Але дуже часто трапляються моменти у взаєминах між УПА і Червоною армією. Тут ще слід розуміти, чому я говорю досліджувати, – з тією метою, щоб наші сусіди з північного сходу не нав’язували своєї думки. У них думка звучить кількома словами, що ретранслюються тут потім багатьма: “они стреляли нашим дедам в спины”. Ми вже говорили про чисельність УПА. Така підпільна армія не могла протистояти регулярній армії.

– Спин було більше.

– Абсолютно. Вона не могла протистояти. Вказівка на час переходу фронту була – залягти, дочекатись переходу фронту і перейти. Далі ми маємо елементи мікроісторії – йшла якась облава, це є свідчення, задокументовані в протоколах допиту СБ 
ОУН. Йшла облава червоноармійців на УПА. І хлопці десь поховалися в чагарниках. Слідчий запитує в підозрюваного повстанця – що робили червоноармійці? І він відповідає такою галицькою фразою: “Вони стріляли до Бога по вікнах”. Вони стріляли вгору, показували видимість своєї роботи. Якщо покопаємося далі, то познаходимо такі речі. Коли червоноармійці переходили до УПА після завершення війни. Познаходимо речі, коли стрибки, яких люто ненавидять, в принципі, є за що, а є інші стрибки, які сиділи у своєму пункті, вдень вони були стрибками, ночами зброю в УПА передавали. На цих мікроісторіях можна побачити справжню історію і ці напівтони. Тому я за дослідження і однієї структури, і іншої. І власне дослідження українців в Робітничо-селянській Червоній армії, їхнього внеску в перемогу над нацизмом. І власне дослідження УПА.

– Володимире, дякую вам за ваші дослідження, за мікроісторичні пошуки і погоджуюсь, що мусимо знати і пам'ятати про різну нашу історію.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

800x500 obkladunka Kogut.jpg

Що (не) приховують архіви КДБ? | Андрій Когут