Матері, діти й націоналізація приватного життя. Уривок із книжки Фабіана Бауманна "Розділена династія"

Під час репресивних політичних умов 1880–1890-х років діяльність українофілів Києва перейшла у приватний простір. Приватні домівки активістів були єдиним середовищем, де київські українофіли могли вільно дискутувати і розвивати українську високу культуру. Під режимом, який пригнічував спроби депровінціалізації української культури, навіть скромна культурна робота набувала антисистемного, політичного характеру. Київська поліція знала про наполегливість українофільських кіл, але мало діяла проти них, поки вони залишалися прихованими й утримувалися від відкритої політичної пропаганди. Приблизно 1900 року сформувалось щільне українофільське середовище, яке складалося з кількох досвідчених активістів і їхніх родин, серед яких був Яків Шульгин, його дружина Любов та їхні четверо дітей. Домашнє життя сім’ї стало основою національної активности.

Непублічність українофілів у той період — це відсутність джерел для істориків. Оскільки нема програмних публікацій, то складно оцінити політичні погляди. Постійне особисте контактування і потаємність означають, що доступна дуже мала кількість листів. Більшість інформації — зі спогадів активістів, які часто написані значно пізніше і, ймовірно, спотворені часом. Однак можна припустити, що багато київських активістів-українофілів були радикальнішими у своїх (напів)приватних колах, ніж у відкритих для влади просторах.

<p>Яків Шульгин у зрілому віці</p>

До того моменту, коли 1894 року Яків Шульгин покинув Київ і вирушив до Єлисаветграда, він уже був сім’янином. Хоча його професійна кар’єра — це серія невдач, втім більше задоволення він мав у приватному житті. 1887-го, через чотири роки після повернення із заслання, він одружився з Любов’ю Устимович, дочкою поміщика з Полтавської губернії, з якою познайомився в редакції "Київської старини". Упродовж наступних років у пари народилося четверо дітей: Надія, Олександр, Володимир і Микола. В офіційних реєстрах їх записано з російськими іменами. Любовин батько, Микола Устимович, був дворянином козацького походження, який, на превеликий жаль для своїх родичів, одружився з колишньою кріпачкою на ім’я Єфросинія. Людина ліберальних поглядів Устимович мав власну історію нетрадиційного проселянського активізму. Його донька Любов поділяла батькові симпатії до українських селян і прагнула їх навчати. Ще 17-річною, тільки-но закінчивши школу-пансіон у Москві, вона привернула увагу імперської поліції, часто відвідуючи місцеву школу в селі свого батька. Після навчання на Жіночих вищих курсах у Києві вона повернулася до родинного маєтку, де під впливом толстовських ідей педагогічної реформи організувала школу для селянських дітей.

Сільське походження Любові Шульгиної-Устимович означало, що її діти з раннього дитинства мали можливість добре ознайомитися з українським селянством. Коли діти були маленькими, родина проживала в Єлисаветграді (у Києві лише взимку). Вони шість місяців на рік жили в бабусиному маєтку в Сохвині Полтавської губернії, приблизно за 230 кілометрів на південний схід від Києва. Раніше це була частина автономної козацької Гетьманщини, яку вважали серцем України. Тут народилося багато українофілів, зокрема Драгоманов. Спогади Олександра Шульгина оживляють красу українського степового пейзажу, зелень бабусиних садів та добрі стосунки дітей із місцевими селянами. Шульгин стверджує, що ще зовсім малим помітив, що селяни відрізняються від єврейських та великоросійських торговців (мовою, зовнішністю та характером). Попри те, що Шульгин наголошує на "демократичності" сім’ї, існувала чітка межа між Шульгиними-Устимовичами та селянами. Бабуся Єфросинія описана як вміла адміністраторка, яка хотіла допомогти селянам покращити економічне становище. Однак навіть попри те, що вона народилася кріпачкою, Єфросинія вірила в фундаментальну відмінність між панами та селянами. Селяни ж дистанціювалися від багатства землевласників і виявляли мало поваги до інтелектуальної праці. Олександр Шульгин згадує, як іноді допомагав селянам у польових роботах, а також те, що до нього зверталися "панич" і насміхалися з його фізичної слабкости. Як і багато міських народників до них, Шульгини не змогли подолати класового бар’єру, що відокремлював їх від їхніх нібито співвітчизників.

На відміну від Києва, село було переважно українськомовним середовищем. Виростаючи в селі з матір’ю-селянкою, Любов Шульгина з дитинства знала українську мову — або, точніше, сільський діалект Полтавщини. Її володіння українською відігравало головну роль у самовизначенні сім’ї Шульгиних як родини "патріотичного духу". У спогадах, написаних через кілька десятиліть, Олександр Шульгин стверджував, що в дитинстві в їхньому домі "авжди панувала українська мова. […] за весь свій вік ні я, ні сестра, ні брати не сказали до мами чи до батька ні одного слова по-російскому". Однак українська Якова ніколи не була ідеальною. У ній було повно галицизмів, які для киян були чужими. Він завжди наголошував на своїй "поганій мові". До кінця життя Яків віддавав перевагу російській, і в розмові, і в листуванні, хоча з деякими друзями спілкувався українською й іноді писав нею листи. Любов, з іншого боку, навчила дітей "справжньої полтавської вимови", хоча їхня мова з книжок і шкільної освіти таки зазнала впливу російської. У публічній сфері поява українськомовної інтелігенції дивувала деяких спостерігачів: в Олександрових спогадах згадано, як російськомовні жінки в Єлисаветграді дивувалися його матері, цій "дивній дамі, яка вдягнена в малоросійський стрій, тримає своїх дітей за руку і розмовляє з ними малоросійською". Тим часом українофіли, такі як драматург Іван Карпенко-Карий, були вражені, коли почули дітей, які розмовляли українською.

У національному русі українська мова виконувала три функції. По-перше, це був бажаний засіб самовираження українського проєкту. Проте на практиці українофіли в Російській імперії зазвичай писали й часто розмовляли російською. По-друге, інституціоналізація української мови була однією з головних цілей руху. Після 1876 року активісти боролися за легалізацію українськомовних видань; після 1905-го — за українськомовні школи та суди. Тим часом тривало обговорення подальшої стандартизації та функціоналізації мови. По-третє, використання української мови мало важливий символічний вимір. Поки більшість суспільства вважала "малоросійську" лише селянським діалектом, послуговування цією мовою в міському оточенні інтелігенції допомагала ідентифікувати себе українофілом. Це сигналізувало і прихильникам, і опонентам, що українська може стати відповідним засобом комунікації для всіх сфер життя. Отже, репресії 1876 року були контрпродуктивними, оскільки посилили ідентифікацію активістів з українською мовою. Випадок української інтелігенції ХІХ століття ілюструє вислів Еріка Гобсбаума про те, що "мови стають більш свідомими вправами в соціальній інженерії пропорційно до того, як їхнє символічне значення переважає над фактичним використанням".

Повсякденне застосування мови в Шульгиних мало велике символічне значення через те, що наприкінці ХІХ століття українська переважала в дуже небагатьох оселях київської інтелігенції. Мемуарист Євген Чикаленко називав лише кілька українськомовних родин, серед інших — родини історика Антоновича, композитора Миколи Лисенка, а також його двоюрідного брата та шваґра, драматурга Михайла Старицького. Сестра Драгоманова, поетеса Олена Пчілка (Ольга Косач), багато писала українською, як і її дочка Леся Українка (Лариса Косач), тоді як її чоловік Петро Косач розмовляв "якимсь білорусько-московсько-українським жаргоном". Родина Чикаленка була цілковито українськомовною, так само, як і родина Людмили, вдови Драгоманова, яка повернулася до Києва з двома дітьми після смерти чоловіка в 1895 році.

Щоб передати українофільські та народницькі погляди дітям, Любов Шульгина до приблизно чотирнадцяти років навчала їх вдома. Це давало їй змогу викладати деякі предмети українською та додавати специфічну українську складову до офіційної програми. Як пізніше згадувала Олена Пчілка, теж українофілка, яка також сама навчала своїх дітей: "Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремий страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієй мови не руйнує". Яків Шульгин був менше залучений до освіти дітей. Він проводив окремі уроки географії та розповідав історії про козаків, передаючи таким чином головний історичний міт українського націоналізму. Крім того, сім’я наймала репетиторів, а також французьких та німецьких гувернанток, щоб діти вивчали іноземні мови.

Найважливішою дисципліною в українофільській "національній освіті" була література. Любов з дуже раннього віку читала своїм дітям вірші Шевченка; за свідченнями, Володимир 5-річним міг прочитати з пам’яті "Гайдамаків". Окрім Біблії та російських перекладів Гомера, Любов також ознайомлювала своїх дітей з українськими байками Леоніда Глібова та творами Івана Котляревського. Однак на юного Олександра особливо вразили російськомовні твори Миколи Гоголя. Зображення козацтва в "Тарасі Бульбі" спонукало його захопитися національною минувшиною. Шульгини також ходили на вистави дуже популярних мандрівних українських театральних труп, чиї п’єси на історичні козацькі теми підживлювали Олександрову уяву. Пізніше, у підлітковому віці, його улюблене чтиво було досить типовим для хлопців його покоління в Російській імперії: Іван Тургенєв, Сергій Аксаков, Олексій Толстой; популярні західні письменники, такі як Чарльз Діккенс, Вальтер Скотт і Жюль Верн. Українська популярна молодіжна література не могла з’явитися в умовах цензури. Протягом 1890-х років поправки до Емського указу чітко забороняли перекладати з російської на українську та публікувати дитячу літературу. У мемуарах, написаних наприкінці життя, Олександр Шульгин зазначав, що домашня освіта була основним чинником, який прищепив йому, братам і сестрі національний світогляд: "принаймні з національного погляду ця мамина система мала великі позитивні наслідки; вона закріпила наше українське єство, і пізніше чи то гімназія, чи університет, чи пізніше захоплення великими революційними чи й соціялістичними ідеями не могли знищити у всіх нас природної майже нашої національної свідомости й відданости Україні".

Те, що Олександр акцентує на ідеологічному впливі матері, не випадково. Ідея матерів як передавачок культурних традицій і "рідної мови" — центральний топос у європейському націоналістичному дискурсі. Шкільну освіту зазвичай розглядали як частину "чоловічої" громадської сфери, а основне, "емоційне" передавання національної мови та психології у домашніх умовах, як правило, подають як справді "жіноче" завдання. У свідомості київських українофілів ХІХ століття матері посідали важливе місце у передаванні національних способів мислення в репресивних умовах. Оскільки за законом українська мова фактично була обмежена домашньою сферою, українофіли наполягали на обов’язку дружин вчити своїх дітей української, чого не всі могли зробити. До прикладу, Євген Чикаленко скаржився, що "в більшості тодішної української інтелиґенції старшого покоління часто діти не вміли говорити по-українському, бо не вміли або не хотіли говорити їхні матері, а родинна мова залежить більше від матері, ніж від батька". У своїх приватних лекціях з антропології Володимир Антонович навіть стверджував, що шлюби між українцями і росіянами приречені на невдачу і що такі змішані сім’ї завжди будуть ворожими до української культури. Враховуючи поширеності таких ідей у тому середовищі, можливо, Яків Шульгин навмисно обрав українськомовну дружину, щоб розділити з нею політичний проєкт, і стає зрозуміло, чому Олександр Шульгин радісно і тавтологічно наголосив на тому, що його мати "своєю мовою так добре володіла".

<p>Студент Олександр Шульгин, приблизно 1908 рік</p>

Послуговування мовою залежно від статі серед українофілів Києва було пов’язано з відмінними стосунками чоловіків і жінок із державою. У деяких родинах батьки спілкувалися українською лише з друзями-українофілами й використовували російську і на роботі, і вдома. Більшість активістів цього покоління працювала в державних установах вчителями, викладачами університету чи держслужбовцями, і багато з них не вживали української мови вдома, щоб не викликати підозри своїх начальників. Українофілки, навпаки, не мали змоги отримати державну роботу й рідко обирали професійну кар’єру. Таким чином, активістки не були зобов’язані жити "подвійним життям", на відміну від таких чоловіків, як Яків Шульгин, які повинні були задовольняти владу на роботі й розповідати про свою опозиційність лише близькому оточенню.

Важко відокремити емпіричні докази ролі матері як передавачки цінностей та переконань від патріархального та націоналістичного дискурсу, який пов’язує матерів зі сферою національних традицій, дому та землі. Описи особистого життя активістів завжди відзначаються гендерними стереотипами, де жінок «зображають як атавістичне й автентичне "тіло" національної традиції», тоді як чоловіків показують як "прогресивних агентів національної сучасності". У випадку родини Шульгиних опозиція між сільськими коріннями Любові та міським походженням Якова посилює такі асоціації. Так, Олександр Шульгин писав, що його батькові бракувало "природного націоналістичного елементу, що виходить із землі, полів, простого народу", тоді як його бабуся-селянка принесла в родину "енергію, приховану у глибоких коріннях народу". Його опис дитинства використовує гендерну дихотомію між "теоретичним націоналізмом" інтелектуального батька та "атавістичним розумінням народу" його практично налаштованої матері. Водночас порівняння енергійної, активної матері та хворобливого, пасивного батька також перевертає гендерні стереотипи.

Є підстави вважати, що націоналістки стали політично активними саме тому, що їхня ідеологія визначала домашню сферу винятково жіночою. Вважають, що націоналістична дихотомія між (жіночою) домашністю та (чоловічим) зовнішнім світом була тісно пов’язана з розрізненням між духовним та матеріальним світами. Націоналісти бачили дім як храм чистої, непохитної національної культури, на відміну від космополітичного, зовнішнього світу, що піддається модернізації. Однак оскільки націоналізм повинен був охоплювати все суспільне життя, позірно неполітична приватна сфера і передовсім освіта майбутнього покоління нації стали дуже політизованими. Таким чином, приватна домівка одночасно і обмежувала політичну активність жінок, і уможливлювала її. Ця динаміка була ще більш вираженою серед київських українофілів. Жінки покоління Любові Шульгиної були вилучені з громадської політики. Більшість із них не виходила за межі гендерних ролей, які визначила російська більшість суспільства. Однак оскільки українофільство було загнане у приватні домівки, жінки змогли посісти центральне місце в українофільському середовищі. На відміну від жінок російського радикального підпілля, українофілкам для того, щоб стати активістками, не потрібно було відмовлятися від своїх жіночих ролей у сім’ї. Навпаки, урядове обмеження українського націоналізму перетворювало домашнє життя на політичну арену й політизувало їхнє материнство.