Патріарх українського мовознавства

Небажаний співрозмовник

Це був початок 1970-х. До редакції чернігівської газети "Комсомольський гарт" надійшов лист від київської студентки. Писала: у місті проживає мовознавець Всеволод Ганцов, філологи досі вчаться на його працях. Дівчина хотіла привітати вченого з 80-річчям. 

Радянська енциклопедія вказувала важливу деталь у біографії Ганцова: "Підпільна антирадянська організація". Попри це, журналіст Олександр Олійник вирішив підготувати статтю до ювілею. 

– Якщо чоловік гідний – пиши, – відказав редактор. – Як це зробити, щоб не викликати підозри, сам знаєш.

Коли прийшов за адресою Ганцова, двері відчинив знайомий чоловік. Олександр із колегами часто обідав у недорогому кафе готелю "Україна". Не раз помічав там низенького дідуся із шевченківськими вусами. Той повільно проходив залою до віконця роздавання, тримаючи зелені контейнери для їжі в одній руці, а капелюха – в другій. 

– Зразу видно інтелігента! 

Тільки-но стаття вийшла друком, до редакції прийшли з КДБ. Розпитували, навіщо було писати про того чоловіка, адже є стільки інших тем. Олександр відповів: герой цікавив його тільки як науковець. 

– Та й не був він ні в якій організації… – бовкнув.

– Це він так вважає?

Відтоді, гуляючи з майбутньою дружиною неподалік дому Ганцова, Олійник неодноразово помічав за собою "хвіст". Хлопці в цивільному стежили, чи не вчастив журналіст до "контрреволюціонера". 

Життя для науки

Ордер на трус та арешт Всеволода Ганцова датований серпнем 1929 року. Тоді він працював в Українській академії наук. Справа Спілки визволення України охоплювала понад 200 томів. Обвинувачені – науковці, археологи, вчителі, журналісти, бібліотекарі, священники. Сорок п’ять людей опинились на лаві підсудних на офіційному процесі, що відбувся в Харківському оперному театрі. Ще пів тисячі – арештовані у справі.

<p>Всеволод Ганцов</p>

На першому допиті Ганцов твердив: його розходження з радянською владою було хіба що в тім, що в його дотеперішній ідеології національний момент переважав над "соціяльним". Мабуть, через "повну політичну відсталість", вказав у протоколі – вочевидь, за підказкою слідчого. 

<p>Праця Всеволода Ганцова&nbsp;</p>

Він оповідав про моменти зі своєї біографії. Народився в Чернігові. Батько – фінансовий інспектор. Мати доглядала чотирьох дітей і дім.  Спершу відмінно вчився в тамтешній гімназії, потім – у Києві, далі – університет у Петербурзі. Там вступив до гуртка українознавства. Його метою було не тільки популяризувати науку, а й ширити національну ідею серед студентства. "Культурний бік національного відродження мене цікавив і захоплював найбільше".

До революції не тягнувся. Викладав українську мову в Козельці на Чернігівщині. Ходив околицями, записував говірки, класифіковував діалекти. Усвідомив, що там вони збереглися чи не найліпше. 

Року 1919 отримав "професорську стипендію" в університеті Святого Володимира й запрошення до Академії наук. Ця подія, казав слідчому, надала життю винятково наукового інтересу. Імпульси до політичної праці ніколи не були сильними, а на тлі досліджень геть зблідли. "Праці в академії не кидав навіть під час голодних років, віддаючи їй майже весь свій час і всі свої сили".

Роботи не бракувало. На початку 1920-х із колегами – Агатангелом Кримським, Сергієм Єфремовим, Марією Грінченко та іншими – почав укладати "Російсько-український словник", знаний як "Академічний". Взялися за обсяг, досі не знаний українському словникарству. Дійшли до літери "П". Працював над розділом "скрипниківки", тогочасного правопису. 

Без "и" в кінці

Слідчі закидали Ганцову контрреволюційну роботу. Той нічого не розумів. Спілкування з колегами вважав сповненим "відвертости". Як і всі, часом зачіпали політичні теми: голодне існування на академічному пайку, чутки, що все найліпше іде в Москву, убивство Симона Петлюри, яке "ставили на карб більшовикам", арешти. Дізнавшись про розмах діяльності СВУ та її учасників, дивувався: 

– Ніхто ніколи й словом про неї не обмовився. 

Про те, що Ганцов був на засіданнях підпільників, свідчив Сергій Єфремов. 

– Нащо ви так говорите, якщо мене там не було? – якось спитав того. 

– Та хіба ви не знаєте, що ніякої СВУ також не було?

Чекісти шукали зачіпок. Вирішили, що під час закордонного відрядження той був зв’язковим між СВУ й українськими емігрантами. Тоді Ганцов працював у німецьких університетах, в інституті при Сорбонні в Парижі, взяв участь у лінгвістичній конференції в Гаазі. Був у захваті, хоч на півторарічну мандрівку держава виділила йому 1250 карбованців – приблизно 640 доларів. Довелося позичати гроші.

Справа стрімко поповнювалася "зізнаннями". Інтелігентна мова в окремих протоколах, вочевидь, які писав хтось інший, скочується до банальних канцеляризмів. Національний рух ставав "петлюрівсько-націоналістичною ідеологією", зникали закінчення "и" у словах.

Отож брав участь у контрреволюційному братстві, вів розмови антирадянського характеру, бачився з ворожими емігрантами, збирав гроші на їжу репресованим. Ще – переховував Сергія Єфремова. Власне, мав "ролю можливости його нелегального перебування в Києві". Після поразки УНР той п’ять місяців мешкав у музикознавця Дмитра Ревуцького. Ховався під прізвищем Ігнатенко та довгими бородою й волоссям, доки більшовики на прохання Академії наук не дозволили йому повернутися і працювати. Іншу кімнату тієї квартири займав Ганцов. 

"Причин для перегляду немає"

Вини не визнав. Отримав вісім років ГУЛАГу. Покарання відбував на Соловках. Мав вийти на волю в серпні 1937 року. Але несподівано отримав ще один термін – ще вісім років за ту саму справу. Ганцов – один із небагатьох, кого оминув терор 1937-го, коли почалися криваві розправи над інтелігенцією у Сандармоху. Його справа, ймовірно, випадково зависла.

Писав скарги, просив переглянути його справу. Відповідь: "Причин для перегляду немає". Почалася Друга світова війна. Батьківській дім у Чернігові згорів. Вогонь знищив і бібліотеку, яку родичі завбачливо перевезли з Харкова – щоб не пропало. Другий термін скінчився влітку 1946-го. Мусив ще чекати "особливого розпорядження". Записав втрати: 17 років і 4 місяці.

Йому обіцяли роботу в інституті мовознавства Академії наук в Москві – бо ж вчилися на його роботах. А наступного дня попросили вибачення – мусять відмовити. Його прізвище стало табу, СВУ залишалася на нім клеймом.

Поза штатом знайшлося місце в мовному інституті в провінційному Александрові. Попрацював пів року – і знову арешт. Слідчий поклав на стіл справу СВУ і ставив запитання, на які 20 років тому вже відповідав. Як "соціально небезпечного" його вислали етапом до Красноярська, а відтак пароплавом по річці Єнісей у поселення Караул. Без кінцевого терміну. Працював там бухгалтером. 

Дозволили повернутися, коли помер Сталін. Поїхав до рідного Чернігова й залишився там. Добився невеликої пенсії, другий термін таки визнали незаконним. Про перший – нічого. 

"Інтелігент старого ґатунку"

– Уже в роках дядько Сева хотів написати спомини, – розповідає Ніна Міщенко, двоюрідна онука вченого. – Але не мав умов. Йому краще працювалося вночі, а від увімкненого світла не могла спати його сестра, моя бабуся.

Жінці 80 років, живе в Чернігові. Вже не охоча багато говорити, має слабку пам’ять. В минулі роки її спогади записала журналістка Олена Махотко.

Ганцов мешкав у невеликій однокімнатній квартирі зі старенькою сестрою та Оленою, племінницею його дружини. Про дружину відомо небагато: філологиня, слухала у Львові лекції Грушевського та Франка. Її також арештували в справі СВУ, але на загальний процес не відправили. Загинула в таборах. 

Книги в тому помешканні були повсюди – на стелажах, на стільцях, на підлозі. Словники, Чарльз Дікенс, Джек Лондон, ювілейний двотомник Котляревського, Адам Міцкевич, старезний перший том словника, над яким працював Ганцов.

Ніна Міщенко запам’ятала дядька добрим, ввічливим інтелігентом старого ґатунку. Він допомагав сусідським школяркам з англійською та німецькою. Ще володів італійською та польською, вчив східні мови. Попри вік, його й далі періодично викликали до КДБ.

П’ять хвилин визнання

Всеволод Ганцов марно хотів забрати собі праці, вилучені під час обшуку. Якщо кілька з них, як-от "Клясифікація українських говорів" чи "Характеристика поліських дифтонгів", були опубліковані, то шість робіт – написані від руки в одному примірнику. "Перев’язані запилені теки" тримали в архіві КДБ.

Продовжував писати наукові статті, досліджував автографи Шевченка. Року 1956 його запросили почесним гостем на мовознавчий з’їзд в Ужгород. У коридорах називали "воскреслим навчителем". Після виступу Ганцова зала п’ять хвилин безупинно оплескувала. Але ніхто так і не зміг випрохати для нього місця в науці.

<p>Ніна Міщенко, внучата племінниця Всеволода Ганцова з його світлинами</p>

На своє 80-річчя безперестанку приймав телеграми. Їхні тексти показує Олександр Олійник, з яким зустрічаємося в парку, неподалік будинку Ганцова. Науковець Федот Жилко вітав "патріарха українського мовознавства" й посилав "доземний уклін". Схоже писав Борис Антоненко-Давидович, прибравши другу частину прізвища – для конспірації. Декан філологічного факультету з Ленінграда надсилав вітання від університету. Директор білоруської Академії наук написав: "Лінгвісти добре знають, пам’ятають і цінують ваш великий внесок в українське та білоруське мовознавство". "Найвидатнішим українським мовознавцем" називав ювіляра літературознавець Євген Кирилюк.

Його реабілітували через 10 років після смерти. Олійник із колегами добився, щоб на будинку Ганцова повісили меморіальну таблицю. А під час декомунізації у місті з’явилася і вулиця імені науковця – так перейменували вулицю Жовтневу. Там мешкає знайома пані Ніни.

– Ніяк не можу запам’ятати ту нову назву, – якось поскаржилася вона в тролейбусі. 

– Ганцова, – з усмішкою відповіла Міщенко. – То мій родич.