“Вмирати дозволяли мовчки”. Сторічна українка – про Голодомор, заборону молитися і нацистський полон

Перша книжка

Олександра Простак походить із Полтавщини. Народилася 18 червня 1922 року в селі Малі Ромасі Решетилівського району. Нині мешкає у простенькій оселі в селі Наварія під Львовом.

– Заходьте, заходьте, зараз бабу трошки пририхтуєм, – запрошує мене син столітньої Олександри Афанасіївни. 74-літній Анатолій має хрипкий голос – як кажуть, прокурений – і намагається перекричати голоси, що лунають на радіо.  

– Тільки не звертайте уваги на наші апартаменти, – додає Анатолій і проводить до кухні. 

У кімнаті немає вікон, всередині темно. На стіні висить раритетний багряно-золотистий годинник із потертостями. Він голосно вицокує одинадцяту годину. Ліворуч – церковний календар. Праворуч – старовинний креденс, на якому стоїть іще не до кінця спалена свічка. На плиті біля конфорки лежать використані сірники. Вище, на стіні, висять дві фотографії з церквами Львова – Успення Пресвятої Богородиці і Преображення Господнього. 

Олександра Афанасіївна сидить, скоцюбившись на кріслі, посеред кухні. Вона має тендітну статуру, вся у зморшках-стрічечках. Бабуся вбрана у светр лавандового кольору і теплий кожух. На голові має темно-зелену уквітчану хустину, з-під якої неслухняно вибиваються пасма сивого волосся. Ноги накриті старим пальтом, аби не мерзли. На безбарвних долонях повипиналися вени, руки тремтять.

– Як ваше здоров’ячко? – намагаюся розпочати розмову.

– Думаю, таке, яке і має бути на мій вік, – широко всміхається пані Олександра. – А так, голова працює добре і пам’ять ідеальна.

Як ту пам’ять натренувала? Каже – була допитливою, вірші вчила. Столітня жінка досі пам’ятає основні дати та події, які відбувалися в її житті. Декламує навіть перший вірш, який прочитала в книжці, подарованій батьком.

– Книжечка була така невеличка в палітурці з гарними малюнками. На одній половинці був зображений чоловік, який шевчує. Біля нього сидів песик на задніх лапках. А на іншій половинці – жінка пряде і біля неї котик. І такий віршик: “Бабу гріє не кожух, а веселий теплий дух!”.

Нашу розмову перебиває син Анатолій:

– Ну, ви, дівчатка, спілкуйтеся, а я піду в магазин, куплю хліба. 

Син Олександри Афанасіївни виходить з кухні, зачинивши за собою двері. Я запитую в бабусі, чи любить вона хліб.

– І крихітки не викидаю, – зізнається тихим голосом, – Ви знаєте, я ставлюся до хліба зовсім по-іншому ще з часів голоду. Я шаную його, бо це, як в народі кажуть, святий продукт.

“Мене здивував чоловік, який був у шкіряному пальті. На поясі виднівся пістолет”

Народилася Олександра Афанасіївна у селянській родині. Змалку із сестрою була навчена працювати на землі. Родина тримала чимале господарство – коня, корову, птиць. Біля річки в них була копанка. Там вимочували коноплю та льон, які потім обробляли на терниці і пряли. 

Бабуся згадує, що сім'я жила у достатку й мала що їсти. Аж поки одного дня до них не прийшли.

– Десь у половині листопада 1932-го приїхала велика підвода з парою коней – кучер і три чоловіки. Двоє з них – комнезамівці. Так називалися ті, хто допомагали комуністам розкуркулювати селян. Мене здивував чоловік, який був у шкіряному пальті та хромових чоботах. Це ті, які зроблені з найвищого сорту шкіри. На поясі в нього виднівся пістолет, і мене дуже цікавило, чого він там висить. Але я ж тоді нічого не розуміла, що робиться. Я вчилася у четвертому класі і прийшла якраз зі школи. Сховалася позаду батька. Дивлюсь – вони почали виносити мішки з комори. Виносять… Виносять… Ще виносять… Все повиносили! – на останньому слові голос бабусі починає бриніти. На очі накочуються сльози, пальці стискаються в кулак.

– Батько мене побачив і наказав йти в хату. Але мене ж цікавило взнати, що робиться і хто то. Особливо – що то за чоловік у такому одязі. Я ніколи в житті такого одягу не бачила між селянами. Я тоді що? Тишком-нишком вскочила в сіни і придивлялася, як вони повнісіньку підводу нагрузили. А потім – швиденько в хату, і батькам не признавалася, що бачила, – розповідає так тихенько, ніби боїться, що, не дай Боже, її почує батько.

– Мені було 10 років, я багато що не розуміла. Але моя пам'ять все фіксувала, – зізнається, міцно взявши мене за руку. – Ми втратили дуже багато. Ви знаєте, моя мати так гарно вишивала і ткала. Кожного дня ходила у вишиваних сорочках. Але коли ми виїжджали в 1933-му зі села, то брали лише основне. Тому єдине, що залишилося сьогодні від матері – це рушник з вирізуванням. Знаєте, що таке вирізування? Вирізування – це витягнуті нитки вздовж і впоперек. І по цьому повишивано. Краса страшна. Білим по білому вишито. Цей рушник досі залишився у сестри.

– А ваша сестра ще жива?

– Ні, померла у 1960 році. 

“Після цього я боялася навіть хреститися”

З родини пані Олександри від голоду померли два старших батькових брати та їхні дружини. Чи хтось залишився живим із маминої рідні, не знає: їх заслали на Соловки. 

Про Голодомор жінка згадує з великим смутком. Страшні спогади викликають здригання м’язів на зморщеному обличчі.

– Знаєте, як ми вижили? – запитує, ковтаючи важкий клубок у горлі. – Через декілька днів, як до нас прийшли, ми виїхали зі села в Полтаву у маленьку кімнатку – пристройку, яку батько ще швидше зняв, бо знав, що комуністи роблять з людьми. Вони забирали все – і продукти, і одяг, і худобу, і реманент, і плуги. Все, хто що мав. Батько готувався, що до нас теж можуть прийти, тому звозив туди в кімнатку сушені яблука, груші, сливи, гарбузи, дині і так далі. Ото тим ми і проживали. І ще батько коли-не-коли їздив у наше село, Малі Ромасі. Їхав сорок кілометрів додому поїздом і розкидав копицю, набирав зерна, і йшов не дорогою, а ріллею, вночі, щоб не зустріти нікого. Мати в цей час закривала всі вікна, щоб не було видно світла, запалювала свічку і молилася, щоб благополучно повернувся.

– А ви, – питаю, – молились?

– У школі нам забороняли молитись. Знаєте, одного дня був такий випадок: вчителька запитала в дітей, хто з них молиться вдома. А я і ще одна дівчинка сказали: “Я молюсь!”. Вчителька тоді наказала, щоб ми більше не молилися. Ми відповіли: “А ми будемо так робити, як наші мама й тато. Вони моляться, й ми молитимось”. Мій батько як дізнався про це, то суворо сказав, аби я краще вчителів слухала і не казала зайвого. Після цього я боялася навіть хреститися. Але, розумієте, я не могла цього не робити, бо вже чотири класи у школі до того хрестилася. Тому я спершу защіпалась, переконувалась, що немає нікого в хаті, а тоді вже перехрещувалась. А так – ніколи.

“Не знаю, як ми з розуму не посходили”

Щодня Олександра разом зі старшою сестрою отримувала від батьків настанову: “Візьміться за руки – і не ходіть по тротуару, а швидко біжіть по бруківці. Бо вас можуть затягти у двір, зарізати, посолити і з'їсти”.

– Не знаю, як ми зі сестрою з розуму не посходили. У школі нам давали по 100 грамів білого хліба, але ми були голодні. Сиділи на уроках і майже нічого не чули, – згадує, скрикуючи.

– А що було на тротуарах? – випитую.

– Коли-не-коли проїжджала підвода пуста або накладена трупами. Синіми. Помершими. Збирали переважно вночі, але не завжди встигали збирати. То отак на тротуарах лежали сині розпухлі трупи. І все це ми майже кожен день бачили. Важко було пройти. Бо йде людина, впала, вмерла і лежить. І лежать... І ніхто нікого не шукав – ні батько дітей, ні діти батька, – Олександра Афанасіївна притискає мою руку ще сильніше і починає перебирати тендітними пальцями. По її обличчю течуть сльози.

– А знаєте, що тоді у Полтаві було організовано? – продовжує розповідати після паузи. – У Полтаві був організований так званий “Торгсин” (спеціалізована державна установа, яка займалася спекулятивними операціями, за безцінь скуповуючи в населення коштовності, – Ред.). Там можна було поміняти золото на зерно. Ми пішли тоді з батьком туди. Він взяв зі собою кошовку таку плетену з рогози. Дав мені цю кошовку, аби я чекала його біля дверей, а сам пішов, став у чергу. Черга була страшна. Але ось приходить батько до мене через деякий час – отака торбинка ситцева, із нового ситцю шита – і там зерно. Ото скільки дали за золото, – показує пригорщу.

Олександра Афанасіївна пригадує, що тим зерном у людей виманювали останнє. Всі мовчали, бо не можна було нічого говорити. Вмирати дозволяли мовчки. А хто казав зайве слово, того забирали – і не знати куди пропадав. 

Бабуся визнає, що Голодомор вплинув на ціле її життя.

– Все життя не можу нічого забути. Якось тоді все було таке тяжке. Тільки думала, як наїстися. Але де в мене ці сили з’явилися? Не тільки в мене, а в нас усіх, хто вижив… Господь Бог, напевно, дав сили пережити і ще й служити своєму народові.

У Голодоморі Олександра Афанасіївна винуватить радянську владу.

– Я тепер як це все аналізую, то розумію. Приїхали, позабирали все. Але знаєте, то не був Голодомор, то був ГЕ-НО-ЦИД! – говорить складами так голосно, наскільки дозволяє столітній вицвілий голос.

Нацистський полон і радянська школа

У червні 1943 року під дулом пістолета Олександру забрали в Німеччину. Працювала там на військовому заводі “Сіменс-Шукерт” за фрезерним верстатом. Вона знала німецьку мову: її навчив батько, адже сам під час Першої світової війни провів чотири роки у полоні.

– Ніхто мене не ображав у Німеччині, ніхто не висміював, ніхто не чіпав. Лагер був за три кілометри від заводу, за містом. І я могла їздити безкоштовно в неділю і в суботу, відпочиваючи. Не наїдалася – але з голоду не пропадала. Два рази на день давали їсти: вдень – на заводі, а ввечері – в лагері. Звичайно, ми робили те, що нам казали. Бо ті, хто робив на зло, тих зразу забирали у концтабір.

Не було дня, щоб не сумувала за Батьківщиною.

– У Німеччині я на другому поверсі спала. І з другого поверху мені з вікна було видно схід. Перше, куди я дивилася, розплющивши очі – тільки на схід: там моя Україна.

Олександра Афанасіївна повернулася з Німеччини, коли мала 23 роки. Рік пропрацювала у колгоспі – і пішла вчителювати. Викладала у школі російську мову і літературу. Загальний вчительський стаж – 30 років, 10 із них – завучем у середній школі в Полтаві. 

Комуністична влада змушувала вчительку слідувати радянській програмі.

– Була історія ВКПБ (Всесоюзної комуністичної партії більшовиків, – Ред.) – випущена книжка, у якій повна брехня. Ну, це ж я зараз пригадую, бо я її вивчила. Тепер щодо проведення уроків, то вважалося так: хай я проведу урок якнайкраще, але якщо на уроці не згадаю про комуністичну партію, то урок – нікудишній, не ідейний. Ну, на літературі, на мові можна ще розказати про комуністів, а от попробуй прив’язати їх до хімії чи до математики. Що вчителі видумували – сміх один. Я вам скажу, то була не освіта, а казна-що. Але інакше не можна було, бо нас би вигнали з роботи і заслали в Сибір.

Учителів примушували вести концерти проти Великодня та Різдва. Олександра Афанасіївна виступала у хорі, і першу пісню обов’язково співали про Леніна, партію, а тоді вже – народні. Бабуся пам’ятає понад 30 народних пісень. Співає їх собі подумки, на втіху.

– Знаєте, які найдужче улюблені? Ті, в яких найменше негативу. “Ой, гиля-гиля, гусоньки на став”. А друга улюблена пісня – це “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”.

Олександра Афанасіївна відтворює своїм зістареним голосом пісні пісень – а я дивуюся з того, як можна мати у столітньому віці таку пам’ять. Зашкарублі легені дають про себе знати сухим кашлем. Але іскра, яка спалахує в очах бабусі в ці моменти, наповнює темну кухню яскравим світлом.

– Чи знаєте ви про події, які відбуваються сьогодні в Україні?

– Так, знаю все те, що по радіо кажуть. Слухаю його постійно – не слухаю хіба вночі та коли виключать. А так в курсі того, що відбувається. Знаю, що значна територія України знеструмлена. Що Херсон визволили. Кожного дня переживаю і молюсь за тих, хто відстоює нашу землю – за захисників, – в її блакитних очах кольору неба знову запалюється вогник надії.