Вільні серцем. Історії борців за Україну, які дожили до Незалежності

<p>Лукія Лесіцька, 1950-ті рр.</p>

Тільки починається добре кипіння

Однією з найцікавіших постатей, яких мали щастя пізнати під час роботи в проєкті “Локальна історія” була пані Лукія Лесіцька. По-особливому мудра жінка, очевидиця і хранителька історії Унівської лаври, свідок багатьох лихоліть, які випали на долю галицького села впродовж минулого століття. Вона пам’ятала о. Омеляна Ковча, Климентія та Андрея Шептицьких. Залишатись байдужим до її розповідей було неможливо. 

Народилася пані Лукія у сім’ї військового пілота Володимира Лесіцького у 1932 році. Батько помер під час Другої світової війни, але залишив дочці мудрі настанови, як вижити і кому довіряти в важкий час. 

“Діти, ви будете жити в дуже переломний час, страшний! Тільки старайтеся про одне – щоб ви ніколи не втратили людської гідности! Щоб ви завжди були людьми!”, – пригадувала слова батька пані Лукія. 

Ще маленькою дівчинкою вона сама допомагала повстанцям, стояла на сторожі, поки мама годувала учасників підпілля. Також дівчинка з вікна свого будинку спостерігала за Унівським боєм між повстанцями і радянськими загонами. Після бою маленькій дівчинці вперше довелося побачити калюжу людської крові, яка залила траву після вбивства кулеметника УПА. Вже в поважному віці, під час інтерв’ю пані Лукія сказала нам:

<p>Даірія Боровик (у заміжжі Корчак), кін. 1940-х рр.</p>

“Я виділа повішених, зарізаних, виділа людей в крові, я виділа закатованих, спалених живцем. Я вже попробували всього: і втрату рідних, і близьких, і майна. Я втратила все, що може втратити людина… Єдине моє бажання упродовж всього мого життя було почути: “Україна стала вільною!”. Але я ще його скоро не почую, а, може, і не почую ніколи, бо то не кінець – ще тільки починається добре кипіння. То, як господиня варить борщ, вона все накидає, накидає, і потім ту шуму збирає і збирає, доки не буде чистий. А та шума наша суспільна, вона буде довго кипіти. Але рано чи пізно мусимо скуштувати тої страви і яка вона буде залежить тільки від нас!”.

Нехай живе самостійна, незалежна Українська держава

За патріотичне гасло на агітаційній листівці зазнала переслідувань, а згодом була засуджена на 25 років виправних таборів членкиня ОУН Дарія Корчак. Любов до України і прагнення свободи червоною ниткою проходить через рід Дарії, адже її батько священник Яків Боровик був теж заарештованй та засуджений за свою громадську позицію. А син пані Дарії Андрій Корчак боровся за свою державу під час Революції Гідності та, на жаль, став Героєм Небесної Сотні. 

Сама пані Дарія пройшла важкий шлях: допити в КДБ, де в одному кабінеті кадебісти лякали її та знущалися, потім переводили в інший – до засланого “українця”, який “по-доброму” вивідував інформацію. Далі тортури в тюрмах на Лонцького та Бриґідках, де жінка вперто повторювала, що нічого не знає. А потім заслання до виправного табору поблизу Тайшету і важка робота на лісоповалі. Окрім того, що людям в таборі доводилося жити у важких умовах, арештанти гинули ще й під заваленими деревами та помирали від різних хвороб. Тут довелося виживати і молодій Дарії Корчак, а все через гасло в якому прославлялася незалежна держава. 

<p>Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.</p>

У розмові з нами пані Дарія пригадувала:

“Ми складали невеликий текст: “Геть більшовицьке ярмо з України!, “Геть колгоспний лад! Нехай живе самостійна, незалежна Українська держава!”, – три речення в тих листівках ми писали. Але в кінці було “Смерть Сталіну” на кожній листівці. А “Смерть Сталіну” знаєте, що то для них було? То є “призив до терору”. За те вони мені таку статтю дали – “призив до терору”.

Настанови повстанців

Член ОУН та стрілець УПА “Кривоніс” Мирослав Симчич, який був одним з керівників бою біля села Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова, теж поспілкувався з дослідниками проєкту та залишив свої настанови майбутнім поколінням:

<p>Олекса Кушнір, 1950-ті рр.</p>

“Нас виховували, я вам кажу, з другого класу нам почали викладати історію України. І я вже у другому-третьому класі знав, що я собі не так просто – я, а що я нащадок українських козаків і повинен продовжувати їхню традицію, що я і робив… Я скажу вам, молоді, коротко. Боріться за Україну так, як ми боролись, любіть Україну так, як ми її любили і якщо це все буде, то я переконаний, що Україна  буде, доки буде жити наша земля…”

Схожі настанови залишив і член ОУН та кулеметник сотні особливого призначення УПА “Сіроманці” Олекса Кушнір: “Як я приймав присягу, то сказав, здобуду Українську державу, а ні – то згину в боротьбі за неї… Як казав нам Шевченко, “борітеся поборете, вам Бог помагає” і ви боріться… Не тратьте надії, тримайте зброю міцно в руках і цільно стріляйте. Слава Україні!”.