"Ми не думали, що для прозріння доведеться 31 рік чекати російських ракет", — Мирослава Барчук

"Тоді я вперше побачила, як можуть бити лежачих, вже закривавлених людей"

– Пані Мирославо, доволі часто можна почути думку, що наприкінці 1980-х уже можна було чітко спрогнозувати розвал СРСР. Ви мали такі відчуття? 

– Так, наприкінці 1980-х я мала відчуття, що Радянський Союз завалиться. І у моєму середовищі молодих патріотичних людей усі мали таке відчуття. Ми тоді відчували, що за всі наші виступи й мітинги нам нічого вже не буде.

26 квітня 1988 року, на другу річницю Чорнобиля, у Парку Шевченка ми підняли синьо-жовтий прапор. Я раптом відчула, як щось торкнулося до мого чола, підняла голову й побачила, що це величезний синьо-жовтий прапор наді мною. Підняли його наші хлопці. Потім їх усіх забрали в омонівський автобус. І натовп почав цей автобус із затриманими розхитувати. Люди вже не боялися. Хоча за це могли бити.

Пригадую, як 29 жовтня 1988 року, повертаючись із вечора Дмитра Павличка, ми з друзями підняли синьо-жовтий прапор на Хрещатику. Нас одразу оточив ОМОН. Попередили, що застосують силу, і запропонували непричетним вийти з кола. Але ніхто не вийшов. Тоді я вперше побачила, як можуть бити лежачих, вже закривавлених людей.

Розуміння, що нас можуть бити, але нічого гіршого не зроблять, — це дуже добре пояснює передчуття кінця СРСР. Можливо, це було трохи хибне відчуття, бо, наприклад, навіть 1989 року Маркіяна Іващишина, який тоді був головою студентського Львівського братства, відрахували з Політехніки. Того ж 1989-го кадебістсько-радянська система вбила Івана Гончарука. Це був останній вояк УПА, якого розстріляли в СРСР. До речі, суддя Борис Плахтій, який за це відповідальний, пропрацював на своїй посаді до 2006 року. І тепер на почесній пенсії отримує майже 203 тисячі гривень на місяць.

Тому, з одного боку, система ще огризалася, і вони могли когось із ватажків студентського руху відрахувати з університету. Та з іншого –— вже не була здатна на масові репресії. У той час, коли розстріляли Гончарука, ми могли ходити містом і співати пісні УПА. І цього вони вже не могли зламати. Мене жодного разу не викликали в деканат. Як і нікого з мого курсу чи оточення ніхто вже не переслідував.

Крім того, наприкінці 1980-х почали повертатися дисиденти. Левко Лук’яненко і Євген Сверстюк заснували Український культурологічний клуб. До нього увійшли Сергій Набока, Олесь Шевченко. Ці люди гуртували свідому молодь. Відтак створили прекрасне Товариство української мови в нашому університеті. Ми почали активно шукати і знаходити одне одного в тому російськомовному Києві. І так зрозуміли, що нас досить багато.

– Можете проілюструвати прикладом, будь ласка?

– 1989-го виповнилось 175 років від дня народження Тараса Шевченка. Він завжди з’являється у переломні моменти, на зламі епох чи межових ситуацій — таких, як Майдан чи війна. І тоді, 1989-го, він дуже потужно звучав. 

22 травня, день перепоховання праху Шевченка на Чернечій горі в Каневі, ще від 1960-х вважали дуже небезпечною датою. За те, що приніс до пам’ятника квіти, могли навіть посадити. Цей день став символом народного опору режимові. Пригадую, як у 1985—1986 роках у Київському університеті з нами проводили профілактичну роботу — попереджали, щоб не ходили туди. А через три роки ми вже читали там Шевченкові вірші, які не увійшли до радянського видання. Наприклад, "Розриту могилу" — "Стоїть в селі Суботові…". Згодом підготували з друзями цілу програму і цей "Суботів" читали навіть на Хрещатику. 

Або із "І мертвим, і живим, і ненародженим":

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Тоді нас оточували люди, збиралося по кілька тисяч. І по цьому також особливо було видно, що система ламається, і греблю вже прорвало.

"Нам здавалося, що Україну можна змінити за два роки"

– Що було первинним: те, що побільшало національно свідомої молоді, чи те, що радянська система вже була дуже кволою і не давала собі ради?

– Цьому відчуттю занепаду СРСР передувало дуже багато всього. Почалося з "Пєрєстройки". Ми читали український самвидав, започаткували ті телемости між Москвою і Вашингтоном. Для мене стала відкриттям книжка "Розстріляне відродження" Юрія Лавріненка, яку мама привезла мені з Америки в рукаві пальта. Ми читали тоді Хвильового, Лисяка-Рудницького. У нашому студентському середовищі за цими книжками трусилися, їх передавали з рук в руки.

Левко Лук’яненко, Михайлина Коцюбинська, Оксана Мешко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко — всі вони дуже впливали на нас. Потім, на жаль, цей вплив послабився. Це дуже погано, бо ці люди відсиділи по 15—20 років, і їхній голос мав звучати гучніше.

А коли відбувався путч, я вже була в Північній Америці. Слухала тоді Коротича на CNN і він сказав фразу: "It’s too late". Це було дуже точно, бо саме так ми це все відчували, як щось уже незворотнє.

– Як тоді Вам виглядало майбутнє України?

– Моєму середовищу, яке голодувало на Майдані 1990-го, здавалося, що Україну можна змінити за два роки. Для цього потрібно лише дати людям підручники, все пояснити, розказати про пакт Молотова-Ріббентропа й Розстріляне відродження, про бойчукістів і ветеранів УПА. І після почутого вже ніхто ніколи не буде голосувати ані за комуністів, ані за "русскій мір". Концепції "русского міра" тоді ще не існувало, але ідея, звичайно, була. Наша помилка була в тому, що ми думали, ніби проблема — у відсутності інформації. І не думали, що людям навіть через 31 рік потрібні будуть російські ракети, аби щось зрозуміли.

"Ми через них переступили"

– На відкритті Медіафоруму 2021 року у вступній промові Ви розповіли про те, як у вас вдома, замінюючи люстру, електрик знайшов звукозаписувальний пристрій. То був 1982 рік. Цей спогад Ви використали як чудову метафору, щоб описати внутрішню цензуру того часу — коли знали, але боялися говорити. Схоже, що у 1990-х вже могли говорити, але не мали що сказати. Себто націонал-демократи ніяк не могли намацати конструктиву, який мав би сприяти змінам у державі?

– Євген Сверстюк розповідав мені, що коли в 1990-х його і ще кількох політв’язнів запросили до США, то вони були вражені тим, як їх там приймали і з якою пошаною ставилися. Мені здається, що 1990-ті роки підім’яли ідеї дисидентів і їхні цінності. Їхні принципи і позиції зім’яли ті, хто "умєл жить". 

Звичайно, націонал-демократи могли тоді звучати якось несучасно чи немодно, але я не маю до них претензій через те, що вони чогось там недоробили. Навпаки, це ми їх недошанували. І ми, як суспільство, через них переступили. А цього не можна було робити.

– Йдеться про те, що пан Євген був вражений тим, що у США до нього поставилися так, як ніколи не ставилися вдома?

– Так. Їхній голос вдома не звучав так, як треба було. Я розумію, чому так сталося, що тоді відбувався злам епох і все інше. Але наслідком стало те, що ми не вшанували колосальної самопожертви цих людей і не оцінили їхніх зусиль.

– Які Ви мали відчуття, коли повернулися з Канади до України вже наприкінці 1990-х? І якими були українці після майже десяти років Незалежности?

– Я недавно була на презентації однієї відомої поетеси, розквіт творчости якої припав саме на 1990-ті. Та поетеса зверталася до французів. Я для себе відзначила, що вона абсолютно закапсульована в часі і звертається до тих французів так, як із західними людьми українці говорили у 1990-х. На прикладі сьогоднішніх взаємин українців з іноземцями добре видно, який шлях ми пройшли.

Покоління наших батьків і ті люди, яких я застала наприкінці 1990-х, не були зі світом на "ти". Відчувалося, що країна — пострадянська. Не люблю слова "пострадянська", але це відчувалося у всьому — сервісі, манерах, одязі, незнанні мов.

У 1999 році, коли я була вже вдома, до Києва приїхав Генсек НАТО, і я допомагала українському МЗС організувати цей візит. Тоді ж побачила, що навіть у нашому міністерстві не розуміли, як спілкуватися із західними людьми. Річ навіть не у володінні англійською, а в тому, що не було вміння поводитися із західними людьми, боялися цього. За останніх 20 років усе, звичайно, дуже змінилося. І ми почали говорити зі світом на рівних.

– Чи Ви бачите якусь схожість поміж подіями радянських 1980-х і сьогоднішніми російськими? Можливо, десь помітно тріщини в тій сучасній недоімперії?

– Зізнаюсь, не бачу. Є хіба що кілька людей, але вони навіть не гуртуються, щоб протистояти режимові. Не єднаються навіть за кордоном. 

Можливо, є сили, які чекають нашої перемоги, щоб почати розхитувати Росію. Але з боку суспільства я не бачу тієї сили, яка би могла вплинути тепер чи в найближчій перспективі на ту країну.