Чорнобильські селфі

00:23, 24 квітня 2021

1_lead_chornobyl.jpg

"Чорнобиль" – слово, яке для цілого покоління у всьому світі стало синонімом обнесеної колючим дротом зараженої землі. Проте нині до зони відчуження щодня курсують туристичні автобуси. Кількість "атомних туристів" повсякчас зростає, особливо після виходу у травні 2019 року міні-серіалу Chernobyl. Відтоді в Чорнобилі побувало 124 тисячі людей. Зона стала місцем комерції… і селфі

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

Чорнобилю личить російська

О 7:30 біля одного з торговельних центрів Києва, неподалік залізничного вокзалу, паркується великий білий Neoplan. На вітровому склі біліє табличка з написом "Chernobyl Zone". Біля автобуса – ранкова, ще сонна атмосфера. Кількадесят людей, пари або чоловічі компанії, мляво переминаються. Дехто позіхає і потирає очі, дехто сміється з дотепів про радіаційне опромінення. Як і в будь-якій екскурсійній групі є кілька осіб, які дуже ретельно підготувалися до поїздки. Вони одягнені у спецодяг чи камуфляж та помітно зосереджені й незворушні.

chornobyl (5).jpg
Одягнені за мотивами комп'ютерної гри "Сталкер" туристи Усі фото: Катерина Москалюк

Напередодні на електронну пошту організаторів потрібно було надіслати паспортні дані, щоб отримати перепустку через контрольно-пропускні пункти зони відчуження. Паспорти перевіряють при вході в автобус і пропонують за 200 гривень орендувати дозиметра. Кільканадцять хвилин по восьмій Neoplan вирушає з Києва в північному напрямку. Чоловік біля водія бере мікрофона:

– Добрий день, мене звати Юрій Татарчук, сьогодні я буду супроводжувати вас у подорожі зоною відчуження. У розданих буклетах можна знайти інформацію про основні точки нашого маршруту й рівні радіації. Нагадую, що це формат одноденної поїздки, який передбачає загальне ознайомлення із зоною відчуження.

chornobyl (235).jpg
Чорнобильський гід Юрій Татарчук

Юрієві за сорок. Довге волосся зібране у хвіст. Темна цупка куртка фасону М-65, через плече – шкіряна сумка Wrangler. Від 1998 року Юрій працював комунікаційником в одному з підрозділів Державного агентства України з управління зоною відчуження. Однак уже тривалий час є гідом у турфірмі Radioactive Team. У середовищі чорнобильських провідників, зважаючи на Юріїв досвід, його вважають культовою фігурою. І начебто саме він став прототипом одного з героїв американського фільму "Заборонена зона", що вийшов 2012 року – там відвідувачів зони супроводжував чоловік на ім’я Юра. Татарчукові не подобається слово "екскурсія", він воліє називати нашу мандрівку "походом" чи "відвідинами".

– Нині ми зосередимось на Прип’яті, – продовжує Юрій. – Попри те, що туристи там уже протоптали практично всі стежки і знайти неторкані за останні тридцять років місця неможливо, місто залишається цікавим, адже є унікальним на нашій планеті. Звичайно, відвідаємо і ЧАЕС. Формат одноденної поїздки не передбачає візиту до приміщень станції. Та й у зв’язку з коронавірусом туди впускають тільки працівниківНа момент написання репортажу до зони відчуження заборонили всі туристичні поїздки. – Ред.. Основна мета нашої подорожі – візуалізувати все, що ви будь-коли чули або читали про чорнобильську аварію.

Юрій говорить російською. Як згодом пояснить – ця мова допомагає краще передати атмосферу чорнобильської катастрофи. Російська і справді впродовж усієї поїздки на тлі постапокаліптичних краєвидів пустки звучатиме природно та гармонійно.

chornobyl (14).jpg
Пам'ятник "Ангел Чорнобиля, що сурмить"

Як на висоті 10 тисяч метрів

Від Києва до 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС Neoplan їде дві години. Перший контрольно-пропускний пункт має назву найближчого села – "Дитятки". Тут, як і на державному кордоні, до автобуса заходить людина у формі й перевіряє паспорти. Загалом буде ще два КПП: "Лелів" на межі 10-кілометрової зони і ще один безпосередньо перед в’їздом у Прип’ять. Фотографувати пункт заборонено. По обидва боки дороги стоять сувенірні крамнички, де продають магнітики, мапи, брелоки та футболки з символікою радіації і ЧАЕС. Поряд із нашим Neoplan-ом зупинилося кілька пасажирських Mercedes Sprinters інших турфірм. Один із мікроавтобусів саме повертається із зони відчуження – навколо нього ходить чоловік у синьому костюмі й водить біля коліс приладом для вимірювання радіаційного фону. У черзі до туалету, який розташований відразу за будівлею КПП, здебільшого європейці: з довшим волоссям, у брендованих черевиках та куртках. Найчастіше чутно англійську мову і ще якусь зі скандинавських. За статистикою, іноземці становлять приблизно 95 % усіх туристів у зону відчуження. Насамперед, це британці, американці та німці.

chornobyl (299).jpg
Володимир Мохонь працює інженером під склепінням ЧАЕС, а у вільний час – гід у Radioactive Team

Перед тим, як в’їхати в чорнобильську зону, усім роздають "накопичувачі". Ці пристрої на кшталт звичайних флешок вимірюють кількість радіації, яку отримує людина, перебуваючи на території відчуження. Так дозиметрична служба відстежує рівень опромінення туристів. Роздавши "накопичувачі-флешки", Юрій пояснює:

– Кількість радіації, яку людина отримує за одноденну мандрівку сюди, можна порівняти із тією, що одержують пасажири на борту авіалайнера на висоті 10 тисяч метрів. Там рівень радіації коливається від 100 до 300 мікрорентгенів на годину, залежно від сонячної активності. За сьогодні ви отримаєте таку ж радіаційну дозу, як за дві години на борту літака.

На КПП в автобус підсідає ще один гід, Володимир Мохонь. Йому до сорока і він працює інженером під склепінням ЧАЕС. А у вільний час – гід у Radioactive Team. Згодом вони з Юрієм поділять усіх пасажирів Neoplan-у на дві групи, щоб зменшити натовп. А тим часом Володимир перехоплює мікрофонну естафету:

– Сьогодні рівні радіації геть не зіставні з тими, які тут були у 86-му. Її показники знизилися у сто тисяч разів. Якщо тоді вимірювали в рентгенах, то тепер використовують дозиметри з мікрорентгенами.

chornobyl (35).jpg
Місто Чорнобиль – одне з найменш цікавих місць зони відчуження

Нецікавий

Одним із найбезпечніших місць на території відчуження є місто Чорнобиль. Тут живе персонал зони. Це фахівці, які супроводжують процес остаточного "заспокоєння" 4-го енергоблока, а також працівники усіх допоміжних галузей. Загалом це приблизно чотири тисячі людей. Чорнобильці працюють вахтовим методом: 15 днів – у зоні відчуження, 15 – за межею. Або ж 4 і 3 дні відповідно. Чорнобильською дорогою автобус часто проїжджає під квадратними арками з труб – усі комунікації наземні, адже після 1986-го земляні роботи тут заборонено.

Може здатися парадоксальним, але сам Чорнобиль – одне з найменш цікавих місць зони відчуження. В абревіатурі ЧАЕС буква "Ч" вказує лише на район, у якому збудована електростанція. А саме місто аж за 18 кілометрів від неї. Тож найбільшою привабою тут може бути хіба що міміка й пози туристів, які роблять селфі біля вказівника при в’їзді. Через натовп люди фотографуються почергово. Дехто стає у супергеройські пози, хтось робить селфі з іронічним виразом обличчя сміливого мандрівника. Тут ще доступна мережа мобільного зв’язку, тож світлини відразу публікують у соціальних мережах. Спостерігаючи за поведінкою туристів, можна складати рейтинг обов’язкових селфі-місць у зоні відчуження.

chornobyl (28).jpg
Чорнобильська алея українських міст і сіл, відселених після квітня 1986 року

Радіоактивний ґрунт

За кільканадцять хвилин після виїзду з Чорнобиля видніє село. А точніше те, що від нього залишилося – крізь ліс по обидва боки вузької дороги час до часу пробиваються сільські хати. Хоча, знову ж таки, – те, що від цих хат залишилося. Село Залісся із трьома тисячами населення на початку 1980-х було одним із найбільших у цій місцевості. Його жителі мали постачати прип’ятцям продукти. Тепер тут дрімучий ліс. Як і наступні Копачі, де до аварії жило приблизно тисяча людей.

– Наприкінці 1986-го все село Копачі "захоронили". Це був експериментальний спосіб знизити рівень опромінення. Він полягав у тому, що, виселивши селян, усе їхнє майно, разом із технікою, транспортом та будинками просто згортали у великі ями й засипали землею. Такий метод, окрім того, що виглядав по-варварськи, виявився ще й вкрай неефективним – радіаційний фон ґрунту підвищився у багато разів, – розповідає Юрій.

chornobyl (49).jpg
Колишній дитячий садок

Neoplan зупиняється біля колишнього дитячого садка. Вийшовши з автобуса, Юрій опускає руку з дозиметром до землі, і сигнали приладу пришвидшуються у декілька разів. Тут повсюдно місця із захороненнями. Тим часом на вузькій стежці, яка веде поміж дерев до школи, двом вервечкам туристів складно розминутися. Вони йдуть повільно, під пищання дозиметрів.

Ґрунту стосується одне з перших правил поведінки в зоні відчуження: не варто нічого класти на землю, а заходячи до автобуса, краще потупати ногами. Окрім того, тут не рекомендують вживати їжі на відкритому повітрі, а воду радять пити хіба що з пластикових пляшок. І, звісно, завжди ходити за супроводжуючим, нікуди не відбігати. Щоправда, гіди кажуть, що у Прип’яті вряди-годи серед туристів трапляються пари, які намагаються на якийсь час усамітнитися.

Весь цей час Юрій усіх підганяє, аби мати вдосталь часу для головного пункту подорожі – Прип’яті. Знову в дорозі говорить:

– Сьогодні 30-кілометрова зона має статус державного біосферного заповідника. Тут діють відповідні природоохоронні закони і, гляньте ліворуч, бачите табун коней? Це коні Пржевальського. Десяток таких завезли сюди в 1996 році, тепер їх більше сотні. – Ліворуч і справді, якщо вдивитися поміж дерев, видно табун сірих коней. Окрім коней ще водяться вовки, лисиці, рисі, кабани й навіть ведмеді. Гід продовжує:

 – 10-кілометрова зона є вже менш безпечною. Зокрема і через могильники радіоактивних відходів, один з яких досі використовують. За прогнозами фахівців, ця територія стане чистою аж через 24 тисячі років.

Перед містом Neoplan ще раз зупиняється. Цього разу біля стели з написом "Прип’ять 1970". Довкола неї – огорожа, як навколо могил на цвинтарях. Витягнуті руки зі смартфонами пасажирів Neoplan-у підтверджують – тут одне з обов’язкових місць для селфі.

chornobyl (84).jpg
В'їзний знак у місто

"Мирный атом в каждый дом"

Місто Прип’ять збудоване неподалік ока радіаційного тайфуну – до ЧАЕС звідси 4 кілометри. Заступник головного інженера електростанції Анатолій Дятлов, щоб підтримувати фізичну форму, ходив на роботу пішки. Принаймні так писав у своїй книзі "Чорнобиль. Як це було". Навесні 1986-го тут жило майже 50 тисяч осіб. Під час евакуації людям говорили, що вони від’їжджають лише на кілька днів. Упродовж літа 1986-го в місті проводили дезактивацію, намагаючись повернути Прип’ять до життя. Але вже у серпні від цієї ідеї відмовилися. Натомість для виселенців почали споруджувати нове місто. Так за 55 кілометрів залізницею на схід з’явився Славутич.

chornobyl (116).jpg
Сьогодні Прип'ять більше схожа на ліс, ніж на місто

Проїхавши КПП, Neoplan в’їжджає на центральний проспект Леніна. Хоча схоже, що знову в ліс – навколо високі дерева й густі чагарники. Крізь сухе гілля, ніби у постапокаліптичному фільмі, сіріють будинки. Місто-примара щербато посміхається вибитими шибами й хижо блимає віконними рамами, які гойдає вітер. Під’їзди вже давно не мають дверей, а з кожної щілини проростає рослинність. Десь тут, по правий бік, колись були крамниці "Колосок" і "Струмок", назви яких так пасують до теперішньої навколишньої флори.

– Рання весна або пізня осінь – це найкращий час, щоб сюди їхати. Взимку день надто короткий, а влітку тут нічого не видно через суцільну зелень. Однак восени, коли бабине літо й облітає листя – тут така атмосфера, якої не передати, – Юрій примружує очі.

Прип’ять мала 5 мікрорайонів, у кожному була школа й декілька дитячих садків. Жити тут було бажано та престижно. Вважали, що це місто освічених і молодих. Середній вік містян – 26 років, а зарплати коливалися від 250 до 400 рублів. Відмінне продовольче забезпечення, поряд – велика річка. Упродовж 1985-го в місцевому пологовому будинку з’явилося на світ 1 000 немовлят.

chornobyl (191).jpg
Прип'ять – зразкове радянське місто

Із центральної площі видно масивну споруду готелю "Полісся" і Будинок культури "Енергетик". За готелем – парк атракціонів і стадіон. На даху 16-поверхівки видніє герб Радянського Союзу. На іншому – гасло "Хай буде атом робітником, а не солдатом". Ці лозунги нині важко сприймати без сарказму. Особливо наступний – "Мирный атом в каждый дом". Герби та лозунги на будівлях у центрі міста з’явилися після 1981 року, коли на XXVI З’їзді КПРС вирішили зробити з Прип’яті зразкове радянське місто. Втім те, що партії точно вдалося – це зробити центральну площу Прип’яті ще одним топовим місцем для селфіманів, які хочуть полоскотати собі нерви.

– У будинках уже не залишилося ніяких цінних речей. Їх покрали. Мародерами були самі ж працівники зони відчуження, охоронці. Це людський фактор, який завжди присутній, – каже Юрій.

Між будинками, біля одного з під’їздів надибуємо ванну, яка застрягла між стовбурами дерев, не долетівши до землі кілька метрів.

– Це вже наслідок так званого "державного мародерства", – пояснює гід. – Прип’ять пережила кілька таких етапів. У 2010 році тут офіційно дозволили збирати металобрухт. Тому труби, кабелі, чавунні ванни – все це викидали через вікна й забирали на переплавлення.

Проходимо крізь гастроном, у якому збереглися ще старі вивіски з написами "Молоко" і "М’ясо". Далі – будівлю лікеро-горілчаного магазину, де тепер лежать зібрані з усього міста музичні інструменти. Барабани, саксофони, фортепіано – розтрощені й покриті густим шаром пилу. А на товстих павутинах, здається, можна заграти, як на струнах.

chornobyl (180).jpg
Вікна школи №2 міста Прип'ять

Йдемо через школу № 2, в якій у велетенському спортзалі колишній паркет нагадує розкидану по столу картоплю фрі, а у баскетбольне кільце хтось успішно здійснив двохочковий кидок кінескопом. У бібліотеці підлога на півметра встелена книжками про Леніна, з усміхненими дитячими обличчями на обкладинках.

Виходимо до парку атракціонів. На початку березня 2020 року у Прип’ять приїжджав Тілль Ліндеманн, вокаліст гурту Rammstein, і багато українських та світових медій опублікували відео з його інстаграму, де він катається на одній із каруселей. Атракціони – одні з найзабрудненіших місць у Прип’яті, їхні випнуті поржавілі залізяччя скидаються на ребра кістяка. Дуже своєрідний символ міста – колесо огляду, чи, доречніше, – "чортове колесо". Велика площа перед ним дає чималі можливості для фотографів. Тому тут ще одне місце для поціновувачів селфі. Юрій коментує:

– Кажуть, що парк атракціонів начебто ніколи не функціонував. Насправді він працював, але недовго. Від середини квітня його запускали в тестовому режимі. А офіційне відкриття планували на початок травня. Як і дербі між двома футбольними клубами Прип’яті. Один клуб називався "Строитель", а вгадайте назву другого. Ні, не "Старт" і навіть не "Атом" – "Строитель 2".

На момент вибуху 4-го енергоблока на ЧАЕС містові було лише 16 років, тож багато інфраструктурних об’єктів ще добудовували. Матч 2 травня мав стати першою грою на новому стадіоні, який розташований трохи далі, за парком розваг. Біля пущі, якою стало футбольне поле, – громіздка трибуна з розваленими дерев’яними лавами. У футбол тут зіграють вже хіба що у кліпі Rammstein-а.

chornobyl (239).jpg
Вигляд на захисну арку над зруйнованим енергоблоком ЧАЕС

Саркофаг і "Дуга"

У 2016 році 4-й енергоблок, руїни якого за тридцять років стали одним із найвпізнаваніших у масовій культурі символів катастрофи, заховали під саркофагом. Через радіаційний фон його не могли будувати одразу над реактором. Тому збирали неподалік, за 300 метрів від блока, а потім всю конструкцію за допомогою рейок і домкратів насунули на реактор. Саркофаг має 109 метрів заввишки й 36 тисяч тонн завважки. Місце, куди привозить Neoplan, називають оглядовим майданчиком. Поряд – монумент ліквідаторам. Саме ця площа перед саркофагом – лідер серед найпопулярніших селфі-місць у зоні відчуження.

– Над саркофагом працювали дві американські фірми. Допоміжні роботи виконувала українська. Бюджет накриття – 2 мільярди євро. Більшість коштів надали Німеччина, Франція, Британія, США, Канада і Японія. Японія підтримує усі проекти в Чорнобилі, які стосуються екології, бо самі пережили і Нагасакі, і Фукусіму, – говорить Володимир.

chornobyl (241).jpg
Пам'ятник героям–ліквідаторам біля Чорнобильської АЕС

Дорогою від саркофага до КПП "Лелів" є автобусна зупинка з символами олімпіади 1980-го. Колись над нею красувалася назва "Піонерський табір". Об’єкт, який на карті позначали як закинутий дитячий табір, був цілком таємним. Дорога до нього викладена з аеродромних блоків, розтягується довгою прямою крізь ліс. Немов якнайшвидше прагне сполучити точку А – автобусну зупинку й точку Б – ЗГРЛС (Загоризонтна радіолокаційна станція) "Дуга". Вона направлена в бік США. Основним її завданням було виявляти запуски міжконтинентальних балістичних ракет. За тих 36 хвилин, які могла летіти американська ракета, радянці мали вирішити, що робити: пробувати знищити ракету в повітрі чи вдарити у відповідь. Утім 1989 року Міністерство оборони СРСР відмовилося від її використання, а відповідальних за будівництво звинуватили в надвисоких витратах. За деякими даними, бюджет її будівництва становив приблизно півтора мільярда доларів і вдвічі перевищив ціну ЧАЕС.

chornobyl (272).jpg
Загоризонтна радіолокаційна станція "Дуга" замість американських ракет тепер ловить голоси американських туристів

Через вітер "Дуга" створює гучний шум. Розміри антени вражають: 150 метрів заввишки, півкілометра завдовжки. Попри неймовірну кількість металу, порізати антену й віддати на переплавлення вийде дорожче, аніж прибуток від цього. Тут жовтіє єдиний знак радіаційного забруднення, якого можна не боятися – він лише для туристів. І вони його використовують сповна. Тут остання локація з рейтингу для селфіманів.

***

Дорогою назад віддаємо "флешки-накопичувачі". Для українського ландшафту нормою радіації вважають до 30 мікрорентгенів на годину. За день перебування у зоні відчуження прилади показують від 200 до 300 мікрорентгенів, рідше – до 500, як на борту авіалайнера. Смертельною вважають одноразову дозу 500 рентгенів на годину. Це 500 мільйонів мікрорентгенів.

Покидаючи зону відчуження, залишається тільки пройти дозиметричний контроль. У невеликому приміщенні в ряд стоять прилади, схожі до тих, які є у кабінетах флюорографії. Треба зайти й почекати три секунди, щоб засвітилася лампочка "Чисто". Ідучи до приладу, згадуєш, де сходив зі стежок, що клав на землю чи завжди тупав ногами, заходячи в автобус. Три секунди розтягуються як ґумові. Пригадуєш також усі пищання дозиметрів і вже несмішні жарти про опромінення. Врешті лампочка засвічується – чисто.