8 місяців невідомости: історія евакуації із Прип’яті

Сиди вдома й не виходь

День був погожим і теплим. Того року все розцвіло незвично рано. Я тоді була в декретній відпустці по догляду за семимісячною донькою. Вранці вмостила її у візочок. Планувала довго гуляти на сонечку й набрала багато газет.

Ми котилися до центральної площі. Людей було чимало, діти гралися, їли морозиво. Я бачила, що машини поливали вулиці, однак мені це дивним не здалося. До мене підійшла моя знайома Світлана. Її чоловік працював на атомній станції. Вона сказала: «Чего ты тут ходишь? На станции авария. Быстро иди домой, закрой все окна и не выходи».

<p>Вид з вікна дитячої поліклініки міста Прип'ять, 1984 рік</p>

Вже потім стало відомо, що лікарі й медсестри, хто міг, розносили по своїх дільницях таблетки йоду. На наш будинок або не вистачило, або лікар не дійшов. Я зателефонувала в поліклініку й запитала, як нам отримати таблетки? Там сказали сидіти у квартирі й нікуди не виходити. Один чоловік з нашого будинку поїхав на велосипеді до поліклініки, отримав йод і розносив по квартирах.

Евакуйовували наступного дня. Всіх опанувала непевність, невідомість. По радіо оголосили, що через аварію ми повинні на три дні покинути місто. Я склала дитячі речі, документи, гроші. Напередодні батьки закололи порося, і вся морозилка була забита м’ясом та салом. Я була впевнена, що воно пропаде, тому взяла ще сумку з м’ясом. Сказали о 14:00 покинути будинок. Ми жили в останньому, четвертому мікрорайоні, тому до нас автобуси доїхали лише о 16:45. Тим часом накрапав дощик, я як могла кутала й захищала від нього дитину.

Здавалося, почалася війна

Повезли нас на захід від Прип’яті, у сусідній Поліський район. Нас розмістили в селі Тараси в домівках місцевих жителів. Тамтешні люди мене дуже добре прийняли. Одразу сказали, що їхня корова ще не була на випасі, тому молоко можна сміливо пити. Телефонний зв’язок уже від’єднали, і єдиний спосіб повідомити, де мене розмістили, – це телеграф. Я відправила батькам телеграму. Вони жили за десять кілометрів, у селі Лелів Чорнобильського району. Їх евакуювали пізніше. Наступного дня вони приїхали провідати нас і поспішали назад, бо мама казала: «Я ще квасолю хочу посадити, поки не стемніло». Вони поїхали й незабаром мені стало дуже погано – підвищилась температура, і я блювала. По селах чергували медики, тож мене з донькою скоро забрали до лікарні. Через кілька днів Тараси евакуювали, бо виявилося, що це село також потрапило в зону ураження.

<p>Евакуація дітей з Прип'яті після аварії</p>

Мене поклали в лікарню селища Поліське. Температура не знижувалась, мене страшенно палило. Пиття не було, вода з крана не годилася. Єдине, що встигла з собою взяти з їжі до лікарні, – печиво. Просто сухим я не могла годувати дитини. Через брак персоналу в лікарні направляли і студентів медуніверситету. Я просила в них чаю, ним розмочувала печиво й так годувала доньку. Я була в такому стані, що не питала, як їх звати, звідки ті студенти, але до кінця життя буду їм вдячна.

Жодної виписки мені не видали, і що зі мною трапилося лікарі не сказали. Через якийсь час, коли мені стало трохи краще, я вже могла виходити в коридор слухати радіо. Панував неспокій. Адже ніхто не знав, що відбувається. Здавалося, почалася війна. Багато сімей розгубилося. Постійно лунали оголошення: хтось шукає сім’ю, бо під час евакуації був в іншому місті; вчитель напередодні аварії повіз дітей на спортивні змагання до Києва і тепер опинився з ними далеко від дому, він не знає, де його сім’я, діти – де їхні батьки. Ми дослухались до кожного прізвища.

Нас мали евакуйовувати кудись далі, оскільки і в Поліському була висока радіація. Ми стояли на подвір’ї, чекаючи на автобус, і раптом під’їхали мої батьки. Їх тоді вже евакуювали в село Загальці Бородянського району. То я на кілька днів поїхала з ними. Там нас місцеві люди також дуже добре прийняли. Батько довгий час підтримував із ними взаємини.

Місцеві вважали нас заразними

Із Загальців я поїхала в Київ до дядька. Там пробула кілька днів, зрозуміла, що у Прип’ять ми не повернемося. Це була повна невідомість і стан розгубленості. Де я житиму? Де працюватиму? Де мої друзі? Потім почула оголошення, що евакуйованих дітей вивозитимуть у піонерські табори й санаторії. Автобуси від’їжджали з бульвару Лесі Українки, від будинку Київської облради. Так ми потрапили в табір «Ювілейний» у Баришівському районі. Це вже було 15 травня.

Мені виділили кімнату, елементарні засоби гігієни і для дитини – візочок, манеж, ванночку. Увесь мій одяг забрали, а дали великий сатиновий халат 56 розміру, хоча я тоді носила 48-й. Пізніше в місцевому магазині купила собі тканину і руками пошила літню сукню. Вже згодом з якогось побуткомбінату нам видали дещо з одягу. Але спочатку був лише той халат.

У таборі в дітей раптом почалася діарея. Моя донька у свої 8 місяців настільки ослабла, що не могла ані сидіти, ані голови підняти. Нас госпіталізували в Баришівську районну лікарню. І ми, мами з дітьми, йшли територією лікарні в тих халатах. Вони були яскраві, лежали на нас казна-як – одразу було зрозуміло, що ми евакуйовані. Люди від нас тікали у прямому сенсі цього слова. Це було дуже неприємно. Вони вважали нас заразними.

Ніхто не розумів, що означає втратити все

Щоб заявити про необхідність надати мені житло, я змушена була добиратися до Зеленого мису під Тетеровом. Там розмістили адміністрацію медчастини, де я працювала до народження доньки. Представник Головного управління МОЗ СРСР переконував мене погодитися на переселення в далекі області Росії. Пропонував Томськ, Омськ, Мурманськ. Кажу йому: «Пусть едут в Томск те, кто оттуда приехал». Прип’ять була союзним містом і для роботи на станції туди направляли фахівців з АЕС усього Союзу. «Они говорят, что прожили здесь 10–15 лет и тепер это их родина», – сказав він мені. «А я тут живу с деда-прадеда, почему я должна ехать в Томск?». Повернулася я від нього ні з чим.

<p>Галина Скороход, 1988 рік</p>

Надалі мені чиновники постійно говорили, що треба почекати і квартиру дадуть. Хоча б якась визначеність з’явилася тоді, коли моїх батьків остаточно переселили в село Недра Баришівського району. Думала, якщо не отримаю квартири, то переїду до них. Як правило, давали одну хату на родину. Тобто разом із батьками тепер жила і моя бабуся по матері. Хоч у селі Лелів вона мала власну хату.

Ми пробули в таборі рівно півроку, від 15 травня до 15 жовтня. «Ювілейний» не опалювали, тож із настанням холодів нас перевезли у санаторій «1 травня» в Пущі Водиці. Я була в розпачі. Знову нас кудись везуть, йде зима, а нічого конкретного. У Пущі моє питання також не вирішували. Час ішов і я почала шукати допомоги, написавши листа в Комітет радянських жінок. А оскільки такі листи зазвичай доходили до адресата, то до мене в санаторій приїхали представники від медчастини. Мене знову запевнили, що забезпечать житлом. Врешті у грудні 1986 року нам виділили квартиру на Борщагівці в Києві.

Дитину я лишила в батьків, а сама потрохи скуповувала необхідне. Потрібно було все – від ложки до меблів. Нам видавали талони, щоб без черги могли замовити меблі, холодильник і телевізор, адже був дефіцит на все. Поки квартира була порожня, то я мешкала в родичів і невеликі покупки складала в них. Їхня сусідка тьотя Настя, коли все це побачила, то не могла зрозуміти й казала: «Навіщо тобі це?». Люди просто не уявляли, що означає втратити все.

***

Після аварії я кілька разів була на батьківщині. Вперше – ще у 1990-х, щоб поприбирати на могилах дідуся і бабусі. Потім у 2000-х возила дочку показати їй, де вона народилася. Коли ми йшли Прип’ятю, то я безупинно плакала. Зринув весь біль від спогадів під час евакуації. А через кілька років, коли приїхали в Лелів, то мали відчуття дому. Це ж місце мого дитинства й молодости, де минули щасливі роки. Там на початку села – хата дідуся та бабусі. Там – крута гора, якою ми спускалися до річки Прип’ять, з якою було пов’язане все життя. Ліси, звідки приносили гриби. Там досі є осика, яку ми з братом посадили. І черешневий сад, який садив ще мій батько. Пам’ятаю це місце саме таким.