8 місяців невідомости: історія евакуації із Прип’яті

13:27, 26 квітня 2021

Літо 1986_табір Ювілейний.jpg

Гортаючи альбом зі світлинами, моя мама Галина Скороход зупиняється на чорно-білій: згори знято ряди дитячих візочків. Таким був краєвид з вікна дитячої поліклініки міста Прип’ять, у якій вона працювала медсестрою. Сьогодні ця фотокартка могла би стати перлиною будь-якої виставки про «ідеальне життя» в Радянському Союзі. Але мамі вона дорога іншим. Це перше, з чим у неї асоціюється Прип’ять – місто молодих і натхненних. 35 років тому містян евакуювали через аварію на ЧАЕС. Ми знаємо історії ліквідаторів, працівників станції та їхніх сімей. У цьому хорі зрідка звучать голоси людей, які назавжди були вимушені залишити свій дім. Мамина історія саме така. Її вона завше починає зі спогадів про погоду 26 квітня 1986 року

olga_skorohod.jpg

Ольга Скороход

журналістка

Сиди вдома й не виходь

День був погожим і теплим. Того року все розцвіло незвично рано. Я тоді була в декретній відпустці по догляду за семимісячною донькою. Вранці вмостила її у візочок. Планувала довго гуляти на сонечку й набрала багато газет.

Ми котилися до центральної площі. Людей було чимало, діти гралися, їли морозиво. Я бачила, що машини поливали вулиці, однак мені це дивним не здалося. До мене підійшла моя знайома Світлана. Її чоловік працював на атомній станції. Вона сказала: «Чего ты тут ходишь? На станции авария. Быстро иди домой, закрой все окна и не выходи».

1985_вигляд з вікна2.jpg

Вид з вікна дитячої поліклініки міста Прип'ять, 1984 рік

Фото з архіву Галини Скороход

Вже потім стало відомо, що лікарі й медсестри, хто міг, розносили по своїх дільницях таблетки йоду. На наш будинок або не вистачило, або лікар не дійшов. Я зателефонувала в поліклініку й запитала, як нам отримати таблетки? Там сказали сидіти у квартирі й нікуди не виходити. Один чоловік з нашого будинку поїхав на велосипеді до поліклініки, отримав йод і розносив по квартирах.

Евакуйовували наступного дня. Всіх опанувала непевність, невідомість. По радіо оголосили, що через аварію ми повинні на три дні покинути місто. Я склала дитячі речі, документи, гроші. Напередодні батьки закололи порося, і вся морозилка була забита м’ясом та салом. Я була впевнена, що воно пропаде, тому взяла ще сумку з м’ясом. Сказали о 14:00 покинути будинок. Ми жили в останньому, четвертому мікрорайоні, тому до нас автобуси доїхали лише о 16:45. Тим часом накрапав дощик, я як могла кутала й захищала від нього дитину.

Здавалося, почалася війна

Повезли нас на захід від Прип’яті, у сусідній Поліський район. Нас розмістили в селі Тараси в домівках місцевих жителів. Тамтешні люди мене дуже добре прийняли. Одразу сказали, що їхня корова ще не була на випасі, тому молоко можна сміливо пити. Телефонний зв’язок уже від’єднали, і єдиний спосіб повідомити, де мене розмістили, – це телеграф. Я відправила батькам телеграму. Вони жили за десять кілометрів, у селі Лелів Чорнобильського району. Їх евакуювали пізніше. Наступного дня вони приїхали провідати нас і поспішали назад, бо мама казала: «Я ще квасолю хочу посадити, поки не стемніло». Вони поїхали й незабаром мені стало дуже погано – підвищилась температура, і я блювала. По селах чергували медики, тож мене з донькою скоро забрали до лікарні. Через кілька днів Тараси евакуювали, бо виявилося, що це село також потрапило в зону ураження.

evakuacija prypjat.jpg

Евакуація дітей з Прип'яті після аварії

Фото: pripyat.com

Мене поклали в лікарню селища Поліське. Температура не знижувалась, мене страшенно палило. Пиття не було, вода з крана не годилася. Єдине, що встигла з собою взяти з їжі до лікарні, – печиво. Просто сухим я не могла годувати дитини. Через брак персоналу в лікарні направляли і студентів медуніверситету. Я просила в них чаю, ним розмочувала печиво й так годувала доньку. Я була в такому стані, що не питала, як їх звати, звідки ті студенти, але до кінця життя буду їм вдячна.

Жодної виписки мені не видали, і що зі мною трапилося лікарі не сказали. Через якийсь час, коли мені стало трохи краще, я вже могла виходити в коридор слухати радіо. Панував неспокій. Адже ніхто не знав, що відбувається. Здавалося, почалася війна. Багато сімей розгубилося. Постійно лунали оголошення: хтось шукає сім’ю, бо під час евакуації був в іншому місті; вчитель напередодні аварії повіз дітей на спортивні змагання до Києва і тепер опинився з ними далеко від дому, він не знає, де його сім’я, діти – де їхні батьки. Ми дослухались до кожного прізвища.

Нас мали евакуйовувати кудись далі, оскільки і в Поліському була висока радіація. Ми стояли на подвір’ї, чекаючи на автобус, і раптом під’їхали мої батьки. Їх тоді вже евакуювали в село Загальці Бородянського району. То я на кілька днів поїхала з ними. Там нас місцеві люди також дуже добре прийняли. Батько довгий час підтримував із ними взаємини.

Місцеві вважали нас заразними

Із Загальців я поїхала в Київ до дядька. Там пробула кілька днів, зрозуміла, що у Прип’ять ми не повернемося. Це була повна невідомість і стан розгубленості. Де я житиму? Де працюватиму? Де мої друзі? Потім почула оголошення, що евакуйованих дітей вивозитимуть у піонерські табори й санаторії. Автобуси від’їжджали з бульвару Лесі Українки, від будинку Київської облради. Так ми потрапили в табір «Ювілейний» у Баришівському районі. Це вже було 15 травня.

Літо 1986_табір Ювілейний.jpg

Табір "Ювілейний", Баришівський район, літо 1986 року

Фото з архіву Галини Скороход

Мені виділили кімнату, елементарні засоби гігієни і для дитини – візочок, манеж, ванночку. Увесь мій одяг забрали, а дали великий сатиновий халат 56 розміру, хоча я тоді носила 48-й. Пізніше в місцевому магазині купила собі тканину і руками пошила літню сукню. Вже згодом з якогось побуткомбінату нам видали дещо з одягу. Але спочатку був лише той халат.

У таборі в дітей раптом почалася діарея. Моя донька у свої 8 місяців настільки ослабла, що не могла ані сидіти, ані голови підняти. Нас госпіталізували в Баришівську районну лікарню. І ми, мами з дітьми, йшли територією лікарні в тих халатах. Вони були яскраві, лежали на нас казна-як – одразу було зрозуміло, що ми евакуйовані. Люди від нас тікали у прямому сенсі цього слова. Це було дуже неприємно. Вони вважали нас заразними.

Ніхто не розумів, що означає втратити все

Щоб заявити про необхідність надати мені житло, я змушена була добиратися до Зеленого мису під Тетеровом. Там розмістили адміністрацію медчастини, де я працювала до народження доньки. Представник Головного управління МОЗ СРСР переконував мене погодитися на переселення в далекі області Росії. Пропонував Томськ, Омськ, Мурманськ. Кажу йому: «Пусть едут в Томск те, кто оттуда приехал». Прип’ять була союзним містом і для роботи на станції туди направляли фахівців з АЕС усього Союзу. «Они говорят, что прожили здесь 10–15 лет и тепер это их родина», – сказав він мені. «А я тут живу с деда-прадеда, почему я должна ехать в Томск?». Повернулася я від нього ні з чим.

Skorohod evakuacija prypjat.jpg

Галина Скороход, 1988 рік

Фото з архіву Галини Скороход

Надалі мені чиновники постійно говорили, що треба почекати і квартиру дадуть. Хоча б якась визначеність з’явилася тоді, коли моїх батьків остаточно переселили в село Недра Баришівського району. Думала, якщо не отримаю квартири, то переїду до них. Як правило, давали одну хату на родину. Тобто разом із батьками тепер жила і моя бабуся по матері. Хоч у селі Лелів вона мала власну хату.

Ми пробули в таборі рівно півроку, від 15 травня до 15 жовтня. «Ювілейний» не опалювали, тож із настанням холодів нас перевезли у санаторій «1 травня» в Пущі Водиці. Я була в розпачі. Знову нас кудись везуть, йде зима, а нічого конкретного. У Пущі моє питання також не вирішували. Час ішов і я почала шукати допомоги, написавши листа в Комітет радянських жінок. А оскільки такі листи зазвичай доходили до адресата, то до мене в санаторій приїхали представники від медчастини. Мене знову запевнили, що забезпечать житлом. Врешті у грудні 1986 року нам виділили квартиру на Борщагівці в Києві.

Дитину я лишила в батьків, а сама потрохи скуповувала необхідне. Потрібно було все – від ложки до меблів. Нам видавали талони, щоб без черги могли замовити меблі, холодильник і телевізор, адже був дефіцит на все. Поки квартира була порожня, то я мешкала в родичів і невеликі покупки складала в них. Їхня сусідка тьотя Настя, коли все це побачила, то не могла зрозуміти й казала: «Навіщо тобі це?». Люди просто не уявляли, що означає втратити все.

***

Після аварії я кілька разів була на батьківщині. Вперше – ще у 1990-х, щоб поприбирати на могилах дідуся і бабусі. Потім у 2000-х возила дочку показати їй, де вона народилася. Коли ми йшли Прип’ятю, то я безупинно плакала. Зринув весь біль від спогадів під час евакуації. А через кілька років, коли приїхали в Лелів, то мали відчуття дому. Це ж місце мого дитинства й молодости, де минули щасливі роки. Там на початку села – хата дідуся та бабусі. Там – крута гора, якою ми спускалися до річки Прип’ять, з якою було пов’язане все життя. Ліси, звідки приносили гриби. Там досі є осика, яку ми з братом посадили. І черешневий сад, який садив ще мій батько. Пам’ятаю це місце саме таким.

Схожі матеріали

600.jpg

Chornobyl Files або як розповідати про українську історію Західній аудиторії

600.jpg

10 фільмів про Чорнобиль, які ви навряд чи дивилися

чорнобиль (1).jpg

У Чорнобильській трагедії СРСР шукало німецький слід: СБУ розсекретила архіви КДБ

ArticleImage_189601.jpg

В Україні розпочались зйомки нового документального серіалу про Чорнобиль