Богдан Гудь: "Україна не несе відповідальності за моральний стан волинських селян періоду Другої світової війни"

— Пане Богдане, у своїй книжці ви також аналізуєте події навколо Варшавського договору 1920-го року. Чому в 1920-му українці, виглядає, не проявили надто великого ентузіазму до захисту власної держави?

— Відповідь на це питання знайдемо в другому есе книги, де йдеться про польсько-український конфлікт за землю у ХІХ столітті. Ні українські, ні польські історики чомусь не хочуть розуміти, що саме в цьому криється причина всіх непорозумінь, які існували між двома народами в ХХ столітті.

Землевласниками були поляки, безземельними селянами — українці, чи радше русини. Тому цей етно-соціальний конфлікт переріс пізніше в конфлікт міжетнічний. Як писав Міколай Зданович: від самого дитинства український селянин чув, що все зло — від поляків. Бо поляк — власник землі і чинить насильство. А насильство польські землевласники, справді, чинили страшне. Не так давно я в партнерстві з польським українофілом Артуром Дескою за підтримки Львівської обласної адміністрації і пана Ігоря Кавичаголова ГО "Підгірці-Шолом" видали окремою брошурою статтю Івана Франка "На нашій — не своїй землі". В ній автор, опираючись на свідчення Станіслава Стаженського, польського шляхтича-гуманіста, показує насильства польських землевласників на Поділлі щодо своїх підданих. У майбутньому оце насильство породило насильство у відповідь. Згадаємо Галицьку рабацію 1846 року, коли польські селяни вирізали кілька тисяч польських шляхтичів. Згадаймо польське Січневе повстання 1863 року на Правобережній Україні, коли селяни так гостро виступили проти цього повстання, що російський уряд посилав війська не для того, щоб придушувати повстання, а для того, щоб рятувати повстанців від гніву розлючених селян. 

Зрештою, хто найбільше розпалював ненависть до поляків? Російська православна церква. Напередодні Першої світової війни у Волинській губернії до "Союзу російського народу"СРН – російська ультраправа політична організація, відома також, як "Чорна сотня" чи "партія чорносотенців", створена в жовтні 1905 в Санкт-Пертебурзі. Мала за мету протистояти революційним рухам на території Рсії було вписано 2 мільйони волинських селян. І вписувалися вони дуже охоче, тому що в програмі того союзу було написано, що треба забрати всю землю в інородців, тобто поляків і євреїв, і віддати "рускім крєстьянам". І оця "русскость" у волинських селян проявлялася дуже довго. На жаль, відрижки цієї "русскості" ми спостерігаємо навіть зараз.

— А як цей конфлікт за землю проявлявся в Галичині?

— У східній Галичині, де "голод землі" в селянському середовищі був ще сильніший, цей конфлікт відбувався, однак, у більш цивілізованому руслі. В конституційній Австрійській монархії українські політичні партії, які керували селянським рухом, зокрема "радикали", організовували страйки селян, але не закликали до бунтів і погромів, як було в Наддніпрянській Україні. Тут СРН влаштовував саме погроми.

Симптоматично, що перед Першою світовою війною у рядах бойовиків СРН налічувалося близько 500 тисяч осіб. Чого тоді дивуватися, що в 1918—1919 році на Волині поставали так звані радянські республіки і пробільшовицькі партизанські загони, селяни нападали на обози Армії УНР, а в 1920 році разом з Першою кінною армією Будьонного боролися проти "київського походу" Пілсудського й Петлюри. 

Волинь була канонічною територією російської православної церкви, яка нагнітала настрої й загострювала суперечності між українськими селяними та польськими землевласниками. До речі, центр "Союзу російського народу" на Волині був у Почаївській лаврі. І її архімандрит Віталій Максименко був, як би зараз сказали, виконавчим директором "Чорної Сотні". Тож коли в 1921 році формувалася Волинська губернія, як частина відродженої Речі Посполитої, польські чиновники інформували Варшаву, що волинський селянин не хоче до Польщі. Старше покоління сумує за царем, а молодшому усміхаються більшовицькі порядки. Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду на Волині домінували більшовицькі впливи.

Комуністичний діяч, а згодом радянський дисидент, Данило Шумук згадував, що коли в 1935 році він сидів у Ковельській тюрмі, то з 200 в’язнів 195 були комуністами, і тільки 5 — націоналістами. Додам, що в 1939 році волинські селянини будували тріумфальні арки, вітаючи радянську армію. І тільки після вибуху німецько-радянської війни там масово з'явилися націоналісти.

Тому говорити про те, що волинські селяни були переповнені патологічною націоналістичною ненавистю до поляків — просто абсурдно. Говорити, радше, треба про нехіть, яку виховувала російська православна церква. Та й польські землевласники, а пізніше відроджена Річ Посполита відіграли свою деструктивну роль. 

— У тому, що сталося на Волині, можна відстежувати впливи радянських спецслужб?

— Звичайно. Була дуже сильна інфільтрація бандерівського, націоналістичного руху совєтськими агентами. Настільки, що в 1944 році польське підпілля доносило, що в УПА відбувся розкол — просовєтська частина пішла на схід на з'єднання з радянською армією, а решта відступили на захід. Найяскравіший приклад оцих впливів, які мали радянські спецслужби, є напад на костел у Порицькутепер Павлівка 11 липня 1943-го року, під час якого вбили близько 200 поляків. Цим нападом керував Василь Левочко, сотенний УПА, який через рік з'явився у цій місцевості вже в мундирі капітана НКВС прикордонної служби. Ще через рік його вбили упівці зі засідки в околицях Грубешова. Марія Савчин ("Марічка"), діячка націоналістичного руху, згадувала, що таких левочків у структурі УПА було дуже багато. Оскільки бракувало командирів, то брали колишніх офіцерів радянської армії. Через них НКВС і здійснювала свої впливи на Волині, в тому числі для розпалювання українсько-польського конфлікту.

— Для чого це було потрібно НКВС і Кремлеві?

— Взимку 1943-го року спалахнув конфлікт між Кремлем і польським урядом у Лондоні. Поляки заявили, що вони співпрацюватимуть із совєтами, як із союзниками своїх союзників, але тільки на основі кордонів 1939 року. Кремль відповів, що поляки — імперіалісти і "не дадуть в образу своїх єдинокровних братів українців і білорусів". Кремль був зацікавлений у винищенні поляків, бо якщо не буде поляків на Волині — не буде проблеми кордону 1 вересня 1939 року. Все це, очевидно, вимагає ще доказів, але принаймні опосередковані докази цього є. І, зважаючи на це, стає зрозумілим, чому на Волині діяло стільки енкаведистських загонів.

— Чи варто вважати трагедію на Волині чимось унікальним щодо рівня жорстокості?

— Гляньте на малюнки Гойї, на яких відображені події з часів Піренейської війни 1808—1814 років. В її ході іспанські партизани ґерільйос здирали шкіру з полонених французьких солдатів, кастрували їх. А під час Галицької рабації 1846 року польські селяни різали польських шляхтичів пилами, затиснувши між колодами. Думати, що тільки на Волині було щось подібне є абсурдом і запереченням історичних реалій.

Натомість польські історики пишуть про те, що ОУН ще в 30-х роках запланувала ці звірства, щоб одягнути антипольське повстання в "козацькі шати", і тим самим представити його, як народний зрив. Тобто запланували й зорганізували, щоб прикритися ним. Але ще в 1937 році польські інтелектуалісти писали, що якщо політика польського уряду буде продовжуватися у такому ж дусі (а вже в наступному році трапилося нищення церков на Холмщині-Підляшші), то поляки отримають нову Хмельниччину. Така політика Речі Посполитої розпалювала релігійний фанатизм серед прихильників російської православної церкви. І професор мистецтв Хшановський пізніше згадував, що його батько, коли довідався про нищення православних церков, то бігав по хаті, проклинав уряд і "самого Ридза-Сміґлого", пророчо стверджуючи, що "русини всіх нас тут без жалю виріжуть, бо ніколи нам цього не подарують".

Загалом те, що сталося на Волині в 1943-му році дуже нагадує давні релігійні війни, коли вбивали тільки через різницю віросповідання. А тут ще й входила в гру земля й майно сусіда-поляка.

— Ви пишете, що у 1920 році Петлюра розраховував зібрати 100 тисяч війська, а зголосилося лише 2 тисячі. Звучить, як неймовірний прорахунок. Чому так сталося?

— Революційний романтизм. Петлюра — революційний романтик, який, на жаль, значною мірою був відірваний від реальності. У 1920 році селяни боялися втратити землю. Адже на Правобережжі, куди ввійшли польські й українські війська, землевласниками булАи поляки.  селяни в 1917—1918 роках силою забрали в поляків цю землю, знищивши дощенту їхні палаци, маєтки, фільварки тощо. Вони поділили цю землю і боялися, що український уряд задля союзу з Польщею поверне її колишнім власникам. Додам, що ці побоювання не були безпідставними, бо хоч Пілсудський заборонив землевласникам повертатися, але були випадки, передусім на Волині, коли вони все-таки поверталися, і за допомогою польських військ повертали свою землю. Притім, звичайно, карали селян побоями, ув’язненням, стягали з них контрибуції тощо. Інформація про все це поширювалася блискавично.

— Тобто українські селяни, виходячи із власного інтересу, повелися тоді правильно?

— Я так не вважаю. Звичайно, це був їхній інтерес. Тож, вибираючи між Україною і десятиною землі, українські селяни обрали землю. І тим самим пасивно чи активно підтримали більшовиків, які обіцяли їм цю землю узаконити. Але якщо люди не підтримують свою національну державу, то це завершується тим, чим закінчилося для наших селян у 1932—1933 році. 

— Однак чи в тих обставинах українські селяни могли зробити інший вибір?

— Очевидно, що ні. Це був вибір людини, для якої земля важила понад усе. Згадаймо, наприклад, "Землю" Кобилянської, коли брат вбив брата за десятину землі. Подібну ситуацію описує чеський письменник Карел Чапек. Це не були поодинокі випадки. Зрештою у 1960-х роках я був свідком сварки мого діда з сусідом. Сусід заорав нам 15 сантиметрів межі між городами. І мій добрий, справедливий, розумний дід, який кожного вечора писав у щоденник, що він робив цього дня — погодьтеся, що далеко не кожен селянин це робив, — був готовий того сусіда вбити, затоптати на місці. Я досі пам’ятаю цю страшну ненависть в його очах. А це всього лише смужка землі в кілька квадратних метрів. Але у 1960—70-х роках город був основою буття на селі, тому що колгосп нічого не давав. І таке ставлення до матері-годувальниці було цілком зрозуміле. Сьогодні ми відносимося до цього дещо іронічно, але той, хто пам'ятає, що мав їжу тільки тоді, коли зібрав урожай на городі, ставиться по-іншому. Отже, за землю могли і вбити.

— Розуміємо, що тоді своєї держави українці не мали. Але її мали поляки. Чи ми можемо говорити про саме польську відповідальність за такий стан справ, ще починаючи з ХІХ століття? Казати, наприклад, про відповідальність Генрика Сенкевича, який, намагаючись формувати польську національність, шукав зовнішніх ворогів і знаходив їх серед українців. Мова про роман "Вогнем і мечем".

— Це дуже добре питання. Тому що останнім часом окремі польські історики кажуть, що українці даремно говорять про селянську "рабацію" на Волині. Адже якщо казати, що це селяни зробили, то це означатиме — представляти український народ, як народ горлорізів. Але ж вибачте, а хто несе відповідальність за те, що волинські селяни в роки Другої світової війни були в такому моральному стані? До війни на цих теренах не було сильних націоналістичних, бодай же  національних українських впливів. Натомість все ХІХ століття і до Першої світової війни — це впливи російської православної церкви, "чорної сотні" і польських землевласників. Після Першої світової війни — там були тільки впливи Другої Речі Посполитої, її урядовців, польських землевласників і дуже сильних комуністичних структур. Пізніше в 1939—1941 роках — це жахлива радянська пропаганда, яка представляла Польщу як найжахливіший період екзистенції українців у межах цієї держави. То хто ж "виховував" цих людей? Чи хто сформував у них такий моральний, а радше, аморальний рівень психіки? Наслідки не забарилися. Як написав один польський підпільник: "непереорана українською політичною працею Волинь була завжди схильна до анархії". Чудова цитата з архівного документа.

Додам, що Євген Чикаленко, людина, яка одна з небагатьох любила Україну до глибини своєї кишені, згадував, що в своїх селах Кононівка й Перешори на Херсонщині на 250 господарів він знайшов тільки 5 людей з порядною репутацією. Це майже як в тюрмі у Ковелі, де було 195 комуністів і 5 націоналістів. Решта, за словами Чикаленка, були п'яниці, злодії і навіть вбивці. То хто ж був відповідальним за це? Чикаленко, якого важко запідозрити в якомусь лукавстві, однозначно ствердив — це російська імперська адміністрація й польські поміщики. Тобто ті, хто мали безпосередній вплив на українського селянина. Те саме маємо на Волині. Українство (в широкому значенні цього слова) не може нести відповідальності за доведення людей до такого морального рівня, коли в 1943-му в них, образно кажучи, пробудився звір. Його ж протягом півтори сотні років "підгодовували" московські шовіністи й комуністи, доклалася до цього й польська влада, особливо напередодні війни.

— Чому ви пишете польською і немає української версії книжки?

— Тому, що вважаю своїм обов'язком доносити правду до польського читача. У своїх дослідженнях я керуюся тезою польського письменника-інтелектуаліста Юзефа Мацкевича "Тільки правда є цікавою". Хочу, щоб поляки зрозуміли, що коли кажуть, що "правда вас визволить", то ця правда повинна бути для обох сторін. І якщо з польського боку будуть формулюватися тези, оперті на фальшуванні фактів, щоб показати, що Волинська трагедія була запланована, зорганізована і здійснена УПА, то діалогу не вийде. Тому, що польські історики практично не беруть до уваги досліджень українських істориків. А якщо й беруть, то тільки для того, щоб "проїхатися катком" по їхніх працях. Натомість дослідження, оперті на фактах — зокрема мої, вони просто ігнорують! Нема книжки — нема проблеми… 

— Який вплив на українсько-польські відносини першої половини ХХ століття мала так звана "історична пам’ять"?

— Значний! Яцек Куронь згадував, як він у 1944—1945 роках приїхав на Прикарпаття. Там, у сусідньому селі, почув, що селяни згадували, як у 1846 році різали пилою пана, поклавши між дошками чи колодами. І повільно різали, бо "добрий" був пан. 100 років минуло, а вони пам’ятали про це! Але польські історики, зокрема професор Ґжеґож Мотика, кажуть, що історична пам’ять не мала на селян ніякого впливу. Та ні, кривди, яких зазнавали діди-прадіди, відкладалися в генах, в пам'яті тіла. Скажімо, в 1863 році, коли селяни знущалися з польських повстанців, то свідки писали, що не могли уявити, що сільські жінки були настільки брутальні й так поводитися з тілами загиблих. Що вони робили не описують, але можна здогадуватися. Ті жінки пам’ятали про сексуальне насильство, якого вони зазнавали від паничів.

Польська шляхта сотні років була безкарною. І ця безкарність виховувала з тих людей моральних потвор. А потім це все переносилося на залежних від них людей, над якими вони знущалися. Насильство породжувало насильство. 

Але скажуть, що в 1943 році православна людність Волині вбивала не панів. Так, вбивали селян-поляків. Але власне тому, що польський селянин для українського селянина був частиною панського світу, польської "панської" держави, від якої він зазнавав щоденного "м’якого" насильства. Цього не було на лівому березі Збруча, тому тамтешні селяни відносились до своїх польських сусідів, як до таких же жертв радянського режиму, як і вони. На відміну від своїх одноплемінників з західної Волині, вони розуміли, що земля й інше майно — це квиток на інший світі. Тому й не було жодних намагань чинити антипольські погроми, забирати землю у своїх сусідів. А на західній Волині, де польські селяни були частиною панського світу і мали завдяки цьому певні економічні й політичні вигоди, цей статус у 1943 році обернувся для них трагедією.

Однак попри все це, дуже слушно свого часу написав Ярослав Дашкевич, що події на Волині 1943 року заслуговують однозначного і суворого засуження з українського боку. Ця сторінка нашої історії не додає нам якихось особливих заслуг чи чеснот. І проблеми ексгумації, створення братських могил — це все на часі. Поки цього не зробимо, ми самі не будемо до кінця знати, що ж там насправді відбулося, скільки людей загинуло, в який спосіб їх вбивали і хто. Це потрібно насамперед для нас. Але ми не повинні йти в фарватері польської політики історичної пам'яті, а створювати свою.