"Це було найбільшою помилкою Заходу". Інтерв’ю з Ярославом Стецьком 1983 року

Року 1983 Ярослав Стецько вчетверте прибув до Бредфорда. Одне із десятків міст, які він відвідав після Другої світової війни у статусі очільника Антибільшовицького блоку народів. Політик був певен, Україна постане тоді, коли розвалиться Радянський Союз. Цю ідею чуємо і в інтерв’ю, яке записали в Українському культурному центрі. 

Ярослав Стецько розпочав розмову з журналістом зі свого дитинства:

- Я народився 1912-го у Тернополі у сім’ї священика Семена Стецька та вчительки Теодозіїз дому Чубатих, навчався у Тернопільській українській гімназії, мав філософські та правничі студії у Краківському та Львівському університетах. 

У 16 років Ярослав долучився до Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. 

— Це було не лише особисте переконання, а позиція всього українського молодого покоління міжвоєнного часу, юність якого припала на час, коли українські терени були розділені між кількома окупаційними державами, зокрема Польщею та Росією. Ми мали боротися за нову українську національну незалежність та людські свободи, як і за гідність, повноцінний розвиток наших можливостей, та спроможність нації втілювати власні права на рівні з іншими народами вільного світу.

Політик пригадав події 30 червня 1941 року, коли у Львові урочисто проголосили Акт відновлення Української держави, а він очолив уряд.

"Ми мали наміри використати ситуацію війни між росіянами та німцями для становлення нової Української незалежної держави супроти двох ворогів – нацистської Німеччини та радянської Росії – на всій етнографічній українській території", — наголосив провідник ОУН . 

Стецько пояснив журналісту, в яких складних умовах тоді постала Україна. Згадав про створені бандерівською ОУН "повстанські підпільні загони"мав на увазі легіони "Нахтіґаль" та "Роланд", які скористалися коротким моментом, коли радянські війська покинули Львів, а нацистські – ще не увійшли. В українців було трохи більше доби, щоб скликати Українські національні збори, сформувати уряд і проголосити Акт відновлення Української державності. Текст документу написав сам Стецько. 

"По-справжньому демократичний коаліційний уряд. Складався не лише з представників Організації українських націоналістів, але з націонал-демократів, соціалістів, соціал-революціонерів та багатьох інших", –— наголосив Стецько. Він доносив світові, що Україну планували розбудовувати на принципах свободи та рівності. Однак нацисти зажадали від керівництва відродженої держави відкликати  акт. Після відмови, 9 липня 1941 року Стецька заарештували. Наступні чотири роки він провів у концтаборі Заксенгаузен.

Згадував в інтерв’ю Стецько також про ідейну програму революційної фракції ОУН — перший маніфест 1940-го, у якому оголосили про необхідність створити спільний фронт із іншими поневоленими народами проти радянської окупації, за національне визволення всіх націй. Першочерговим у цьому контексті мав стати "розклад" радянської імперії на незалежні національні держави.

В інтерв’ю політик наголосив, що це був перший у західному світі маніфест проти тоталітаризму та колоніалізму. У ньому проголосили прагнення до свободи людства, націй, слова і людини. Після Другої світової війни цей документ став ідейною основою для діяльності Антибільшовицького блоку народів.

Далі очільник Проводу ОУН розповів про конференцію поневолених народів, яку у листопаді 1943-го на Рівненщиніпомилково вказує, що це було на Житомирщині провів генерал "Тарас Чупринка"псевдо Романа Шухевича, коли Стецько, як і Степан Бандера, перебували у Заксенгаузені. Під час цієї події сформували комітет з представників 13 націй, які згодом розпочали кампанії на Заході з популяризації ідеї антибільшовицького фронту поруч із антинацистським.

На жаль, як відзначив політик, в часі Другої світової війни такі підходи не підтримали США та Великобританія, які були пов’язані з СРСР союзними відносинами в рамках антигітлерівської коаліції.  І врешті самі посприяли тому, що здобувши перемогу над нацистським тоталітаризмом, інший — радянський — посилився, ще й отримав статус переможця: "Я вважаю, це було найбільшою помилкою Заходу, тому що в той час було можливо подолати разом обох ворогів свободи та незалежності народів — нацистську Німеччину та радянську Росію".

Утім навіть у таких умовах, як відзначив Ярослав Стецько, українські повстанці продовжували боротися з тоталітаризмом ще десять років. І навіть у 1950-х не програли, коли ворог переважав чисельно, а змінили стратегію та тактику і перейшли у глибоке підпілля. Стецько каже в інтерв’ю, що традиції підпільної боротьби згодом втілилися у ГУЛАГу, зокрема низці табірних повстань, які змусили радянське керівництво пом’якшити умови утримання в’язнів, а також вплинули на покоління "шістдесятників", багато з яких стали дисидентами.

"Це був дуже важливий аргумент, що ідеї є також переможними, а не лише технології та військово-технічні засоби", — підсумував респондент.

Пророчою звучить думка Стецька про те, що лише розпад СРСР міг би убезпечити світ від ядерної війни чи Третьої світової. Досягти цього можна було й без відкритого військового протистояння Заходу із Радянським Союзом: якби в радянській імперії повстали всі невільні (включно з українцями) народи, які складали чисельну більшість щодо росіян як панівної нації СРСР.

На жаль, побачити справжній розпад "імперії зла" Ярославу Стецьку не судилося. Він помер у Мюнхені 5 липня 1986-го, не доживши до відновлення української Незалежності п’ять років. Натомість його справу продовжила дружина Ярослава, яка після смерті чоловіка очолила Антибільшовицький блок народів. Уже в незалежній Україні її тричі обирали народною депутаткою, Ярослава Стецько керувала Конгресом українських націоналістів і Проводом бандерівської ОУН. 

Однак те, про що сигналізував Стецько за життя, повторилося у пострадянських умовах: Захід дозволив Росії приєднатися до клубу світових лідерів, повіривши у можливість її повної демократизації, не засудивши її комуністичну тоталітарну спадщину. І вона вже в нових умовах макабрично трансформувалася в ідеологію путінської Російської Федерації.

Натомість у 2020-х світ опинився на тих же шальках, що й у другій половині XX століття: звільнення не деколонізованих народів Росії, або загроза ядерної чи Третьої світової війни, що, зрештою, може бути одним і тим же.