"Насамперед Нація, а потім уже Бог". Християнський націоналізм Степана Бандери

"Вчив їх і по-Божому"

Дослідник родини Бандер Василь Щербій зафіксував спогади ровесників Степана: "Юнака бачили часто в церкві мовчазного, у глибоких роздумуваннях, коли він у молитві-розмові з Творцем вишукував в собі… Його невмирущу частинку, яка визволяє людину від страху перед загрозами у фізичному житті".

<p>Угринівська церква в якій охрещено Степана Бандеру</p>

Релігійність Бандери підтверджують і односельці. Осип Базюк згадував, що Степан часто приїжджав до рідного Старого Угринова: "Кожної неділі він ходив до церкви на Службу Божу в Угринові або Бережниці, а після обіду, одягнений деколи в пластовий однострій, їздив верхом по селах, де закладав товариства "Луг", організував молодь, учив її співу, закладав аматорські гуртки, протиалькогольні товариства тощо".

Уродженка Старого Угринова Анастасія Іванюк згадувала, що Бандера-молодший "вчив їх хору, вчив їх і по-Божому, церковні пісні співати". Сам Степан співав не лише у церковному хорі у рідній громаді, а й у повітовому центрі. Микола Климишин, який знав усіх трьох братів Бандер, свідчив: "Найстарший з нихтобто Степан співав у хорі в Калуші, в других басах. Під час співу я завжди ставав біля нього, бо він добре читав ноти і мав добрий слух". 

У 1930 році, коли Бандера був членом повітового проводу Калущини, він організував кінну зустріч-вітання митрополитові Андрею Шептицькому. Польська поліція з ручними скорострілами вирішила не допустити до місця Богослужіння "кінну бандерію" на чолі зі Степаном. Однак у вирішальний момент протистояння Бандера скомандував: "ґалопом!" — і хлопці вчасно "увігналися до міста". Після Служби Божої отець Андрій Бандера виголосив слово, вітаючи Шептицького. А поліція підійшла до трибуни й заарештувала обох — і батька, і сина.

Були у Бандери і сумніви. Сестра Степана — Володимира — згадувала: "Якось, коли вже [Степан] навчався у Львівському політехнічному інституті, приїхав додому на канікули. Під Різдво ми збиралися всією родиною до церкви. Але до нього прийшли друзі, і він встиг тільки на кінець служби. Батько був дуже роздратований! Вигнав усіх нас, дітей, за двері і довго на нього гримав". Степан вийшов з хати страшенно блідий і, озирнувшись, крикнув: "Насамперед Нація, а потім уже Бог!".

Загалом, Бандера заохочував християнські практики у своєму націоналістичному середовищі. Богдан Казанівський зафіксував спогади підпільниці Марти про початок 1930-х років у Львові: "У відділі пропаґанди [Крайової екзекутиви ОУН] було дуже багато роботи, тому дівчата писали ночами, в неділі і свята, і в кожну вільну від науки годину. Друг "Баба"прізвисько Бандери вимагав від машиністок багато праці і звільняв їх тільки у важливих випадках… Але кожного без виїмку звільняв тоді, коли той ішов до церкви на Службу Божу".

"Наша боротьба не є неетичною, коли ми боронимо українську націю"

На посаді провідника Крайової екзекутиви ОУН Бандера часто поставав перед складним моральним вибором, який конфліктував із шостою Божою заповіддю — "не вбивай".

Восени 1933 року польський комісар тюремної сторожі жорстоко познущався над українськими політв’язнями. Ті планували протестувати голодуванням — але воно не відбулось. Згодом Бандера пояснив на судовому процесі: "Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази що комісар Кособудзький не тільки організовував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував всі репресії, я на проект голодівки не згодився і заборонив її". У Бандери був інший план для протидії свавіллю тюремної адміністрації: він ствердив, що особисто видав наказ здійснити атентат на комісара. "Я вважав, що Організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону", — пояснив Степан.

<p>Степан Бандера&nbsp; (1909 &mdash;1959)</p>

Атентат був схвалений Бандерою і щодо радянського консула у Львові Олексія Майлова. Це була відповідь за влаштований більшовиками Голодомор.

Наступного року у Варшаві ліквідували міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який безпосереднього організовував так звану пацифікацію української Галичини. Степан Мудрик згадував виступ Бандери: "Міністр Пєрацький був членом ворожої нації-окупанта, тим самим сам носив на собі вирок смерті без потреби правного доходження з боку ОУН". Після цих слів у судовій залі наступила тяжка пригноблююча мовчанка, яку перервало чиєсь тяжке зітхання: "Муй Боже!". Реакція українців була іншою. Мудрик фіксував її так: "Нам, українцям, достойна гордість розпирала груди за таку гідну відповідь і поставу Провідника ОУН".

Бандера на суді артикулював: "Люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя… живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але в продовж цілого того часу я не пережив того, що я переживав тоді, коли висилав на певну смерть: [Миколу] Лемика і того, хто вбив ПерацькогоГриця Мацейка".

Попри поширену думку, Бандера не відповідав за страту зрадників-українців. Рішення щодо тих, хто активно співпрацювали з окупантами, увалював революційний суд. На судовому процесі Степан заявив: "Те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріалів видав присуд". Але покарання він вважав виправданим: "Коли ж хтось добровільно і свідомо співділає з ворогами у поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти".

Уже після Другої світової війни Бандера пояснював етику таких дій: "Ідея справедливости оборони української нації і визволення її від… неволі не суперечить з християнським вченням", — писав Степан в одному з приватних листів, який цитує майор Андрій Микулин. "Наша боротьба не є неетичною, коли ми боронимо українську націю  і всі поневолені… народи перед злочинним наїзником", — додавав він.

"Ця віра помагає йому перенести тортури"

Отець Йосиф Кладочний у 1930-х роках був визначений митрополитом Шептицьким капеланом для всіх українських політичних в’язнів у польських тюрмах. Тричі на рік Кладочний сповідав Бандеру у польській в’язниці. "Він був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, — він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіди бути на приличній віддалі", — згадував капелан.

Навіть у тяжких в’язничних умовах Бандера включав інших політв’язнів у християнські практики. Микола Климишин пригадував, як на Різдвяні свята 1937 року в тюрмі йшла підготовка до приїзду Йосифа Кладочного: "Ми приготовлялися до… співаної Служби Божої. Ми вчилися співати на чотири голоси, провадив хор Бандера". Начальник в'язниці давав дозвіл на підготовку Богослуження, а в’язничні сторожі любили слухати спів українців. Коли Бандера вийшов на волю, то знайшов одного з в’язничних наглядачів і подякував йому, що той був людяним. 

Йосиф Кладочний добре знав Степана Бандеру. То були діти одного покоління. Обоє виростали в Пласті. Кладочний так характеризував Степана: "Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменшнадлюдина, то він власне був з такої рідкісної породи — іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе".

Отець Микола Іванців підкреслював важливий момент у моральній поставі Бандери: "Віру в Бога ставить він на перше місце, бо без неї людські зусилля безуспішні. Ця віра в Бога супроводить його продовж цілого життя. Під час ув’язнення вона допомагає йому з підсудного стати оскаржувачем Польщі". Коли Бандера промовляв на польських судових процесах, він справді обвинувачувачем.

"Ця віра, — продовжував отець Микола Іванців, — помагає йому перенести тортури німецьких тюрем і концтаборів. Він християнин, що з повнотою любови до Бога, до свого народу бореться за найвищі людські Богом дані права свобідно Його величати, жити вільним національним життям, розвиватися на християнських заповідях і ними жити".

Поміж польськими в’язницями та німецькими концтаборами Бандера перебував на волі менше двох років — із вересня 1939 року до липня 1941-го. В’язничний режим не зламав у ньому віри. 3 червня 1940 року у греко-католицькій церкві Воздвиження Чесного Хреста у Кракові Бандера одружився з Ярославою Опарівською. Подружжя виховало трьох дітей: Наталю, Андрія і Лесю. 

У приватному листі, що його цитував майор Микулин, Бандера писав: "Я знаходив для себе розраду і підтримку в щирих молитвах, у яких просив Господа охороняти мою дружину і дітей, а це заспокоювало мою душу і сумління та запалювало мене вогнем надій і сподівань".

"Всі хотіли побачити Бандеру"

Після виходу із німецького концтабору Бандера сповідався і причащався у таборі інтернованих українців в Міттенвальді у вихованця рогатинського Пласту і майбутнього головного пластового капелана Богдана Смика. "Непомітна людина, для якої о. Богдан правив спеціяльні Богослужби, щоб дати нагоду їй побувати на Богослужбах, приступити до Святих Тайн... Ця людина в таборі називалася інакше, але справжнє її ім’я було — Степан Бандера", — згадували про провідника.

<p>Степан Бандера. Німеччина, 1946 рік</p>

Одного дня українським Мюнхеном поширилася вістка, що "Бандера вже вийшов з підпілля й ходить в неділю до церкви". Степан Мудрик-"Мечник" згадував, що після того "до церкви почали приходити такі, яких ніхто до цього часу в церкві не бачив; всі хотіли побачити Бандеру".

Друзі застерігали, що провіднику ОУН небезпечно ходити щонеділі в той самий час у ту саму церкву. Але Бандера продовжував дотримуватися свого релігійного обов’язку. Його вбивця Богдан Сташинський потім зізнався, що стежив за Бандерою під час його молитви в церкві.

Сам Степан не зважав на ці попередження. Його донька Наталя згодом переказувала слова: "Якщо мене хочуть звести зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною".

Отець Микола Іванців твердив: "В неділі, коли було потрібно кудись їхати, раннім ранком [Бандера] іде до церкви, щоб вислухати св. Літургію, віддати славу Господеві і щойно тоді рушати в дорогу". Аналогічно свідчив і Володимир Микула: "Кожної неділі він старався бути на Богослуженні, де б він не перебував".

Отцю Миколі Іванціву врізалась в пам'ять одна зустріч: "Надвечір’я Йордану 1958 року. Відправляємо Царські Часи і св. Літургію та водосвяття. Для довкілля це звичайно робочий день. Чую за мною чийсь баритоновий голос. Оглянувшися, пізнаю Бандеру. Після Богослуження питаюся, чому він сам без провідництва, охорони? На це дістав відповідь: "Я не можу перешкоджати людям у роботі, а тим більше їх від неї забирати. Але сьогодні наш Щедрий Вечір, святять воду і всіх треба нею почастувати. Ще ж наш звичай". 

Український економіст із Нідерландів Омелян Кушпета зазначав, що Бандера у кінці 1950-х регулярно ходив "до римо-католицького костелу неподалік від помешкання Провідника" — це була, очевидно, католицька церква Святого Бенно вкінці вулиці Kreittmayrstraße, на якій в останні роки життя жив Бандера.

Особистий охоронець Бандери Василь Шушко свідчив, що Бандера здійснював регулярні прощі до святих місць. "Також при всіх нагодах [Бандера] заходив до латинських церков в Італії чи Німеччині", — твердив Шушко. Бандера говорив: "Не забуваймо про Бога, бо він запорука нашої перемоги і життя українського народу".

"Свобідна воля — це дар, даний Богом"

<p>Тижневик "Український Самостійник", січень-лютий 1950 року. Стаття була підписана справжнім прізвищем Степана &mdash; Бандера</p>

У кінці 1940-х років низка українських середовищ намагалися популяризувати в еміграції концепцію націонал-комунізму. Акцентуючи на боротьбі "за демократичну Україну", нехай і комуністичну. У тижневику "Український Самостійник" на початку 1950 року Бандера опублікував статтю, в якій розкритикував такий підхід. 

Степан артикулював християнський характер визвольної боротьби: "Для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загально-християнського світогляду. Він… виразно віддзеркалений і діючий в усьому житті й творчості української нації та української людини, як упорядкована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський". 

Бандера вважав, що матеріалістичний світогляд — це "витвір цілком іншого, чужого духу", який "в своїх засадах і висновках цілком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм". Він стверджував, що матеріалізм принесений в українське життя окупантами та соціалістичними рухами і нав’язується українському народу "усіма засобами насильництва й терору" — як більшовиками, так і нацистами.

З нагоди різдвяних свят 1957 року Бандера опублікував іще одну статтю про християнські засади українського націоналізму. "Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії. Переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть. Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі. Але він не в силі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові. Завжди живе і спонукує до змагання. Бо свобідна воля — це дар, даний Богом", — писав Бандера.

"Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти… Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки. А шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині", — писав Бандера.

Висновки Бандери були оптимістичними. Перша стаття закінчувалася словами: "Українські націоналісти є впевнені в перемозі України. Непохитну певність дає нам віра — віра в Бога, віра в українську націю, в її правду".

Цінності і "войовничі безбожники"

У січні 1954 році, якраз на день Святого Степана, до Бандери прийшли тодішні його друзі й принесли подарунок — ікону з зображенням укаменовання Первомученика Степана. Через два місяці ті самі друзі одними з перших "підняли словесне каміння, щоб обкидати ним того, кого обдарували", як писав Данило Чайковський. Розповідаючи якось про цю подію, Бандера засміявся своїм характерним незлобно-щирим сміхом і сказав: "І якраз той образ принесли мені!".

<p>Степан Бандера, 1950-ті роки</p>

Перед літом 1954-го Бандера опублікував нову статтю: "Проти фальшування визвольних позицій". Підзаголовок розкривав основний її зміст: "Український націоналізм та релігія". Стаття вийшла у новому тижневику Закордонних частин ОУН. Новому, бо колишні побратими по організації приватизували дотеперішній бандерівський офіціоз "Український самостійник". 

Стаття адресувалась передовсім середовищу колишніх друзів, яке згодом отримало назву "двійкарі". "Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським, — писав Бандера. — Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовість і світогляд українського народу. А ця духовість і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії".

Провідник підкреслював, що християнська релігія "належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу", і тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух "не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях", а й "підтримує релігійність своїх кадрів". Але так само — "активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков". Це формулювання показове: Бандера жодного разу у своїх статтях не надавав переваги православній чи католицькій церкві.

Водночасі Бандера підкреслював, що український націоналізм не нав’язує Христову віру, а ОУН у справи сумління і віри окремої людини "ніяк не втручається й нікому нічого не накидає": "Питання віри й активної релігійности — це питання сумління кожної людини". 

Водночас, Бандера наголошував, що для активних борців визвольного руху "християнська релігія є цінністю першої величини". Провідник критикував тих, хто вимагав припинити обстоювати релігійність: "Чому ж тоді позиції цілого руху мали б орієнтуватися… на меншість, яка до справ релігії не має жодного стосунку, або ставиться до них неґативно?". Бандера вважав, що права меншості просувають "воюючі безбожники, вороги релігії, які хотіли б усунути її з життя нації", порівнюючи їх із комуністами.

Також Бандера критикував тезу, начебто відродження релігійного життя в Україні є завданням лише Церкви. За аналогією з тим, що справа науки не є лише справою науковців, а виховання дітей — справою виховних інституцій. 

На Різдво 1955 року провідник опублікував статтю "За правильне розуміння визвольно-революційного процесу", в якій прояснив суть державної підтримки українських церков: "Ідеться про захист найвищих загальнолюдських цінностей". З його слів, нація мала спиратися на цінності: віра в Бога; воля; гідність; права; вільний розвиток народу й людини. "Ціле визвольне змагання ведеться якраз задля того, щоб у власній, незалежній державі найповніше, якнайкраще забезпечити, розвинути й піднести ці всі цінності", — писав Бандера.

У Бельгії під час однієї з конференцій Закордонних частин ОУН розгорілась багатогодинна дискусія: якою мораллю члени Організації мають користуватись і які принципи їх зобов’язують? Щоб закрити питання, Бандера встав і промовив: "Дорогі друзі, а чим ви користувались до цього часу? Та, очевидно, що християнською мораллю". Після цього дискусія завершилась.  

"Це не тільки легенда. Це істинна дійсність"

Бандера не лише теоретично у своїх текстах виступав на захист переслідуваних совєтами українських церков, а й брався захищати їх практично. 

Особистий охоронець Василь Шушко згадував, що провідник зустрічався з церковними діячами поблизу ріки П'ява в Італії, де полягло багато українських вояків у Першій світовій війні. Коли єпископ Іван Бучко приїздив до Мюнхену у 1956 році, вів із ним переговори: "Одного разу така розмова тривала рано від 9-ої до 12-ої і після обіду від 14-ої до 17-ої години".

У квітні 1957 року Бандера написав у статті "Україна не буле спільницею Москви": "Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою".

У статті "Над могилою Євгена Коновальця", опублікованій у травні 1958 року, Бандера зазначав: "Кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ — християнська віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту. Віра в безсмертність людської душі… Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови — живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога".

У першу річницю смерті Бандери співробітник Референтури підсовєтських справ ОУН Андрій Микулин цитував мотиваційного листа, якого отримав раніше. Степан писав: "Відшукайте в собі твердість і силу для переборювання всіх труднощів. З глибокої християнської віри черпайте силу для душі і серця. Черпайте її в молитвах. І я переконаний, що Господь підтримає Вас на дусі в найтяжчі години життя".

Ярослав Стецько на п’яті роковини смерті Бандери зазначав: "Він був людиною глибоко реліґійною. Єднав у своїй особі національну з християнською ідеєю у великій життєвій її синтезі". А на 20-ті роковини смерті Стецько додавав: "Степан Бандера належав до того роду провідників, що мали глибоку віру в Бога, й базував визвольні концепції на героїчному українському християнстві, що є світоглядовою, метафізичною основою українського визвольно-революційного націоналізму". 

У жовтні 1989 році в Україні розпочиналась нова хвиля національної революції. Доктор богослов’я отець-селезіанин Іван Ортинський провів у Мюнхені поминальну архирейську літургію, присвячену Бандері. "Степан Бандера — це не тільки легенда, не тільки історія, символ та прапор. Він і надалі істинна дійсність українського народу. Дійсність, яка не вмирає, бо завжди кличе до самопосвяти. Під його іменем, його проводом, з його духа печаттю йшли, йдуть і йтимуть вибрані воїни Січі вогнянної. Непоборні лицарі християнської України. Хрестоносці духовного відродження нашого народу", — сказав отець Ортинський.