Ключі від пекла

08:54, 27 липня 2021

1920-.jpg

За старими будинками в самісінькому центрі Тернополя заховалися дві сторожові вежі. Гострими дахами тягнуться до неба — такі самісінькі, як у фільмах про концтабори. Навколо них — облущена стіна метрів чотири заввишки, обрамлена колючим дротом. Потрапляєш наче в минуле з історичних книжок. Та для чоловіка, який виходить назустріч, тут — його історія

Bez nazwy-1.jpg

Христина Коціра

журналістка

"Я злякався до смерті"

— У 1945 році в цьому будинку зробили КДБ. Відновлювали й добудовували його німці-військовополонені. Спорудили спеціальну сходову клітку, якою з підвалів водили на допити на всі чотири поверхи. В підвалах було 28 камер. А ось тут був круглий прогулянковий дворик, — Ігор Олещук показує на занедбане, поросле бур’янами подвір’я, — Раз на тиждень на 15 хвилин нас сюди виводили. Ходити не можна було — треба було бігти по колу. Боялися, щоб в’язень не залишив у щілині стіни записку для іншої камери.

Була осінь 1948-го, коли його привезли сюди, в тюрму управління НКДБ Тернопільської области. Забрали зі шкільної лави. Олещук тоді навчався в 10-му класі Збаразької гімназії. Хлопець був інформатором Організації Українських Націоналістів.

HOME5747.jpg
Ігор Олещук Усі фото: Олександр Хоменко

Ігор Олещук виймає з кишені в’язку ключів. Відмикає двері до тюрми КДБ. Тепер він — її господар. Власне, сама тюрма — музей, що розказує про звірства радянської влади. А Олещук — його науковий співробітник. Кілька разів на тиждень 90-літній чоловік проводить екскурсії і розповідає відвідувачам свою історію життя. 

— Отут стояв енкаведист, — пан Олещук починає розповідь, спустившись із крутих сходів у вогкий похмурий підвал. — Він роздягнув мене догола, приставив до дверей карцера й почав гострити ножа. Я злякався до смерті. Потім накинув на мене куфайку. В той час когось вели на допит, і щоб ми не зустрілися навіть поглядами, мене обличчям припечатали до дверей. Потім енкаведист обрізав всі ґудзики і шнурівки. Мама передала мені покривало, теплі шкарпетки, сухарі і смалець в слоїку. То він розложив те покривало, висипав смалець зі шкварками, сухарі, склав чотирма кутами докупи і спровадив мене в третю камеру.

"Мав сідати коло параші. Але мені дали пільги"

У третій камері все збереглося таким, як тоді. Два заґратованих віконця. Холодна кам’яна долівка. Хіба що на стінах — матеріали про ОУН—УПА. Попри те, що на вулиці тепло, усередині —  холоднеча. А без освітлення — хоч око виколи.

Я намагаюся уявити, як на 40—45 квадратних метрах одночасно тулилося 60 людей. Як обмежений простір сковував їхні рухи. Як від цього — і від допитів — боліли тіла. Як очі призвичаювалися до темряви. Про що думали в’язні. Що відчували. Але запитую про час.

— Коли саме Вас сюди привезли?

— На початку листопада 1947-го.

— Холодно було? —  питаю, дмухаючи на руки.

— Ми майже голі ходили. Вікна парували й вода крапала зі стелі. Людей багато. Параша стояла в куті, її раз на добу виносили. Я зупинився в порозі, не знав, куди далі. Мене тихенько спитали, звідки я. В камері знайшлося двоє з Черниховець, зі села мої мами. Вони знали мою родину і взяли мене біля себе. А порядок був такий, що новоприбулий мав сідати коло параші. Мені дали пільги, бо я був дуже молоденький.

HOME5823.jpg
Малолітні політв'язні Тернопільщини

"З усіх лише я один нині живий"

Будівлю на вулиці Коперника, 1, колишній Реальній, місцеві обходили десятою дорогою. Зсередини доносилися страшні крики — в’язнів катували, вибивали покази. Розстрілювали. По периметру чергували озброєні чекісти.

— Ми досі не знайшли місця, де хоронили розстріляних, — каже пан Олещук. — В архівах жодної згадки. Знищили. КДБ, коли звідси вибирався в кінці 80-х, все палив.

— В купі мотлоху ми знайшли двері, — пан Ігор демонструє старі трухляві дошки з номером 10. —  Вони з тих часів. Автентичні.

За дверима, які просто спираються до стіни — десятки фотографій молодих жінок та чоловіків.

— Це всі ті люди, котрі тут сиділи. Загалом через цю тюрму пройшло 50—60 тисяч в’язнів. Ось і моя фотографія, — вказує пальцем. — З усіх лише я один нині ще живий.

HOME5802.jpg
Фото ув'язнених людей в тюрмі

Патріоти Чорного Лісу

Ігор Олещук народився 21 травня 1931 року в селі Чорний Ліс, що поблизу Збаража. Відвідував дитячий садок, що організував Союз українок, у якому дітей виховували патріотично. У батьківській хаті, пригадує, завжди збиралося багато людей. Читали газети, слухали радіо, декламували Франка та Шевченка.

— Пам’ятаєте, як більшовики у селі з’явилися?

— О, дуже добре пам’ятаю, — відповідає миттєво, наче все відбувалося вчора, а не 82 роки тому. — Я мав вісім років. Було літо. І якраз була неділя. На танках заїхали. Дуже погано виглядали. Один зайшов у хату з гвинтівкою на ремінці, у "будьонівці". В нас гості були. "Где тут польские паны?", — спитав. Почав розкидати перини, відкривати шафи. Я був одягнений у вишиванку. Дядько мені каже: "Повернися до вікна, не показуй вишитої сорочки, бо вони не люблять".

У селі пахло яблуками. Пан Ігор втягує носом повітря, немов намагається пригадати той запах. Гілля гнулося — так того року вродило. І земля була встелена плодами.

— Але вони боялися їсти. Сказали, щоб мій дядько вкусив, а вже тоді самі. Боялися, що їх отруять. Так само і з водою було. У нас їх, як окупантів, зустріли.

За три дні червоноармійці посміливішали й накинулися на продукти. Спорожнили полиці всіх магазинів Збаража — із прилавків зникли сіль, мило, сірники. Щоб заспокоїти людей, селами їздили агітбригади й обіцяли, що необхідні товари от-от привезуть. Утім ситуація лише погіршилась: у селян забирали яйця, молоко, хліб.

Люди, що пахли землею

Взимку через підпільну пресу селами пройшло оголошення: 19 грудня, на свято Миколая, у Збаражі планується повстання. З Чорного Лісу до міста пішло 12 хлопців. Мали на озброєнні один пістолет і кілька карабінів. То була пастка: енкаведисти засіли в Збаразькому замку й розстрілювали повстанців кулеметами.

— Ми з дідом виходили на дорогу дивитися, чи повертаються з повстання. Нікого не було видно. Дев’ятеро загинуло. Троє пішли в підпілля. Після цього більшовики почали трясти село. Людей вивозили в Сибір, — розповідає Ігор Олещук.

Семеро двоюрідних братів та сестер Олещука теж пішли у підпілля. Він чув про криївки. Бачив родичів лише по ночах, коли ті приходили поїсти чи змінити одяг. Від них пахло землею.

— Пам’ятаю, мій двоюрідний брат Андрій Ющишин, керівник нашого сільського осередку ОУН на псевдо "Муж Довір’я", переодягається. А я тим часом тримаю його автомат. Мама моя їм готувала і прала речі.

Коли Ігорю виповнилося п’ятнадцять років, пізнього вечора в хату прийшли троє із запахом землі. Мали справу — посвятити Олещука в юнацьку ОУН.

— Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї! — 90-річний чоловік із юнацьким запалом декламує напам’ять Декалог українського націоналіста.

— І вони дали мені псевдонім "Грушка".

— А чого "Грушка"?

— А то яка різниця? "Грушка" та й "Грушка". І лишили мені методичні вказівки. Я мав описувати події, що відбувалися в селі: кого арештували, до кого приходило НКВД, кого ми підозрюємо. І так само описував, що відбувалося в гімназії.

Якось на уроці історії, коли вивчали Полтавську битву, вчитель назвав Мазепу зрадником. Олещук не втримався, почав доводити, чому це не так.

— І я написав про це в звіті. Цей звіт пізніше знайшли у виданій криївці. Більшовики її накрили, коли там було троє наших хлопців і одна дівчина. Всі вони пострілялися. А зі звітом пішли в гімназію, взяли мої зошити і звірили почерки. Так на мене вийшли.

"Що ж Сталін тобі такого зробив?"

18 жовтня 1948 року Ігор був у гімназії. До класу зайшла директорка й попросила пройти у кабінет. Там на гімназиста чекав чоловік у формі. "Пішли зі мною". Пішки попрямували до будівлі Збаразького КДБ. У кабінет начальника В’юнікова.

— На вікнах решітки. На дверях — три чоловіки. Мені зразу стало не по собі.

Почали допит. "Сознайся, где бандеровцы? Где “Крук”?". Псевдо "Крук" мав двоюрідний брат Олещука — Богдан. Після слів: "Нічого не знаю" почали бити. Били ногами. Відливали водою. Через трохи В’юніков вийняв звіт, а разом з ним і конспект Олещука. Відхрещуватися не було сенсу: однакові почерки, папір, чорнило.

Далі В’юніков приклав до скроні пістолета: "Не расскажешь, где бандеровцы, застрелим и повесим в селе возле церкви".

— Я придумав, що залишав звіти в зерновому амбарі — ложив їх під камінь і там мені лишали інструкції. Що я нікого не знав, ні з ким не зустрічався.

Ігор Олещук ходить похмурими коридорами колишньої в’язниці. Заводить нас у камери, які сьогодні слугують експозиційними залами.

— Сюди мене привезли після Збаразької тюрми і тримали близько місяця. А потім доправили на ОстровськогоВулиця в Тернополі. — Ред., там був НКВД і там організували воєнний трибунал. Засідала "трійка". То було 22 листопада 1948 року.

— Ви були присутні?

— Так. Був. На суді згадували слова з мого звіту, зачитували: "кровожадный Сталин". Вони їх найбільше зачепили. Питали: що ж Сталін тобі такого зробив? Вони мені адвокатку призначили, бо я був неповнолітній. Прокурор просив вищу міру покарання, а вона сказала: "Учтите возраст обвиняемого".

Врахували — 25 років виправних трудових таборів.

Після суду Олещука повернули в тюрму на Коперника. Кинули в карцер — кімнату площею до шести метрів квадратних. На долівці була вода. Наливали її спеціально, щоб в’язень не міг ні сісти, ні лягти.

— Через стіну була камера, у якій сидів раніше. І я азбукою Морзе відстукав товаришам про свої 25 літ.

HOME5912.jpg
Копія посмертної маски провідника ОУН Степана Бандери

"Бандера?! Ты как сюда попал?"

Далі — три тисячі кілометрів. Подолав їх у товарному вагоні з іншими шістдесятьма в’язнями. Голодними, немитими, у невідповідному для лютого одязі.

— Два-три рази на ніч відкривали вагон, заганяли одних в одну сторону, інших — в іншу. І палками били по стінах і по головах, рахували нас і перевіряли, чи ніхто не виважує дощок. Під вагоном були спеціальні гаки, що навіть якби ти виліз, то все одно б загинув.

Привезли до Воркути. Після місяця у вагоні в’язні вийшли на 40-градусний мороз. Під гавкіт собак пошкандибали до бараків. Там на них вже чекали. Блатні.

— Вони нас зразу обчистили. Ми ще трохи якісь лахи мали з дому. То забрали все.

Велика холодна "держава" за колючим дротом із безкінечними бараками наводила жах.

Всіх в’язнів після прибуття ділили на три категорії: ТФТ ("тяжелый физический труд"), СФТ ("средний…"), ЛФТ ("легкий…"). Олещук потрапив у другу категорію. Працював на шахті.

— Зранку в 6 годині палками гнали в їдальню. На день шахтарю давали 450 грамів рідкої каші, 10 грамів олії, бувало, риб’ячий хвіст, суп із турнепсуКормова ріпа. — Ред. і 400—600 грамів хліба.

Після сніданку в’язнів шикували біля прохідної. Лунала команда: "Взяться под руки, голову опустить вниз, идти не растягиваться. Шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой применяет оружие без предупреждения. Колона — шагом марш!".

— Перша прохідна, друга прохідна — "шахтьорська". Поки візьмеш наряд, інструмент, спустишся в шахту, зробиш зміну, вийдеш із шахти, помиєшся, пройдеш на прохідну, порахують, в барак попадаєш об 11-й вечора. Падаєш на нари мертвим. А в 6-й ранку знову.

Десять годин важкої роботи. Лише шість годин на сон. Погане харчування. Людина за місяць-два втрачала здоров’я.

— За перший рік я тричі, як дистрофік, доходяга, потрапляв в ОПОздоровчий пункт. — Ред.. Там два тижні відлежувався і трохи від’їдався. А потім назад відправляли в шахту.

На третій раз лікарі пошкодували юного Олещука. Написали в довідці, що працювати в шахті йому не можна. А коли довідалися, що знає латинську мову, то взяли медбратом до травматологічного пункту.

Через кілька місяців перевели на іншу шахту. Поставили санітарним лікарем. Він вимивав їдальню хлорним розчином, травив клопів та бліх і приймав продукти.

— Одного разу приходжу на вечерю, шахтарі на мене накидаються, що гнилі оселедці. Я викликав повара, вона показує документи, на яких написано: "Селедка ІІІ категории, подлежит срочной реализации". Я тоді "списав" 300 кілограмів оселедців.

Наступного дня в’язня викликав оперуповноважений — капітан Широков.

— Как фамилия?

— Олещук.

— Бандера?! Ты как попал на такую работу?!

Через оселедці Олещука відправили будувати міст через річку Аяч-Ягу.

— До місця роботи йшли 6—7 кілометрів по коліях. 120 чоловіків. Робота — по 8—10 годин. Пурга така й мороз, що шкіра чорніла. Щоб ми трохи могли працювати, давали обіди. Везли на санках продукти: літру олії на всіх і два-три кілограми крупи. Варили у виварці гарячий обід.

Повстання, після якого скоротили термін

Після кількох місяців на повітрі Олещука знову відправили під землю, у шахту. На "відкатку".

— Страшна робота. Шість вагонів відходить, треба моментально їх зачепити. Але саме на цій шахті мене застало повідомлення, що помер Сталін. І саме тут було багато української інтелігенції.

19 липня 1953 року в таборі почалося повстання. В’язні вимагали перегляду справ, скорочення робочого дня, кращого харчування, зняття з одягу номерів.

— На нашій шахті був "італійський страйк". Спускалися [під землю], але вугілля не видавали. Лише якусь тонну — для бані та кухні.

Першого серпня повстання придушили. За офіційними даними, того дня розстріляли 50 людей. Згідно з підрахунками Олещука, тоді загинуло 120 в’язнів. Більшість — українці.

Втім послаблення таки відбулися. Справи невільників почали переглядати. Зважили на те, що Ігоря Олещука арештували неповнолітнім і термін скоротили до 8 років і 4 місяців.

— Загалом я відсидів 7 років і 2 місяці. Звільнився достроково. На останній роботі, на шахті, бригадир мені дописував більше, ніж я робив. А за перевиконання норми давали заліки. І за них скоротили термін.

HOME5991.jpg
Макет тюрми

Об’явлення Христа

У червні 1956 року в новому костюмі, що пошив в’язень-кравець із Франківська, і 123 рублями в кишені, виданими на дорогу, — Ігор Олещук виїхав із Воркути.

Коли був у Москві, зайшов до Третьяковської галереї.

— Довго стояв перед картиною Іванова "Явление Христа народу". Вона ж гігантська. Справила на мене враження!

З Москви подався на Київ.

— Все зелено, студенти парками гуляють, Київ квітучий. Сів на пароплав і поїхав на могилу Шевченка. І лише звідти — автобусом до Тернополя.

До КДБ Ігоря Олещука викликали аж у 1980-х. Пропонували виїхати на Донбас. Заманювали і тим, що є добра робота, і умови кращі.

— Прокурор області казав: "Вам надо сменить климат", — Олещук усміхається і пильно дивиться мені в очі, чи я розумію, що зовсім не про клімат йшлося. — Але я відмовлявся. Я вже нічого не боявся. Ну, що ще вони мені могли зробити?

"Будете добре працювати — поховаємо у гробах"

Наостанок екскурсії Ігор Олещук заводить у карцер. Всередині облаштовано каплицю.

— Молоді люди, студенти залишаються тут на ніч, щоб відчути, як воно було, — розповідає. — П’ють чай без цукру і їдять сухий хліб. А вранці приходить священник і вони разом моляться за всіх убієнних.

Пан Олещук вимикає світло в карцері з іконами. За професією він — електрик. Дуже не любить, коли марнують електроенергію.

Ми повертаємося в найбільшу залу з макетом виправного табору.

— Оце БУР, "барак усиленного режима", — показує на макеті. — Туди переводили тих, хто відмовлявся працювати в шахті. Там умови були суворі. Знаєте, як начальник табору їх агітував повернутися до роботи? "Будете хорошо работать, похороним вас в гробах". Тобто після смерті зіб’ємо труну, а не викинемо в загальну яму. Бо коли людина помирала, її "актіровали" — складали акт, що вона вже не буде працювати на шахті, пробивали молотком голову або ломом груди й відвозили в загальну яму, яку трактором копали.

У таборі 6-ї шахти, у якому утримували Олещука, було 5 тисяч людей. Щоранку, пригадує, на санях вивозили до трьох покійників. Із прикрученою дротом до великого пальця ноги біркою — номером зека. Жодних імен чи прізвищ…

В’язень під номером 13-662 Ігор Олещук пережив Сталіна, наступних генсеків і сам “великий могутній Радянський Союз”.

— Хочете, я вам заспіваю? — пан Олещук розпливається у широкій і молодечій усмішці, яка геть не відповідає вікові з паспорта.

"А як в Сибір я виїжджав, прощав усю родину.
Прощав друзів, товаришів, Тернопіль, Україну.
Сибір, Сибір — далекий край, Сибіру не боюся.
Сибір пройду, назад вернусь
З дівчинов оженюся".

Дзвінкий голос Ігоря Олещука відбивається від стін глухої камери. Як гімн життю. Цю пісню він проніс з тюрми із 1948-го як пророцтво.

Бо після років за колючим дротом, де вічна мерзлота, він повернувся до Тернополя. Закінчив школу та університет. Одружився, побудував хату, виховав трьох синів, дочекався вісьмох онуків.

Нині тримає у кишені ключі від своєї тюрми. Абсолютно легко та невимушено підіймається сходами. На вулиці усміхається сонячному світлу, сповнений енергії та життя. Двічі перекручує ключ у замку, ховає його в кишеню.

— Я на пів ставки працюю. Мене швидше тут вже як музейний експонат тримають, — заразний сміх котиться подвір’ям, де було багато сліз та болю. Чужих і його. 

Схожі матеріали

600-.jpg

Постріли в обороні мільйонів

600.jpg

Іван Мирон. Перший з останніх, або Більше не "бандит"

600.jpg

Бандерівець, який обігравав нацистів в Аушвіці: історія Миколи Климишина

orest-vaskul-620x400.jpg

Помер доброволець Дивізії “Галичина”, політв’язень ГУЛАГу Орест Васкул

Володимира Бандера

В архівах СБУ знайшли невідомі раніше світлини сестри Степана Бандери

imgonline-com-ua-convertbSiMi0nYKy2H.jpg

У Києві попрощалися з учасником ОУН, політв’язнем Орестом Васкулом

Михайло Сорока

Михайло‌ ‌Сорока:‌ ‌підпільник,‌ ‌у‌ ‌якого‌ ‌забрали‌ ‌все‌ ‌

табір вікторії.jpg

На Прикарпатті знайшли таємне місце таборування загадкової сотні УПА

Radekhiv_Yuliia_Shul_009..max-1920x1080.jpg

Союзниці України: історія найбільшої жіночої організації ХХ століття