Призабутий Старий Угринів

Три життя пам’ятника Бандері

А недодивитися — запросто. Навіть місцеві спрощують назву, кажуть без Старий. Сьогодні це село нечасто з’являється у медіа. Принаймні значно рідше, ніж було впродовж 1990 — 1993 років. Тоді, як пригадують у Старому Угринові, приводів писати про батьківщину Бандери вистачало сповна. 

15 жовтня 1990 року там відкрили йому пам’ятник. Але через кілька місяців, глупої ночі 30 грудня, невідомі підірвали бюст. Вандалів не знайшли. 30 червня 1991 року селяни пам’ятник відновили. А вже через десять днів, 10 липня, його знову знищено вибухом. Той випадок був особливо гучний, бо нападники мали зброю і поранили двох хлопців. Знову ж таки — злочинців не знайшли. Третій пам’ятник, уже бронзовий і у повний зріст, вперті угринівці поставили 1993 року.

Встановлений 1990-го пам’ятник був першим пам’ятником Бандері в Україні. Староста Середньоугринівсього округу Люба Іванюк пригадує, що ідея зародилася за рік до того. У жовтні 1989 року відбувався народний мітинг, на якому згадували угринівців, вивезених до Сибіру. Тоді пані Люба і вперше почула розмови про можливе вшанування Провідника. Ідею реалізували члени Івано-Франківської Спілки української молоді. Виготовили бюст на кар’єрі в Дубівцях і доправили у Старий Угринів.

Степан Лесів, директор музею Бандери, пригадує ті часи:

— Тоді на кожен захід приїжджали люди з КДБ, але ніяких провокацій чи перешкод щодо встановлення пам’ятника не було. У нас регіон патріотичний. Та й ще жило багато людей, які брали участь в Русі опору.

Після першого акту вандалізму селяни вирішили встановити біля відновленого постаменту цілодобову охорону. Одним із двох хлопців-охоронців тої пам’ятної ночі 10 липня 1991 року був Ярослав Турчиняк. Тепер він працює "при церкві" у Старому Угринові, себто допомагає священникові в господарських й організаційних справах. Ми застаємо його на роботі. Того дня у селі поховали місцевого дяка. Подзвенівши ключами, пан Ярослав відмикає храм. Він ходить по церкві з книгою реєстрацій похоронів, розставляє крісла й поправляє доріжки. За мить заходять люди з хоругвами, які несли на цвинтар перед мерцем. Вітаються, розставляють їх на свої місця, виходять. Зрештою, закінчивши мініприбирання і вимкнувши світло, пан Турчиняк ще раз дзвенить ключами, вже замикаючи храм.

— Ми боялися, щоб не підірвали другий раз і тому охороняли. Чергували по двоє. Я стояв ше з одним пацаниском.

Чоловік згадує, що нападники були в маскувальних костюмах і з автоматами Калашникова. Облич не було видно. З’явилися раптово над ранок.

— Ми були з голими руками, хто там сподівався такого. Я побачив двох чоловік з автоматами, які різко з’явилися нізвідки. Той пацаниско почав тікати і його з автомата й полоснули. Я зразу нічо не поняв, бо автомати були з глушниками, побачив тільки полум’я з дула. Один стріляв, а другий зривчатку, таку як цегла, приложив до пам’ятника й обмотав. Один мене підбив і до землі притиснув автоматом. Я почув тільки крик "Уходім!" і тоді — взрив.

Попри значний резонанс того випадку, терористів так і не знайшли. Невідома навіть точна кількість нападників. Пан Ярослав помітив тільки двох, односельці розказували, що бачили п’ять фігур, які бігли вулицею.

— Я тоді на ту ніч приніс два кожухи. Бо хоч літо, але ніч була зимна. То так той хлопчиско і врятувався, бо куля хоч і попала йому в легеню, але через шерсть вже не мала убойної сили.

Чоловік розказує про ту ніч буденно. І швидко, бо спішить на поминки по дякові. На останок коротко змальовує сучасний стан справ у Старому Угринові:

— Люди наші в основному за границю їздять. Всьо робоче населення Угринова за границею, а тут діти і старики полишалися. Всі новобудови — то тих, хто на заробітках. Польща, Німеччина, Іспанія, Португалія. Чи їздять в Росію? В мене самого 30 років робочого стажу — російський. Як поїхав тягнути трубу "Уренгой — Помари — Ужгород", то так там і лишився на роки.

Бандерівська плебанія

Бандерівська історія Старого Угринова почалася 1905 року. Тоді в село приїхав на пастирську практику 23-річний студент Львівської семінарії Андрій Бандера. Вподобав собі дівчину Мирославу, дочку місцевого пароха Володимира Ґлодзінського, і одружився. А після смерти тестя 1913 року залишився священником на його місці. Скраю музейного комплексу, біля дороги, стоїть відновлена хата родини Бандер.

Це типова сільська плебанія. Хату головного ворога Радянського Союзу в Україні планували знести. Але роботи не закінчили: одна з кімнат вціліла, там оселилася місцева сім’я. Так будівля дотягнула до 1990-х. Згодом люди з неї переселилися в інше помешкання, а хату частково відновили й організували перший музей Бандери.

Повністю будівлю відбудували аж 2009 року. Тепер там — частина музейного фонду. З оригінальних речей родини — шаховий столик і дзеркало.

Звідси до дерев’яної церкви, що на сусідньому горбі, парох Андрій Бандера сходив напряму, кладкою через потічок. Теперішня церква ще застала отця, вона стоїть від 1923 року. Тепер поремонтована, п’ять років тому її перекрили бляхою. Від попереднього храму, який згорів 1918-го, залишилася дзвіниця.

Ефектний музей 

А 2000-го в селі з’явився повноцінний історико-меморіальний музей Степана Бандери. Збудували його за гроші української діаспори у США. П’ятиповерхова будівля розмірами й архітектурою дуже вирізняється з усього решта в селі. До музейної території личить слово "комплекс". Будинок під червоною черепицею — вузький і високий. Перед ним — широке подвір’я. Далі простягаються красиві краєвиди на другий бік села і кладовище. Ефектний музей Степана Бандери — перша причина приїзду в село туристів.

Екскурсію нам проводить пані Оля Чолій, заступниця директора. Розповідаючи про провідника ОУН, вона повсякчас вживає його повне ім’я та прізвище — Степан Бандера.

— Степан Бандера ніколи не вживав алкоголю, бо патріот повинен бути тверезий. Є інформація, що в 1940 році, коли Степан Бандера женився, то не було навіть шампанського. Настільки твердої закалки був Степан Бандера.

Найчастіше, за словами жінки, відвідувачів цікавить родина Бандер.

— Їх було восьмеро в сім’ї: четверо хлопців і четверо дівчат. Наймолодша дівчинка померла. А з трьох сестер Степана Бандери тільки Володимира була заміжня. Оксана і Марта не мали сімей, були в засланні у Красноярському й Хабаровському краях. Брати Степана Бандери — Олександр і Василь — були замордовані в Аушвіці. Сам Степан Бандера після проголошення Акту української державності сидів у Заксенгаузені. Вийшов в кінці 1944 року.

Сказане пані Оля одразу підтверджує фотографіями. Стіни виставкових залів всуціль завішані картинами та світлинами. Вже тільки за ними тут можна цілком докладно вивчити біографію Провідника. Крім портретів, у музеї є копія посмертної маски Бандери, його фігура в натуральний  зріст, репліка зброї, з якої стріляв Богдан Сташинський.

— У Степана Бандери було троє дітей: Наталя, Андрій і Леся. Леся не була заміжня, не мала сім’ї. Наталя вже покійна, а її чоловік проживає у Мюнхені. В неї було двоє дітей: Софія і Орест. А в сина Андрія — троє: Богдана, Олена і Степан.

Музей, за словами пані Олі, активно співпрацює з родичами. Онук Бандери — Степан — ще донедавна навідувався за кожної нагоди. Останнього разу був три роки тому на Великодні свята. До останнього спілкувалися також із сестрами Оксаною і Володимирою. Тепер підтримують зв’язки з нащадками, які живуть у Калуші та Коломиї.

Сам музей, як і пам’ятник Бандері, багатьом не дає спокою.

— Наш музей неодноразово намагалися пошкодити, — каже пані Оля. — Останній раз — 2018 року. Тоді кинули вибуховий пристрій під головні двері. А задні підпалили. Це було над ранок, десь о четвертій годині. Двері повністю розтрощило, а стіни вкрилися сажею аж до третього поверху. На щастя, вибуховою хвилею експозицію майже не пошкодило. Розслідування поки що нічого не дало. Після того ми поставили більше камер відеоспостереження.

Незручна тема

На вулиці від музею Бандери чергуються різнокольорові будинки. Тут давно і справно стежать за модою на яскраво оформлені помешкання. За невисоким плотом — сільська крамниця. Всередині світло й затишно. Цей затишок створює п’єц, розташований одразу біля дверей.

— Чаю чи кави? — питає з-за прилавка продавчиня пані Ганна, дружина пана Ярослава Турчиняка.

Жінка говорить до нас через прозору плівку, натягнуту, щоб мінімізувати ризик зараження коронавірусом. Час до часу заходять люди й купують свічки, цукерки чи солодку воду. Дехто приходить просто погомоніти з колежанкою-продавчинею. Як-от пані Світлана, яка відмовляється називати своє прізвище. Спілкується неохоче. Зі слів жінки зрозуміло, що для декого з угринівців тема Бандери залишається незручною. Такий шлейф із радянських часів, коли обережність зайвою не буває. А декого, зі слів пані Світлани, розмови з журналістами навіть лякають: — На початку 90-х до Угринова надзвичайна увага була. Могли по два-три рази на тиждень журналісти приїжджати. На різні річниці збиралися десятки тисяч людей, не було де стати. Та й тепер їдуть. Раз приїхали і знімали, то наші люди так тікали, не хотіли говорити. Бо розпитують за Бандеру, про гроші на ремонт музею і всіляке. А кожен сі боїт говорити шось, бо таке.

Випитати пані Світлану про старших людей у селі, які ще пам’ятали би Бандер, — також ніяк:

— Та то вже всі повмирали. Моя мама шось розказала ще би, але вже рік, як померла, мала 92.

Кладовище Старого Угринова складається із двох частин. Нової, з якої чутно поминальні співи з похорону дяка. І старої, з непротоптаними у снігу стежками. Саме тут могили родини Бандер. Під скромним, охайним гранітним пам’ятником із написом "Родині великого героя Борця за волю України Степана Бандери" поховані: Степанові дід, бабця, мати та сестри.

Однак увагу на цьому цвинтарі привертає не родинна могила провідника ОУН, а менші гробки навколо. Давні, з 1930—1970-х років, ці хрести та фігурки розфарбовані в жовтий, блакитний, синій та зелений кольори. Могили хочеться розглядати. Ці яскраві барви дивним чином поєднуються із похмурим настроєм цвинтаря. Так, як пишання земляком поєднується зі страхом про нього говорити. Чи оборона пам’ятника свого героя — із заробітками в тих, хто вважає його ворогом.