Батурин: спотворена історія

11:47, 4 серпня 2022

Батурин_ЛІд

Цю давню гетьманську столицю ще й досі буквально дістають з-під землі. Археологи знаходять фундаменти спалених будівель, і згодом на локалізованих ділянках з’являються аналогічні часів гетьманської доби. Поступово знищене місто повертає собі історію та пам’ять, які кілька століть лежали під шарами ґрунту.

Текст вийшов у номері журналу "Локальна історія", присвяченому постаті Івана Мазепи.

stehk.jpg

Павло Стех

журналіст

Гаки і різки

Єдине приміщення, яке вціліло під час Батуринської трагедії 1708-го і яке не перебудовували за останні 352 роки, також під землею. Йдеться про підвал у Кочубеєвій садибі. У радянський час тут був склад вугілля. Тепер у цій найавтентичнішій будівлі Батурина сидить за ґратами козак.  Поруч — писар, він же слідчий. Фігури воскові.

Воскова фігура Пилипа Орлика

Воскова фігура Пилипа Орлика

Воскова фігура Івана Мазепи

Воскова фігура Івана Мазепи

Усі фото: Павло Стех

Так відтворено період, коли садиба Кочубея служила генеральним судом, а підвал — водночас кабінетом слідчого та ізолятором тимчасового утримання. Музейниця Наталя Сердюк підводить до знаряддя для тортур:

 — Тут ось різочки у нас, батоги. Ну і в крайніх випадках як метод дізнання — гаки. Але людину підвішували за м’яз. Бо всім чомусь одразу хочеться під ребро! Це я вже з практики кажу. 

Садиба Кочубея. Інструменти для тортур

Садиба Кочубея. Інструменти для тортур

Я кидаю на пані Наталю швидкий промовистий погляд, щоб зрозуміти, із якої саме практики вона каже. Однак музейниця цього не зауважує, і, дивлячись на гаки під стіною, продовжує:

— Насправді, зовсім не обов’язково — під ребро. Це ж, по суті, смертний вирок. А смертний вирок у нас був через відрубування голови і це робили публічно. А коли підчепити за м’яз, то людина може вижити.

Слухаю, як у Батурині судили Івана Сірка та Семена Палія. Одного за незаконну спробу заволодіти булавою, другого — за сепаратизм. Окрім гаків, популярним покаранням було відсікання якихось частин тіла.

 — Відсікали вуха, язики, пальці, руки, ноги… І ще я знаю таку справу про багатожонця, якому відрізали, — невимушено усміхаючись, каже пані Наталя, — носа.

Садиба Кочубея. Листи Мазепи до Мотрі

Садиба Кочубея. Листи Мазепи до Мотрі

Далі ми підходимо до масивного хреста, який лежить на столі в писаря-слідчого.

 — Хрест ми тут поклали не просто так! Десь неподалік мав бути батюшка чи хоча б поганенький диякон. Бо всяке бувало під час допитів, — каже моя гідеса. — І коли людина вже була на грані смерти — то сповідали її. Вони ж – не звірі, вони — християни.

Року 1708 садиби Василя Кочубея не спалили. Так Петро реабілітувався за те, що віддав суддю Мазепі на страту. Сьогодні перепохований Кочубей лежить у Києво-Печерській лаврі.

Місто сільського типу

З якого боку ви б не заїжджали до Батурина, зробите це, ймовірно, через вулицю Гетьманську. Вона пронизує все місто з півдня на північ — паралельно сумнозвісній річці Сейм. Із Гетьманської можна повернути на вулицю Многогрішного, одного із гетьманів Лівобережжя. Уже з неї спуститися вулицею останнього гетьмана Розумовського. Або проїхати трохи далі й опинитися на вулиці Самойловича, ще одного очільника Гетьманщини. Неподалік — вулиця Івана Мазепи.

Така концентрація гетьманів на квадратний кілометр є логічною та виправданою — усі вони жили тут, коли Батурин був гетьманською столицею. Однак головна вулиця міста названа на честь іншого очільника Української держави. Порівняно з далекими гетьманами він — близький. Вулиця Віктора Ющенка (а ще два провулки) з’явилася в Батурині 2008 року. Тоді Ющенко був на екваторі свого президентського терміну та активно розбудовував Батурин. За це громада вирішила йому віддячити. Того ж 2008-го з ініціативи президента село стало містом.

Вулиця Ющенка

Вулиця Ющенка в Батурині

Можливо, мрії про оновлений Батурин у нього з’явилися у студентські роки. Молодий Ющенко інколи навідувався у тутешній розграбований палац Розумовського, від якого залишилися лише стіни та дірки. Щоб потрапити сюди, він вмисне сходив із потяга в Конотопі, дорогою з Тернополя до рідної Хоружівки.

Цього ж вересневого дня на вулицях порожньо. Лише кілька колорадських жуків повільно переповзають асфальтовану дорогу. Їм нема куди поспішати — машин обмаль. Навколишню пасторальну тишу порушує статечний вусань, який їде верхи на дивному транспорті. Цю техніку важко описати, спробуйте уявити щось середнє між трактором і велосипедом.

Надворі осінь, люди працюють на полях, збирають картоплю та спалюють бадилля. Окрім цього сільськогосподарського диму, у повітрі стійкий запах перестиглих слив та яблук. Містом розкидані старі зруйновані хати, які виглядають так, ніби стоять тут від часів Батуринської трагедії. На подвір’ях ростуть велетенські соняхи, дикий хміль обплітає дерева, ліхтарі та будинки. Ніщо не викликає сумнівів того, що ти перебуваєш у селі, і ніщо не викликає підозри, що перебуваєш у місті. Хіба що розгублені туристи, що заблукали десь на перетині Многогрішного та Самойловича й думають, як їм вийти до цитаделі.

"Ніс в ніс з київською Лаврою"

Національний заповідник "Гетьманська столиця" збудований з ініціативи та за каденції Віктора Ющенка. Перше, що ловить погляд, це величезна дерев’яна споруда, яку відбудували на місці зруйнованої. Вона оточена глибоким ровом, встеленим деревиною. Сьогодні цитадель – популярна локація для весільних фотосесій. Поки наречена тулиться до калинового куща, позуючи перед камерою, наречений носиться із пляшкою спиртного і вкотре перепитує чи всі мають чарки.

Цитадель. Дворова церква та гетьманський будинок

Цитадель. Дворова церква та гетьманський будинок

Дворова церква на території цитаделі

Дворова церква на території цитаделі

У давні часи цитадель була центральною частиною батуринської фортеці, тодішнім урядовим кварталом гетьманської столиці. До масштабної реконструкції на цій території багато років проводили розкопки. Спочатку археологи локалізували місця, де були розташовані будівлі. А згодом їх відбудували. Так з’явилися дворова церква, гетьманський будинок та скарбниця. За зразок брали тогочасні аналогічні, що збереглися в інших місцях країни.

На свята в церкві правлять богослужіння. Ікони та іконостас відтворені у стилі бароко. Неподалік входу висить копія Томосу. А трохи далі, під стіною, стоїть урна із землею з румунського міста Галац, де похований Іван Мазепа. Окрім усього іншого, церква є усипальницею загиблих захисників Батурина. На сьогодні археологи відшукали останки майже 500 людей. Спершу їх перепоховували на кладовищі, тепер — у крипті храму.

_Плач за героєм Батурина_ Людмили Мисько

Скульптура Людмили Мисько "Плач за героєм Батурина"

"Гетьманська столиця" — основний роботодавець у місті. Тут працює понад сотня людей. До цієї цифри варто додати навколишню інфраструктуру із крамницями, ресторанами та готелем, яких не було би без туристичного потоку. За рік заповідник має орієнтовно 50 000 відвідувачів. Працівники пишаються цим показником та кажуть, що йдуть "ніс в ніс з київською Лаврою".

Марина Хармак, родом із Батурина, працює у заповіднику вже 12 років. Під час екскурсії вона докладно розповідає про кожну будівлю, гармату чи воскову фігуру на території комплексу:

— З мого досвіду, українці здебільшого нічого не знають про Івана Мазепу. Голови повні легенд: коханець, зрадник, бабій, голий на коні й так далі. Ці дурниці одразу запам’ятовуються. А те, що він розбудовував Церкву, державу, культуру, — то вже таке. Але після 2014 року все змінилося. Тепер люди цікавляться і проводять паралелі. Бо знову маємо проблему з тим самим сусідом.

Марина Хармак

Марина Хармак

Поряд із цитаделлю – одноповерхова цегляна будівля, Музей археології Батурина. Працівниця музею Каріна Солдатова одразу ж наголошує, що Батурин — це не лише гетьманське місто, тутешня історія значно багатша і глибша. Про кожен експонат вона розповідає швидко й захоплено, як це зазвичай роблять люди, які справді люблять свою роботу.

Під час екскурсії ми зупиняємося біля двох маленьких скляних кульок. Це частина давньої північної гри, яку згадують ще в скандинавських сагах. На нашу територію вона, ймовірно, потрапила через торговельний шлях із варяг у греки. Слов’яни назвали гру "Тавлія".

— Принцип гри простий, це імітація бою, — розповідає Каріна Солдатова. — Звичайна дерев’яна дошка, розкреслена на квадрати, у центрі ставили короля як головну фігурку. Навколо виставляли захист білого кольору, а по краях стояв темний суперник. Мета гри — вивести короля з центра до краю. Якщо гравцю це вдавалося — то перемагав. Суперник мав перешкодити й заблокувати короля.

Експозиція археологічного музею

Експозиція археологічного музею

Каріна Солдатова

Музейний екскурсовод Каріна Солдатова

Кахлі в археологічному музеї

Кахлі в археологічному музеї

У слов’ян гра прижилася, батуринська знахідка датована XVII століттям. Якщо перенести на цю розкреслену дошку гетьмана Мазепу й поставити його в центрі, то йому вдалося дістатися краю і вийти за межі. Тільки в тодішніх умовах це означало поразку. Для Батурина подібна політична гра закінчилася знищенням.

Жертви Батурина

За оцінками істориків, під час тієї каральної операції загинуло орієнтовно 15 тисяч осіб. Половина з них — військова залога міста, решта — цивільні, здебільшого жінки та діти. У пам’ять про жертв на території цитаделі поставили дев’ятиметровий хрест із житомирського граніту. Цей трагічний епізод в історії гетьманської столиці підтверджують археологи.

 — Здебільшого поховання знаходять у неглибоких ямах без залишків трун, часто без будь-якого поховального інвентарю, але з ознаками насильницької смерти, — розповідає Каріна Солдатова і вказує на фото таких знахідок. — Ось на території цитаделі знайшли жінку з немовлям. У дитини розколотий череп, поряд – підлітки, далі — ще діти, також із розтрощеними черепами.

Про тодішню пожежу свідчить знайдена обгоріла деревина. Окрім іншого, музейниця акцентує увагу на розколотому церковному дзвоні — "так московські солдати захищали святу православну віру". В археологічному музеї є окремий сектор із предметами, які, ймовірно, належали гетьману чи були знайдені в Батурині. Зокрема тут є богемське скло, на відміну від українського — прозоре, турецька порцеляна, срібна накладка на книгу у формі ангела, що сурмить, та кістяний пішак із шахового набору. За спогадами сучасників, Мазепа часто грав у шахи в пообідній час.

Археологічні розкопки в Батурині тривають. У 2017 році неподалік фортеці відкопали садибу Пилипа Орлика.

— Жив він доволі просто. Вдалося встановити, що мав будинок з двох кімнат, — розповідає Каріна Солдатова. — Повністю дерев’яний, ще не кам’яний. Там були печі з кахлів, яких раніше в Батурині не знаходили. Покриті багатоколірною поливою, вони мали родинний герб Пилипа Орлика.

Також під час розкопок вдалося підтвердити, що садибу спалили 1708 року.

Останній гетьман

За десяток метрів від археологічного музею – церква. Тут похований останній гетьман Кирило Розумовський. І це ще одне важливе місце для нашої історії. В Україні практично не збереглося гетьманських могил.

Усипальниця Кирила Розумовського

Усипальниця Кирила Розумовського

Одним із перших рішень гетьмана Кирила Розумовського було відновити в Батурині гетьманську столицю. Від часів Мазепи та зруйнування міста минуло майже 50 років. Дочка Петра І, тодішня правителька Російської імперії, Єлизавета дала дозвіл, адже брат Кирила був її фаворитом.

Після гетьманування, на старості літ, Розумовський збудував палац подалі від міста. Тут, серед пізнього класицизму та липових алей, він провів решту життя. Після смерти Розумовський заповів поховати себе в Батурині, у Воскресенському храмі. На початку ХХ століття усипальницю пограбували і, за однією з версій, забрали з могили скриньку із серцем останнього гетьмана. Під час войовничого до церков комунізму храм не зруйнували. У ньому був народний театр із єдиною іконою — портретом Сталіна.

Палац Кирила Розумовського2

Палац Кирила Розумовського у Батурині

Палац Кирила Розумовського

Експозиція Палацу Розумовського

Полігімнія. Муза пантоміми та гімнів. Палац Розумовського

Полігімнія. Муза пантоміми та гімнів. Палац Розумовського

Цього дня у храмі мало світла. Важке церковне повітря сповнене пилу та ладану. Я фотографую Розумовського, але ми тут не самі. За нами пильно стежить бабуся, яка стоїть за високим прилавком біля входу. Ми розпочинаємо повільну стишену розмову про похованого тут гетьмана та історію, але передбачувано та стрімко скочуємося до політики та іншої історичної пам’яті.

— У мої роки в школі нас учили: Мазепа — враг народа. Шо тепер наш возраст може сказати про Мазепу, шо? Ну, пішов він до Карла того, привів його, ну, розгромили їх. А тепер кажуть, шо Мазепа — герой. Так ми осталися при своїй думці, — розмірковує бабуся. — Оце так, а там – Бог його знає. А взагалі-то перековеркали історію з ніг до голови.

Тут вона зупиняється, замислюється і виправляється:

 — Чи з голови до ніг. Так правильніше буде. Історія має бути історією! Приходять туристи й кажуть: як це тут стоїть церква Московського патріархату? Ну, як-як? Кирило Розумовський построїв собі усипальницю. Тоді не було ні київських, ні московських. Одне було — православ’я. Кирило ж знав, що робив, не ми йому цю усипальницю робили.

Невдовзі в церкві має початися Вечірня, і я залишаю бабусю наодинці з гетьманом Розумовським.

Схожі матеріали

800x500 obkladunka Bowgurya.jpg

Ідейний спадок козацьких літописів | Андрій Бовгиря

Mazepa 1200.jpg

Заборонено Росією. Тетяна Таїрова про Івана Мазепу

Мазепа_СЕО.jpg

Як Москва проклинала Мазепу

600__.jpg

“Хліб насущний” вояків Гетьманщини

gluxiv_text-9-1.jpg

Глухів: столиця Малоросії

600.jpg

"Ми мали й аристократичну кухню", – Олексій Сокирко, автор книжки про гастрономію Гетьманщини

800x500 obkladunka Kowalewska.jpg

Портрети гетьманів | Ольга Ковалевська

800x500 obkladunka Winnuchenko.jpg

Шляхта у Речі Посполитій | Олексій Вінниченко

88-11.jpg

Переяславська рада 1654-го – доля, прокляття чи марево?