Ідейний спадок козацьких літописів | Андрій Бовгиря

22 червня 2021 р.

Де козаки шукали свої історичні корені? Чому вважали себе нащадками хозарів? Хто був для них “чужим”, а хто - гарантом їхніх прав і вольностей?

А також коли виник міф “рубіжності” 1654 року, часу переходу Війська Запорозького до Московського царства?

У розмові з кандидатом історичних наук, дослідником козацьких літописів Андрієм Бовгирею

– Пане Андрію, доброго дня. Дякую, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про козацькі літописи – явище доволі цікаве і, певною мірою, унікальне. Нам треба усвідомити, скільки є козацьких літописів. І що важливіше – в якому стані вони до нас дійшли.

– Козацькі літописи – це кабінетний термін. В часи, коли писали ці тексти, їх ніхто не називав козацькими літописами. Цей термін з’явився у ХІХ столітті. 

Літопис Самійла Величка.jpg
Титульна сторінка першої частини літопису Самійла Величка Фото: geomap.com.ua

Класичними творами козацького літописання вважають літописи Грабянки, Самовидця, Величка і, в деякій мірі, “Короткий опис Малоросії” (пізніший текст). Єдиний оригінал із цих текстів – літопис Величка, який зберігають у Санкт-Петербурзі, можливо, писаний частково рукою самого Величка. 

Все інше – численні списки – копії, виготовлені в часи незадовго після постання оригінального твору. Їх є дуже багато. Скажімо, щодо літопису Грабянки, то наразі нараховують близько 60 списків XVIII століття. Але це лише вкрай мізерна частка того, якою ця цифра була у XVIII столітті.

– А чим відрізнялися списки? Зараз є певні міфи щодо переписування, вилучення певних моментів. Чи було у цих текстах самоцензурування або цензурування з боку держави?

– Це цікавий момент. Творення списків для тих, хто їх писав, для тих, хто їх переписував, для читачів – це є своєрідні вправи в історіописанні. Тобто людина, яка переписувала текст з якогось зразка, вносила в нього певні корективи, могла доповнювати наявний опис новими подіями, які хронологічно були їй близькі. Або коригувати текст.

Наприклад, мені трапився один зі списків – твір “Краткая летопись о малороссийском народе”. Там була інформація про гетьмана Петра Дорошенка, про те, як він співпрацював з османами, як османи захопили Кам'янець-Подільський, вимостили дорогу православними іконами, і Дорошенко разом зі султаном йшов тією мощеною дорогою. В іншому списку цього епізоду не було. 

Я почав з’ясовувати, в чому справа. Виявляється, що його писав нащадок Дорошенка. Це був представник родини Лизогуба, які були родичами Дорошенка. І той незручний для родини момент він викинув. І таких прикладів є достатньо. 

Крім того, читачі могли також записувати свої враження на цих списках, рукописах. В цих читацьких коментарях є ставлення до змісту прочитаного: погоджуються вони із написаним чи ні, або ж вказані джерельні нотатки, звідки взято інформацію. Таким чином виявляли свою ерудицію, ерудицію історика, читача. 

Весь цей комплекс – основний текст плюс якісь дописи, коментарі читачів – вони надзвичайно цінні, вони показують, як ця кухня працювала, і дають рецепцію.

– Який період охоплюють козацькі літописи? Про що вони пишуть?

– Хронологічно опис подій від часів Хмельницького, від 1648 року, і до кінця XVIII ст. Тобто представлена вся історія Гетьманщини. 

Літопис Граб'янки.jpg
Літопис Григорія Граб’янки. Копія [1773 р.] Фото: cdiak.archives.gov.ua

Крім того, є широкі екскурси в давнє минуле. Навіть в часи етногенезу. Наприклад, у літописах Грабянки і Величка є концепт походження малоросійського народу від давніх хозар.

– Хозарська теоріяХозарська теорія – одна із концепцій походження Русі від вихідців із Хозарського каганату. Сьогодні вважають, що Русь і Хозарія були паралельними утвореннями. Частина східнослов'янських племінних союзів деякий час перебувала у політичній залежності від хозар. Їхня держава перестала існувати у 960-х роках внаслідок війни з русами. .

– Тобто в часи раннього Середньовіччя. Але в основному їхня увага концентрувалася на головній події – це постання того стану речей, в якому вони жили.

– Тих прав і вольностей.

– Повстання Гетьманщини. І, звичайно, прав і вольностей як основної аксіоми буття.

– А наскільки козацькі літописці, говоримо про збірний образ, черпали традицію і шукали легітимізації Гетьманщини у раніших часах? Ми знаємо літописи, радше прокламації, – наприклад, твір Йова Борецького “Протестація”, який козаків прив'язує до стану князівського, руського. Тобто були князі, була Русь, а тепер є козаки і буде Гетьманщина. Ця легітимізація, пошуки свого історичного місця, що ми тут є і ми є правителі.

– Були різні шляхи пошуку історичної легітимізації. Найдавніші її корені сягають, напевно, ще в старозавітні часи. Кожен європейський народ хотів витлумачити свою історію якомога давніше, витягнути свої корені з якомога раніших часів. І козацькі літописці не були винятком. Вони також намагалися пристосувати своє минуле, поставити його в один ряд із минулим країн-сусідів, сусідніми народами, вибудувати свою етногенетичну концепцію від хозар.

Jan_Długosz.png
Ян Длугош (1415-1480) - польський історик, який вперше згадав про явище сарматизму Фото: uk.wikipedia.org

Скажімо, у поляків була концепція сарматизму. І вони вирішили – а чим ми гірші від поляків? Ми повинні знайти собі не менш героїчного, а може, й войовничішого предка, ніж сармати. Такими стали хозари. Вони знайшли співзвучність – хозари-козаки. Це основна версія – тобто побудування на своєрідній етимології. 

Пізніше, вибудовуючи хозарську концепцію, вони намагалися її пристосувати до сучасності. Наприклад, основна аксіома – це те, що хозари були християнами і прийняли православ'я від Візантії. Раніше, ніж це зробила Русь, раніше, ніж це зробили поляки. Тобто ми, український, малоросійський, козацький народ (це все синоніми), маємо не менш героїчне минуле, не менш давні християнські традиції, а, можливо, й давніші, ніж наші основні конкуренти – московити і поляки.

– Чи правильно я розумію, що в основі цього концепту лежав передусім стан, приналежність до військовості, а не певна етнічність? Чи ці речі не взаємовиключали одне одного?

– Польська концепція сарматизму виключала інші стани, окрім шляхетського. Тобто нащадками сарматів є тільки шляхта. 

А в козацькому історіописанні можна простежити, що не лише козаки. В деяких текстах є чітко обумовлено, що козаки – це шляхта і їхнє походження, за аналогією зі сарматами, є від давніх предків. Але до малоросійського козацького народу належали всі стани.

– Це була й універсальніша концепція. Ви кілька разів згадували український, малоросійський народ. Я розумію що це питання, як для фахового історика ранньомодерної доби, некоректне, але все ж – чи можемо оперувати в цьому плані поняттям “український народ”? Якщо так або ні, то які були прикмети або не прикмети тої національності? Згідно з баченням козацьких літописців.

– Кожен народ у ранньомодерні часи, принаймні його репрезентанти – інтелектуали, які вибудовували ідеологію, – намагалися створити певні маркери того, що цей народ є справжній, що він відбувся, що він не гірший за сусідів. 

Такими маркерами, наприклад, був етногенез. Це була належність до певної надрегіональної сутності, такої як християнська віра, наприклад. А щодо існування концепту “свій-інший”, тобто конструювання образу “іншого”, то якщо є колективне “ми”, то є й “інші”. Якщо ця дихотомія існує, отже, вже у свідомості інтелектуалів ми є.

– У цій дихотомії “свій-чужий” – хто був чужим? Спокусливо припустити, що у часі написання козацьких літописів, наприкінці XVII – на початку XVIII століття, чужими були поляки. А що стосовно східного сусіда? Чи навіть не сусіда, а протектора? Москва і московити – були чужими?

– Тут цікавий момент. У текстах, зокрема і в козацьких літописах, і в деяких актових документах, можна помітити своєрідний рейтинг толеранції. Тобто ставлення від найгіршого до найтолерантнішого. 

Наверху цього рейтингу стояли московити. Але не тому, що любили росіян, великоросіян, москалів, московитів (це все є синоніми, які трапляються в текстах). В основному критерієм такого ставлення була єдина православна віра. Тому що свідомість ранньомодерної людини сприймалась великою мірою через призму конфесії.

– Я православний – я українець. Умовно.

– Православні та інші. Але на цьому позитив закінчується. Росіяни, з якими стикалися в Гетьманщині, – це були в основному репрезентанти імперії, репрезентанти митрополії, які негативно впливали, негативно діяли на святиню Гетьманщини – права і вольності. Відповідно, до них було таке ставлення. 

Росіяни, з якими стикалися в Гетьманщині, – це були в основному репрезентанти імперії, які негативно впливали на святиню Гетьманщини – права і вольності

Хто були росіяни? – це були солдати, офіцери, воєводи. В текстах їхній образ вкрай негативний. Чого не скажеш, наприклад, про московського царя. Московський цар ніколи не згадується в негативному контексті.

– Існувала віра в доброго царя?

– Тут дещо інше – не віра в доброго царя, а елемент монархізму в дусі 1905 року. Цар вважався гарантом і протектором цих прав і вольностей. Раніше це був польський король, ще раніше – литовський великий князь, ще раніше – це були великоруські князі. І тепер ця естафета переходить до московського царя – він тепер гарант прав і вольностей, він є над конфліктом. 

Усі ці недоречності, які відбуваються між козацькою адміністрацією і московською, є внутрішніми конфліктами, цар стоїть над ними. 

Можливо, єдиний раз у літописі Величка згадується в негативному контексті Петро І, тому що він порушив обіцянку берегти ці права і вольності.

– Йдеться про Решетилівські статті, так?

– У Величка йдеться про те, що після того як Мазепа зрадив, цар Петро І пообіцяв дати малоросійському народові стільки вольностей, скільки жоден народ у світі не має. Потім перераховує – і те порушив, і те занапастив, і те знищив. Є момент негативу. 

Крім того, Величко описує царя навіть візуально в не досить привабливих тонах: як довготелесого, незграбного, мав руде волосся, але старанно це приховував і фарбував в чорний колір, і мало хто відає про це. За таке можна було добряче поплатитися в часи Петра І, і взагалі у XVIII столітті. 

– Повернімося до підмурівку, від якого починається історія Гетьманщини, про який всі козацькі літописи пишуть, – це війна Хмельницького. Як літописці оцінюють перехід Війська Запорозького до Московського царства? Є багато ідеологічних суперечок в історіографії – чи це було об’єднання, чи возз’єднання, чи протекторат, чи військовий союз... Можемо продовжувати перелік інтерпретацій. Як козацькі літописці бачили події 50-70-річної давнини?

– Їм не надавали аж такого значення, як це було в пізніші часи. Міф рубіжності 1654 року – це винахід історіографії ХІХ століття, і особливо радянської історіографії.

Міф рубіжності 1654 року – це винахід історіографії ХІХ століття, і особливо радянської історіографії

– Що ми не туди повернули, умовно кажучи.

– Для козацьких літописців центральною подією, навколо якої нанизувались всі інші, була визвольна війна. Всі твори козацького історіописання – Величка, Грабянки, літопис Самовидця – містять назву, яку умовно можна означити як “історія про війни Хмельницького”. Якісь були передумови. 

Скажімо, у Величка це екскурс в добу Сагайдачного, в описі цих подій екскурс в добу етногенезу, сарматів. У Грабянки також екскурс в добу хозарів і т. д. 

Що для них був 1654 рік? У літописах це фіксується відсторонено. Сталася рада, прийняли протекцію. Для них важливішою була смерть Хмельницького, після якої почався занепад. В історіографії кожного народу є уявлення про “золотий вік” і “темні часи”. І це також маркер, про який я говорив, – бачення минулого, рубрикація цього минулого. 

В українців у козацьких літописах “золотими часами” був період Хмельниччини, з 1648-го до 1657 року. Це був період звитяги, період перемог, коли потуга витрачалась не на міжусобицю, а на боротьбу із зовнішнім ворогом. Після смерті Хмельницького “золоті часи” закінчуються, починається доба Руїни, “темні часи”, коли тривають міжусобиці, всілякі війни. І це сприяло зовнішньому наступу, апогеєм якого став поділ Гетьманщини на дві частини. Одна з яких зберігала автономію, іншу – Правобережжя – було втрачено. 

Для кожного з літописців, особливо для Величка, ця подія була величезною трагедією. Власне, Величка спонукав написати літопис занепад Правобережної України. Він був у складі військової експедиції в 1705 році, побачене там його вразило настільки, що він вирішив активізувати написання свого твору.

Іван Виговський.jpg
Гетьман Іван Виговський (1608-1664) Фото: uk.wikipedia.org

– А як козацькі літописці (зупинімося конкретно на літописі Величка, оскільки до нас його текст дійшов найповніше) ставилися до Івана Виговського, який трошки цей вектор вирішив змінити в силу обставин? Ляхи як давні вороги, по вірі передусім, і тут маємо Виговського, маємо Гадяцький трактат Гадяцький договір між Річчю Посполитою і Гетьманщиною уклали 1658 року з ініціативи гетьмана Івана Виговського. Згідно угоди, Гетьманщина мала увійти до складу Речі Посполитої під назвою "Велике князівство Руське" як третій рівноправний член унії Польщі і Великого князівства Литовського. Однак реалізувати це не вдалося., маємо інший вектор. Як Виговського оцінювали літописці? Бо, знову ж таки, у нас в Україні, якщо говоримо про дидактику, популярну історію, є глорифікація Виговського.

– Я би сказав, що ставлення було дещо інше. Справа в тому, що Виговського вважали одним із головних винуватців закінчення “золотих часів” і початку Руїни. Він був одним із суб’єктів її творіння. Він, успадкувавши єдину державу Хмельницького, не міг впоратися з внутрішніми і зовнішніми викликами і фактично почав міжусобицю, конфлікт із Пушкарем, спалення ПолтавиВнаслідок придушення повстання Мартина Пушкаря (1657-1658 роки) чимало населених пунктів Полтавщини були спустошено. Серед таких - Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків . Спалення Полтави – це була точка неповернення. 

На відміну від московського царя, на відміну від Московського царства, яким, попри всі негаразди, давався ще шанс, то з поляками все було вже вирішено. У Величка дуже гарно прослідковується те, що в концепції літописців поляки були зрадниками, на них лежала каїнова печать. 

Це ведеться ще з часів етногенезу. Про те, що руси, або їхні нащадки – український, козацький, малоросійський народ, і поляки – це були єдинокровні брати. А потім поляки зрадили, і вся подальша історія українсько-польського співіснування – це історія гноблення Русі поляками. 

Величко складає навіть своєрідний рейтинг правління кожного з королів, він прослідковує, як – від Казимира Великого й до Яна Казимира – зменшуються права і вольності наші і як цьому негативно сприяли поляки.

– Єдиною світлою плямою був Владислав IV. Чи ні?

– Так, Владислава IV любили.

– Пункти для заспокоєння руського народу“Статті для заспокоєння руського народу” видав польський король Владислав IV Ваза та погодив сейм у 1632 році, вони “узаконювали” православну церкву в Україні та Білорусі....

– Якщо брати ставлення до польських королів, то воно було тотожним ставленню до царів. Польських королів ніколи не згадували в негативному контексті. Вони були також гарантом прав і вольностей. Вони були над конфліктом. І якщо якісь негаразди і траплялися, то в цьому були винуваті хижі, злі і так далі поляки, ляхи, які намагалися тим чи іншим способом ввести в оману свого суверена і посіяти незгоду в колись єдиній державі. І власне не королі, а поляки...

– І шляхта?

– Так. Головними репрезентантами шляхти були Вишневецький, Чаплинський... В уявленні літописців, вони уособлювали зло, сприяли тому, що вибухнув конфлікт і колись єдина вітчизна – Річ Посполита, яка була спільною вітчизною для Русі і для Польщі, занепала і фактично зникла. Це, мовляв, вони запровадили добу неспокою, Руїни, яка продовжувалася і в час життя козацьких літописців у XVIII столітті.

Петро_Дорошенко.jpg
Гетьман Петро Дорошенко (1627-1698) Фото: uk.wikipedia.org

– Як козацькі літописці оцінювали південний, османський, вектор політики? Безумовно, ми його не можемо недооцінювати, маючи Руїну і гетьмана Петра Дорошенка, якого називаємо “сонцем Руїни”, але розуміємо, що без османської підтримки навряд чи він би був тим “сонцем”.

– У самому низу рейтингу нетолерації перебували саме представники східного світу, яких називали бусурманами. Вище від них ішли євреї. Бусурмани займали вкрай негативну позицію перш за все через віру, через одвічне протистояння християнства і ісламу. 

Тобто козацькі літописці мислили в категоріях фронтиру – ми перебуваємо на межі цивілізованої Європи, після нас хаос, ми є стіною. Це була ідеологія ще польського історіописання, предтечі козацького історіописання. Але в той же час існували моменти, в яких цей ісламський світ вважався корисним. І корисним він вважався в єдиному моменті (сходилися інтереси українців і османів) – це були наші права і вольності. 

Візьмімо, наприклад, кримських татар: попри їхню віру, попри їхню відверту постійну ворожість, вони допомогли нам у певний час вибороти ці права і вольності та створити свою державу. 

У Величка навіть є доволі розлогий пасаж про те, що Хмельницький, коли готувався до війни, тривалий час гостював у татарського хана. Той його дуже приязно прийняв, пригощав, називав сином. І їм навіть не потрібен був тлумач – перекладач. Тому що, як зазначає Величко, татарський хан дуже добре відав язика козацького. В такому аспекті цей ісламський світ представляється корисним для нашої історії, для історії колективного “ми”.

– Наскільки Дорошенко в козацьких літописах постає привабливим персонажем? Якщо ми повертаємося до маргінального, банально до шкільної історії – ми маємо: Виговський – добре, Брюховецький – погано, Многогрішний – незрозуміло, Самойлович – теж незрозуміло, а Дорошенко – “сонце Руїни”, людина, яка мало не життя поклала, щоб об'єднати два береги Дніпра.

– У цих текстах, окрім рейтингу толерації, є рейтинг героїв-антигероїв, у якому фігурують персонажі своєї історії. Однозначно, героєм був Хмельницький, йому пробачали все, зокрема союз з бусурманами. Тому що це Хмельницький, і він використав цей союз для “святої мети”. 

Дорошенко також, здавалося би, використав цей союз – у своїх актових текстах, в листуваннях зі своїм візаві Брюховецьким посилається на досвід свого попередника, тому що “я використовую силу бусурманську, протекцію османську не для власної вигоди, а для добра спільної вітчизни, як це робив анцестор, попередник Хмельницький”. Але Дорошенку цього не пробачали козацькі літописці XVIII  ст. Бо те, що дозволено Хмельницькому, не дозволено Дорошенку. 

Але в літописі Величка образ Дорошенка все ж таки є привабливішим, ніж в інших текстах. Величко вкладає в уста Дорошенку листування, якісь промови, прокламації, які свідчать про те, що всі його діяння спрямовані для єдиної мети – для об’єднання розрізненої Гетьманщини, для створення міцних підвалин миру, для подолання Руїни, для відновлення “золотих часів”. Тобто напряму Дорошенка не глорифікують, але...

– ...підстава для привабливого образу створюється.

– Інструментом виступають його тексти, листування з Сірком, з кошовим. І в цих текстах його образ доволі привабливий.

– Тут ще цікаве питання: те, що обговорювалося на старшинській раді перед смертю Хмельницького. Йдеться про Юрася Хмельницького і його постать. Чи не мали жалю козацькі літописці з того приводу, що гіпотетична спадкова монархія не вдалася?

Грабянка 1854.jpg
Титульна сторінка видання "Літопису" Грабянки 1854 року Фото: ukrlit.net

– Із літопису Грабянки цензура ХІХ століття, у 1854 році, коли друкувався літопис, цей сюжет викинула. Йшлося про те, що Хмельницький, здобувши владу, авторитет, є рівним монархові. І тільки жезла й берла не вистачало Хмельницькому для того, щоб він позиціонувався як повноцінний монарх. 

Але щодо перспектив цього монархізму, все ж таки була тенденція в зображенні основним спадкоємцем Тимоша. Мовляв, якби Тиміш був живим, то все відбулося б і історія пішла б в іншому руслі. Але так сталося, що спадкоємцем славного минулого опинився безталанний Юрась, який усе втратив.

– І став символом Руїни.

– Наприкінці життя, коли він став князем Сарматським, його змальовують у вкрай негативних тонах, як абсолютного тирана, як абсолютне зло, абсолютне протиставлення його героїчному батькові. 

Це окрім того, що він є безталанним, що він не міг впоратися з тими викликами, які поставали перед державою після смерті її засновника.

– Такий повний антипод батькові і, напевно, Тимошу. Якщо ми говоримо про козацький народ, це наскрізний сюжет у всіх козацьких літописах, маємо 1663 рік, маємо знамениту Чорну раду, описану Кулішем, маємо Брюховецького. Наскільки козацькі літописці сприймали чернь, яка втручається навіть не у права і вольності, а яка втручається в їхній стан? 

– Як описує Самовидець, однією з проблем історії Гетьманщини і однією з причин Руїни була активна участь нижчого стану, черні, яка намагалася покозачитись, не маючи на те вагомих підстав, ані бойової звитяги, ані походження, яка намагалася долучитися до козацького стану і здобути від того преференції. Вони не намагалися здобути все це ні через шаблю, ні через походження, а шляхом грабунку, деструктивної дії. Тому ставлення до черні було як до деструктивного фактора в історії Гетьманщини. 

Деякі літописці намагалися зобразити Запоріжжя як репрезентанта тієї темної сили. Деякі, як Величко, навпаки: мовляв, Запоріжжя – це є арбітр конфліктів, які відбуваються в Гетьманщині, і Запоріжжя є еталоном тої звитяги та хранителем прав і вольностей.

– Іван Сірко як еталон звитяги. Контраверсійна постать, напевно, і дотепер. Чоловік хоробрий, його іменем татари лякали своїх дітей. Водночас чоловік, який в міжусобицях Руїни відіграв не останню роль, переходив то на один бік, то на інший. Сірко як збірний образ Січі – як він постає в літописах?

– Потрібно передусім згадати літопис Величка, в інших текстах ця тема висвічується вкрай фрагментарно. Величко дуже любив запорожців, для нього Сірко був уособленням всіх чеснот, якими мав володіти справжній лідер Гетьманщини. 

Він вкладає в уста Сірку такі моменти, які боявся озвучити від свого імені, наприклад, ставлення до Мазепи, яке у Величка доволі обережне. Він його називає зрадником, але вагомих аргументів до цього не наводить. А от в уста Сірку він вкладає таку сентенцію: коли Сірко із запорожцями захопив у полон Мазепу (Сірко тоді був ще Дорошенковим посланцем), Мазепу хотіли скарати на горло. Сірко зупиняє їх і каже: не  поспішайте вбивати цю людину, за ним величне майбутнє, він ще стане дуже корисним для нашої вітчизни. 

Iwan_Mazepa.jpg
Гетьман Іван Мазепа (1639-1709), гравюра XVII-XVIII століття Фото: uk.wikipedia.org

– Врешті, це величне майбутнє настало. Про Мазепу також мусимо говорити в контексті того, що більшість козацьких літописців писали при ньому. Яке було ставлення до Івана Мазепи, зрозуміло. Тут могло бути самоцензурування, цензурування, але чи була еволюція поглядів? Ми знаємо, що Мазепа у 1657 році – це зовсім інший Мазепа, ніж у 1708 році. Принаймні у динаміці, у ставленні до Російської імперії. Але це найменше, що може бути.

– Більшість текстів, про які ми говоримо, не згадують про Мазепу взагалі або згадують вкрай побіжно. Попри те, що їх писали вже після доби Мазепи, як-от літопис Грабянки. 

Нова ідеологія Гетьманщини намагалася викинути зі свого минулого незручні моменти своєї історії. І Мазепа був саме таким моментом у контексті вже підросійського автономізму. Козацькі літописці намагалися показати героїчне минуле козацького малоросійського народу, який вірний своїм монархам, і Мазепа не вписувався в цей концепт. Тож його просто маргіналізували. 

Величко, який, напевно, найбільше серед цих текстів згадує про Мазепу, закінчує свій твір на 1701 році. Далі він свого тексту не продовжує. Попри те, що жив принаймні до 1729 року, – це підтверджено джерелами. 

Звичайно, про Мазепу він згадує. Але згадує не прямо, а через тексти, які мають стосунок до Мазепи. Від себе він пише, що Мазепа – хитрий махіавель"Хитрий як махіавель (Макіавеллі)" - вираз, що використовувався на означення політичної вправності. , він констатує, що Мазепа зрадник. Про те, що Мазепа – махіавель, ми не можемо судити, чи це в єритивному контексті, чи це комплімент для Мазепи. 

Зрештою, зображення Мазепи в позитивному ключі було для Величка дуже небезпечним. Величко перебув семирічне ув’язнення за мазепинство із 1708-го до 1715 року і, вийшовши на свободу, продовжуючи написання свого твору, дуже ризикував. 

Говорячи правничою мовою XVIII століття, Величко був чоловіком подозрительным, він був в подозрении. Якби факти, які виходили з-під його пера, потрапили куда надлежит (знову ж таки – правничою мовою того часу), то це мало б украй негативні наслідки для нього. 

Попри те, до свого тексту Величко поміщає парадний портрет Мазепи – володаря з булавою, з орденською стрічкою, портрет не зрадника. В тексті він постає як мудрий полководець, талановитий політик, щедрий меценат. У свій текст Величко вписує численні панегірики, дедикації, урочисті вірші, присвячені Мазепі. Він у нього має зовсім не негативний образ. Але це робиться непрямо, це робиться опосередковано через текст. Він міг їх не вписувати, міг їх забути, але він це робить. І свідомо конструює цей образ, хоч не прямо.

– Це дуже різко дисонує з образом українських гетьманів-зрадників, якими вони постають у російській традиції – від Івашка Виговського й до Мазепи.

– Всі, окрім Хмельницького і Розумовського.

– Чи можемо говорити, що козацькі літописи, які існували в тих умовах, коли автономія танула на очах, сформували свою візію минулого, зокрема своїх володарів? Де є Іван Виговський, якого можна критикувати, але це Іван Виговський, а не Івашко.

– Звичайно. Козацькі літописці, як і інші творці історичного минулого у сусідів, творці історіописання у поляків, волохів, татар, намагалися вибудувати ряд своїх правителів. І це є також маркер ідентичності. Цей ряд правителів вони починали від козацьких ватажків – Предслава Лянцкоронського, Кішки, Байди-Вишневецького. І це були для них гетьмани-володарі. Так само як ряд польських королів, починаючи від першого, ряд московських царів, вони також намагалися долучитися до цієї традиції, яка цементувала минуле, державу і створювала місток між минулим і сьогоденням. 

Усі козацькі гетьмани, попри ставлення до них із боку чи польської сторони, чи московської пропаганди, були нашими правителями. Так, вони були негативними в певному аспекті, але вони наші. І ось черговий ряд, закінчується правління одного, починається правління іншого, тобто створюється неперервний історичний наратив.

Іван Брюховецький.jpg
Гетьман Іван Брюховецький (1623-1668) Фото: kozaku.in.ua

– А з цього переліку хіба не вибивався Іван Брюховецький?

– Зовсім ні. Навпаки! В одному з текстів є доволі похвальна характеристика Брюховецького. Спочатку його нещадно критикують за те, що він запровадив воєвод, які остаточно знищили права і вольності на той момент. Але, водночас, він реабілітувався, коли цих воєвод намагався позбутися. І, крім того, йому в заслуги додавали оборону Лівобережжя від військ Яна Казимира. Козацький літописець каже, що він діяв не менш героїчно, ніж його попередник Хмельницький. Хоча у Хмельницького була більша потуга, більша підтримка, ніж у Брюховецького, йому все ж вдалося здобути перемогу і врятувати на певний час державність. 

Тобто не можна сказати, що Брюховецький є абсолютно негативним, злом, невдахою. Коли Брюховецького вбивають, автори шкодують. Тому що це є правитель, яким би він не був. Він є якщо не помазаником Божим, то все одно вивищується над усіма. І він є також гарантом прав і вольностей і такої смерті не заслуговує. Тому чернь, яка його вбила, винна в подальших негативних подіях, явищах, які відбулися після смерті Брюховецького.

– Перекину тут місток від Величка до іншої проблематики. Величко починав свою кар’єру в канцелярії Василя Кочубея. Для нас Кочубей – це людина, яка писала доноси на Мазепу. Знаю, що ви у своїх дослідженнях торкаєтеся проблеми доносів у Гетьманщині чи Війську Запорозькому. Наскільки це було поширено? Хто доносив, на кого, чи тим доносам вірили?

– Після 1708 року таке явище як доноси і сам інститут слова й діла, інститут політичного судочинства, який був дуже поширений у Московському царстві, але зовсім не був відомий в Гетьманщині, запровадили й тут. Доноси стають невід’ємним атрибутом не лише соціально-політичного життя, життя верхівки, інструментом боротьби за владу, а й є вже елементом повсякдення. Доносили всі і на всіх.

Я проаналізував близько 600 слідчих справ про політичні злочини, і 95% з них були ініційовані через доноси: хтось почув негативні висловлювання про монарших осіб чи російське правління – і поспішив донести куда надлежит.

– Але якщо конкретизувати – одні козаки чи одні старшини доносили на інших козаків чи старшин?

– Якщо взяти у відсотковому відношенні, доносили священники, монахи, духовенство. Потім йшли представники козацтва – від сотенного рівня, рівня сільського отамана, закінчуючи полковниками. Доносили росіяни, я їх називаю “доноси постояльців”, – російські офіцери, солдати… Природно, що відбувалися суперечки, політичні розмови – і в цих суперечках поставали дві непримиренні позиції мешканців Гетьманщини, які страждали від постоїв, постійних поборів і того солдата. І в якийсь момент розмова набувала дуже небезпечного рівня, фігурантом розмови ставав цар, і після цього слідував донос, негативні наслідки як для доносителя, так і для обвинуваченого. Це дуже велика і масштабна тема. 

Після 1708 року доноси в Гетьманщині стають невід’ємним атрибутом не лише соціально-політичного життя, життя верхівки, інструментом боротьби за владу, а й є вже елементом повсякдення

– Ми сьогодні багато говорили про рецепцію козацьких літописців стосовно еліти або стосовно козацького стану, який був елітарним. А що ми знаємо з козацьких літописів про так звану мовчазну більшість – селян, містян? Козацькі літописці про них згадували, чи описували їхнє життя?

– Не згадували. Головною для них була держава.

– І держава – це козаки і права та вольності.

– Історію держави бачили через військову звитягу, а це війни, і головними фігурантами цих воєн були не нижчі стани, а козаки, еліта. Вони і були творцями історії, у візії козацьких авторів. 

Якщо і згадують нижчі стани, то лише в контексті страждань від воєнних дій, спустошення, знелюднення, згону населення або страждань від наслідків російсько-турецьких воєн. Адже місцева людність зносила весь податковий тягар, будівництво фортифікацій, постачання фуражу, продовольства, постої і так далі. Ця страта не є повністю відсутня, але зображена на маргінесі.

Kirill_Razumovsky.jpg
Гетьман Кирило Розумовський (1728-1803) Фото: uk.wikipedia.org

– Якщо ми говоримо про Гетьманщину на схилку її літ, про Кирила Розумовського і Гетьманат, то дуже часто в нас також підкреслюють, що гетьман Розумовський став наслідком фаворитизму Єлизавети, її відносин з Олексієм Розумовським. І тут цікаво, чи існувало бачення козацькими елітами цих речей? Бо ж Кирило Розумовський – це 18-річний юнак, якого не обрали, який вирізнявся з-поміж попередніх гетьманів.

– Це дуже цікаве питання. Доба Розумовського в текстах, які постали в середині XVIII століття і пізніше. Це було відродження “золотих часів”, віку Хмельницького. Тому що після тривалого періоду занепаду, після тривалого періоду безгетьманства, свавілля Малоросійських колегій, Канцелярій міністерського уряду здавалося, що все скінчено, – і несподівано настає ренесанс. І вже байдуже, хто був на вістрі цього ренесансу. А якщо це був Розумовський, окей – нехай буде Розумовський. Ніхто не сперечався з його титулом, який йому сконструювали. 

У текстах дуже щемливо, помпезно зображують вибори гетьмана із занотуванням усіх подробиць, як це відбувалося. Єдине, ми на початку говорили про читачів з пером, які робили помітки. В одному з текстів йдеться про те, що вольними голосами весь малоросійський народ чи його представники обрали гетьмана. І один читач занотував, що неправда це – не вольними голосами він був обраний, його обрали всупереч волі. 

Якщо виходити за межі текстів, існував супротив старої еліти. В їхньому розумінні, обрали вискочку, який здобув свій статус завдяки зв'язкам з імператрицею, завдяки фаворитизму. В одній зі слідчих справ по “слову і ділу” (а до них включали також  плюративні висловлювання щодо фаворитів) представник родини Марковичів, давньої старшинської родини, доволі різко висловився проти Розумовського, обізвавши його останніми словами, сказавши, що, мовляв, наша родина, наш рід у Малоросії славен з давніх часів, а вони невідомо звідки взялися і взагалі скоро пропадуть, про них нічого не буде відомо. 

Попри розуміння всієї користі для Малоросії, для Гетьманщини, відновлення гетьманства, цього статусу, був певний скептицизм, заздрість. Тому що багато родин претендували на цей статус. Вони не розуміли, що якби не Розумовський, то ніхто б не був. Але Кочубеї, Валькевичі та інші воліли бачити себе в цій іпостасі.

– Якщо ми говоримо про спадщину козацьких літописів, спадщину не фактографічну, щорічних записів, а спадщину ідей, спадщину тої історичної міфотворчості (бо кожен літописець є міфотворцем), “Історія русів” базувалась на цій ідейній спадщині чи ні?

– “Історія русів” – так. Це вже витвір початку ХІХ століття, очевидно. Але у своїй основі це все ж таки був інтелектуальний багаж, започаткований попереднім століттям – козацькими літописами. Це простежується не ідейно, а суто текстологічно. Тобто цілі шматки перенесені в “Історію русів”, оброблені літературно в дусі своєї епохи. 

Крім того, основна ідея, яка була в козацьких літописах (існування колективного “ми” – козацького, малоросійського народу), вона була не тільки перенесена, а більш актуалізована, концептуалізована в “Історії русів”. Вона постає тут завершена, закінчена.

– Пане Андрію, дякую за цікаву розмову і розуміння того, що козацький міт пережив козацтво і насправді став однією з цеглинок наших державотворчих процесів.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

800x500 obkladunka Kogut.jpg

Що (не) приховують архіви КДБ? | Андрій Когут