Глухів: столиця Малоросії

“Я пішов тинятися по місту, шукаючи те місце, де стояла знаменита Малоросійська колегія і де стояв палац гетьмана Скоропадського … Але де ж ця площа? Де цей палац? Де колегія зі своїм кровожерливим чудовиськом – Таємною канцелярією? Де все це? І сліду не залишилося! Дивно! А все так недавно, так свіжо! Сто років якихось промайнуло, а Глухів з резиденції Малоросійського гетьмана став вульгарним повітовим містечком”.

Тарас Шевченко

Довга дорога до Глухова

Ми з Христею довго не могли визначитися з логістикою подорожі. Прямого сполучення Київ–Глухів нема. На різноманітних форумах радять сідати на автобус Київ–Москва, проте докладнішої інформації не надають. Глухів розташований трохи обабіч траси, і я злякався уявної картини – переповнений заробітчанами транспорт зупиняється посеред поля, і ми виходимо звідти просто у глибоку калюжу. Автобус рушає, а ми так і залишаємося стояти на узбіччі, не розуміючи, куди рухатися далі. Врешті вирішили піти (тобто поїхати) складнішим, але надійнішим шляхом – увечері потягом до Сум, а звідти уже вранці – маршруткою.

У готелі виспатися не вдалося: цілу ніч над головою щось регулярно гриміло, ніби хтось кидав на підлогу більярдні кулі. Вранці на рецепції тільки розвели руками: “Ні над вами, ні в сусідніх номерах нікого не було”. Не інакше, як полтергейст. 130 км до Глухова долали довгих три години. Навкруги бридка майже весна – з неба падає мокрий сніг, який відразу перетворюється на багно. Нарешті глухівська автостанція, яка переростає у ринок, або навпаки, є його продовженням. Снігопад раптово закінчується, виглядає сонечко. У гігантських калюжах купаються зграї голубів. Ходити тротуарами дуже важко: або слизько – на закрижанілому, присипаному піском снігу, або мокро – у глибоких, залитих водою провалах.

Петрович

Христя пропонує вихід: таксі. Ми не тільки врятуємося від застуди, а ще й матимемо хорошого провідника по містечку, бо ж таксисти, як відомо, знають усе. Єдиний мінус цього плану – ніколи не вгадаєш, на кого натрапиш, бо це не соціологічна вибірка. Ледь не послизнувшись на льодоснігу, таки згоджуюся.

Серед кількох таксистів обираємо найстатечнішого.. Петрович – молодшого пенсійного віку, з акуратно підстриженою сивою борідкою. Розмовляє ламаною російською, іноді вставляє українські слова.

– Повезу і всьо розкажу, – обіцяє.

– А ви звідси родом?

– Отсюда, рядом.

Найдавніша споруда Глухова

Перше місце, варте уваги, бачимо навіть нікуди не виїжджаючи. Миколаївська церква. Петрович, правда, не знає, що це – найдавніша споруда Глухова. Практично єдина, яка нагадує про часи, коли Глухів був столицею Гетьманщини. На цьому ж місці була дерев’яна церква, але вона згоріла у 1689-му. Через чотири роки з Києва до Глухова приїхало кілька зодчих на чолі з архітектором Матвієм Єфімовим, які й збудували новий храм – кам’яний, у стилі козацького бароко.

І вже ця церква точно пам’ятає і те, як після об’єднання Мазепи зі шведами та наступної Батуринської різанини до Глухова перенесли столицю Гетьманщини, і першого зі Скоропадських, і обидві Малоросійські колегії, і Апостола, і врешті Розумовського, який будував тут собі палац, але так і не завершив.

– Якось вона геть не виглядає на стару, – сумнівається Христя.

– Її реставрували у 1970-х роках, – підглядаю у Google.

Київська брама

Рушаємо. Глухів – невеликий. Уже за хвилину ми на його старій околиці – це Київська брама фортеці – колишній в’їзд до міста. Петрович розповідає якусь небилицю про Катерину ІІ – мовляв, браму встановили на честь її мандрів Україною. Проте це ще один російський міф.

Браму звів за багато років до поїздки імператриці у Крим архітектор Андрій Квасов – ще до остаточного знищення українського козацтва. Про Квасова відомо вкрай мало. Тільки те, що від 1770 року він обіймав посаду головного архітектора Малоросії, проектував новий гетьманський палац Розумовського в Батурині. Його також вважають можливим автором Трьохсвятительської церкви в Лемешах і шедевра українського бароко – собору Різдва Богородиці в Козельці.

Позбавлена фортечних стін, Київська брама виглядає якоюсь оголеною. На протилежному кінці міста була ще брама Московська, але від неї і сліду не лишилося. Виходить, оборонний рубіж залишився тільки з боку Києва.

– У мене дружина зараз на заробітках у Києві, а раніше в Москву постійно їздила, – наче продовжуючи географічну тему, розповідає Петрович.

– І що: добре їй у Москві було? – питаю.

– Непогано, – спокійно відповідає Петрович. – Дивилася за старшою жінкою, тій було уже за 90, але ще дуже активна, любила про політику поговорити. Але дружина прострочила термін перебування – 90 днів і їй вліпили депортацію. Тепер їздить у Київ. Посудомийницею працює.

На якусь мить він замовкає, а потім продовжує:

– Але я з тих грошей ні копійки не бачу. Це у мене друга дружина. У неї двоє синів. Один – алкоголік. То вона усе зароблене на нього витрачає. Другий син нормальний – в АТО служив, працює, а цей – таке…

– А чим тут у Глухові люди заробляють?

– Та в основному бюджет, – стинає плечима Петрович. – Митниця, прикордонники – 10 км до Росії. Учителя, викладачі. І чуть-чуть бізнес, купи-продай. А все, що раніше працювало, уже давно закрилося. Один хлібзавод остався з підприємств. Навіть сахарний уже всьо. А він ще з часів Терещенків працював.

Терещенки

Петрович пропонує їхати далі:

– У нас старе місто. Багато цікавого. От, – показує він на пішохідну зону в центрі міста, – тут усе Терещенки збудували.

– А що? – питаю. – Терещенків і за СРСР пам’ятали?

– Аякже!

– А Мішеля Терещенка мером вибрали тому, що він їхній нащадок? І думали, що він так само за свої гроші щось буде будувати? – висловлюю припущення.

– Думали, – зітхає Петрович.

Артем Якович Терещенко – нащадок Слобідських козаків – народився на Брянщині, але у молодості переїхав до Глухова. Хлопець був бідним і влаштувався помічником купця в одну з небагатьох глухівських крамниць. Трохи заробивши грошей, одразу відкрив власну справу – торгував з ручного візка на вулиці. За кмітливість та підприємницький хист відразу заробив у міщан прізвисько Карбованець. Справа просувалася. До неї долучався старший син Микола. Як давні чумаки на волах він возив із Криму до Глухова сіль, хліб та рибу. Хтозна, може, Терещенки так і залишилися б купцями середньої руки, якби не Кримська війна. На масових поставках для армії лісу та зерна вони казково розбагатіли.

І вміло вклали гроші. Масово скупили землю під вирощування цукрових буряків та побудували десятки цукрових заводів. Наприкінці ХІХ століття нащадки Артемія та Миколи Терещенків стали одними з найбагатших людей в Російській імперії.

Звісно, перепадало з цього багатства і рідному Глухову. Будували дороги та будинки. Терещенки не були скнарами – багато витрачали на громадські потреби та благодійність. Донька Миколи – Варвара – вийшла заміж за іншого відомого українського мецената Богдана Ханенка і разом із ним заснувала в Києві музей Західноєвропейського мистецтва. Завдяки Терещенкам з’явився музей і в Глухові.

Михайло Терещенко, внук Миколи,  у 1917 році був міністром Тимчасового уряду Росії – спочатку фінансів, згодом – закордонних справ. Був учасником переговорів щодо автономії України з Центральною Радою. Мав проросійську позицію – наполягав на тому, що поспішати не варто, а варто дочекатися виборів і скликання Установчих зборів. Врешті емігрував до Франції. 

Лікарня на околиці Глухова

– Давайте, – між тим пропонує Петрович. – Я вас до лікарні відвезу.

 – А лікарня теж історична? – запитую.

– Ну, як… – Петрович дивується. – Новий корпус Янукович відкрив – спасібо йому, а старі – ще Терещенки построїли.

Один зі старих корпусів відреставрований, нібито новий, а два інші – геть покинуті. 

– Там псіхи лікувалися, але якось криша завалилася, – пояснює Петрович. – То тепер нікого нема. Опасно!

Про небезпеку повідомляє і напис на стінах великими літерами. Будинки губляться серед дерев, наче якісь доісторичні дачі. Поряд парк із пам’ятником Пушкіну. На виїзді з території – універсам Ді-2. Людей майже нема. Пустка.

Університет

– Познімали? – запитує Петрович у Христі. – Поїхали далі. До університету.

У маленькому містечку на 35 тисяч населення, виявляється, є університет! 6 факультетів. Споруда, збудована наприкінці ХІХ ст., відгонить імперськістю. Педагогічний інститут тут відкрили ще 1874 року. На університет перетворили 2001 року. Мабуть, єдине місце Глухова, яке натякає не лише на історію, а й на майбутнє. Хоча вдень цього і не скажеш – молодь на заняттях, а зовні – лише кілька пенсіонерів на прогулянці.

Колись тут вчився Довженко. Майбутній режисер створив разом із товаришем невеликий національний хор. Тут же, у Глухові.

Церкви

– Що вам ще показати? – задумується Петрович. – Хіба церкви. У нас їх чотири: Трьох-Анастасіївська, Вознесенська, Миколаївська і Спасо-Преображенська.

– І ходять люди? – питаю.

– Ходять!

Щоправда, в будень на церковних подвір’ях порожньо. Поряд з одним із храмів – сквер пам’яті жертв Другої світової. Хоча, швидше так званої ВВВ, бо роки вказані 41-й – 45-й.

Недодекомунізовано. Леніна знесли зовсім нещодавно – уже за Мішеля Терещенка – міського голови Глухова, нащадка Терещенків, який не так давно переїхав із Франції.

Мішель

– А що ваш Мішель? – запитую. – Ще працює?

– Та наче працює, – стинає плечима Петрович. – Але його давно в місті не було. Все у Києві. Каже, бюджет. Але всі знають, що у нього там жінка молода. На 24 роки молодша. Не пішло у нього тут. Заважали. А люди думали, що він за свої гроші місто відбудує.

– А за кого Київ голосувати буде? – пожвавлюється Петрович на політичній темі.

– Та хто за кого, – дипломатично ухиляюся. – А що Глухів?

– Ви ж на автостанції були? – загадково питанням на питання відповідає таксист.

– І що?

– Там раніше було кілька агітнаметів. Залишився тільки один – президентський! – наче це про щось свідчить, змовницьки усміхається Петрович.

“Теремок” і “Гетьманщина“

– От там – наша гордість – водонапірна башня. Як Ейфелева вежа, – показує пальцем Петрович. – Із гори видно весь Глухів. Хтось казав, що і Київ можна побачити. Можете попробувати піднятися. Тільки зараз, здається, закрито.

Киваємо головою.

– Що ще вам показати? – задумується Петрович. – Ось “Теремок” – тут найкраща кава у Глухові. А якщо хочете поїсти – то он “Гетьманщина”. Сюда усі ходять. Якщо переночувати – то там проїжджали готель “Брама” – це місцевого бізнесмена. Ото й усе, мабуть.  

Дякуємо і прощаємося. За порадою таксиста йдемо пообідати в “Гетьманщину”. Комплексний обід за 50 гривень обертається печією. Кава – несмачна. Водонапірна вежа справді не працює.  

Молодий Шевченко і “стометрівка”

Замість старого Леніна у Глухові стараннями Терещенка з’явився молодий Шевченко. Він стоїть по кісточки в напіврозталому снігу з якимось непевним поривом, чи то тікати звідси, чи ще залишитися на трохи в марних пошуках козацької старовини.

Поряд прогулюються батьки з малими дітьми у візочках. Пішохідна зона у Глухові традиційно називається “стометрівкою”. Тут це буквально. Жодного кафе. Нова тротуарна плитка надійно схована під нерозчищеним снігом. Діти бавляться у сніжки, дорослі без поспіху курять.

Двоє у сквері

В одному зі сквериків (їх у Глухові багато) самотньо стоять дві постаті: композитори з європейським ім’ям – Дмитро Бортнянський та Максим Березовський. Перший – автор 6 опер, другий – написав всього лише одну, але був сучасником і, можливо, навіть приятелем Моцарта. Обидва українці здобули блискучу музичну освіту в Італії, а відтак повернулись до імперії.

Бортнянський досяг успіху при дворі (став капельмейстером), а от Березовський опинився у злиднях і помер від нудьги та невизнання у 32 роки. Шлях до музики їм фактично дав Глухів, де за часів гетьмана Розумовського створили співочу школу. Основна мета якої, до речі, – постачання талановитих музикантів до Петербурга.

Не зайве буде, мабуть, нагадати, як власне Розумовський став гетьманом (радше потішним): Російський полковник Вишневський проїздом у селі Лемеші під Києвом зауважив юного талановитого співака Олексія Розума і забрав його з собою. У Петербурзі на його чарівний спів звернула увагу царівна Єлизавета – Розум став її коханцем, брат – гетьманом відновленої з попелу Малоросії, а Глухів – не лише столицею, а й новим музичним центром імперії.

Музика в бібліотеці

Скляну вітрину Глухівської бібліотеки оминути неможливо, вона переповнена візуальною інформацією. Звідси стає відомо, що самій бібліотеці 225 років, а “Великій перемозі”– лише 73, і нарешті, що Глухів крокує до Європи. Усе це «приперчено» якимось кубками та фото героїв Небесної сотні. Зсередини чути музику – і якось гріх не зайти. За столами сидять діти у вишиванках з інструментами – готується концерт. Поки запала пауза, молодий чоловік за ноутом та пультом вмикає якусь російську попсу.

– А що тут зараз буде? – запитую у нього.

– Я откуда знаю! – нервово відбуркується він. – В арганізаторов спрашивайтє!

Українську мову у Глухові рідко почуєте.

Організатори – районні бібліотекарки – солодкаво шепочуть про те, що вони постійно організовують творчі вечори. Сьогодні гратимуть діти і навіть “хлопці з гаража”.

– Із якого гаража? – дивуюся.

– Із бару нашого. “Гараж” називається. Вони там грають. Залишайтеся!

–Дякуємо, але нам ще якось до Сум дістатися, – пояснюємо ми.

Сідаємо в маршрутку й залишаємо Глухів – вулицею Терещенків. Через три години, втомлені дорогою, падаємо в готельне ліжко. Але заснути не вдається – знову чути грюкіт. На рецепції розводять руками, ні згори, ні збоку нікого нема. Точно полтергейст. Дух старої Гетьманщини, яку зламала Московщина.