Глухів: столиця Малоросії

16:12, 17 грудня 2019

gluxiv_cover-1.jpg

Репортаж із колишньої столиці Гетьманщини

12.jpg

Олег Криштопа

журналіст

“Я пішов тинятися по місту, шукаючи те місце, де стояла знаменита Малоросійська колегія і де стояв палац гетьмана Скоропадського … Але де ж ця площа? Де цей палац? Де колегія зі своїм кровожерливим чудовиськом – Таємною канцелярією? Де все це? І сліду не залишилося! Дивно! А все так недавно, так свіжо! Сто років якихось промайнуло, а Глухів з резиденції Малоросійського гетьмана став вульгарним повітовим містечком”.

Тарас Шевченко

Довга дорога до Глухова

Ми з Христею довго не могли визначитися з логістикою подорожі. Прямого сполучення Київ–Глухів нема. На різноманітних форумах радять сідати на автобус Київ–Москва, проте докладнішої інформації не надають. Глухів розташований трохи обабіч траси, і я злякався уявної картини – переповнений заробітчанами транспорт зупиняється посеред поля, і ми виходимо звідти просто у глибоку калюжу. Автобус рушає, а ми так і залишаємося стояти на узбіччі, не розуміючи, куди рухатися далі. Врешті вирішили піти (тобто поїхати) складнішим, але надійнішим шляхом – увечері потягом до Сум, а звідти уже вранці – маршруткою.

У готелі виспатися не вдалося: цілу ніч над головою щось регулярно гриміло, ніби хтось кидав на підлогу більярдні кулі. Вранці на рецепції тільки розвели руками: “Ні над вами, ні в сусідніх номерах нікого не було”. Не інакше, як полтергейст. 130 км до Глухова долали довгих три години. Навкруги бридка майже весна – з неба падає мокрий сніг, який відразу перетворюється на багно. Нарешті глухівська автостанція, яка переростає у ринок, або навпаки, є його продовженням. Снігопад раптово закінчується, виглядає сонечко. У гігантських калюжах купаються зграї голубів. Ходити тротуарами дуже важко: або слизько – на закрижанілому, присипаному піском снігу, або мокро – у глибоких, залитих водою провалах.

gluxiv_text-2.jpg
Фото: Христина Бурдим

Петрович

Христя пропонує вихід: таксі. Ми не тільки врятуємося від застуди, а ще й матимемо хорошого провідника по містечку, бо ж таксисти, як відомо, знають усе. Єдиний мінус цього плану – ніколи не вгадаєш, на кого натрапиш, бо це не соціологічна вибірка. Ледь не послизнувшись на льодоснігу, таки згоджуюся.

Серед кількох таксистів обираємо найстатечнішого.. Петрович – молодшого пенсійного віку, з акуратно підстриженою сивою борідкою. Розмовляє ламаною російською, іноді вставляє українські слова.

– Повезу і всьо розкажу, – обіцяє.

– А ви звідси родом?

– Отсюда, рядом.

Найдавніша споруда Глухова

Перше місце, варте уваги, бачимо навіть нікуди не виїжджаючи. Миколаївська церква. Петрович, правда, не знає, що це – найдавніша споруда Глухова. Практично єдина, яка нагадує про часи, коли Глухів був столицею Гетьманщини. На цьому ж місці була дерев’яна церква, але вона згоріла у 1689-му. Через чотири роки з Києва до Глухова приїхало кілька зодчих на чолі з архітектором Матвієм Єфімовим, які й збудували новий храм – кам’яний, у стилі козацького бароко.

І вже ця церква точно пам’ятає і те, як після об’єднання Мазепи зі шведами та наступної Батуринської різанини до Глухова перенесли столицю Гетьманщини, і першого зі Скоропадських, і обидві Малоросійські колегії, і Апостола, і врешті Розумовського, який будував тут собі палац, але так і не завершив.

– Якось вона геть не виглядає на стару, – сумнівається Христя.

– Її реставрували у 1970-х роках, – підглядаю у Google.

Київська брама

Рушаємо. Глухів – невеликий. Уже за хвилину ми на його старій околиці – це Київська брама фортеці – колишній в’їзд до міста. Петрович розповідає якусь небилицю про Катерину ІІ – мовляв, браму встановили на честь її мандрів Україною. Проте це ще один російський міф.

Браму звів за багато років до поїздки імператриці у Крим архітектор Андрій Квасов – ще до остаточного знищення українського козацтва. Про Квасова відомо вкрай мало. Тільки те, що від 1770 року він обіймав посаду головного архітектора Малоросії, проектував новий гетьманський палац Розумовського в Батурині. Його також вважають можливим автором Трьохсвятительської церкви в Лемешах і шедевра українського бароко – собору Різдва Богородиці в Козельці.

Позбавлена фортечних стін, Київська брама виглядає якоюсь оголеною. На протилежному кінці міста була ще брама Московська, але від неї і сліду не лишилося. Виходить, оборонний рубіж залишився тільки з боку Києва.

gluxiv_text-9-1.jpg

Київська брама

Фото: Христина Бурдим

– У мене дружина зараз на заробітках у Києві, а раніше в Москву постійно їздила, – наче продовжуючи географічну тему, розповідає Петрович.

– І що: добре їй у Москві було? – питаю.

– Непогано, – спокійно відповідає Петрович. – Дивилася за старшою жінкою, тій було уже за 90, але ще дуже активна, любила про політику поговорити. Але дружина прострочила термін перебування – 90 днів і їй вліпили депортацію. Тепер їздить у Київ. Посудомийницею працює.

На якусь мить він замовкає, а потім продовжує:

– Але я з тих грошей ні копійки не бачу. Це у мене друга дружина. У неї двоє синів. Один – алкоголік. То вона усе зароблене на нього витрачає. Другий син нормальний – в АТО служив, працює, а цей – таке…

– А чим тут у Глухові люди заробляють?

– Та в основному бюджет, – стинає плечима Петрович. – Митниця, прикордонники – 10 км до Росії. Учителя, викладачі. І чуть-чуть бізнес, купи-продай. А все, що раніше працювало, уже давно закрилося. Один хлібзавод остався з підприємств. Навіть сахарний уже всьо. А він ще з часів Терещенків працював.

Терещенки

Петрович пропонує їхати далі:

– У нас старе місто. Багато цікавого. От, – показує він на пішохідну зону в центрі міста, – тут усе Терещенки збудували.

– А що? – питаю. – Терещенків і за СРСР пам’ятали?

– Аякже!

– А Мішеля Терещенка мером вибрали тому, що він їхній нащадок? І думали, що він так само за свої гроші щось буде будувати? – висловлюю припущення.

– Думали, – зітхає Петрович.

Артем Якович Терещенко – нащадок Слобідських козаків – народився на Брянщині, але у молодості переїхав до Глухова. Хлопець був бідним і влаштувався помічником купця в одну з небагатьох глухівських крамниць. Трохи заробивши грошей, одразу відкрив власну справу – торгував з ручного візка на вулиці. За кмітливість та підприємницький хист відразу заробив у міщан прізвисько Карбованець. Справа просувалася. До неї долучався старший син Микола. Як давні чумаки на волах він возив із Криму до Глухова сіль, хліб та рибу. Хтозна, може, Терещенки так і залишилися б купцями середньої руки, якби не Кримська війна. На масових поставках для армії лісу та зерна вони казково розбагатіли.

gluxiv_text-1.jpg
Фото: Христина Бурдим

І вміло вклали гроші. Масово скупили землю під вирощування цукрових буряків та побудували десятки цукрових заводів. Наприкінці ХІХ століття нащадки Артемія та Миколи Терещенків стали одними з найбагатших людей в Російській імперії.

Звісно, перепадало з цього багатства і рідному Глухову. Будували дороги та будинки. Терещенки не були скнарами – багато витрачали на громадські потреби та благодійність. Донька Миколи – Варвара – вийшла заміж за іншого відомого українського мецената Богдана Ханенка і разом із ним заснувала в Києві музей Західноєвропейського мистецтва. Завдяки Терещенкам з’явився музей і в Глухові.

Михайло Терещенко, внук Миколи,  у 1917 році був міністром Тимчасового уряду Росії – спочатку фінансів, згодом – закордонних справ. Був учасником переговорів щодо автономії України з Центральною Радою. Мав проросійську позицію – наполягав на тому, що поспішати не варто, а варто дочекатися виборів і скликання Установчих зборів. Врешті емігрував до Франції. 

Лікарня на околиці Глухова

– Давайте, – між тим пропонує Петрович. – Я вас до лікарні відвезу.

 – А лікарня теж історична? – запитую.

– Ну, як… – Петрович дивується. – Новий корпус Янукович відкрив – спасібо йому, а старі – ще Терещенки построїли.

gluxiv_text-6.jpg

Лікарня

Фото: Христина Бурдим

Один зі старих корпусів відреставрований, нібито новий, а два інші – геть покинуті. 

– Там псіхи лікувалися, але якось криша завалилася, – пояснює Петрович. – То тепер нікого нема. Опасно!

Про небезпеку повідомляє і напис на стінах великими літерами. Будинки губляться серед дерев, наче якісь доісторичні дачі. Поряд парк із пам’ятником Пушкіну. На виїзді з території – універсам Ді-2. Людей майже нема. Пустка.

Університет

– Познімали? – запитує Петрович у Христі. – Поїхали далі. До університету.

У маленькому містечку на 35 тисяч населення, виявляється, є університет! 6 факультетів. Споруда, збудована наприкінці ХІХ ст., відгонить імперськістю. Педагогічний інститут тут відкрили ще 1874 року. На університет перетворили 2001 року. Мабуть, єдине місце Глухова, яке натякає не лише на історію, а й на майбутнє. Хоча вдень цього і не скажеш – молодь на заняттях, а зовні – лише кілька пенсіонерів на прогулянці.

Глухівський національний педагогічний університет ім. Олександра Довженка

Глухівський національний педагогічний університет ім. Олександра Довженка

Фото: Христина Бурдим

Колись тут вчився Довженко. Майбутній режисер створив разом із товаришем невеликий національний хор. Тут же, у Глухові.

Церкви

– Що вам ще показати? – задумується Петрович. – Хіба церкви. У нас їх чотири: Трьох-Анастасіївська, Вознесенська, Миколаївська і Спасо-Преображенська.

– І ходять люди? – питаю.

– Ходять!

Щоправда, в будень на церковних подвір’ях порожньо. Поряд з одним із храмів – сквер пам’яті жертв Другої світової. Хоча, швидше так званої ВВВ, бо роки вказані 41-й – 45-й.

Недодекомунізовано. Леніна знесли зовсім нещодавно – уже за Мішеля Терещенка – міського голови Глухова, нащадка Терещенків, який не так давно переїхав із Франції.

Мішель

– А що ваш Мішель? – запитую. – Ще працює?

– Та наче працює, – стинає плечима Петрович. – Але його давно в місті не було. Все у Києві. Каже, бюджет. Але всі знають, що у нього там жінка молода. На 24 роки молодша. Не пішло у нього тут. Заважали. А люди думали, що він за свої гроші місто відбудує.

– А за кого Київ голосувати буде? – пожвавлюється Петрович на політичній темі.

– Та хто за кого, – дипломатично ухиляюся. – А що Глухів?

– Ви ж на автостанції були? – загадково питанням на питання відповідає таксист.

– І що?

– Там раніше було кілька агітнаметів. Залишився тільки один – президентський! – наче це про щось свідчить, змовницьки усміхається Петрович.

Автобусні зупинки

Автобусні зупинки

Фото: Христина Бурдим

“Теремок” і “Гетьманщина“

– От там – наша гордість – водонапірна башня. Як Ейфелева вежа, – показує пальцем Петрович. – Із гори видно весь Глухів. Хтось казав, що і Київ можна побачити. Можете попробувати піднятися. Тільки зараз, здається, закрито.

Киваємо головою.

– Що ще вам показати? – задумується Петрович. – Ось “Теремок” – тут найкраща кава у Глухові. А якщо хочете поїсти – то он “Гетьманщина”. Сюда усі ходять. Якщо переночувати – то там проїжджали готель “Брама” – це місцевого бізнесмена. Ото й усе, мабуть.  

Дякуємо і прощаємося. За порадою таксиста йдемо пообідати в “Гетьманщину”. Комплексний обід за 50 гривень обертається печією. Кава – несмачна. Водонапірна вежа справді не працює.  

Молодий Шевченко і “стометрівка”

Замість старого Леніна у Глухові стараннями Терещенка з’явився молодий Шевченко. Він стоїть по кісточки в напіврозталому снігу з якимось непевним поривом, чи то тікати звідси, чи ще залишитися на трохи в марних пошуках козацької старовини.

Поряд прогулюються батьки з малими дітьми у візочках. Пішохідна зона у Глухові традиційно називається “стометрівкою”. Тут це буквально. Жодного кафе. Нова тротуарна плитка надійно схована під нерозчищеним снігом. Діти бавляться у сніжки, дорослі без поспіху курять.

Двоє у сквері

В одному зі сквериків (їх у Глухові багато) самотньо стоять дві постаті: композитори з європейським ім’ям – Дмитро Бортнянський та Максим Березовський. Перший – автор 6 опер, другий – написав всього лише одну, але був сучасником і, можливо, навіть приятелем Моцарта. Обидва українці здобули блискучу музичну освіту в Італії, а відтак повернулись до імперії.

Бортнянський досяг успіху при дворі (став капельмейстером), а от Березовський опинився у злиднях і помер від нудьги та невизнання у 32 роки. Шлях до музики їм фактично дав Глухів, де за часів гетьмана Розумовського створили співочу школу. Основна мета якої, до речі, – постачання талановитих музикантів до Петербурга.

Не зайве буде, мабуть, нагадати, як власне Розумовський став гетьманом (радше потішним): Російський полковник Вишневський проїздом у селі Лемеші під Києвом зауважив юного талановитого співака Олексія Розума і забрав його з собою. У Петербурзі на його чарівний спів звернула увагу царівна Єлизавета – Розум став її коханцем, брат – гетьманом відновленої з попелу Малоросії, а Глухів – не лише столицею, а й новим музичним центром імперії.

Музика в бібліотеці

Скляну вітрину Глухівської бібліотеки оминути неможливо, вона переповнена візуальною інформацією. Звідси стає відомо, що самій бібліотеці 225 років, а “Великій перемозі”– лише 73, і нарешті, що Глухів крокує до Європи. Усе це «приперчено» якимось кубками та фото героїв Небесної сотні. Зсередини чути музику – і якось гріх не зайти. За столами сидять діти у вишиванках з інструментами – готується концерт. Поки запала пауза, молодий чоловік за ноутом та пультом вмикає якусь російську попсу.

– А що тут зараз буде? – запитую у нього.

– Я откуда знаю! – нервово відбуркується він. – В арганізаторов спрашивайтє!

Українську мову у Глухові рідко почуєте.

Організатори – районні бібліотекарки – солодкаво шепочуть про те, що вони постійно організовують творчі вечори. Сьогодні гратимуть діти і навіть “хлопці з гаража”.

– Із якого гаража? – дивуюся.

– Із бару нашого. “Гараж” називається. Вони там грають. Залишайтеся!

–Дякуємо, але нам ще якось до Сум дістатися, – пояснюємо ми.

Сідаємо в маршрутку й залишаємо Глухів – вулицею Терещенків. Через три години, втомлені дорогою, падаємо в готельне ліжко. Але заснути не вдається – знову чути грюкіт. На рецепції розводять руками, ні згори, ні збоку нікого нема. Точно полтергейст. Дух старої Гетьманщини, яку зламала Московщина.

Схожі матеріали

600.jpg

Інакше дитинство

ножі сео

"Хліб насущний" вояків Гетьманщини

88-11.jpg

Переяславська рада 1654-го – доля, прокляття чи марево?

800x500 obkladunka Kowalewska.jpg

Портрети гетьманів | Ольга Ковалевська

600.jpg

"Ми мали й аристократичну кухню", – Олексій Сокирко, автор книжки про гастрономію Гетьманщини

800x500 obkladunka Bowgurya.jpg

Ідейний спадок козацьких літописів | Андрій Бовгиря

800x500 obkladunka Winnuchenko.jpg

Шляхта у Речі Посполитій | Олексій Вінниченко

800x500 obkladunka Kruwosheya.jpg

Страхи і спокуси козацької старшини | Ірина Кривошея

600.jpg

Наталя Яковенко: “Cвоїх князів у Польщі не було, усі вони — руські, тобто українські”