Українці Воронежчини понад 100 років тому

Експедиція українськими селами Воронежчини

<p>Портрет Миколи Лебєдєва. 1910 рік</p>

Микола Лебєдєв народився 27 січня (за старим стилем) 1885 року у Кишеневі у родині заступника прокурора Кишинівського окружного суду. Школу закінчив у Петербурзі. Вступив до Військово-медичної академії, але після двох семестрів вирішив змінити її на Петербурзький університет (фізико-математичний факультет зі спеціалізацією "біологія та географія"). Від початку навчання їздив у дослідницькі експедиції. Зокрема, у 1907 році працював на Астраханській біологічній станції у дельті Волги, через рік на озері Байкал, а у 1909-му  — на Балтійському морі.

У той час Микола Лебєдєв  познайомився зі студентами-палеонтологами, після чого почав відвідувати заняття з анатомічної антропології, етнографії та доісторичної антропології, які проводив приват-доцент університету Федір Вовк. Окрім лекцій, Вовк залучав студентів до практичної роботи. Під керівництвом українця, який очолював також Російське антропологічне товариство, Лебєдєв розбирав та науково класифікував колекції кабінету географії та антропології, згодом став членом товариства.

З допомогою Федора Вовка Лебєдєва направили в етнографічну експедицію українськими селами Курської та Воронезької губерній. Станом на 1910 рік у фондах музею була значна колекція експонатів із Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Подільської, Волинської губерній, але населення східної частини Слобожанщини (згідно з тодішнім адміністративно-територіальним устроєм — південної частини Воронезької губернії) залишалося маловивченим. Нагадаємо, що Слобожанщину (Слобідську Україну) українці заселили переважно у середині XVІІ — на початку XVІІІ століття. Нині цей етнографічний регіон охоплює території, які належать Україні та Російській Федерації.

У Воронезькій губернії Лебєдєв придбав 81 предмет — це жіночий та чоловічий одяг, головні убори, прикраси, текстиль, домашнє начиння, іграшки, що склали окрему колекцію№2409. На 105 фотографіяхколекція №3326 зафіксовано місцевих мешканців за роботою — під час риболовлі, заготівлі сіна, молотьби, віяння, ткацтва, типи народного житла, господарські споруди, торгові ряди на базарах та ярмарках, традиційне вбрання.

Окрім збору етнографічного матеріалу Лебєдєв проводив антропометричні дослідження. Загинув науковець під час Першої світової війни 1916 року.

Народне житло і господарські споруди

На кількох фотографіях ми бачимо забудову слобідСлобода — поселення, при заснуванні якого мешканці звільнялися на певний час (до 30 років) від виконання повинностей та сплати податків., де мешкали українці. Часто ці населені пункти розташовувалися поблизу річок. На панорамі слободи Вейделевка видно тип традиційного народного житла з обмазаними глиною і побіленими каркасними стінами, чотирикутними солом'яними або очеретовими дахами, а на панорамі слободи Бутурлинівка — житло з дахами, критими металом.

Хати зі слободи Гаврилівка мають прибудовані до фасадної стіни сіни і глинобитні побілені паркани. Окрім такого типу парканів, які відгороджують садибу від двору, Лебєдєв зафіксував також плетені паркани з очерету та з дерева (вони мали таку конструкцію: у спеціальні жолоби, зроблені у вертикальних стовпах, заводили невеликі горизонтальні дерев'яні колоди).

Дахи житлових споруд мали переважно гладку обтічну форму, але на деяких фото видно і пошиття рогівкутів солом'яного даху.

Вікна у хатах мали віконниці. Причілкові вікна виходили на вулицю.

На кількох фото видно інтер'єр житла. Зрубні стіні не білили, підлога була дерев'яною. Натомість каркасні стіни хати були побілені і мали додаткове оздоблення у вигляді малюнків на папері. Піч лівобережного типу зі стоячим комином традиційно була біля входу в хату. 

У фотооб’єктив потрапили і господарські споруди. Сарай прямокутної форми має плетені з очерету стіни, а невеликий круглий курник — глинобитні стіни. Якщо хата завжди мала чотирьохсхилий дах, то дахи господарських будівель могли бути і двосхилими.

Цікаво, що комора розташована окремо від двору на протилежній від садиби стороні вулиці; традиційно вона припіднята над землею і має перед вхідними дверима невеличку галерею, яка убезпечує споруду від попадання опадів всередину.

Хати і господарські споруди періодично білили, і для цього біля хати, на призьбі, висушували грудки крейди.

На вулицях поселень бачимо також зрубний колодязь з журавлем. Також можна помітити кілька типів возів; один із них має плетену корзину, в якій зручно перевозити різний вантаж.

Заняття місцевих мешканців 

Велика і багата на рибу річка Дон дала змогу селянам займатися риболовлею. На багатьох світлинах бачимо рибалок, різні пристосування для ловлі риби, а також виготовлення сіток.

На річках встановлювали млини, які не тільки мололи борошно, але й валяли сукно.

Сітями ловили не лише рибу, а й пташок.

Землеробство було головним заняттям селян. Тому Микола Лебєдєв не випадково зафіксував плуг та різні способи обмолоту зерна: катками або возом (фото №№ 25, 26). Також ми бачимо пристосування для провіювання зерна.

Окрім продовольчих культур, вирощували й технічні, зокрема коноплю. Для її обробки використовували різні прийоми (її м’яли, тіпали), що зафіксовано на фото . 

На знимці жінки товчуть конопляне зерно у ступі.

Важливим жіночим заняттям було сукання ниток, намотування їх на човник і ткання полотна. 

Також бачимо і процес прання білизни.

Робота зі шкірою була суто чоловічою. У слободах були кожум’яцькі та шевські майстерні, де виготовляли взуття. Чоловіки займалися також токарською та ковальською роботою.

Цікавим є фото, де видно процес підковування коня.

Чоловіки-синильники займалися фарбуванням тканин. Вочевидь, термін "синильник" походить від синього барвника. Його видобували з листя вайди фарбувальної (Isatis tinctoria) — трав’янистої рослини, що має народну назву "синиль". Барвник, який отримували з вайди, був аналогом значно поширенішого в Європі барвника індиго, який видобували з тропічних рослин.

На кількох фотографіях ми бачимо частину процесу фарбування: синильника біля чанів з фарбою, над якими висять пристрої для опускання і піднімання тканини у чан; підготовку полотна для фарбування; майстрів за роботою. На ярмарках синильники могли наносити на тканину малюнок за допомогою великих дощок.

Великі ярмарки, куди з'їзджалися селяни з навколишніх слобід та сіл, влаштовували у містах. Лебєдєв зафіксував  ярмарок у місті Павловськ. Традиційно на ярмарку багато возів, на яких привозять товар, та яток. 

Видно асортимент товарів: різноманітні дерев'яні і керамічні вироби, сита різних розмірів, прялки. 

На ярмарку продавали мило на вагу. Сучасний фаст-фуд заміняли кашовари.

Одяг та прикраси 

Для пошиття жіночого одягу широко використовували фарбовані тканини. На фото ми бачимо жінок та дівчаток, одягнених у спідниці та кофти з "кубового ситцю", тобто ситцю, фарбованих місцевими синильниками.

Типовим жіночим вбранням були сорочка, кофта (шушун) спідниця, запаска. На кількох світлинах  видно вишиту сорочку. Спідниці по низу оздоблювали кількома рядами кольорових стрічок. Святкові кольорові запаски робили з вибійкитканина з візерунком  (фото №54), а білі оздоблювали мереживом. Верхнім жіночим вбранням були свити з білого сукна та широкі, оздоблені оксамитом "халати" з комірами-пелеринамиВеликий жіночий комір, завдовжки до плечей або до ліктя, який надягається поверх плаття.

На голові і жінки, і дівчата носили хустки. Жінки пов’язували хустки поверх очіпків. На світлинах зафіксовано  хустки трьох типів: бавовняні білі хустки, які носили на щодень; бавовняні кольорові, домашнього фарбування; вовняні фабричного виробництва, з набивним малюнком.

Чоловічий одяг був більш осучасненим: сорочка (біла або з фарбованого ситцю навипуск), піджак, безрукавка, штани. На голові — кашкет або капелюх. Старші чоловіки носили хутряну шапку.Свити темного кольору чоловіки одягали як верхній одяг.

Важливою прикрасою українок Воронежчини, як й інших регіонів України, було "правдиве" коралове намисто з дукачами. Найбільше цінувалося намисто з крупних коралових намистин. Коралове намисто, яке для музею придбав Лебєдєв, було зроблене з тонких коралових гілочок. Хоча його ціна була відносно невисокою — 3 рублі 75 копійок, для його власниці воно було дорогим  і "добрим намистом".

У слободі Новобіла Лебєдєву вдалося придбати великий дукач із бантом воронезького типу. На медальйоні зображена Таємна вечеря.