Попередниця вишиванки: сорочка, оздоблена тканим декором

Сорочки з тканим декором називають по-різному залежно від району. На початку XX століття вони побутували на Волинському Поліссі, Волині, Покутті (Городенківський р-н, південна частина Тлумацького р-ну, Тисменицький р-н.), Закарпатті (Тячівський та Іршавський р-ни), Лемківщині.

Оздобу розміщували переважно на рукаві, тому й назву мала не вся сорочка, а лише її рукав. Зокрема, на Волинському Поліссі (Ратнівський район Волинської області) взористий рукав з поперечними смугами називали “барабан”, а на Покутті – “роблений рукав”.

Саме з узорнотканих сорочок вишиті успадкували орнаментальні композиції та способи розташування візерунку на рукавах, а також давні техніки, як занизування й заволікання. У 1920–1930-х старі люди на Волинському Поліссі розповідали, що вишивки, якими оздоблюють сорочки, виникли за їхньої пам’яті.

Тканий декор розміщували на рукаві за іншим технологічним принципом, ніж вишивку. Для них спершу кроїли полотно і потім розташовували орнамент, а в сорочках з тканим декором майстриня мала відразу ткати шматок полотна з орнаментом. В залежності від того, де розташовували декор (лише на уставці, на уставці і у верхній частині рукава, на уставці і по всьому полю рукава, на манжеті, на комірі, на пазусі), ткали спеціальні полотна-купони, з яких потім шили сорочку. 

Ширина тканого декору залежала від розміру тієї чи іншої деталі сорочки. Зазвичай рукав оздоблювали горизонтальними смугами різної ширини. Компонували по-різному: лише у верхній частині рукава; у верхній і нижній частинах рукава; по всьому полю. Узоротканну тканину для рукава виготовляли двома цільними шматками певної композиції. Для уставок було достатньо одного шматка, тому що їхній розмір був вужчий, ніж рукав.

Для коміра та манжету, які були неширокими, ткали вузенькі смужки на полотні сталої ширини (це залежало від ширини верстату), які потім розрізали до потрібного розміру.

Орнаментально тканий декор – це кольорові (переважно червоні з вкрапленням синього, жовтого, зеленого, чорного) горизонтальні смуги, виткані з певним ритмом, які могли мати вигляд кольорових стрічок або композиції таких стрічок з простими геометричними візерунками (ромби, розети, зигзагоподібні лінії, хрещаті фiгури).

Могла бути і вертикальна композиція – тоді горизонтально витканий декор розвертали на 90°. Такі комбінації збереглись пізніше й у вишитих сорочках. Навіть з появою нових технік (з використанням вирізування) композиція таких рукавів нагадувала їхніх тканих попередників. На тому ж місці, де був тканий декор, на погрудках в сорочках із Закарпаття пізніше з’явився вишитий.

Тканину з вузькими тканими смужками, які потім використовували для пошиття невеликих деталей сорочки (манжетів або комірців), могли вживати і для створення погрудок. В деяких районах Українського Правобережного Полісся і Білоруського Полісся побутували сорочки, декоровані горизонтальними смугами не лише на рукавах, а й на погрудках.

Зникав тканий декор поступово. Спочатку почали вишивати невеликі деталі сорочки – комірець, манжети. Потім оздобу на рукаві доповнювали вишивкою, перемежовуючи з тканими смугами. Почали з’являтися вишиті погрудки, тоді як у давніших тканих сорочках зазвичай погрудки не декорували. І з часом вишивка як технологічний прийом оздоблення сорочки повністю витіснила ткацтво.

Окремо зупинюся на так званому серпанковому вбранні. Тут і сорочка, і фартух, і спідниця оздоблені однотипно – тканими вузькими червоними смужками. Цей ансамбль доповнює серпанкова намітка з таким же тканим декором. Припускаю, що з усіх елементів цього вбрання найбільш давнім є саме намітка. Серпанок – це тонка, прозора тканина з розрідженим тканням, на зразок марлі. Етимологи відзначають, що термін “серпанок” має персько-тюркське походження (персько-турецьке särpänäk “жіночий головний убір”, споріднене з перським sar “голова”). Використання такої тканини саме для жіночих головних уборів відоме в Україні з XVI століття. Кінці серпанкової намітки мали тканий декор у вигляді кольорових смуг. 

Ансамбль одягу з серпанкової тканини виник значно пізніше, ніж головний убір. Вочевидь, під впливом міської моди на весільні білі сукні, які поширилися з другої половини XIX – на початку XX століття. В кількох селах на Волинському Поліссі (Дубровицький район Рівненська область) почали шити весільне вбрання зі серпанкової тканини. Вона імітувала тонкий білий фабричний матеріал, з якого шили весільні міські сукні. Червоні смужки, які ткали на краях намітки, з’явилися по низу рукава сорочки, на двох пілках спідниці. Для пошиття достатньо було двох серпанковх наміток. Про ритуальний (весільний) характер такого вбрання може свідчити й те, що така тканина в силу її технічних характеристик (розрідженості, тонкості, прозорості) була дуже непрактичною в щоденному побуті, на відміну від звичайного домотканного цупкого полотна.

Сорочки, оздоблені тканим декором, сьогодні поступаються популярністю вишитим. Але сучасні майстри, художники текстилю і дизайнери, які працюють в етностилі, використовують цей давній прийом оздоблення одягу. Зокрема, виділю талановиту художницю Мар’яну Приймак, яка створює надзвичайної краси рукотворні ткані тканини і використовує їх в сучасному одязі.