Фартух – найархаїчніший елемент жіночого народного вбрання

“Запаска” походить від праслов’янського “пояс”, тоді як “фартух” – через польське посередництво (fartuch) від німецького Vortuoch/Vortuch (буквально – “передня тканина”). Походження терміну “плат” одні дослідники пов'язують зі словом “полотно”, інші – виводять з литовського “рlatus” (широкий). “Пілка” – зменшене від старослов’янського “пола” (край одягу, одяг, половина). “Запонка” – зменшене від старослов’янського “запона” (те, що можна запнути, затягти). “Передник” означає те, що одягають попереду.

Кожний етнографічний регіон мав свої назви цього предмету. Іноді в одному регіоні зустрічаються кілька назв, які можуть вказувати на матеріал (фартух виготовлений з полотняної тканини, запаска – з парчевої).

Давнішими можна вважати фартухи-запаски з домотканої тканини, виготовленої з конопляних, лляних чи вовняних ниток. Коли на ринок потрапляли фабричні тканини і сільське населення мало можливість їх купити, використовували парчу, шовк, ситець.

Відомо, що фартух був обов’язковим для жіночого вбрання. Дівчинка одягала його після того, коли у неї починалися регули (маленькі діти носили тільки сорочки). Тобто це була ознака перетворення дівчинки на дівчину: “Коли б мені фартушок і добре намисто, то я б була отій жінці на славу невістка”. У буденному одязі фартухи-запаски були функціонально необхідними, щоби захистити сорочку або стегновий одяг від бруду, а у святковому були скоріше декоративним елементом.

Конструкція фартухів-запасок залежала від того, з якої тканини їх виготовляли. Якщо це була тканина домашнього виробництва, то такі фартухи шили на одну або дві пілки (пілка – шматок тканини, який зняли з верстата). Якщо було дві пілки, їх з’єднували попереду декоративними швами (Львівщина, Опілля, Бойківщина). Широкі фартухи з фабричних тканин шили з одного широкого шматка, і в декоративних швах вже не було потреби.

Фартухи, які ткалися з досить грубої вовни, завжди були в одну пілку. Іноді їх називали килимовими (Житомирщина), бо і цупкість виробу, і його декор нагадували невеликий килим. Одноплатовими були й запаски на Гуцульщині, де їх носили попарно.

На Покутті ткані вовняні фартухи-запаски збирали у своєрідне плісе, що звужувало їхню ширину і вони звисали спереду вузенькою смужкою.

Фартухи на одну пілку шили також і з дорогих купованих парчевих тканин. Якщо брали дві пілки такої дорогої цупкої тканини, то її на талії закладали в глибокі складки.

Оздоблення також було різним. Давніші, архаїчні фартухи декорували тканими орнаментами або просто кольоровими (червоними) смугами (Волинське Полісся, Житомирське Полісся). Композиція такого орнаменту на фартусі часто узгоджувалася з тканим орнаментом на спідниці. Зокрема до спідниці, тканої у вертикальні смуги, одягали тканий фартух у горизонтальні смуги, або тканий орнамент на фартусі був ширший за такий орнамент на спідниці. Пізніше вишивка витіснила тканий декор, але традиція геометричних орнаментів зберігалася. Наступним етапом декорування фартухів-запасок був рослинний орнамент. Спочатку він був одно- або двоколірним (червоним або червоно-чорним), а з появою кольорових ниток – поліхромним.

Якщо для пошиття фартухів використовували однотонну кольорову куповану тканину (ситець, тонку вовну, шовк), то їх могли прикрашати поліхромною вишивкою, а краї оздоблювати фабричним мереживом (Чернігівщина, Волинь, Лемківщина). Орнамент таких фартухів був переважно рослинний. Фартухи з цупкішої вовняної тканини або парчі декорували оксамитовими стрічками або смужками плису (Полтавщина).

Фабричні тонкі тканини добре збиралися в дрібні складочки – таку властивість часто використовували в пошитті та декорі фартухів.

Спосіб носіння фартуха-запаски залежав від стегнового одягу. Як правило, їх носили поверх нього. Але були й винятки. На Гуцульщині та у деяких районах рівнинного Закарпаття фартух-запаска, яку одягали поверх сорочки, був одночасно і фартухом, і своєрідною спідницею. На Гуцульщині ткані запаски носили попарно, їх називали попередниця і позадниця. В буденному вбранні могла бути лише одна позадниця. За кольором запасок могли впізнати, з якого саме села жінка. З часом ткану попередницю замінив фартух з тонкої вовняної набивної (шалянової) тканини. Подібний архаїчний спосіб носіння двох фартухів-запонок зафіксований на Київському та Житомирському Поліссі. І так само як і на Гуцульщині, в будень жінки могли одягати лише одну запаску-запонку позаду.

В інших регіонах, де носили опинки або горбатки (Буковина, Поділля) і їхні поли високо піднімали, взагалі не носили фартухів-запасок. Запаску одягали тоді, коли поли не піднімали.

У міжвоєнний час (1920–1930-ті роки) стали популярними запаски, щедро прикрашені поліхромною вишивкою, подібною до вишивки на рушниках (Львівщина, Волинь, Опілля, Поділля). Іноді візерунки рушника і запаски повністю співпадають. Низ таких запасок, як і рушників, оздоблювали тороками (випущеними нитками, тип бахроми). На старих світлинах можна побачити, що замість запаски одягали і складений навпіл рушник. Сорочка, яку вбирали в ансамблі з таким фартухом, також була щедро оздоблена вишивкою. В цей період набули поширення і запаски з чорного оксамиту, вишиті кольоровим шовком та оздоблені бісером (Опілля, Львівщина, Поділля). Такий же принцип декору був і в жіночих безрукавках, що разом з запасками створювали єдиний ансамбль.

В сучасному етнодизайні одягу фартух досі не набув популярності, хоча є деякі цікаві приклади його трактування. Зокрема Ірина Олонічева творчо переосмислила традиційний закарпатський плат в ансамблі з сорочкою-сукнею.