Плахта замість спідниці. Модні візерунки з Полтавщини XIX століття

Ареал побутування плахти наприкінці ХІХ — початоку ХХ століття охоплював Середнє Подніпров’я, Київське та Чернігівське Полісся, Полтавщину і Слобожанщину.

Термін "плахта" походить від праслов’янського рlахъtа — полотно, простирадло, покривало, навіс.

Дехто з дослідників вважає, що плахти були відомі ще за часів Київської Русі, але найраніші письмові згадки зустрічаються у джерелах другої половини XVI століття. У той час уже розрізняли плахти за кольором і матеріалом. "Добрими" вважали плахти червоного кольору, а простішими — синього кольору ("синятки"). Також з джерел XVI століття нам відомий термін "двопольна", тобто двоколірна плахта. Окрім червоного і синього кольорів, в описах XVI — XVII століття є згадки про плахти жовтого кольору, двоколірні (сірого і чорного кольорів), а також про триколірні (з поєднанням жовтого, чорного і білого). Цікаво, що іноді назва плахти могла походити від рослини, яка давала плахті колір. Зокрема, є згадки про "плахоти самосилки", бо для фарбування ниток використовували корені рослини самосилу гайового, які дають різні відтінки жовтого кольору.

Зрозуміло, що найдорожчими були шовкові плахти.

Місточком між плахтами XVI — XVIII та кінця ХІХ століття є цікавий опис плахтового ремесла в Охтирському повіті Харківської губернії, зроблений А. Д. Твердохлєбовим (Праці комісії з дослідження кустарного виробництва Харківської губернії. Випуск 3. Охтирський повіт. Видавництво Харківського губернського земства. Харків, 1885). Як зазначає дослідник, наприкінці ХІХ століття плахта дедалі більше витісняється модою, яка проникає в патріархальне сільське середовище: "У наші дні не тільки попівна або панночка, але й модна міщанка не стане рядитися в плахту. Натомість люди, які живуть в невеликих містечках, і селянки дорожать плахтою як надбанням старовини, як спадком дорогих серцю людей".

Сільські жінки наприкінці ХІХ століття ще досить часто одягали плахту, коли йшли на храмові свята, на весілля, на ярмарок. Молода жінка у спідниці була рідкісним явищем. Продавчині на ярмарку дивилися на таку жінку насмішкою, приписуючи їй зневагу до плахти, і вважали, що вона хоче виділитися. Дівчат, які одягали спідниці, іноді прозивали "дончихами", оскільки після свого перебування на заводській роботі або на Дону вони відмовились від плахти і виряджалися в спідниці з модних ситців із плисовою каймою.

Важливим спостереженням було й те, що старовинні плахти мало чим різнилися від нових, але за якістю матеріалу, за стійкістю фарб нові дуже поступалися старим: "Наші прабабусі не жалкували використовувати для плахти шовк, гарус, тоненьку (шльонську) вовну і найкращу лляну пряжу. Тепер їх замінила проста вовна, нитки і бумага (бавовна)". Власне, ми бачимо тут опис потрібних матеріалів для якісної плахти, які використовували раніше і які замінила проста вовняна нитка. Таку стару плахту берегли і передавали у спадок.

Досить поетично Твердохлєбов описує плахотниць — майстринь, які ткали плахти: "Це серйозні, лагідні, привітні, які скромно усвідомлюють своє достоїнство "пані-матки українки", завжди готові прислужитися вам, але без догоджання, без приниженої покори. Поважно, ніби королева, сидить вона за своєю роботою в білій сорочці з шитими мережкою або заполоччю рукавами, в спідниці, підперезаній червоним поясом "повагом", вдумливо перекидає свій човник зі сторони в сторону, то мовчки, то наспівуючи одну з таких пісень, про які багато хто вже й позабував".

Як правило, майстрині переймали ремесло у матерів. Свої вироби вони продавали замовницям у найближчі села або торгували ними на ярмарках. Зокрема, вироби майстринь з Охтирки купували як у самій Охтирці, так і навколишніх селах: Чернеччині, Яблучневі, Кириковці, Хухрі, Котельві, Колонтаєві. Одна майстриня за рік у середньому ткала 23 плахти. Досвідчена плахотниця одну плахту могла виткати за тиждень.

За способом ткання плахти мали назви "габілочки" та "накладні". Різниця між ними в тому, що перші мають меншу кількість переборів.

Як і в далекому XVI столітті, так і наприкінці ХІХ століття за кольором плахти були трьох гатунків: 1) "черчатка" або просто черчата, у якої вся основа червона, крім "приміток" — країв квадратиків малюнку; 2) "напільна" — основа такої плахти наполовину синя, а наполовину червона; 3) "синятка", в якої вся основа синя.

Вовну та нитки (переважно бавовняні) фарбували самі майстрині. Найбільш вживаним у виробництві плахт були чотири кольори: червоний, зелений, синій і жовтий. Для фарбування у червоний колір використовували "червець" (змішували кошеніль, сірчану кислоту, олово, кремотрактар, нашатир). Для отримання зеленої фарби уварювали сірчану кислоту, каркомель (жовтий імбир), калій (голуба фарба) і квасці. Для голубої і синьої фарби був потрібен лише калій, а для отримання жовтої використовували галун (квасці), сирівець, жовту кору і жовті гвоздики. Голубу, синю і зелену фарбу кожна майстриня робила по-своєму і тримала пропорції інгредієнтів у секреті. Малюнки у всіх плахотниць були однакові — "рожа", "восьмикутник" і "павучок". Візерунки перебирали вручну.

На початку ХХ століття у різних містечках Полтавщини та Харківщини земства організували ткацькі навчальні майстерні. Зокрема, у 1902 році така майстерня була започаткована у селі Олефірівка. Навчання було безкоштовним, курс тривав два роки. Після навчання майстрині продовжували працювати вдома і виготовляли різні тканини — від простого полотняного переплетення до складного візерунчастого ткання плахт. Можливо, виткану однією з таких майстринь плахту ми бачимо на фотографії 1926 року, яку зробила Наталія Лебедєва саме в цьому селі.

<p>Портрет Миколи Могилянського (1871&mdash;1933)</p>

Дуже цінний матеріал, який нам дає уявлення про різноманітність плахтових візерунків та їх назв, зберігається у колекції Музею антропології та етнографії імені Петра Великого (Кунсткамера) в Санкт- Петербурзі (далі МАЕ).

Завдячувати цій колекції ми повинні відомому громадському і державному діячу, дипломату, етнографу і археографу, професору-антропологу Миколі Могилянському (1871—1933). Могилянський народився 18 грудня 1871 року в Чернігові у дворянській родині. Після закінчення Чернігівської гімназії він продовжив навчання на природознавчому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету. На останніх курсах спеціалізувався в галузі географії та антропології. Упродовж 1895—1897 роках навчався у Парижі, в Антропологічній школі, спеціалізувався з антропології, археології й етнографії. Його першу наукову роботу було надруковано у часописі "Revue de I'Ecole d’Anthropologie de Paris". Після повернення до Петербурга працював у Музеї антропології Академії наук. Вочевидь, під час роботи в цьому музеї він і зібрав цю унікальну колекцію з невеликих тканих зразків, привезених з села Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії, які датовані кінцем ХІХ століття.

Окрім різноманітних плахтових орнаментів, Могилянський зафіксував 29 їхніх назв: "перець", "перець дрібний", "недогони", "ключеві недогони", "недогони дрібні", "під очі павучка", "стариннi павучки очима", "дрібненькі павучки", "рожа", "рожа і павучки", "очиста рожа" (тобто з очами), "дрібна рожа", "зірки", "грушки", "грушки дрібні", "фіялки дрібні", "фіялкові очі", "старинні фіалки", "повні фіялки", "гвоздички", "яблонькові", "виноград", "слив’янка", "раки", "гудзичкові", "шахви", "старинні товчки", "мотовельчасті", "барильцеві". Ймовірно, це ще не повний перелік усіх існуючих на той час варіантів. Зверніть увагу, що тут немає ніяких сакральних "берегинь", "світових дерев", "засіяного поля", "знаків землі", "оберегів" — всього того, чим переповнений наш сучасний етнопростір. А є звичні для селянина речі, з яким він стикається у своєму щоденному побуті. Геометричні плахтові орнаменти, продиктовані технікою ткання, потім могли перейти і на вишиті предмети.

Зразки з Великих Сорочинців — це лише невелика частина старовинних плахтових орнаментів. І якби хтось зібрав щось подібне на Київщині, Черкащині, Чернігівщині та в інших місцевостях, де ткали плахти, то ми б  сьогодні мали більш повне уявлення про їхню орнаментику та назви.

Описуючи плахтове ремесло на Харківщині (подібна ситуація була і на Полтавщині), Твердохлєбов наприкінці ХІХ століття запитував себе: "Чи має виробництво плахт майбутнє?". Його відповідь була негативною. Він зазначав, що плахта як елемент народного одягу може протриматися ще десятки років, а потім повністю вийде з ужитку, і ремесло плахотниць залишиться в історії. За влучним висловом Твердохлєбова, "виробництво плахт опиниться в черзі на повне зникнення".

Як у XVIII, так і наприкінці ХІХ століття плахтову тканину використовували для оббивки міських меблів та екіпажів. Тому до нас і не дійшли давні зразки шовкових плахт. Кілька екземплярів подібної плахтової тканини, які мені вдалося віднайти, зберігаються у Харківському історичному музеї та в Чернігівському історичному обласному музеї ім. В.В. Тарновського. 

Зверніть увагу, наскільки фрагмент плахти з Чернігівського музею нагадує ту, яку у своїй роботі зобразив Костянтин Трутовський.

Уже у 1885 році Твердохлєбов висловив, як він сам зазначив, свої утопічні бажання: "Якби на півдні Росії розповсюдилося шовківництво, якби звертали увагу на культуру рослин для фарбування, якби тонкорунне вівчарство стало звичним для мілких сільських господарств, а не тільки в руках великих землевласників, тоді можливо і були умови для підтримки цього промислу".

Побачити, як виглядала плахта наприкінці XVIII — у ХІХ столітті, ми можемо на малюнках та картинах. 

Поява фотографії дає нам змогу побачити і натурну фотофіксацію плахт кінця ХІХ століття.