Хустка по-дівочому

Найбільше відомостей про дівочий спосіб пов’язування хусток маємо з Полтавщини завдяки фотографам, художникам і живописцям.

Одна з найстаріших фотофіксацій народних типажів — робота Йосипа Кордиша, яку датують 1860-ми роками. Це відомий київський фотограф, володів фотоательє у Києві та Кам’янці-Подільському, також працював в Одесі. На його особистому штемпелі значилося: "Фотограф Киевского университета св. Владимира". Кордиш був членом Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства, яке об'єднало вчених різних спеціальностей (істориків, статистиків, географів, економістів, метеорологів, картографів, філологів-фольклористів) і було потужним науковим центром. Підсумував зйомки "Етнографічний альбом Малоросії", який видали у 1870-их.

На світлинах Кордиша бачимо дівчат з хустками на голові. Про те, що це дівчата, свідчить не лише підпис під фото, а й не сховане волосся. Так, на фото "Танці дівчат під скрипку і бубен" на головах дівчат вив’язані хустки. Подібні дівочі головні убори є і на іншій світлині.

Хустку, вив’язану по-дівочому, бачимо також і на малюнках Опанаса Сластіона, українського маляра, графіка, етнографа, архітектора, педагога та засновника Миргородського краєзнавчого музею. Під час навчання в академії мистецтв Кордиш познайомився з художником Порфирієм Мартиновичем, разом з яким щороку мандрував Україною, вивчав і малював побут селян та міщан. 

Так, під час літніх поїздок на Полтавщину у 1875–1876 роках Опанас Сластіон відвідав Пирятинський і Лохвицький повіти. Тут він намалював портрети кількох кобзарів, записав від них багато народних дум. Результатом цих мандрівок були його малюнки, де бачимо народне вбрання й головні убори. На фото зображена дівчина у хустці-пов’язці. 

Такий же головний убір є і на дівчині з його живописного полотна. 

Різні способи носіння жіночих головних уборів — наміток, очіпків та хусток — показано у таблиці, що вмістили у праці "Український народ в його минулому та теперішньому". Це перша енциклопедія українознавства, що вийшла 1916 року з ініціативи Михайла Грушевського, серед редакторів був відомий український антрополог Федір Вовк та мовознавець Агатангел Кримський. На цій таблиці під номерами 5 та 6 показані дівочі пов’язки з хустки з Лохвицького повіту, а під номером 7 дівоча пов’язка з Козелецького повіту Чернігівської губернії.

Цікавими є графічні роботи Опанаса Сластіона, де художник зобразив кобзарів. Біля одного бачимо маленьку дівчинку-поводиря, на голові якої пов’язана хустка.

Крім робіт Сластіона, подібний спосіб пов’язування хустки дівчатами є і на графічній роботі Іллі Рєпіна. Митець народився у слободі Осинівка, що біля Чугуєва на Харківщині, неодноразово там бував у дорослому віці, й вочевидь робив замальовки. На його рисунку 1879 року двоє дівчат зі Слобожанщини з характерними для цього регіону керсетками та дівочими головними уборами.

Часто дівчата оздоблювали хустки на голові квітами, які могли сплітати у вінок. Саме такий головний убір Рєпін зобразив на картині "Українка".

Такі ж дівочі головні убори бачимо на деяких полотнах Володимира Маковського. Після відвідин України у 1880-х роках художник створив низку картин, де зображено народний побут, обряди та одягу. З найбільш відомих: "Дівич-вечір", "Свято на Україні", "Українка", які він написав 1882 року. На них різні варіанти пов’язування хусток, які з нагоди свята прикрашені квітами. Такі головні убори й на дружках нареченої, і на дівчатах на святі, і на дівчині у святковому вбранні.

Також цінним джерелом у вивченні матеріальної культури є світлини. Варто згадати Самійла Дудіна, етнографа-фотохудожника, живописця, мистецтвознавця. Він походив з містечка Рівне (тепер село у Новомиргородському районі Кіровоградської області). Навчався живопису у класі Іллі Рєпіна в Петербурзькій академії мистецтв. Їздив в археологічні експедиції по Російській імперії.

У першу етнографічну експедицію в Україну Дудін поїхав 1894 року від Музею антропології та етнографії. Привіз велику фотоколекцію МАЕ 1402, а також предмети хатнього вжитку, одяг, жіночі прикраси, предмети інтер’єру, взірці вишивок МАЕ 5327.

Переважно Дудін фотографував на Єлисаветградщині і Полтавщині. На світлинах 1894 року бачимо дівчат у хустках-пов’язках на святі в Полтаві, прикрашені квітами хустки. 

Ансамбль святкового дівочого одягу також доповнений подібним головним убором.

На початку XX століття збирач Російського етнографічного музею А.М. Завадський під час експедиції на Полтавщину зробив фотографії, на яких теж бачимо такий самий спосіб дівочого пов’язування хустки та прикрашання її квітами.

Цей же принцип пов’язування використовували і на Східному Поділлі, Київщині, Чернігівщині. Зокрема на фото Сергія Руденка, відомого антрополога, археолога, етнографа, який працював в Етнографічному відділі Російського музею, бачимо двох дівчат з Чернігівщини в аналогічних головних уборах. Про те, що такий спосіб вив’язування хусток дівчатами був більш характерний саме для Лівобережної України, зазначав і Федір Вовк.

Про дівоче пов’язування хустки писав також Василь Милорадович, фольклорист та етнограф. У розвідці "Життя-буття лубенського селянина" Киевская старина, 1902, Т.79, №10, с. 62-91 він детально описав дівочі головні убори, зазначаючи, що дівчата як влітку, так і взимку пов’язували голову чорною з кольоровими смужками хусткою. Такі хустки різнилися матеріалом, розміром і ціною: бавовняні хустки з зеленою та червоною каймою коштували 25 копійок, "кашемірові" з бахромою з плетених китиць — 40 копійок, хустки зі стриженими краями — 50 копійок, напівбавовняні, напіввовняні зі зеленими каймами — від 90 копійок до рубля 20 копійок. При всій розмаїтості хусток пов’язували на голову їх однаково. Як правило, вона щільно огортає голову у вигляді невеликої шапочки, яку насувають на лоба однією — трьома складками ("губами").

Дівочі пов’язки Лубенщини відрізнялися від лохвицьких наявністю так званого "клапана" або "листка", яким закривали тім’я. А от у миргородських та лохвицьких пов’язках тім’я відкрите, а хустка лише загорнута навколо голови "соняшником", "у кружки" або "лисо".

Також Василь Милорадович звернув увагу на пропорції дівочих хусток-пов’язок. Відмінності полягали у різній висоті та ширині. У Вовчанській волості (центр — село Вовчик Лубенського району Полтавської області) дівчата носили широкі, низькі пов’язки, насунуті на лоб, їх називали "солотовки". Нижчі та ширші пов’язки носили у селі Крутий Берег (тепер Лубенського району Полтавської області), вони нагадують чалму. В селі Снітині (тепер Лубенського району Полтавської області) пов’язки вищі й мають гостроверхий силует. За Лубнами, в південних частинах Лубенської та Великоселецької (село Великоселецьке Оржицького району Полтавської області) волостей пов’язки високі, з ріжками. А от на самому півдні, в степовій Лубенщині, дівчата часто голови нічим не пов’язували, а запинали хусткою, як міщанки.

Тож, коли бачимо такий головний убір, то не треба поспішати з визначенням сімейного статусу жінки. Відкрите тім’я і коса, що спадає по спині — ознаки незаміжньої дівчини, а коли тім’я закрите і не дуже видно волосся, то з висновками треба бути обережними.

Цікаво й те, що дівочі хустки фіксували саме у другій половині XIX століття і перших роках XX. Схоже, що в пізніший час такий головний убір вийшов з моди. Можливо, це пов’язано і з тим, що з ужитку вийшов очіпок і разом з тим зникла потреба вив’язувати хустку поверх нього. Тому і жінки, і дівчата почали переважно зав’язувати хустку під бородою або на потилиці.