Бебешка, холодайка, кацавейка. Жіночий одяг, який українки почали носити у ХІХ столітті

Кохти поширилися спершу у міській культурі. Про це свідчать польові записи етнографів кінця ХІХ століття. У праці дослідника Василя Іванова 1898 року йдеться, що на Слобожанщині міська мода вплинула на сільський традиційний одяг. Це проявилося зокрема у тому, що у жінок з’явилися спідниці (значно довші за традиційні) та кохта — "баска". Через це літні жінки казали, що "тепер у нас на слободі не взнаєш, де баришня, а де проста дівка". У записах Іванова натрапляємо на згадку, що такі модні комплекти одягу подібні до тих, які носять у місті. Про те, що це був популярний та святковий одяг свідчать і весільні фотографії, які робили у фотосалонах.

Наприкінці ХІХ століття кохти набули популярності переважно на Лівобережному Поліссі (Чернігівщина, Новгород-Сіверщина), Лівобережному Лісостепу (Полтавщина, Слобожанщина), Середньому Подніпров’ї (Київщина, Черкащина), Східному Поділлі (Вінниччина) та у Степовій Україні (Одещині, Нижньому Подніпров’ї, Буджаку, Таврії, Приазов’ї).

"Парочка"

Часто на старих світлинах бачимо, що кохта і спідниця пошиті з однакової тканини. Це імітація суконь з французьких журналів мод, які складалися з двох частин. Модний міський ліф жіночих суконь став прообразом кохт. Ансамбль кохти та спідниці з однієї тканини в народі називали "парочкою" або "парою". Їх шили зі ситцю, сатину, тонкої шерсті, кашеміру та оксамиту.

В ансамбль "парочки" входили кохти приталені або вільного крою. Останній варіант запозичили із європейського жіночого домашнього костюму — "матіне" від французького matinée — ранкова. Таку простору кохту селянки носили без поясу, навипуск.

"Літучка", "осінка", "холодайка"

Термін "кохта" запозичили з германських мовнижньонімецьке – kuft, шведське – kofta. Місцеві назви цього виду вбрання розмаїті: баска, бебешка (або бабешка), холодайка, літучка, осінка, плюшка, халамийка, підмостончик, гусарка, козачок, карасик (або караска, карас), ротофейка, кабілетка, теплушка, кацавейка. Така кількість найменувань свідчить про те, що цей одяг був запозичений і адаптований традиційною українською культурою доволі пізно, тому у різних місцевостях він отримав свою назву. Більшість пов’язані або з кроєм виробу, або зі сезоном, коли його носили. Із назв також довідуємося, що вбрання використовували і в теплу ("літучка"), і в холодну пору ("осінка", "холодайка", "теплушка"). Утеплені ватою кохти зустрічаємо і на старих світлинах. 

"Баска", "підмостончик", "ротофейка"

Пошити кохту було складно, тож їх замовляли у професійних кравчинь. Про крій виробу свідчать деякі назви. "Баска"від французького basque — це кохта пошита в талію, із розширенням внизу. "Підмостончик" — кохта на запах, який називали "підмостон" (ніби "підмостили" другий шар тканини). "Ротофейка" (ймовірно, від молдовського — "кругленький", "товстенький") вгорі зібрана у складки, а до низу розходиться колом. Широку кохту, яку могли носити без поясу, називали "бебешка", вочевидь походить від слова бебех — "велике черево".

"Плюшка"

Деякі назви вказують на матеріал виробу. "Плюшку", ймовірно, шили або оздоблювали плюшем — тканиною з м’яким ворсом, подібною на оксамит. Колір плюшу був переважно чорним, тому ним оздоблювали краї виробу, що візуально відтіняло колір основної тканини. На Слобожанщині Василь Іванов зафіксував "парочку ситцеву", тобто і кохта, і спідниця були пошиті зі ситцю. 

Застібки та силуети

За способом застібки кохти поділяють на три типи: збоку, розташована майже по бічному шву або трохи зміщена до центру, спереду та позаду.

Розташування застібки пов’язано з кроєм коміра. Він міг бути у вигляді стійки різної висоти, відкладним. Утеплений варіант із застібкою попереду робили без коміра.

За силуетом кохти були приталеними, прямі та широкі, з трапецієподібним силуетом. Перші два типи завжди носили без поясу, третій — могли підперезувати на талії. 

Приталеності досягали за допомогою вертикальних вставок спереду або защипів по всій висоті виробу. Могли також використовувати крій класичних ліфів із журналів мод. Приталену кохту називали "в стан". Вставки попереду мали горизонтальні защипи, їх додатково оздоблювали мереживом або кольоровими стрічками. Цей принцип крою мали і кохти прямого силуету.

Широкі кохти робили з кокеткою, до якої призбирували і пришивали станок виробу, або без — у цьому варіанті ширину збільшували завдяки маленьким складочкам (защипкам) у верхній частині виробу. Кокетки могли бути круглої, прямокутної, фігурної форм. Досить часто полотно було не гладким, а закладеним у вертикальні защипи. Такі складочки створювали додаткову цупкість кокетки і надавали декоративного світлотіньового ефекту. Щоб додати виробу "прозорості", між защипами пришивали біле мереживо. Його могли також нашивати на всю кокетку, що створювало ефект мереживної блузи під кохтою або декольте. Також кокетку робили смугастою, використовуючи тканину різного кольору. Місце, де кокетку пришивали до призбираного полотна виробу, додатково оздоблювали маленькими рюшами, дрібними складками, мереживом. Варто зауважити, що кохти не мали відкритих декольте і щільно закривали груди і шию жінки. 

Рукави та манжети

Нововведенням для селянського одягу були вточні рукави. У місці, де рукав пришивали до стану кохти, робили складочки, призбирування, що створювало додатковий об’єм і новий силует, чого не було в традиційних кроях.

Рукав робили прямий, звужений до низу за допомогою вертикальних защипів. По низу рукава пришивали манжет. Часто їх робили з чорного плисубавовняний оксамит. Манжети з основної тканини додатково оздоблювали вузькими смужками мережива і тасьмою. Якщо рукав кохти не мав окремо пришитого манжету, то краї могли оздоблювати машинною фігурною строчкою.

Довжина кохт була різною: до талії, нижче талії, до середини стегна. Практично завжди кохти мали підкладку — легку (з тонкої тканини) або ватяну. Підкладка допомагала краще тримати форму виробу і лежати по фігурі. Під кохту одягали сорочку, що створювало ефект корсету та підкреслювало фігуру. Залежно від тканини і товщини підкладки кохти нагадували блузи або жакети.

Ціна

Із записів Василя Іванова відомо, що ситцеві кохти на підкладці коштували близько 1 рубля, бавовняні — 2-3 рублі, а теплі на ваті — 3 рублі 50 копійок. "Ситцева парочка" — кохта і спідниця — коштувала 3 рублі, а з вовняної тканини — 4 рублі 50 копійок.

Порівняймо світлини фотосалонів міст і містечок з малюнками етнографа і художника Юрія Павловича, на яких зображені мешканки приміських сіл Києва, які прийшли на базар. Асортимент кохт на фото значно багатший, ніж на малюнках Павловича. Це дає змогу говорити про святковий та буденний варіанти цього одягу.

Музейні артефакти

На жаль, у роки, коли активно формували етнографічні колекції українських музеїв, кохти не були у пріоритеті дослідників. Ці речі вважали менш значущими, адже вони були пошиті з фабричних тканин і не вписувалися у поняття "традиційний народний одяг". Крім того, кохти дуже зношувалися і були непривабливими для музейних закупівель. Ймовірно, був ще й ідеологічний підтекст — все міщанське в радянський час мало тавро меншовартісного для колекціонування. Сільський традиційний одяг вважали незмінно сталим, а будь-які модні віяння відкидали, оскільки вони нібито нищили "справжню" народну культуру.

Кілька кохт зберігають у Харківському історичному музеї та Державному національному музеї декоративного мистецтва. Більшість артефактів, які ми можем зараз побачити, існують завдяки приватним колекціонерам: Едуарду Крутьку (етнографічна збірка "Древо"), Ксенії Малюковій (проєкт "Нація"), Валерію та Оксані Афанасьєвим ("Відкрита скриня"), Олені Скрипці, майстерні "Баба Єлька. Мода".