Музей Юліана Дороша. Камерний простір для зустрічей та мрій

Фотографії та кава

"До Юліана Дороша, а потім до його сина Андрія, дуже часто приходили друзі. Вони збирались разом на кухні, влаштовували душевні посиденьки, — говорить історик та багаторічний директор Історико-краєзнавчого музею міста Винники Ігор Тимець. — Ми в музеї відтворили інтер’єр львівської кухні — реставрували креденс, плитку та колонку. Сподіваємось, що сьогодні квартира Дороша стане чудовим місцем для кави, спілкування, перегляду старих журналів і книг, а також занурення в атмосферу мистецького життя середини XX століття".

Створити Музей Юліана Дороша свого часу планував його син Андрій — відомий історик, мистецтвознавець та колекціонер. Андрій Дорош упродовж багатьох років був автором та експертом популярного історико-краєзнавчого часопису "Галицька брама". На сторінках часопису він публікував історичні розвідки про львівські вулиці, транспорт та архітектуру. Окремі тематичні номери "Галицької брами", зокрема спеціальний випуск №7–8 за 2006 рік, були присвячені архіву фотографій Юліана Дороша. Андрій був упорядником, автором описів та коментарів до унікальних міських світлин свого батька.

Ігор Тимець та Андрій Дорош були добрими знайомими. Як директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках, Ігор Тимець постійно комунікував із провідними істориками, краєзнавцями та мистецтвознавцями регіону, серед яких був і Андрій Дорош. Обидва дослідники активно публікувалися й співпрацювали з журналом "Галицька брама". Особисте знайомство, довіра та спільна робота в культурній сфері стали причиною того, що після раптової смерті Андрія у 2009 році спадком Дорошів опікувався Ігор Тимець. Троюрідна сестра Андрія Дороша Тетяна Крушельницька передала його архів — понад десять тисяч світлин, негативів, листів та документів на зберігання у Історико-краєзнавчий музей міста Винники. Ігор Тимець розпочав масштабну роботу з проявлення старих негативів та переведення їх у цифровий формат.

Родинне помешкання Дорошів на вулиці Костя Левицького, 76 перейшло у комунальну власність міста. Протягом тривалого часу квартира була закритою та опломбованою. У 2020 році працівники музею отримали доступ до помешкання Юліана Дороша для опису майна. У одній із шаф вони знайшли справжній скарб — оригінальну плівку з раніше невідомим фільмом Юліана Дороша "З народних джерел". Фільм був знятий наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років та розповідав про майстрів Гуцульщини. У квартирі було багато книжок, картин, фотографій та кіноплівок.

Громадськість Львова та культурна спільнота активно виступили проти приватизації чи продажу квартири. Управління культури Львівської міської ради підтримало ініціативу створення Музею Дороша. Простір юридично закріпили як окремий відділ Історико-краєзнавчого музею у Винниках. З 10 червня 2026 року Музей Дороша прийматиме перших відвідувачів.

Книги та розмови

Над створенням Музею Дороша команда працювала два роки. Спочатку провели ремонтні роботи у помешканні, реставрували двері та їх декоративні елементи, стільці та стіл на кухні, за яким свого часу сиділи Юліан та Андрій Дороші. У Музеї зберігатиметься частина книг із бібліотеки Юліана, родинні фотографії, колекція картин та плакатів.

"На кухні буде постійна експозиція — меблі та фотографії родини Юліана Дороша, яка передаватиме атмосферу тогочасного львівського помешкання, — говорить фотографка та директорка Музею Дороша Адріана Довга. — У інших приміщеннях будуть змінні експозиції. Ми будемо розповідати про творчість Юліана Дороша та залучатимемо до виставок сучасних авторів. Прагнемо зробити його інтерактивним та цікавим, у тому числі, для молоді".

У музеї Дороша зберігатиметься частина колекції книжок Юліана та Андрія Дорошів. "Фактично всю свою зарплату Андрій витрачав на книжки. Його бібліотека — це величезне надбання для нашого музею. Книжки, слайди та фотографії були всюди, заповнюючи весь простір навколо нього. Сьогодні на виставці ми представляємо, напевно, лише одну соту частину від того, що було в бібліотеці Андрія Дороша. Охопити й показати все це багатство в одному місці просто неможливо", — розповідає Ігор Тимець.

Основу цієї колосальної збірки становлять саме мистецькі видання — книги, плакати та поштівки, які ще чекають вивчення та популяризації. "Окремої уваги заслуговує неймовірний перфекціонізм Андрія Дороша. Він підходив до справи надзвичайно скрупульозно: кожен слайд і навіть найменший відбиток ретельно підписані, — говорить Ігор Тимець. — Саме завдяки такій педантичності книги та плівки збереглися в належному стані і це сьогодні значно полегшує нам роботу зі спадщиною Дорошів".

Серед усього масиву колекції найціннішими експонатами є унікальні видання Юліана Дороша. Насамперед, це книга з фотографії "Підручник фотоаматора", виданий українською мовою. «Величезна заслуга Дороша полягає в тому, що він власноруч переклав та адаптував усю специфічну термінологію, адже на той час усталених українських відповідників для багатьох фотографічних термінів просто не існувало, — підкреслює Адріана Довга. — Також маємо посібник  "Побільшення" Юліана Дороша, присвячений техніці фотозбільшення».

Окреме місце в експозиції музею посідає рідкісне періодичне видання — журнал "Світло й тінь", заснований у Львові 1933 року. Це був перший український фаховий часопис для фотолюбителів Галичини, і Юліан Дорош став одним із його головних ідеологів та редакторів. На сторінках цього журналу Дорош публікував свої теоретичні статті, формував національну школу світлини та закликав до створення самобутнього українського кінематографа. Наявність цих номерів у колекції Андрія Дороша — справжня знахідка для істориків культури.

"У 1930 році у Львові зусиллями професора Олекси Балицького та доктора Степана Дмоховського було засновано Українське фотографічне товариство — УФОТО, — додає Адріана Довга, — Юліан Дорош став не просто одним із засновників цієї спілки, а її справжнім рушієм".

Камери та монітори

В одній із кімнат помешкання на стіні розмістили шість моніторів. На кожному із них транслюватимуться світлини Юліана Дороша, об’єднані за темами зйомок. "Фотографії Дороша, окрім своєї естетичної цінності, мають велике значення для дослідників, зокрема Покуття. Наприклад, у Юліана є серія фотографій жіночих зачісок у різних ракурсах. На відміну від особливостей зав’язування та носіння хусток, ця тема ще потребує досліджень", — каже Адріана Довга. Знімки Дороша не постановні і його кадри буквально вихоплювали миті з життя тогочасних українців, передавали особливості їхнього побуту та свят.

Фіксуючи, на перший погляд, вузьку етнографічну тематику, Юліан Дорош насправді перебував на стику двох потужних європейських течій того часу. З одного боку, у 1920-х роках у Німеччині, Австрії та Польщі набув шаленої популярності тренд на так звану "фотографію Батьківщини" — Heimatfotografie. Оскільки Галичина тоді входила до складу Польської держави, Дорош чудово відчував цю загальноєвропейську моду й працював у її річищі.

З іншого боку, Україна у той час не мала власної державності. Проте Юліан Дорош зумів геніально поєднати європейську форму з українським змістом: він використав тогочасний світовий тренд, щоб показати світові саме українську ідентичність. "Унікальний хист Юліана Дороша полягав у знаходженні цього балансу та вмінні точно закцентувати увагу на національному крізь призму європейського контексту", — наголошує Адріана Довга.

Покуття та Львів

Сьогодні у Музеї Дороша розташовані дві тимчасові експозиції світлин Юліана Дороша — одна присвячена його етнографічним світлинам, інша — фотографіям міста Львова. З часом експозиції будуть змінюватися. "Кожна з цих фотографій Львова пробуджує ностальгію за містом минулого. На цих кадрах зафіксований зовсім інший Львів: місто без сучасних висоток, із незмінними старовинними фасадами, затишними парками та ретро-трамваями. Дуже цікавим є знімок трамвая, який колись курсував на Високий Замок. Сьогодні в нашій експозиції ми відкриваємо лише маленьку частку фотографій Львова, які зняв Дорош", — розповідає Ігор Тимець.

"Масштаби спадщини, яку ми досліджуємо, виявилися значно більшими, ніж вважалося раніше. Спочатку було відомо про більше десяти тисяч плівок та кадрів, проте кількість знімків набагато більша", — говорить Ігор Тимець. Значна кількість негативів та відбитків досі зберігається в Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича, де Дорош працював тривалий час. Це тисячі й тисячі безцінних кадрів.

На жаль, через низьку якість тогочасної плівки, частина оригінальних негативів не збереглася. Проте тут на допомогу приходить дивовижний перфекціонізм Андрія Дороша, який зберіг маленькі тестові фотопробники. "Сьогодні частину фотографій ми змушені друкувати саме з цих мініатюрних відбитків. Проте завдяки їм ми точно знаємо, що саме і як знімав майстер", — говорить Адріана Довга.

Гортаючи тогочасні журнали, команда Музею знаходить безліч публікацій Юліана Дороша та натрапляє на факти його найвищого міжнародного визнання. Зокрема, йдеться про участь УФОТО у знаменитій Всесвітній виставці в Чикаго 1933 року — "Століття прогресу". «Ця експозиція була найкрутішою та найвагомішою подією у світі, де демонстрували найновіші технічні та культурні досягнення. Українська діаспора в Америці збирала кошти, щоб представити там нашу культуру, — розповідає Адріана Довга. — Головною окрасою українського павільйону стала легендарна світлина Дороша "Віяльниця", знята під час його експедицій на улюблене Покуття. Вона отримала шквал схвальних відгуків. Це фото також визнали одним із найкращих знімків на Всеслов’янській мистецькій фотовиставці у Загребі».

Улітку 1934 року Юліан Дорош відвідав село Яворів на Прикарпатті. Там зняв іще одне фото, котре облетіло світ. Цього разу міжнародне визнання та нагороду приніс проникливий портрет українського селянського хлопчика. "Шкрибляків онук" — фотографія хлопчика, одягнутого у вишиванку і кептар. У візерунок рукава сорочки вплетене прізвище хлопця — своєрідна мітка-оберіг, котра дозволяла дитині не загубитися.

Географія визнання Юліана Дороша не обмежувалася лише українською діаспорою чи міжнародними експозиціями. Він мав колосальний авторитет і безліч нагород у тогочасній Польщі, успішно співпрацюючи не лише з українськими, а й із польськими інституціями. Зокрема, Юліан Дорош активно фотографував для офіційного польського туристичного товариства. Його роботи експонувалися навіть у Варшаві. Оскільки польські кола на той час виявляли шалений інтерес до Карпат, Юліан Дорош багато подорожував для них Гуцульщиною, фіксуючи її унікальний колорит.

"Юліан Дорош найбільше любив і досліджував своє рідне Покутське село, використовуючи кожну нагоду, щоб прославити Україну у світі. Також він  був затребуваним професіоналом загальнодержавного рівня, чиє ім'я поважали у польських та ширших галицьких колах. Для свого часу Юліан Дорош був фігурою неймовірного масштабу та справжньою зіркою фотомистецтва", — говорить Ігор Тимець.

Документи та легенди

Унікальність Юліана Дороша полягає ще й у тому, що він дуже рано почав знімати. Вже у 1928 році, будучи 19-річним юнаком, Дорош активно фотографує та фільмує життя українського "Пласту". Наступного року він створює свій перший документальний фільм про пластунів "Свято Молоді". "Ця стрічка настільки потужно демонструвала український дух, що польська влада одразу її заборонила. Проте фільм уцілів, і сьогодні ми маємо унікальну можливість його переглянути", — говорить Ігор Тимець.

Завдяки кінокадрам Юліана Дороша сьогодні можна побачити, як святкували традиційні весілля на Покутті. Проте одне із найбільших досягнень Юліана Дороша в кіномистецтві — це створення першого повнометражного художнього фільму в Галичині. Його стрічка "До добра і краси" 1938 року стала справжнім проривом і назавжди вписала ім'я Дороша в історію як піонера українського кінематографа.

Окремою епопеєю в житті Юліана Дороша стали документальні зйомки археологічних розкопок в Успенському соборі у Крилосі. Він знімав роботу археологів, зокрема Ярослава Пастернака. "Під час підготовки до однієї із виставок світлин Юліана Дороша, до мене приїхав один із мешканців Галича та переповів легенду. Наче тоді, у 1937 році, коли Пастернак відкопав кам'яний саркофаг князя Ярослава Осмомисла, до розкопок прийшов незрячий січовий стрілець із хлопчиком-поводирем. Коли незрячий воїн торкнувся гробниці великого князя, з його очей потекли сльози. Ми з колегами слухали це як красивий народний міф, адже розуміли: звучить занадто фантастично, щоб бути правдою", — пригадує Ігор Тимець.

Обговорюючи цю легенду, Ігор Тимець з музейниками гортав архівні світлини Юліана Дороша, яких ще ніхто до них докладно не вивчав. Раптом перед ними з’явився кадр: біля саркофага Осмомисла стоїть літній січовий стрілець із поводирем і торкається каменю. "Усі присутні в кімнаті заніміли, а по шкірі побігли мурашки. Легенда ожила на наших очах, — розповідає Ігор Тимець. — Хтось міг би назвати це містикою, але для нас це стало беззаперечним доказом: Дорош мав унікальний дар. Він не просто фотографував — він устигав схопити й назавжди зафіксувати ту єдину мить, де історія ставала вічністю".

Пам’ять та перспектива

Юліан Дорош навчався на правничому факультеті і міг стати юристом: отримати перспективну, стабільну та добре оплачувану роботу. Натомість він обрав творчість — шлях фінансово ризикований, але безцінний для нашої культури. "Дорош присвятив життя тому, щоб пропагувати й фіксувати просте українське буття, показуючи світові красу наших сіл", — говорить Ігор Тимець.

Постать Дороша є неймовірно багатогранною: ми можемо говорити про нього як про геніального фотографа і піонера кінематографа, як про відданого пластуна, талановитого редактора, автора перших підручників і як про громадсько-політичного діяча. "Охопити такий масштаб за один день просто неможливо. Тому місія нашого камерного музею на найближчі роки — крок за кроком розповідати відвідувачам про різні аспекти творчості Юліана Дороша", — говорить Ігор Тимець.

"Наше головне прагнення, щоб у Музей Дороша прийшла молодь, а сам простір став живим майданчиком для виставок і нових ідей, — підкреслює Адріана Довга. — І Андрій, і Юліан Дорош свого часу приділяли колосальну увагу підростаючому поколінню, підтримуючи молодих авторів". Команда музею щиро сподівається, що помешкання Дорошів стане стартовою платформою для молодих фотографів, художників та митців, які прагнуть щиро й сміливо заявити про себе.

"Поруч із величними національними музеями обов’язково мають існувати такі камерні, затишні локації. Великі зали іноді тиснуть своєю масштабністю, натомість наш музей створений для близького спілкування та теплих зустрічей, — говорить Ігор Тимець. — Це простір, де можна зібратися з друзями, послухати захопливу лекцію про Довбуша, переглянути один із його фільмів, погортати журнали та книги чи зануритися в ностальгічну атмосферу старого Львова. Ми створюємо не просто музей, а приємну та відкриту аудиторію для кожного, хто любить мистецтво".