Вода для наброду

16:15, 27 липня 2023

старообрядці

Три століття тому нам би тут не зраділи. Ми були би чужинцями, зайдами, по-тутешньому — набродом, якого намагалися уникати. Добрянку на Чернігівщині заснували російські старообрядці, аби зберегти власну віру. Дотепер жителі містечка мають вдома рукописні книги та фотографії предків. А у храмі співають "по крюках" і хрестяться двома пальцями — як це було тисячу років тому.

Bez nazwy-1.jpg

Віра Курико

журналістка

Божевільний музейник

— Якби ви раніше попросили в старообрядців води, вам би не відмовили, але зробили б це неохоче, — каже добрянець Сергій Коноваленко. — Для наброду — чужинців — вони тримали напоготові окрему  посудину. Чисту й гарну, але таку, яку не шкода викинути чи розбити тільки-но людина втамує спрагу. Якби попросили рушника, щоби витертися, його би простягнули, а відтак так само викинули б.

Кілька років тому чоловік втратив роботу завідувача їдальнею місцевого лісгоспу. Почав розводити вівчарок і майструвати ляльки. А ще викупив дерев’яну хату з різьбленими віконницями, що колись належала старообрядцям. Облаштував там музей.

Фото 1

Сергій Коноваленко

Усі фото Віра Курико

Перша кімната його музею заставлена рукописними книгами. На стінах — дерев’яні ікони й чорно-білі фото. На столі — перепис псалмів 1861 року та розкидані монети. Це — податок на бороду, яку носили предки добрянців. Приміщення невелике — поряд з іконами розміщено речі нацистської й радянської армії: сорочки, шоломи, фляги, кітелі, листи з фронту.

— Я такий собі міський божевільний, — усміхається господар. — Музеї — моя пристрасть. Не можу відмовити собі в новому експонаті. А всі вже знають, куди подіти знахідку з горища чи цікаву ляльку.

Більше ніж про старовірів пан Сергій може розповідати саме про ляльок. В окремому приміщенні зібрав їх понад 2 тисячі. Розкладені на стелажах і підлозі — артефакти звідусіль: німецькі довоєнні, радянські, домініканські, останніх років Російської імперії. Ходити треба обережно, аби нічого не зачепити.

У кутку на тонкі шпиці одягнуті ручки, ніжки й голови — заготовлення до реборнів. Це реалістичні ляльки, схожі на немовлят. Сергій довго не міг купити такої в колекцію — дорого. А потім знайшовся майстер, який запропонував навчитися виготовляти їх самому.

"Брали з собою найцінніше"

У середині XVII століття патріарх Никон вирішив узгодити московські богослужбові звичаї та книги з грецькими. Постановили хреститися трьома перстами, замість двох, писати "ИІСУС" замість "ІСУС", ходити проти сонця під час хрещення чи вінчання замість за сонцем. Тих, хто не погодився змінювати звички, називали "старообрядцями", проклинали й переслідували.

На прикордонні до таких людей ставилися лояльніше. Року 1706 Онисим Сафронов з околиць Тули отримав дозвіл оселитися на землях православного Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Так було засновано Добрянку.

— Люди брали з собою найцінніше — дітей, книги, ікони, — розповідає Сергій Коноваленко. — Були купцями й ремісниками, приносили якийсь інструмент, щоби заробляти. Багато давніх прізвищ походять від родинного ремесла: Плотнікови, Перепльотчикови...

Фото 4

Добрянські старообрядці

Початки Добрянки описав у книзі "Коріння" Олександр Алгінін, колишній селищний голова. Наприкінці ХІХ століття це вже аж ніяк не було закрите поселення. Жителі продавали сіль, квас, рибу і дьоготь, займалися ковальством. Тут були миловарні, шкіряні, скляні заводи й вітряні млини. Пів сотні крамниць, три ярмарки, безліч купецьких родин. Скотарі продавали худобу до Санкт-Петербурга, каменярі працювали в усій імперії, але були й такі, які переписували книги, малювали ікони й самітникували.

Російський дипломат Микола Ґірс побував тут 1844 року. Описував будинки старовірів — доглянуті, оточені садами. Багато помешкань того часу вціліло, особливо на центральних вулицях. А от робочих місць залишилося небагато. Зате є ліс, який ще дає заробіток навіть жителям сусідніх сіл.

Євреї з передмістя

Головна вулиця Добрянки — Центральна — впирається в кордон із Білоруссю. За межею вона продовжується вже як частина села Піддобрянка. Раніше це було передмістя, у якому жили переважно євреї. Ще 10 років тому люди із двох сторін ходили одне до одного в гості, возили продукти на продаж або ж навпаки — їхали купувати.

Тут починає закінчуватися вулиця. Дещо далі - прикордонний пункт і Білорусь

Вулиця Центральна, село Добрянка

Майже 90-річна старообрядниця Людмила Івко пам’ятає передвоєнних жителів Піддобрянки — шевців, мельників, візників.

— І православні, і старообрядці, і євреї — усі жили дружно, — розповідає жінка. — Я не пам’ятаю сварок через віру чи мову. Якщо треба було щось поремонтувати, йшли в Піддобрянку, і там всі були відкриті.

До радянської влади в Добрянці діяло вісім старообрядницьких церков. Майже всі позносили ще в міжвоєнні роки. А найбільшу — святого великомученика Дмитра Солунського, побудовану 1790-го — переобладнали на спортзал. Під час нацистської окупації дозволили проводити богослужіння. Священника не було, лишився тільки якийсь дячок. Люди понесли в храм власні ікони.

Фото 17

Церква старообрядців Димитрія Солунського у селі Добрянка

— Євреї, бідненькі, хрестилися в нашій церкві, щоби їх тільки не чіпали, — згадує жінка. — Але німці однаково витягали їх і розстрілювали. Коли німці відступали, підпалили центральну вулицю. Мій дід намагався врятувати хату. Зносив якомога далі в сад ікони, рукописні книги, посуд, одяг. Двічі намагалися затоптати вогонь у домі, але нічого з того не вийшло.

Родинні реліквії — ікони та хрести — Людмила Івко передала дітям. Один хрест знайшли, коли ремонтували фундамент хати. Був час, коли в Добрянку ринули скуповувачі старовини. Декілька разів приїжджали й до Івків. Просили продати найкрасивішу ікону. Відмовили.

Зв’язок з Росією і бій під Крутами

На стіні у вітальні квартири чернігівської журналістки Лариси Григор’євої багато фотографій у рамках. На декількох — сивобородий чоловік у військовій формі. Це прадідусь господині, Потапій Кожевніков. Фото робили 1914-го, коли його забирали на фронт — ремонтувати дороги й мости.

— У нього погляд безкомпромісної людини, істинно російської. Я кажу російської, бо ці люди прийшли звідти. Дехто досі почуває зв’язок із Росією як батьківщиною їхніх далеких предків.

Його прізвище так само походить від заняття — "кожевніками" називали майстрів, які обробляли шкіру. Батько Потапія був добрим каменярем. Син перейняв це заняття. Від весни до початку зими мандрував по заробітках. Залишилися свідчення про роботу в різних містах імперії: Жашкові, Бресті, Москві, Санкт-Петербурзі, на залізничній лінії Охтирка–Гадяч.

Фото 9_

Лариса Григор’єва

Добрянські старообрядці із альбому Лариси Григор_євої

Добрянські старообрядці

Жінка показує мережані рушники, з ажурним візерунком. Такі взимку ткала її прабабуся. А бабуся знала напам’ять багато молитов, читала й переписувала старообрядницькі книги. Добре співала "по крюках" — такий спів був поширений до реформ патріарха Нікона. Має також чотки-лестовки й щипці, якими прадід зимовими вечорами за самоваром відколупував цукор до чаю.

Пані Лариса дістає із шафи старий альбом. На світлинах — жінки в гарних сукнях, чоловіки в костюмах.

— Це дружина Потапія, — обережно веде пальцем до рук чорнявої жінки, з туго зачесаним волоссям. — Подивіться, під прикрасами ховаються спрацьовані руки.

Під час Другої світової з уже підстаркуватим Потапієм потоваришував один німець, який теж виявився старообрядцем. Разом вони молилися, ділилися посилками. Перед відступом той німець попередив Кожевнікова, що палитимуть центральну вулицю, і порадив ховатися.

— Водночас свій, добрянець, поліцай кілька разів показово водив прадіда на розстріл і відібрав у нього ікони. Люди бувають дуже різними.

Ще одне фото на стіні — двоюрідний дід жінки, Павло Мільський. Світлина 1918-го, чоловікові на ній зо 20 років. Він був вихователем у київській юнкерській школі й загинув під Крутами. Поховання так і не знайшли.

Як за князя Володимира

— Пригодувала для наброду, — жартує Лариса Савченко, тутешня вчителька історії.

Ставить на стіл великі чашки чаю і тацю з бутербродами. Поряд розкладає столітні фото, які лишив їй Олександр Алгінін і її бабуся. Більшість світлин — початку ХХ століття. Усі чоловіки на них — з бородами.

— Добрянку вважали багатою слободою. Коли показую дітям ці знімки, завжди звертаю увагу на одяг і прикраси: браслети в жінок, перстні в чоловіків. Так, на початках довколишні села ненавиділи добрянців, бо тут двері не відчинять, води не дадуть. Та з часом почали з’являтися чужинці, містечко не могло залишатися закритими.

Фото 5 (1)

Добрянські старообрядці

Її батько був старообрядцем. Сама вже не дотримується традицій. Але іноді навідується до відновленої церкви Дмитра Солунського. Тепер це єдиний старообрядницький храм у Чернігівській області. Коли йдемо туди, вхідні двері виявляються замкненими. У чорних вікнах видно вогники запалених свічок.

— Сюди ходять не тільки старообрядці, — каже Лариса Савченко. — Отець не проти. На великі свята у храмі завжди людно. Там досі співають "по крюках" і хрестяться двома пальцями.

Так, як це робили ще за князя Володимира Великого.

Схожі матеріали

Лесь Курбас

Довга дорога на схід Леся Курбаса

600.jpg

Трахтемирів: благословляв козаків, палив олігархів

СЕО_Конотоп

Конотоп: місто відьми та битви

16.png

Куди поділись словацькі українці

карпатська україна сео

"Карпатська Україна тримається довше, ніж очікувалось". Репортаж The New York Times 1939 року

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

karajimy 1200-630.jpg

Ті, що селилися на березі річки

сео

Село, яке має два храмових свята

svalovychi 1200-630.jpg

Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся