Вода для наброду

16:15, 27 липня 2023

старообрядці

Три століття тому нам би тут не зраділи. Ми були би чужинцями, зайдами, по-тутешньому — набродом, якого намагалися уникати. Добрянку на Чернігівщині заснували російські старообрядці, аби зберегти власну віру. Дотепер жителі містечка мають вдома рукописні книги та фотографії предків. А у храмі співають "по крюках" і хрестяться двома пальцями — як це було тисячу років тому.

Bez nazwy-1.jpg

Віра Курико

журналістка

Божевільний музейник

— Якби ви раніше попросили в старообрядців води, вам би не відмовили, але зробили б це неохоче, — каже добрянець Сергій Коноваленко. — Для наброду — чужинців — вони тримали напоготові окрему  посудину. Чисту й гарну, але таку, яку не шкода викинути чи розбити тільки-но людина втамує спрагу. Якби попросили рушника, щоби витертися, його би простягнули, а відтак так само викинули б.

Кілька років тому чоловік втратив роботу завідувача їдальнею місцевого лісгоспу. Почав розводити вівчарок і майструвати ляльки. А ще викупив дерев’яну хату з різьбленими віконницями, що колись належала старообрядцям. Облаштував там музей.

Фото 1

Сергій Коноваленко

Усі фото Віра Курико

Перша кімната його музею заставлена рукописними книгами. На стінах — дерев’яні ікони й чорно-білі фото. На столі — перепис псалмів 1861 року та розкидані монети. Це — податок на бороду, яку носили предки добрянців. Приміщення невелике — поряд з іконами розміщено речі нацистської й радянської армії: сорочки, шоломи, фляги, кітелі, листи з фронту.

— Я такий собі міський божевільний, — усміхається господар. — Музеї — моя пристрасть. Не можу відмовити собі в новому експонаті. А всі вже знають, куди подіти знахідку з горища чи цікаву ляльку.

Більше ніж про старовірів пан Сергій може розповідати саме про ляльок. В окремому приміщенні зібрав їх понад 2 тисячі. Розкладені на стелажах і підлозі — артефакти звідусіль: німецькі довоєнні, радянські, домініканські, останніх років Російської імперії. Ходити треба обережно, аби нічого не зачепити.

У кутку на тонкі шпиці одягнуті ручки, ніжки й голови — заготовлення до реборнів. Це реалістичні ляльки, схожі на немовлят. Сергій довго не міг купити такої в колекцію — дорого. А потім знайшовся майстер, який запропонував навчитися виготовляти їх самому.

"Брали з собою найцінніше"

У середині XVII століття патріарх Никон вирішив узгодити московські богослужбові звичаї та книги з грецькими. Постановили хреститися трьома перстами, замість двох, писати "ИІСУС" замість "ІСУС", ходити проти сонця під час хрещення чи вінчання замість за сонцем. Тих, хто не погодився змінювати звички, називали "старообрядцями", проклинали й переслідували.

На прикордонні до таких людей ставилися лояльніше. Року 1706 Онисим Сафронов з околиць Тули отримав дозвіл оселитися на землях православного Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Так було засновано Добрянку.

— Люди брали з собою найцінніше — дітей, книги, ікони, — розповідає Сергій Коноваленко. — Були купцями й ремісниками, приносили якийсь інструмент, щоби заробляти. Багато давніх прізвищ походять від родинного ремесла: Плотнікови, Перепльотчикови...

Фото 4

Добрянські старообрядці

Початки Добрянки описав у книзі "Коріння" Олександр Алгінін, колишній селищний голова. Наприкінці ХІХ століття це вже аж ніяк не було закрите поселення. Жителі продавали сіль, квас, рибу і дьоготь, займалися ковальством. Тут були миловарні, шкіряні, скляні заводи й вітряні млини. Пів сотні крамниць, три ярмарки, безліч купецьких родин. Скотарі продавали худобу до Санкт-Петербурга, каменярі працювали в усій імперії, але були й такі, які переписували книги, малювали ікони й самітникували.

Російський дипломат Микола Ґірс побував тут 1844 року. Описував будинки старовірів — доглянуті, оточені садами. Багато помешкань того часу вціліло, особливо на центральних вулицях. А от робочих місць залишилося небагато. Зате є ліс, який ще дає заробіток навіть жителям сусідніх сіл.

Євреї з передмістя

Головна вулиця Добрянки — Центральна — впирається в кордон із Білоруссю. За межею вона продовжується вже як частина села Піддобрянка. Раніше це було передмістя, у якому жили переважно євреї. Ще 10 років тому люди із двох сторін ходили одне до одного в гості, возили продукти на продаж або ж навпаки — їхали купувати.

Тут починає закінчуватися вулиця. Дещо далі - прикордонний пункт і Білорусь

Вулиця Центральна, село Добрянка

Майже 90-річна старообрядниця Людмила Івко пам’ятає передвоєнних жителів Піддобрянки — шевців, мельників, візників.

— І православні, і старообрядці, і євреї — усі жили дружно, — розповідає жінка. — Я не пам’ятаю сварок через віру чи мову. Якщо треба було щось поремонтувати, йшли в Піддобрянку, і там всі були відкриті.

До радянської влади в Добрянці діяло вісім старообрядницьких церков. Майже всі позносили ще в міжвоєнні роки. А найбільшу — святого великомученика Дмитра Солунського, побудовану 1790-го — переобладнали на спортзал. Під час нацистської окупації дозволили проводити богослужіння. Священника не було, лишився тільки якийсь дячок. Люди понесли в храм власні ікони.

Фото 17

Церква старообрядців Димитрія Солунського у селі Добрянка

— Євреї, бідненькі, хрестилися в нашій церкві, щоби їх тільки не чіпали, — згадує жінка. — Але німці однаково витягали їх і розстрілювали. Коли німці відступали, підпалили центральну вулицю. Мій дід намагався врятувати хату. Зносив якомога далі в сад ікони, рукописні книги, посуд, одяг. Двічі намагалися затоптати вогонь у домі, але нічого з того не вийшло.

Родинні реліквії — ікони та хрести — Людмила Івко передала дітям. Один хрест знайшли, коли ремонтували фундамент хати. Був час, коли в Добрянку ринули скуповувачі старовини. Декілька разів приїжджали й до Івків. Просили продати найкрасивішу ікону. Відмовили.

Зв’язок з Росією і бій під Крутами

На стіні у вітальні квартири чернігівської журналістки Лариси Григор’євої багато фотографій у рамках. На декількох — сивобородий чоловік у військовій формі. Це прадідусь господині, Потапій Кожевніков. Фото робили 1914-го, коли його забирали на фронт — ремонтувати дороги й мости.

— У нього погляд безкомпромісної людини, істинно російської. Я кажу російської, бо ці люди прийшли звідти. Дехто досі почуває зв’язок із Росією як батьківщиною їхніх далеких предків.

Його прізвище так само походить від заняття — "кожевніками" називали майстрів, які обробляли шкіру. Батько Потапія був добрим каменярем. Син перейняв це заняття. Від весни до початку зими мандрував по заробітках. Залишилися свідчення про роботу в різних містах імперії: Жашкові, Бресті, Москві, Санкт-Петербурзі, на залізничній лінії Охтирка–Гадяч.

Фото 9_

Лариса Григор’єва

Добрянські старообрядці із альбому Лариси Григор_євої

Добрянські старообрядці

Жінка показує мережані рушники, з ажурним візерунком. Такі взимку ткала її прабабуся. А бабуся знала напам’ять багато молитов, читала й переписувала старообрядницькі книги. Добре співала "по крюках" — такий спів був поширений до реформ патріарха Нікона. Має також чотки-лестовки й щипці, якими прадід зимовими вечорами за самоваром відколупував цукор до чаю.

Пані Лариса дістає із шафи старий альбом. На світлинах — жінки в гарних сукнях, чоловіки в костюмах.

— Це дружина Потапія, — обережно веде пальцем до рук чорнявої жінки, з туго зачесаним волоссям. — Подивіться, під прикрасами ховаються спрацьовані руки.

Під час Другої світової з уже підстаркуватим Потапієм потоваришував один німець, який теж виявився старообрядцем. Разом вони молилися, ділилися посилками. Перед відступом той німець попередив Кожевнікова, що палитимуть центральну вулицю, і порадив ховатися.

— Водночас свій, добрянець, поліцай кілька разів показово водив прадіда на розстріл і відібрав у нього ікони. Люди бувають дуже різними.

Ще одне фото на стіні — двоюрідний дід жінки, Павло Мільський. Світлина 1918-го, чоловікові на ній зо 20 років. Він був вихователем у київській юнкерській школі й загинув під Крутами. Поховання так і не знайшли.

Як за князя Володимира

— Пригодувала для наброду, — жартує Лариса Савченко, тутешня вчителька історії.

Ставить на стіл великі чашки чаю і тацю з бутербродами. Поряд розкладає столітні фото, які лишив їй Олександр Алгінін і її бабуся. Більшість світлин — початку ХХ століття. Усі чоловіки на них — з бородами.

— Добрянку вважали багатою слободою. Коли показую дітям ці знімки, завжди звертаю увагу на одяг і прикраси: браслети в жінок, перстні в чоловіків. Так, на початках довколишні села ненавиділи добрянців, бо тут двері не відчинять, води не дадуть. Та з часом почали з’являтися чужинці, містечко не могло залишатися закритими.

Фото 5 (1)

Добрянські старообрядці

Її батько був старообрядцем. Сама вже не дотримується традицій. Але іноді навідується до відновленої церкви Дмитра Солунського. Тепер це єдиний старообрядницький храм у Чернігівській області. Коли йдемо туди, вхідні двері виявляються замкненими. У чорних вікнах видно вогники запалених свічок.

— Сюди ходять не тільки старообрядці, — каже Лариса Савченко. — Отець не проти. На великі свята у храмі завжди людно. Там досі співають "по крюках" і хрестяться двома пальцями.

Так, як це робили ще за князя Володимира Великого.

Схожі матеріали

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

karajimy 1200-630.jpg

Ті, що селилися на березі річки

Пуща_Сео.jpg

ЗаПущений спокій

сео

Бути соняшником у степах Донбасу

мечеть

Між Візантією і авангардом

14_DSC_1637-2.jpg

Сковорода в тіні лип і міту

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

drogobych_kaver.jpg

Дрогобич: в ньому вся сіль

16.png

Куди поділись словацькі українці