Ті, що селилися на березі річки

11:00, 2 червня 2021

kaver-14.jpg

Ще сто років тому караїми були впливовою громадою Галича. Сьогодні залишився тільки один тутешній караїм, який доживає віку за кордоном. Про цей народ нагадують загадкові написи на цвинтарі та музей, що займає три кімнатки.

oslavska.jpg

Світлана Ославська

журналістка

Зустріч на цвинтарі

1--1024x745.jpg
Караїмський цвинтар у селі Залуква біля Галича Усі фото: Світлана Ославська

На караїмському цвинтарі в селі Залуква біля Галича зупиняюся перед мацевами – нагробними пам’ятниками. В камені викарбувані символи: щит Давида, лані, квіти. А ще – гебрейські літери. Великі, ніби призначені для читача, який перебуває десь на більшій відстані звідси, ніж я зараз.

Караїми – народ тюркського походження. Їхня релігія – відгалуження юдаїзму, виникла у Багдаді в VIII столітті. На відміну від юдеїв, караїми не визнавали Талмуд, а шанували тільки Тору. Слово “караїми” означає “читці” – себто читці Тори.

Мацеви потужні, окремі – вищі за мене. За кам’яними стелами видно панораму сьогоднішнього Галича: церква, багатоповерхівка, новобудова, замкова вежа, міст через річку. Саме на березі Дністра селилися караїми, коли між XIII і XV століттями прибули до Галича з Криму. Легенда твердить, що вони завжди шукали місце для житла біля води, бо на рідному півострові її бракувало.

– Ці написи на мацевах для місцевих – суцільна абракадабра, – каже дослідник Іван Юрченко. На початку 2000-х він видав каталог з описом мацев та перекладом епітафій. – Моя робота служить не тільки науці, а й порозумінню. Коли давав знайомим каталог, ті дивувалися: “О, караїми думають так само, як і ми”. Чужі літери починають промовляти знайомі слова про тугу за втраченими близькими. Тоді люди, які створили ці написи, стають ближчими.

На відміну від старіших мацев, на пам’ятниках цього і минулого століття – тексти кирилицею та латинкою. Дізнаюся з них про Амалію і Аду Зарухович, Людмилу Шугурову, Яніну Єшвович. “Tynclyk topraklaryna”, – читаю слова, що в перекладі з караїмської означають “Покійся з миром”.

Одна зі старіших мацев на караїмському цвинатрі
Одна з найстаріших мацев на караїмському цвинатрі

5780 рік

Вулиця в Галичі, на якій мешкали караїми, тепер називається Караїмською. Тут розташований музей історії цього народу. До нього і прямую з цвинтаря.

Установа мало чим вирізняється від звичних провінційних музеїв. Займає три кімнатки в одноповерховому будинку, що колись належав караїмській родині. У культовій залі виставлені Тора, ризи і макет галицької кенаси – храму караїмів. Її зруйнували 1985 року, щоб збудувати дев’ятиповерхівку. У залі побуту – меблі, килими та інші предмети інтер’єру. На горищі розташована зала історії караїмської громади ХХ століття.

Екскурсовод Роксолана Мельничук саме показує артефакти групі підлітків.

– Це – гехал, шафа для зберігання сувоїв. В кенасі у Галичі був чотириметровий дерев’яний гехал. Коли в 1960-х храм закрили, одна жінка сховала його в себе в стодолі. Там він простояв до 1994 року. Тоді його передали в Євпаторію, де діє караїмська кенаса. Тепер у музеї зберігається фото гехалу.

Група зупиняється біля старовинної книги.

– Що це пише? – школярі допитливі.

– Це іврит. Читаємо справа наліво.

– А воно не перевернуте?

– Ні, караїми і книжку будують навпаки, задом наперед. А це – календар. Караїми вели літочислення від створення світу, 3760 років до Христа.

– А який зараз рік?

– 5780-й.

4-.jpg
Панорама центру Галича
10--1024x745.jpg
Фасад одного із будинків, де колись жили караїми
11--1024x745.jpg
Той самий будинок з іншого боку

Нереалізовані плани

Перше, що бачимо на горищі – портрет Яніни Єшвович. Іван Юрченко познайомився з цієї жінкою наприкінці 1990-х. Працював тоді у відділі охорони пам’яток заповідника “Давній Галич”. Разом з дружиною Наталією взялися досліджувати караїмське кладовище. Щоби цвинтар внесли до реєстру пам’яток, потрібно було дослідити його й описати мацеви. А спершу – почистити їх. Це було непросто, бо поховання орієнтовані на північ саме тією стороною, де викарбувала епітафія. За століття камені вкрив мох.

– Ми почали чистити плити, а тут приходить літня пані й питає: “Що ви тут робите?” Я не знав, що перш ніж починати роботи на цвинтарі, треба повідомити караїмів. Пізніше ми порозумілися. Знайомство стало початком тривалої співпраці. Було зрозуміло, що караїмська громада Галича зовсім скоро зникне. Яніна Львівна хотіла, щоб пам’ять про її народ збереглася.

Разом вони почали працювати над створенням музею. Той запрацював 2004-го. Єшвович померла за рік до відкриття. Юрченко хотів, щоб до комплексу увійшла вся вулиця Караїмська: велика виставкова зала, фондосховище, будинки, меморіальний знак на місці, де колись була кенаса. Але 2006 року фінансування караїмського відділу заповідника обмежили – коштів вистачає тільки на зарплати.

– Комусь не сподобалося приділення занадто активної уваги караїмській темі. Правда, це звучало трохи грубіше: “Щось занадто в заповіднику пахне караїмами”.

5--1024x745.jpg
Дорогою на караїмський цвинтар
6--1024x745.jpg
Жовтий будинок у центрі – Музей караїмської історії та культури

Останній караїм

На сторінці Музею караїмської історії та культури читаємо, що “у 1246 році 80 караїмських родин із Солхату, Мангупа та Кафи вийшли з півострова і поселилися в Галичі, отримавши привілей від Данила”. Однак ця версія вважається дискусійною. Перше документальне підтвердження перебування караїмів у Галичі – 1578 рік. Це грамота короля Речі Посполитої Стефана Баторія. Нею він підтвердив привілеї і права цього народу, зокрема на вільну торгівлю.

Екскурсію музеєм часто супроводжує прогулянка вулицею Караїмською. Іван Юрченко каже, що караїмські будинки архітектурою не відрізняються від інших. 100 років тому все було інакше.

“Ще донедавна вулиця Караїмська була справді тільки караїмською, і взагалі все, що там знаходилося, було караїмським, – писав Зарах Зарахович у журналі Myśl Karaimska за 1924 рік. Тут можна було почути переважно караїмську мову, а сама вулиця відрізнялася від навколишніх дільниць чистотою та білизною будинків: “Словом, можна було зрозуміти, що тут – інший світ”.

Зала побуту караїмів у Музеї
Зала побуту караїмів у Музеї

Вже тоді відчувалося, що громада поступово зникає. На початку ХХ століття в місті було 167 караїмів. На момент відкриття музею – восьмеро. Сьогодні – один: останній галицький караїм Шимон або Семен Марткович переважно проживає в Ізраїлі. Іноді навідується до рідного міста.

– Ми не вічні, але після нас щось залишається, – каже Надія Васильчук, наукова співробітниця музею. – В цих залах – великий пласт караїмської культури. Сьогодні вже ми, українці, презентуємо її. Це наша робота, вона нас годує.

Вона захоплено розповідає про “безбюджетні” проєкти, які вдалося втілити колективу за останні роки. Показує збірник поезій Захарія Абрагамовича, що помер на самому початку ХХ століття 25-річним. В цій книжці подані переклади його віршів українською, польською, російською. Вірш “Karaj edim, Karaj barmen” (“Я – карай”) у перекладі Володимира Шабаровського має такі рядки:

Я людину поважаю
Кожну в білім світі,
Її віри не займаю,
Щоб свою любити.

8--1024x745.jpg
Макет караїмського храму – Галицької кенаси в Музеї
9--1024x745.jpg
Вулиця Караїмська в Галичі

Схожі матеріали

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Історія життя однієї черниці