Українці поза Україною. Північна і Східна Слобожанщина

Про історію та етнографію

"Справжній малоросійський тип обличчя, норову, звичаїв і образу життя зберігався майже виключно у хуторах. Там можна було зайти справжню, первісну простоту моральності: доброзичливість, чесність і ту некорисливу гостинність, якою по справедливості завжди славилися малоросіяни. Крадіжки, обман, московське зухвальство були у них речами нечуваними. Москаль, за їхнім розумінням, все те містив у собі, і був словом лайливим", — так описував своїх земляків дослідник російської літератури Олександр Нікітенко1805–1877, уродженець українського села Олексіївказараз Білгородська область РФ.

Окреслити межі етнографічного розселення українців на східних теренах — справа нелегка, коли за основу брати історичний чинник. Від кінця XVI століття колонії переселенців "черкас" у прикордонних фортецях чи сезонні уходницькі поселення можна спостерігати на дуже великому просторі. Визначальними перепонами й місцями взаємодій були дві великі річки — Сейм і Дон. Роль фронтирних спільнот з виразно українським забарвленням виявилася значною і для формування прикордонного Донського козацького війська. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття поставив перед істориками ще одне питання: де північні й східні межі такої історико-географічної області, як Слобідська Україна? Що це — межі існування слобідських козацьких полків, населення, що підпорядковувалося козацьким полковникам, чи усе ж великий простір розселення українців за східний рубіж колишньої Речі Посполитої?

Процес появи українських колоній у московських прикордонних фортецях істотно увиразнився у 1590-х. Він відновився після поразок козацьких повстань 1637—1638 років, коли Московська держава стала споруджувати систему укріплень — Білгородську лінію. 1638-го значна частина козаків з родинами, що вийшли з Речі Посполитої разом із гетьманом Яковом Остряниномщо оселився в Чугуєві, осіла у новій фортеці Корочізараз районний центр Білгородської області.

Царський уряд суворо боровся із втікачами з колоній, часто траплялися юридичні непорозуміння. Жителька Корочі Анастасія донесла владі про втечу свого чоловіка Василя Нережневамабуть, Наріжного. Того перехопили й відправили до Москви, Анастасії дали подарунки за виказ — сукно і гроші. Доки тривало оформлення документів, жінка вийшла заміж за іншого "черкашенина" Григорія Купріянова. Влада не хотіла визнавати другий шлюб — у московській церкві цивільне розлучення було неможливим, на відміну від українських прикордонних звичаїв. Не допомогло навіть чолобиття, підписане 426 переселенцями. Щойно після втручання московського митрополита Анастасія змогла жити з новим обранцем.

Велике переселення

Українські колонії були також у Білгороді, Валуйках, Нижегольську, Усердітут у 1644–1645 роках отаманом був Іван Сірко, селі Костенках біля Воронежа. У місті-фортеці Курськ діяла значна "черкаська" українська колонія. Існував проєкт створення слобідського полку у Воронежі. Неподалік є населений пункт Єндовище, певний час сотенне містечко Острогозького полку з виразним домінуванням українського населення ще й на початку XX століття.

Московська влада прагнула забрати козаків якомога далі від нестабільного кордону з Річчю Посполитою. Велика колонія "Чернігівський полк" на чолі з полковником Іваном Дзиковським осіла у недобудованій фортеці Острогозьк і стала основою для формування козацьких структур. Досить швидко на віддалі від Острогозька оформився значний Дивногірський монастир, а у самому місті — П’ятницький жіночий.

Дещо інша ситуація склалася з неоднорідною "північчю". Вторгнення османського війська на Правобережжя і тривале військове протистояння між кількома державами на початку 1670-х призвели до істотного переселення у місцевості на північ від важливих уже слобідських козацьких центрів Охтирки та Сум. 1661 року охтирський козак Марко Бученко отримав дозвіл закликати населення та заснувати велике місто на річці Псел. Він зібрав до 1,5 тисячі осіб із наміром осісти на старому городищі. Але вибір поселенців впав на горби біля річки Суджі, де було засноване однойменне за річкою містечко, що згодом підпорядкувалося Сумському полку.

На початку 1670-х засновано три важливі населені пункти: Краснопілля, Білопілля і Миропілля. Таке залюднення призвело до численних конфліктів з російським прикордонним населенням, особливо з Путивлем. Справжня війна спалахнула за села на Посейм’ї: Кариж, Глушкове, Тьоткіне, Кобилки, Коров’ячівка, Попово-Лежачі. 1702 року ще існувала Каризька сотня і пряме підпорядкування Сумському полку.

 Складнощі "сусідства"

Населені пункти на теренах північної й східної Слобожанщини розміщені не завжди компактно. Це переважно села, хутори чи великі слободи, що нерідко сусідять з російськими селами через смуги поділів. Адміністративне підпорядкування тут не збігається з суспільно-політичним устроєм. Спочатку це стосувалося церковного поділу. 1702 року основна кількість церков найсхіднішого Острогозького полкуз Острогозьком включно була передана з Білгородської єпархії що включала як слобідські, так і прикордонні російські парафії до новоствореної недавно Воронезької.

Творення імперської держави Петром І і його оточенням передбачало і збільшення контролю за населенням. Прикордоння підпало під низку експериментів. Передусім це переселення — інколи й силоміць — українців з міст Білгородської лінії на південь від Острогозька, на річки Калитву і Стару Білу. Так було створено великий український анклав, що тепер входить до складу Українипівнічна Луганщина і РФБогучар і Ровеньки. Інший переселенський потік було направлено у бік Дону, де виникли міста Калач і ОсередПавловськ. Особливе відторгнення сталося й у Сумського полку: Каризькі села віддали спритному підприємцю Івану Дубровському. 1721 року він створив у Глушкові мануфактуру з виробництва сукна для одностроїв російського війська. Працювали тут переважно українці.

Оточення Петра I охоче захоплювало і скуповувало землі на нестабільній північній Слобожанщині, утворивши новий тип підданських сіл, що не підпорядковувалися козацьким слобідським адміністраціям.

Гетьман Іван Мазепа одним з перших позасновував піддані собі українські села на схід від Рильська, поза межею Гетьманщини: Іванівське, Степанівку і Мазепівку. Київський губернатор Дмитро Голіцин на куплених і відторгнутих землях оселив Велику Писарівкузараз Сумська область. Камергер Борис Юсупов закликав на слободу Рокитнузараз районний центр Білгородської області українських переселенців і дав "оренду"продаж алкоголю кільком євреям. Фельдмаршалі колишній білгородський воєвода Борис Шереметьєв керував оселенням великого села Борисівкизараз районний центр Білгородської обл..

Скасування козацького устрою і нові "губернські" реформи внесли й нові втрати щодо адміністративної цілісності колишніх слобідських полків. На початку 1780-х північ Сумського полку з сотенним містечком Суджа було віддано до Курського намісництва, а Острогозьку провінцію разом з частиною Ізюмської — до Воронезького. Відповідно Курська і Воронезька губернії, попри майбутні адміністративні реформи, мали у складі населення дуже істотний український відсоток і цілі "малоросійські" повіти.

 Усе ж таки "наше"

Серед уродженців прикордоння — чимало помітних постатей. Актор Михайло Щепкін з кріпосної родини з-під Суджі вивів на сцену українські образи Шельменка-денщика, був великим товаришем Тараса Шевченка, з яким респондував винятково українською мовою. Уродженцем українського села Юрасівка Острогозького повіту був історик-романтик Микола Костомаров. Художник Костянтин Трутовський, що яскраво зобразив етнографічні типи цього регіону — із Курської губернії. Фольклорист Митрофан Дикарев народився в селі Борисівка поблизу Валуйок. Поет Євген Плужник був родом з українського села Кантемирівказараз районний центр Воронезької області.

Напередодні Першої світової війни на прикордонні діяли "Просвіти", театральні гуртки, національні кооперативи, проявляли активність представники українських партій. Особливе пожвавлення викликали події 1917 року. Впродовж літа-осені українські організації провели низку з’їздів із закликами "знести" адміністративний кордон між Харківською і Воронезькою губерніями, приєднати низку повітів до майбутньої української автономії. Від цих земель обрали й представника до Української Центральної Ради, селянина Валуйського повіту Петра Ольшанського.

Велику надію на приєднання повітів до Української Держави дало просування німецько-українських військ практично до Дону. Але уже восени 1918-го контроль над Курською і Воронезькою губернією перейшов до більшовиків. 28 листопада у Суджі створено тимчасовий робітничо-селянський уряд України більшовиків, який поставив за мету наступ на Директорію УНР. Адміністративний поділ між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і радянською Росією відносив ці землі саме до російських губерній. У відсотковому відношенні щодо губернії українці справді становили меншість, хоча й домінували в окремих районах. Після Голодомору і супровідних процесів кількість українців тут зменшилася майже у чотири рази. 1933 року діловодство і преса були переведені на російську мову. Українське з часом стали вважати "відсталим", "сільським", "колхозним".

Існувала ще одна тенденція — русифікація і створення проміжних груп, котрі не вважають себе росіянами, але водночас і не є українцями. Цю тенденцію появи "перевертнів" саме влучно і спостеріг етнограф Борис Познанський1841–1906 у згаданому  нарисі "Воронезькі хохли".

Сьогодні українцями серед жителів цих районів себе вважають одиниці. Так, за переписом 1897 року в Суджі було 61% "малоросів" і 37% росіян. Перепис 2020 року дав 96% росіян і трохи понад 1% українців56 осіб. Подібну ситуацію матимемо на усій північній і східній Слобожанщині.