"Германська" і "Громадянська". Уривок із книжки "Слобожанська історія" Максима Віхрова

10:21, 10 вересня 2024

віхров

На сучасній Луганщині сусідять два окремішні світи: південна половина області — це промисловий Донбас, а північна — це Слобожанщина. Про минуле слобожанської Луганщини розповідає у своїй книжці "Слобожанська історія" журналіст і письменник Максим Віхров, реконструюючи долю трьох поколінь предків по батьковій лінії. Головні події книги охоплюють період від кінця ХІХ до початку ХХІ століття, і відбуваються у трьох сусідніх селах на сучасній Луганщині: Пластунівці, Романівці та Білолуцьку. Публікуємо фрагмент із книжки, яка вийшла друком у 2024 році у видавництві "Дух і Літера".

347241606_6704175392949916_8802978035124733017_n

Максим Віхров

журналіст

Вихров Іван пам'ятник

Іван Вихров

Усі фото надав Максим Віхров

Мій прадід Іван Пилипович Вихров народився у 1898 році у селі Романівка і жив собі, як звичайний сільський парубок. Батько-мельник не поспішав предавати йому своє ремесло, тож Іван цілими днями гарував у полі, а опісля бігав на вечорниці у сусідню Пластунівку, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, моєю прабабою Фанаскою. Може, вони б побралися раніше, та у 1916 році Івана мобілізували на "германську" війну, себто на Першу світову. Ставши солдатом, сільський парубок побачив широкий світ і те, що в ньому тоді творилося. У 1917-му його підрозділ стояв десь на пагорбах — як казав Іван, "в Карпатах", але певності в тому нема — і раптом з боку ворожих позицій посунули хмари якогось диму. Пролунала команда: "Гази!" Про цю новітню зброю солдати вже знали і потайки переповідали один одному всілякі страхіття. Жодних засобів захисту на кшталт протигазів у них не було, тож коли отруйна хмара наблизилася до окопів, почалася паніка і частина солдат, наплювавши на накази і заклики офіцерів, покинула позиції й побігла униз, в долину. Решта, зокрема й рядовий Іван Вихров, рятувалися тим, що намагалися дихати через сукно шинелі, змочуючи її власною сечею… Солдатську долю вирішив вітерець. Гази швидко пройшли над окопами і осіли в низині: ті, хто побіг, загинули всі, а ті, хто лишився — майже всі врятувалися. Але ще довго Іван "викашлював" ті кляті гази, аж поки не повернувся додому, де його вилікувала майбутня теща — моя прапрабаба Гапка Уманська.

У Романівку Іван повернувся десь так у 1918 році, коли на теренах колишньої імперії вже буяла "громадянська війна". Влітку 1919-го в сусідньому селі Білолуцьк об’явилися денікінці й розпочали по всій окрузі примусову мобілізацію. Потрапив під неї, звісно ж, і досвідчений солдат Іван Вихров. Проте воювати йому страх як не хотілося, тож він просто втік з казарми і… спокійно повернувся додому в Романівку. За два дні наряд "білих" забрав його з хати і повів назад до Білолуцька, де військовий трибунал виписав дезертиру сорок шомполів. Били на совість — до самої смерті спина в Івана була в довгих сірих шрамах. Після екзекуції його запроторили до імпровізованого концтабору на околиці Білолуцька, що являв собою декілька наметів за колючим дротом, до яких була пристав-лена охорона. Відлежувався там Іван довго, і невідомо чи оклигав би, коли б не його кохана Фанаска, котра мало не щодня приносила йому харчі й мазі для ран, що їх готувала її мати Гапка. Тільки-но відновивши сили, Іван дочекався слушної нагоди і знову втік, і знову — чи то по молодечій дурості, чи то з яких інших причин — до рідної хати. Наступного ж дня по його душу знов прийшли і під конвоєм двох солдат Іван знов пішов до Білолуцька. Цю історію він чомусь любив розповідати, тож відбувалося все приблизно так. Вийшовши на околицю села, конвоїри — такі ж мобілізовані селяни, як і їхній арештант — завели неспішну розмову:

Іван: І куди ж ви мене, хлопці, ведете?

Конвоїри: Та в Білолуцьк до охвіцерів привести сказали. Судитимуть тебе.

Іван: І що ж мені тепер буде?

Конвоїри: Ну ти вже раз тікав?

Іван: Та тікав…

Конвоїри: Шомполами получав?

Іван: Та получав...

Конвоїри: Ну от тепер, значить, повісять.

27 - v3

Хата, збудована Іваном Вихровим у с. Романівка у 1920-х

Зачувши таке, Іван нарешті втямив, що справи зовсім кепські і треба діяти — або пан, або пропав. "Хлопці, я ж свитку забув у хаті! А ноччю вже холодно — можна я її заберу?" — спохопився арештант. Розімлілі від полуденної спеки і втомлені дорогою (шість верст в один бік — то все ж не близько) конвоїри перезирнулися і махнули рукою: "Ну ладно… Тільки йди сам і не барися. А ми тебе тут почекаємо". Та цього разу Іван і не думав баритися. Тільки-но зайшовши до хати, він вискочив у вікно на протилежній стіні і чимдуж побіг — у протилежному від конвоїрів напрямку. Про те, з якою швидкістю, та ще й петляючи, як заєць, біг по полю Іван, ще довго згадували сусіди, яким довелося побачили цю трагікомічну картину. А маневрування на бігу виявилося зовсім не зайвим. Іван все ж був досвідченим солдатом, а ще знав, що на його батьківському млині сидять кулеметники. І кулемет справді заторохкотів, хоча й безрезультатно — чи то відстань була вже завеликою, чи то стрільці були не вправні, а може, просто брати гріх на душу не схотіли… Одним словом, Іван утік, деякий час не знати де переховувався і врешті опинився аж у Воронежі, який у жовтні 1919-го захопили "червоні". Там Іван Вихров таки потрапив до війська — у Червону армію. Чи то більшовицька мобілізація була ефективнішою за денікінську, чи то Іванова образа на "білих" була завеликою — хто зна, прадід мій про те не розповідав. А може, сільському хлопцеві, який опинився сам-один у чужих місцях, просто треба було якось виживати.

Отримавши своє перше солдатське жалування в якості червоноармійця, Іван із товаришем по службі, який, до речі, виявився земляком-слобожанином, пішли у Вороніж на базар. Ну базар та й базар — все майже як удома, але без місцевої "екзотики" не обійшлося. Дуже Іванові запам’яталися продавці квасу, які бродили серед натовпу, гучно виспівуючи:

Ех, квас маліновий,
Сємь раз наліваний!
Чєрвєй нє відать —
Всє на донишкє сідять!

Зачувши таке зазивання, хлопці вирішили вгамувати спрагу за старою сільською звичкою — кислим молоком. Покрутили головами, побачили обставлену глечиками торговку, домовилися про ціну. Перед тим як подати молодим червоноармійцям молока привітна жіночка запопадливо уточнила: "Вам с холодушкой ілі бєз?" А чого ж холодненького не попити? "З холодушкою, з холодушкою!" — закивали обидва. Продавчиня виставила перед ними на стіл повного горщика і вправно витягнула з нього шнурок, на кінці котрого теліпалася здоровенна зелена жаба, прив’язана за лапку. "Пєйтє, солдатікі, на здоров’є!"… Розповідаючи дітям і онукам про свої базарні пригоди, Іван не уточнював, чи пили вони те молоко, але завжди усміхався. А от Іванового сміху ані його діти, ані його онуки ніколи не чули…

2 - v2

 Іван Вихров з дружиною Фанаскою і онукою Оленою, 1960-ті роки

Свою недовгу військову кар’єру червоноармієць Іван Вихров закінчив аж на Туркестанському фронті в армії Міхаіла Фрунзе. При демобілізації його навіть нагородили червоними революційними шароварами. За які заслуги — не відомо. Розповідати про свої фронтові пригоди Іван дуже не любив і лиш перед самою смертю коротко висповідався своїй дружині: "Я от в двох войнах воював. Стріляв в людей. Попадав, мабуть... Та щоб когось вбити отак, прямо в очі глядючи, такого не було". Добирався він у рідні краї довго. У Старобільську "герою" в революційних штанях виділили підводу з візником. Трапився йому і попутник — також червоноармієць з Білолуччини, і також червоноштанний. То було наприкінці літа 1920 року. Дорога була далека — верст 60 — і неспішна. Вже наприкінці шляху, проїжджаючи через Макартетинський ліспоруч із селом Макартетине Старобільського району Луганської області, з ними трапилася пригода. Вмостившись на возі, хлопці разом з візником куняли і незчулися, як з дерев на них стрибнули якісь люди, оглушили і потягнули в кущі. Іван прийшов до тями, лежачи на траві поруч зі своїми подорожніми — всі без чобіт, а двоє червоноармійців — ще й без штанів, у самих підштанниках. Навкруги них стояли озброєні люди розбійного вигляду, з-поміж яких особливо вирізнявся один — невисокий, патлатий, в кожанці, з маузером і нагайкою в руках. Іван здогадався, що перед ним, напевно, той самий Нестор Махно, про якого ходило стільки чуток.

Побачивши, що бранці прочуняли, патлатий підійшов до них. Дід і його товариш рвучко піднялися і по-військовому виструнчилися, підвівся й немолодий возниця. Виглядали напівроздягнені парубки кумедно, але їхню виправку патлатий оцінив і весело запитав: "Ну що, хлопці, до мене служити підете?" Іван хвильку подумав і видихнув: "Я п’ять років в людей стріляв, набридло. Відпустіть додому. Тут і хата моя недалечко…" Патлатий спохмурнів, ляснув нагайкою по халяві, та в цей час обізвався Іванів безштанний супутник: "А я хочу!" Махно повеселішав: "Ану коня йому!" Коня миттю підвели — без сідла, з однією вуздечкою. Іван все своє фронтове життя прочалапав у піхоті, а його випадковий супутник, очевидно, послужив у кавалерії, бо не розгубився — спритно скочив на жеребця і, задоволений собою, з усмішкою поглянув на всіх присутніх. Та раптом Махно з усієї сили оперіщив коня нагайкою — той став свічкою, а вершник стрімголов полетів на землю. Махно неквапом підійшов, подивився і легенько торкнув бідолаху чоботом. Той застогнав. Тоді Махно оглянув усіх трьох і сказав: "Ідіть ви хлопці додому… всі". На тому й розійшлися. А перед тим двоє махновців дали їм свої старі чоботи і галіфе. Цей епізод своєї біографії Іван завжди переповідав ґрунтовно, довго і детально, але тільки найближчим і найменш балакучим родичам. І жодної неприязні до повстанського отамана в його розповідях ніхто не чув. Та й чого б це? Ну зустрілись, ну поговорили — а що дали по макітрі, так то ж дрібниця, особливо в ті буремні часи.

Та й взагалі до махновців і різноманітних "отаманів" в тих краях ставились із пошаною. Чимало селян і самі охоче поповнювали лави різноманітних "банд", а ще більше надавали їм всіляку підтримку і сприяння. Те, що Махно в якийсь час замірявся зробити Старобільськ столицею своєї республіки — може, й справді не більше ніж легенда. Але баба Нюра, одна наша родичка зі старшого покоління Уманських, якось потайки, спершу взявши обіцянку тримати язик за зубами, розповіла моєму батькові — тоді ще юному піонеру — таку історію. Якось у Пластунівку завітав маленький махновський загін. То було надвечір і на ночівлю вони розташувалися в "економії" — єдиній "капітальній", себто кам’яній, будівлі на все село, що лишилася від господарства пана Пластуна. А по сліду махновців йшов червоний загін. Вступати в нічний бій більшовики не наважилися, тож на ранок оточили "економію" і наказали махновцям здаватися. Ті послухали, оцінили ситуацію і перебили всіх червоних до ноги, не понісши жодних незворотних втрат зі свого боку. Потім осідлали коней і, наказавши місцевим прибрати трупи, поскакали собі далі. Доручення пластунівці виконали сумлінно: стягнули мертвих червоноармійців у глибоку яму, закопали і розрівняли, не поставивши над братською могилою ані хреста, ані каменюки. До розшуків поховань "гєроєв гражданской войни" радянська влада ставилася більш ніж серйозно, проте пам’ятного знаку "Павшим в борьбє за совєтскую власть" у Пластунівці так і не з’явилося — ніхто з місцевих ніколи й словом не обмовився представникам влади про те, що на околиці села прикопаний цілий більшовицький загін.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

сео

Українці поза Україною. Північна і Східна Слобожанщина

суми сео

"Уперше в житті зрозуміла, що так можна любити Україну"

bez_b 800x500 (1).jpg

Про козацький спадок, честь та життя в Полтаві | Юрій Волошин

сео віхров

"Кобзар" і "Робінзон Крузо" у луганському степу

еміг500.jpg

Складнощі “колонізації”, або Як відбувалося залюднення Слобожанщини

bez_b3 800x500

Малоросійський кордон, козацькі повстання та більшовики. Історія Слобожанщини | Володимир Маслійчук