Перша столиця. Віталій Ляска

Під такою оптикою вираженість історико-етнографічних регіонів у культурному ландшафті незалежної України видається неоднаковою. Штучно-органічна дихотомія "Захід – Схід", себто Галичина vs Донбас, оповила паволокою забуття межі решти старих країв. Про деякі з них, Сіверщину, ми вже забули, а про інші згадуємо в контексті хіба що архітектури чи туристичних принад, як-от про Поділля чи Буджак. Слобожанщина ж дещо вибивається із цієї шереги. З одного боку, на загальноукраїнському рівні вона позбавлена флеру, подібного до галицького, але з іншого — тривко присутня на ментальній мапі сучасної України. Хоча початковий етап її історії не натякав на таку живучість. У ХVII столітті на цю північно-східну периферію Дикого Поля були спрямовані колонізаційні ріки двох потужних держав — Речі Посполитої та Московського царства. У цій конкурентній боротьбі постала Слобідська Україна, старшинські еліти якої були цілковито узалежнені від Москви, відмежовані від козацької ойкумени та позбавлені думок про власний політичний проєкт. Імперія використала старий як світ принцип: поділяй та володарюй. Спершу жертвою стала козацька Слобожанщина, а за нею пішла в засвіти й Гетьманщина. Кавалкування української Слобожанщини міжреспубліканським кордоном у 1920-х ще більше затуманило та розкраяло ідентичність тамтешнього населення.  

Слобожанщину врятував Харків. Русифікований та урбанізований він був тим островом, об який вперто билися хвилі українського моря. Із кожним десятиліттям його повноводдя ставало ще потужнішим, а відпливи маліли. Радянська пропаганда вміло перетворила ці невідворотні тенденції на міт про Харків як першу столицю України, який з-поміж іншого і тепер підживлює локальний патріотизм слобожанців. Попри виразну маніпулятивність цього міту, все ж треба визнати, що Харків таки був першою столицею. Щоправда, на 100 років раніше. І столицею не держави, а того коріння, із якого проросли думки про неї. 

Початок ХІХ століття. Козацька Україна вже віджила своє. Інші давні осередки державотворення, відомі ще із Княжих часів — Львів та Київ, — політично зденаціоналізовані. Українську еліту вдало абсорбували чужі держави. Українці мали незрівнянно більше шансів залишитися етносом, будуючи приватні батьківщини під своєю стріхою, аніж ступити на шлях націєтворення. На перешкоді такому песимістичному сценарію стали кілька натхненних романтиків із тільки-но заснованого Харківського університету. Саме їхній гурток, за словами Івана Лисяка-Рудницького, «започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомости». І, що важливо, ця свідомість мала за основу не вже безплідний княжий чи козацький аристократизм, а доволі простакуватий, але дієвий "мужицький" етнографізм. Можливо, саме в місті з доволі юною історією було легше позбутися такої обтяжливої валізки й думати не про минуле, а фіксувати теперішнє і конструювати майбутнє. Хоча щодо останнього, то Харків тут-таки передав естафету далі: Києву та Львову, де українське націєтворення набуло організаційних рис і врешті політичних ідеологем.  

Важливість Слобожанщини для України підтверджують і сучасні події. Поразка "русскої весни", тверда українська постава регіону під щоденними обстрілами, блискавична Слобожанська офензива формують новий пласт ідентичности слобожанців. Врешті не забуваймо про славетну пісню фанів харківського "Металіста", яка лунає далеко за межами України. На щастя, патологоанатом Слобожанщині найближчим часом не знадобиться.