Пів кроку у правильному напрямку: “Про історично населені українцями території Російської Федерації”

22:47, 22 січня 2024

Зелений клин_СЕО

У День Соборності 22 січня президент Володимир Зеленський підписав указ “Про історично населені українцями території Російської Федерації”. Поява такого документу означає рух у правильному напрямку, але рух лише на пів кроку.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

1. В указі абсолютно правильно зазначено, що Росія “впродовж століть систематично” утискала та продовжує утискати українців, зокрема на історично населених ними землях в теперішніх кордонах РФ. Однак викликає подив перелік цих земель: “на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей”. При цьому не менш важливими є ще щонайменше три території колишньої Російської імперії, які свого часу заселили українці, а нині перебувають у складі РФ.

Найбільшим регіоном був Зелений Клин між середньою течією Амура та Тихим океаном. У 1897 році українці складали там 15% населення, а 1926 року – понад 18%. У Південно-Уссурійському окрузі імперії українська мова була найпоширенішою. У 1917–1922 роках тут розвивався український політичний рух, існувала Українська далекосхідна крайова рада, а в Далекосхідній республіці українська мова була однією з офіційних.

Ще з XVIII століття українці переселялися до Нижнього Поволжя, де на початку XX століття стали другою після росіян (понад 10%) етнічною групою в Царицинській, Саратовській та Оренбурзькій губерніях. Ці території отримали назву Жовтого Клину.

Нарешті, в Південному Сибіру і Північному Казахстані з XIX століття розташовувався Сірий Клин, причому в половині районів Степового генерал-губернаторства українці перевищували за кількістю росіян.

За яким принципом до тексту указу була внесена Кубань (також заселена українцями територія, відома як Малиновий Клин), але не потрапили території в азійській частині Росії – незрозуміло.

Дружина утримувача заїзду

Мешканки українського поселення у Владивостоцькій окрузі. Фото Аркадія Зарембського, 1929 рік

Фото: Фототека РЕМ 4851-112

2. В указі наголошено на обов’язку Російської Федерації забезпечувати право на отримання освіти українською мовою для її громадян. Юридично це так, але практично – недосяжне. З 2018 року федеральний закон зробив необов’язковим вивчення в школах мов національних республік. У січні 2019 року Рада Європи розкритикувала Росію за відсутність ефективної підтримки мов національних меншин. У відповідь 2020 року в Конституції РФ закріпили положення, що російська є мовою державотворчого народу Росії. Як в цих умовах під час війни з Україною домогтися організації освіти українською мовою в РФ – неясно.

3. Указ передбачає розробку плану дій щодо збереження національної ідентичності українців в Російській Федерації, однак спеціально зазначені в документі заходи не можуть бути виконані на території РФ. Розгляньмо їх детальніше.

3.1. Збір та вивчення фактів про злочини проти українців в Росії, “про політику примусової русифікації, політичні репресії та депортації” є нагально необхідними, але з тексту незрозуміла організаційно-правова форма інституції, яка має тим займатися: “Відновлення та збереження історичної пам’яті, у тому числі щодо утворення центру із зазначених питань”. Йдеться про розширення функціоналу Українського інституту національної пам’яті, створення окремого центру в РНБО чи відкриття нової установи?

Усі шляхи мають свої переваги і недоліки. Окрема інституція в перспективі може бути ефективнішою (за умови адекватного добору керівництва), але її створення вимагатиме значно більше часу і грошей.

3.2. “Активізація роботи з протидії дезінформації та пропаганді Російської Федерації щодо історії та сьогодення українців в Росії та всіх поневолених нею народів… проведення заходів, спрямованих на розвінчання російських міфів про Україну”. Це те, чим громадянське суспільство в Україні давно займається самотужки, і в чому давно закликає взяти участь державу. Автор цих рядків написав окрему книжку про російські міфи історії Криму, тому розуміє всю важливість та важкість цієї роботи.

3.3. Видається, що влада нарешті зрозуміла необхідність “забезпечення спільно з Національною академією наук України підготовки й поширення в Україні та світі матеріалів про понад тисячолітню історію українського державотворення”. Як я неодноразово зазначав, зокрема на “Локальній історії”, переклад світовими мовами та промоція за кордоном вітчизняних робіт – єдиний антидот проти російської пропаганди. Ніхто на Заході не читатиме книжок і не дивитиметься фільмів українською мовою.

Але завжди існує небезпека, що влада, замість того, щоб допомагати уже існуючим ініціативам, захоче почати роботу з нуля та ще й вказуватиме дослідникам, що саме їм робити. Можливо, превентивне створення ініціативної групи з академічних науковців, аналітиків недержавних центрів та політичних активістів і подання своїх пропозицій Кабміну до затвердження чиновниками “плану дій” дозволить уникнути цієї проблеми.

3.4. Що ж до “висвітлення у навчальних програмах і підручниках для закладів освіти правдивої історії етнічних українців на історично населених ними землях у межах Російської Федерації”, то вважаю, тут пропущене ключове слово. А саме: “у російських програмах і підручниках”. Настав час Україні перетворитися на найбільший у світі інтелектуальний центр з дослідження Росії – бо ніде більше немає для цього ані людей, ані знань.

Написання “правдивої історії” Росії всередині самої Росії очевидно неможливе, та й для багатьох російських істориків в Європі це нездійсненне завдання – лише одиниці з них змогли подолати свої російські великодержавні підходи. Натомість надання в Україні голосу представникам поневолених Росією народів дозволить нашій державі відбитися від звинувачень на Заході у неспроможності адекватно оцінювати Росію. Водночас це сприятиме розвиткові історичної науки в самій Україні.

3.5. Найважливішим, але й найменш розкритим заходом є “розвиток взаємодії між українцями та поневоленими Росією народами”. Перетворення України на координаційний центр опозиційних національних рухів в Росії та місток між ними і Заходом може призвести до революційних зрушень у Північній Євразії. Тим паче, що Україна має і власний досвід стосунків із борцями проти російського імперіалізму, і може скористатися з досвіду Польщі (від “прометеїзму” до Декларації Єжи Ґедройця). Припускаю, що з метою безпеки цей пункт залишиться таємним і в урядовому плані дій, але публічні дискусії з цього питання Україні життєво необхідні.

4. Цілком очікувано, що публікація указу викликала шквал в інформаційному просторі Росії. Нападками на Зеленського лише за один день 22 січня відзначилися колишній президент Дмітрій Мєдвєдєв, т.зв. “сенатор” від Криму Ольга Ковітіді та т.зв. “депутат” від Криму Лєонід Івлєв, науковий директор Російського військово-історичного товариства Міхаіл Мяґков і навіть політолог-”іноагент” Фьодор Крашенінніков. Більшість коментаторів приписують Зеленському намір відторгнути вказані в тексті російські території та порівнюють дії України з діями Третього Райху відносно Судет. Припущу, що указ буде топ-темою для російської пропаганди впродовж усього тижня.

5. У підсумку можна лише вітати появу цього указу – краще пізніше, ніж ніколи. Уже сам факт визнання в ньому багатьох проблем, про які раніше не згадували державні органи, свідчить про рух України у правильному напрямку. Однак і деякі положення указу і, що найважливіше, необхідність чекати на урядовий план дій не дозволяють говорити про повноцінний крок України у цьому керунку. Тим паче, що залишається невідомою особа, на яку буде покладена координація виконання указу в КМУ. Лише адекватний і придатний для виконання план засвідчить, що повний крок зроблено. А до того часу ми можемо лише сподіватися, що напрацьовані громадянським суспільством ініціативи щодо Росії не обійде увага держави.

Схожі матеріали

listing image pmr

Сім фактів про Придністров’я, які ви могли не знати

стрій сео

Українці Воронежчини понад 100 років тому

16.png

Куди поділись словацькі українці

terra_text-2-1.jpg

Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні

Огляд служилих людей XVI – XVII cт. С. Іванов Саратовський художній музей

Білгород: російський острів в українському морі