Віра Бонь: "Пам’ятаю день, коли вперше переступила поріг музею Івана Франка"

"Іван Франко писав у їдальні, а діти бігали довкола і бавилися в індіанців"

Декілька років тому мені пощастило потрапити на авторську екскурсію Віри Бонь у день її 90-річчя. Пригадую, Віра Лук’янівна так щиро розповідала, що я ніби побачила живого Франка. Відчула запах паски, яку щойно спекла його дружина Ольга. Почула сміх дітей, нявкання кота і гавкіт псів. Пані Віра так легко перенесла нас в іншу епоху:

— Іван Франко сидів тут, у їдальні, писав наукову статтю. На плечі в нього лежав кіт, а діти бігали довкола і бавилися в індіанців, — розповідала вона.

Тепер Вірі Лук’янівні 98 років, і я знову йду до неї на інтерв’ю. Цього разу — до її помешкання. Ця неймовірна жінка зустрічає мене на порозі — як завжди, з усмішкою і в доброму гуморі. Це те, за що її люблять колеги у Домі Франка. А ще безмежно поважають і кажуть, що вона для них — професійний і моральний приклад.

Жінка веде мене у свій домашній кабінет. Сідаємо біля стола, на якому чимало нотаток, паперів. Помітно, що за ним досі активно працюють, бо пані Віра й нині є працівницею Дому Франка. Вельми креативною, як відгукуються про неї колеги.

— Віро Лук’янівно, Ви часто розповідаєте, як збирали безцінні речі для багатьох музеїв, але ніколи не говорите про себе. Чи можу попросити розказати про Ваше життя і родину? — запитую.

— Так, це невідомо широкому колу. Розповісти є що, бо пережила багато! — пані Віра поринає у спогади.

Село, яке заснували козаки Богдана Хмельницького

— Я народилась у селі Седлиська Замостського повіту Люблінського воєводства. Це Польща, але в нашому селі мешкали українці. Це був 1928 рік. Мої батьки — селяни середнього достатку, Лука і Анна. Я мала двох братів: Бориса і Сергія. Село наше було старовинне. Селяни розповідали, що коли Богдан Хмельницький ішов до Замостя, там поселилося семеро його козаків. Від них потім пішло наше село.

Українці Седлиськ гуртувалися довкола місцевої церкви та священника. Він був не лише парохом, а й активним громадським діячем.

— То був священник Лазука, грамотний і завзятий. У нас у селі була тільки польська школа, наука там була дуже недалека, все по-польськи. Я закінчила там до війни 6 класів. Отець Лазука вчив нас у тій школі релігії нашою говіркою. Дохідливо пояснював нам Святе Письмо тим діалектом.

— А ще недалеко від нашого дому, в центрі села, була така реміза. По-сучасному це будинок культури. Там відбувалися всілякі збори, концерти, вистави. Пам’ятаю "Наталку Полтавку", "Ой, не ходи Грицю". Я те все дивилася, і дуже мені то подобалося. Бо в школі все українське було заборонено.

За громадським та церковним життям українців наглядала польська влада, згадує Віра Лук’янівна. У церкві навіть чатувала поліція.

— Поліцаї мали слухати, чи говорять проповідь по-польськи. А наш отець Лазука от що вигадав. Каже: "Щойно я почну говорити по-польськи, ви, діти, гурра — і виходьте з церкви". Ми так і робили. Він два слова по-польськи скаже, а ми: гурраааа, втікаємо геть. Десь у 1938 році дуже загострилися наші зв'язки з поляками.

Батьки переховували військовополонених українців

Друга світова війна застала родину Віри Бонь у її рідному селі. Через Седлиська на початку війни у 1939 році проходили радянські війська.

— Як ми їх вітали! — згадує пані Віра. — Бо ми жили між поляками, а тут свої прийшли. Багато солдатів були українцями, яких мобілізувала радянська влада. Ми тоді ще не знали, чим дихає та армія! Вони були в нас усього два-три тижні і пішли. Ще пам’ятаю, коли почалася війна між Німеччиною і Радянським Союзом, недалеко від нашого села, біля Замостя, був страшний німецький концтабір, де були радянські військовополонені. То була пізня осінь, дощі, приморозки, а ті солдати — а там було багато українців – стояли просто неба. Мої батьки і наші селяни їхали туди й через дроти кидали їм хліб. Потім ці полонені прорвалися через німецьку охорону. Найбільше їх утекло в наше село, бо їм сказали, що там ваші, русини (нас називали русинами). У кожній хаті люди переховували військовополонених. Мої батьки теж ховали їх у підвалі. Так вони пробули в нас із осені 1941-го по березень 1942 року. А навесні вони таємно перейшли лінію фронту до своїх. А совіти знаєте як з ними повелися? Посадили в тюрми або постріляли. Ми їх при німцях зберегли, а "свої" винищили.

При німецькій окупації родину пані Віри вигнали із села, а господарства українців віддали так званим фольксдойчам. Їхню сім’ю прихистили українці у Грубешівському повіті. Коли знову зайшли радянські війська, родина змогла повернутись у Седлиська.

— Ми застали наше село спаленим. Німці спалили. Неушкодженими залишилося декілька хат. Ми поселилися по кілька сімей в одній хаті. А десь за два місяці наших хлопців мобілізували в радянську армію. Кинули на фронт зовсім не навченими. Серед них був і мій брат, а ще — мій майбутній чоловік, Кимак Михайло. Я його тоді ще не знала. То й між своїми буває різна погань. Ото один "свій" доніс на нього, нібито мій чоловік за німців був поштарем. А він тоді був хлопчиком і підробляв, розносячи пошту. Його засудили на десять літ, відсидів у в’язниці. І так іще з десяток наших хлопців посадили, які добровольцями пішли в їхню радянську армію.

Наступним домом стала Верхня Хортиця

Родина Віри Бонь не чекала на примусову депортацію українців поляками. Вони були першими, хто виїхав добровільно — по-суті, втекли через міжетнічні загострення.

— То страшна боротьба була між поляками і українцями! — Віра Лук’янівна хитає головою, із жахом згадуючи ті часи. — Один день горіло українське село, другий день горіло польське. 21 березня 1944 року поляки спалили село Берест, де працював мій брат Борис. Він розповідав, як уранці поляки оточили село і стріляли із запальних куль. Селяни тікали, а вони так стріляли. Моєму братові вдалося втекти. Таке було страхіття. Ми просто побоялися бути серед поляків, бо нас би вибили. Виїхали на Запоріжжя, в село Верхня Хортиця.

— Приїхали в ту Хортицю, а там була така нужда, напівголод. Ми з собою привезли борошно, сало, крупи, навіть коня, і на цьому виживали. Єдине, що там рятувало людей, — фрукти. У нас у Верхній Хортиці був сад на 100 гектарів: абрикоси, сливи, яблука. Важко нам було.

— Я пам’ятаю, як оголосили, що закінчилася війна. Ми всі бігли в центр, раділи, обнімалися, цілувалися. А потім почали приїздити з фронту ті, хто вижив, і розказували страшне.

— На Запоріжжі я ходила до 8 і 9 класу. Мені лопатою в голову накладали знання! Як мені всі допомагали: вчителі, діти. Бо я мало що знала після польської школи. У Хортиці приходить вчителька і пише на дошці x+y. А я кажу до Валі Проценко, з якою заприязнилася: "Валю, то якась дурна вчителька, вона букви додає". Я поняття не мала про алгебру, хімію, фізику. Але, видно, мала голову, бо підучилася і в кінці року все поздавала.

"У Львові нас посадили, як Івана Франка, на ослячу лавку"

Від нужди сім’я Віри Бонь знову була змушена втікати. Цього разу до Луцька, а згодом до Львова.

— Тоді поляки масово виїздили зі Львова, і можна було в центрі Львова навіть кам’яницю взяти. Мій брат Борис після демобілізації лежав у лікарні у Львові і потім оселився біля Дріжджового заводу. Там були вільні хати, де вже мешкали наші колишні односельчани. Брат узяв собі поганеньку хатинку, але біля неї був величезний город. А мої батьки — селяни: їм дай не кам’яницю, а шмат землі.

Із Великої Хортиці батьки пані Віри забрали до Львова і її подругу Валентину Проценко на прохання її сім’ї, і заопікувалися дівчинкою.

— Відтоді ми з нею були, як сестри: разом жили, вчилися. Добре пам’ятаю, як ми вперше прийшли у львівську школу на вулиці Курковій. Ми були з села, бідно вбрані, й відрізнялися від міських дівчат. Учителька завела нас у 10 клас. Дивлюся: а там сидять такі панянки, гарно вбрані та зачесані. Львів’янки є львів’янки. І вони так на нас подивилися! Нас із Валею посадили, як Івана Франка, на останню ослячу лавку. І ось контрольна з фізики. Валя спочатку зробила собі за 15 хвилин, потім мені. Тоді до неї почали звертатися всі ті панянки. Вона всім написала їхні варіанти.

— Мене Валя підучила, і я вступила у Львівський університет на філологію. Тоді були тяжкі часи, багатьох студентів виганяли через біографію. Одного дня ми йдемо з Валею, і раптом навпроти нас стоїть її тато, який зник безвісти. Виявилося, що він був поранений і втік до Львова. Хтось доніс в університеті про Валиного батька. Її викликали і хотіли відрахувати. Але мій тато пішов туди і сказав, що всі ці роки був її батьком. Так Валю не вигнали.

Заполітизований музей Франка

За скеруванням після навчання Віра Лук’янівна отримала роботу в музеї Івана Франка у Львові. Вона й не здогадувалася, що залишиться там щонайменше на наступних 70 років. Коли жінка згадує свій перший день там, на обличчі з’являється усмішка.

— Я добре пам'ятаю той день. 1955-й рік. Приходжу в музей. На порозі мене привітно зустріли наглядачка Софія Дудко і наглядач Михайло Гавур. Привіталися, а Софія Дудко каже: "Ходіть, я вас заведу до наших". І веде мене в кімнату. Дивлюся, там сидять Марія Гула-Давидова і Левко Полюга. А я з ними жила в гуртожитку. Це була така душевна зустріч, мене зустріли свої!

Експозиція, яку побачила Віра Лук’янівна, її шокувала. Страшенно заполітизована, вона починалася із погрудь Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. На стінах — картини, які Іван Франко, певно, спалив би, якби побачив.

— То була сама політика. Наприклад, намальовано Франка, який читає Маркса або "Что делать" Чернишевського. Або така картина: Франко читає селянам політичну статтю. Потім велике полотно: Франко відмовляється від сповіді й виганяє священника. Хоча є достовірні спогади, як було зі сповіддю: він нікого не виганяв. Навпаки, Франко сказав отцеві: "Зайдіть до мене ще раз, бо я люблю з вами говорити". Ми розуміли, що така експозиція не годиться і помалу, по одному експонату забирали ту політику. Замість того давали перші видання творів Франка, документи. Меблів у музеї ще жодних не було.

Щойно Віра Лук’янівна почала працювати у музеї, одразу наступного, 1956 року, за рішенням Всесвітньої ради миру в усьому світі оголосили святкування 100-річчя від дня народження Івана Франка. До львівського музею рікою потекли міжнародні делегації. А їх на екскурсіях радянщиною не нагодуєш.

— Мене тільки трохи навчили вести екскурсії, як до нас приїхало дуже багато людей із-за кордону, особливо канадських українців. Їм треба було розповідати не совєтську правду, вони цього не слухали би. Ми говорили сухі факти про біографію, творчість. Нам було заборонено розповідати про сина Петра і його дітей, про доньку Анну — ніби таких дітей у Франка не було. Переважно ми говорили про Тараса і його сім’ю.

"Ми ходили за Анною крок у крок і записували, де що стояло у їхньому домі"

У 1967 році сталася справді історична подія для музею: з-за кордону приїхала донька Івана Франка, Анна. Ще в юні літа вона поїхала погостювати до дядька на Київщину. Там Анну застала Перша світова війна, і вона не змогла повернутися додому. Змушена була емігрувати спочатку до Німеччини, потім на Закарпаття, а згодом у Канаду. Кілька разів Анна ще бувала у Львові, провідувала маму, а от батька живим уже не застала. У 1967 році це було не перше її повернення у рідний дім, але не менш зворушливе.

— У Львові жила дружина Петра Франка — Ольга Федорівна. З нею ми були дуже пов'язані, — згадує Віра Бонь. — І від неї чуємо, що приїде Франкова донька, Анна. Думаю: це для нас така подія! У музей Анна прийшла зі своєю братовою. Дивлюся: підходить жіночка середнього зросту, середніх років — звичайна, але приємна. Ми стоїмо на сходах, чекаємо її з букетом. А вона так по тих сходах поволі переступає і очима в один, в другий бік. Каже: "Тут росли дерева і тепер ростуть, але нові. О, а тут колись росли настурції". І ми, до речі, наступного року посадили там настурції. Анна зайшла в будинок, а там не квартира Франкова, як було за його життя, а літературна експозиція. Ще й із тією радянщиною і тими картинами. Вона так подивилася на те і каже: "Ну, то літературна експозиція, не меморіальна".

Тоді пані Віра з колегами попросили Анну Франко-Ключко розказати, яким було помешкання за часів Івана Франка. Жінка погодилася і щодня з ними працювала, аби все достеменно відтворити.

— Щодня вона приходила, і ми запитували, що де було. Вона каже: "У нас був ґанок, добудований 1912 року, бо вітер віяв у двері. Перша кімната маленька: тут був вішак, а тут стояв столик. У другій кімнаті була Франкова бібліотека, третя — спальня Франка і сина Андрія. Четверта — їдальня, п’ята — спальня Ольги і Анни. Далі — кабінет. Так, як нині є на експозиції. Вона нам усе це розказала, ми записали, де що стояло. А де його взяти? Це ж не поставиш сучасний столик. Ми почали шукати. Виявилося, що найбільше меблів Франка було у дружини Петра, Ольги Федорівни. І ми почали помаленьку все це купувати в неї, бо вона жила дуже бідно. Мала двох доньок, багато внуків. Також записали багато спогадів від Франкового сина Тараса і його дітей. Вони згадували, що Іван Франко завжди працював у шумі, поміж дитячого галасу. Ще Анна розповідала, що коли її мама пекла паски, діти не мали права дверима рипнути, щоб не здригнулося повітря і паска не впала.

Бур’ян замість батькової хати у Нагуєвичах

<p>Віра Бонь</p>

— Коли ми в 1956 році вперше приїхали на подвір’я Франкових батьків, там усе було у височенному бур’яні та кропиві. Паслися коні, корови, гуси. Нічого не було.

Віра Бонь належить до ґрона творців музею Івана Франка у Нагуєвичах. Доля закинула її туди з нагоди того ж всесвітнього відзначення 100-річчя Івана Франка.

— Ми троє — я, Марія Гула-Давидова і Левко Полюга — приїхали туди із завданням перебудувати той музей. До століття мали приїхати делегації з усього світу, і в Нагуєвичі також. А там нічого немає. Тому нас трьох на алярм викликали туди за рішенням облвиконкому. Ми оселилися в сусідній хаті і щодня переходили через двір Франків. Бачимо, що та площа зросла бур'янами, абсолютно нічого немає. Спочатку ми сказали владі викосити траву і на тому місці побудували святкову арку з написом, що тут була хата батьків Франка. А вже пізніше збудували садибу. У цьому була велика заслуга нашого директора Семена Васильовича Стефаника. Він зорганізував творчу групу, яка її спроєктувала, а потім дістав на це гроші.

— До речі, Семен Стефаник був дуже освічений і гостинний, запрошував нас у гості. Пригадую, як ми зустріли у нього Рильського, Сосюру, Тичину, Братуня. А на Різдво до нього і в наш музей приходив хор дівчат, і вони колядували. Того ніхто не знав. Не можна ж було!

"Голос Крушельницької був таким дзвінким на її останньому концерті"

— Знаю, що Ви наживо бачили й чули Соломію Крушельницьку на її останньому виступі 1949 року. Поділіться цим спогадом, будь ласка, — прошу Віру Лук’янівну.

— Було так. Ми жили в гуртожитку. І тут приходить Володимир Овсійчук, який теж тоді був студентом, і каже: "Сьогодні буде вечір радянської армії і там виступатиме Соломія Крушельницька". Я запитую: "А хто це така?" Я вперше про неї почула. А він у відповідь, що це співачка світової слави. Тож ми з Овсійчуком і товаришками пішли у філармонію. Спочатку виступали радянські співаки, дуже гарно співали. А потім у другій частині оголошують Соломію Крушельницьку. На сцену виходить жіночка з паличкою. Вона спочатку сіла на крісло, потім встала, трималася за крісло і співала пісні. Пам’ятаю "Родимий краю, село родиме". Як то було гарно! Такий дзвінкий голос, божественний! Її викликали і викликали на біс. Вона сіла, відпочила і знову співала, співала і співала.

Щаслива помилка

На концерті Віра Бонь іще не знала, що через багато років збере і дослідить першу тисячу експонатів до майбутнього музею Соломії Крушельницької у Львові.

— Коли я працювала у музеї Франка, ми часто ходили до Одарки Карлівни Бандрівської, племінниці Соломії Крушельницької. Її батько був опікуном Івана Франка, а сама Одарка допомагала Крушельницькій. Бандрівська давала нам матеріали про Франка. Якось я прийшла, а вона була хвора і каже: "Ой, донцю, сьогодні не будемо писати. Але ти так здалеку до мене їхала, то сядь і відчини собі оту шухляду". А я відкрила не ту, де були матеріали про Франка, а іншу. Дивлюся, а там матеріали про Соломію Крушельницьку. Зачинити ту шухляду я вже не змогла. Засіла на місяць із тими фотографіями і листами, опрацьовувала їх. А Бандрівська не заперечувала, навіть із тими матеріалами часом приїздила до мене додому. І вдома ми все описували.

Серед тих артефактів були листи, фотографії, а також сценічні костюми Соломії Крушельницької і навіть меблі співачки.

— Потім, коли ми робили музей Крушельницької, то виставили і той одяг, і всі ті речі. Матеріали від Бандрівської стали основою для фондів та музею. Зробили його не одразу, на це пішли роки. Але маємо все це завдяки Одарці Бандрівській.

На завершення розмови Віра Бонь каже:

—Усе це з мого життя часто згадую. Давно то було, але цікаво. За стільки років Іван Франко став для мене близькою людиною. Але тяжке життя мав. Із нього зробили радянського соціаліста, а не такого, яким він був. Це ж зовсім різний соціалізм: радянський і західний. Для мене Франко — то Людина, демократ. Широка всеоб'ємна душа, для людей працював.