"Щоби любити країну, не треба вигадувати про неї", — Андрій Оленич

Мистецтво копати

— Важка піхотна робота, — коротко описує Андрій свої теперішні фронтові будні у 241-й окремій бригаді Сил ТрО ЗСУ. Вони почалися для нього торік 28 лютого, коли після кількох спроб Андрій потрапив до столичної Тероборони. 

Руїни розбитого Києва та затяжна партизанська боротьба — найстрашніші картини, що малювала тоді йому уява — спонукали вистояти кілометрові черги, що шикувалися тими днями перед військкоматами. В армії Андрій не служив, жодної військової підготовки не мав, як, по правді кажучи, й ентузіазму воювати. Каже просто: робив, що було необхідно. У військкоматі Андрію відмовили, до Тероборони потрапив завдяки своєму товаришеві.

— Стояли на блокпостах, робили вузли оборони. Час від часу мінялися на позиціях і коли заходили на нові, я бачив, як неграмотно вириті окопи. Мало хто тоді знав, як це правильно робити, — згадує він лютий—березень 2022 року.

Андрій знав — 15 років він провів на польових роботах. Незадовго до початку повномасштабного вторгення він звільнився з Інституту археології Національної Академії наук України, де працював із студентських часів. Каже, засидівся. Власне там він робив те, що й тепер на війні: копав. 

Від липня 2023-го Андрій — під Бахмутом. Фах археолога допомагає орієнтуватися на місцевості, працювати з картами, компасами. А у спокійніші дні вивчає зброю.

Після війни Андрій бачить себе в бібліотеці за створенням науково-популярних видань. Мріє писати про історію повсякдення давньоруського часу. Він зібрав уже приблизно половину матеріалу — з розкопок, а також берестяних грамот: 

— У літописах мало згадок про побут, натомість берестяні грамоти — розкішне джерело. Як жили люди, що вони їли, як сварилися і мирилися — це цікавий і малодосліджений напрям. Чого вартий лише цей уривок з однієї берестяної грамоти ХІІ століття: "Відтоді, як ти цілував хрест та обіцяв мені повернути три гривні, пішов 9-й рік. Прошу тебе: поверни добро!".  

Андрій виріс у Києві, у спальному районі Троєщина. Його тато, чия молодість припала на 1980—1990-ті, був змушений працювати за багатьма робітничими спеціальностями. Мама — вчителька української мови й бібліотекарка.

Змалку Андрія вабили книжки, історія, точніше, Середньовіччя. Ще у школі вирішив, що стане істориком, закінчив Київський університет імені Бориса Грінченка. Улюблені предмети — давньоруська історія й археологія — і визначили Андрієве майбутнє. Ще студентом працював в експедиціях, потім став лаборантом "на лопаті" (так називають тих, хто безпосередньо розкопує). Тоді ж захопився історичною реконструкцією.

Каже, що на початку 2000-х покоління археологів сформувалося навколо постаті Володимира Коваленка — археолога й історика, відомого зокрема тим, що розкопував київську гору Щекавицю.

— Історики звертають увагу на людей, а мені більш цікаво дивитися на декорації, на сцену: з чого вона збудована, як влаштований матеріальний світ. З маленьких фрагментів складаєш цілу картину — тому я і став археологом, — розповідає Андрій. — Копаючи ділянку, відкриваєш новий пласт. Якось я сидів біля давньоруської могилки, дивився на очищений скелет і думав: це ж була людина. Якщо у книжках переважно читаєш про вигаданих людей, то тут перед тобою ті, що жили, мали свої думки, мрії, чаяння. Бачиш деталі світу, який зник задовго до твого народження.

Скарби київського Подолу

— В археології є чіткий поділ на тих, хто пише, аналізує, і тих, хто фізично накопує матеріал. Моя робота — це більшою мірою рутина і меншою — творчість, — резюмує Андрій.

Одного разу під час таких планових розкопок їхній археологічній експедиції вдалося знайти скарби просто під ногами. Влітку 2020-го в Києві у будинку за адресою Контрактова площа, 10, який давно стояв порожній, підтопило підвал. Цей дім примикав до аварійного під № 7, одного із найдавніших житлових будинків столиці, зведеного наприкінці XVIII століття, і досі житлового.

За правилами, разом із будівельниками аварійний підвал історичного будинку мають оглянути й археологи: чи є там артефакти, що можуть мати культурну цінність? Андрій не плекав великих сподівань — це формальність. Та все ж попросив, щоб його відправили у складі експедиції на моніторинг.

Вода в підвалі будинку за № 10 сягала 15 сантиметрів. 

— Поділ завжди був дуже мокрим місцем. А там, де стоїть будівля, — це басейн Андріївського струмка. За однією з версій, Поділ сформували повені, які намивали ґрунт. Технології ХІХ століття, коли забудовували цю місцевість, передбачали, що споруди мають стояти на стрічковому фундаменті. Тобто глибоко викопаний фундамент закладали керамічною цеглою, через яку потрапляло багато вологи, що конденсувалася всередині підвалу, — пояснює Андрій Оленич.

Щоби боротися з вологою, у тодішніх умовах облаштовували дренажні криниці. Коли там назбирувалася вода, двірник її вичерпував. У 1970-х роках, під час реконструкції будівель, криниці просто залили бетоном. Волога просочувалася та залишалась у підвалах, а будинки ставали аварійними. У будинку № 10 колись було облаштовано 6 давніх криниць. За процедурою, фундаменти треба максимально відкрити й гідроізолювати: знімають до 2,5 метра ґрунту, які й мали дослідити археологи.

Андрій спускався вглиб мокрим ґрунтом. Після перших ривків лопатою призупинився. В археології немає ані містики, ані магії: або в землі є речі, або їх нема — такий професійний підхід. Того разу речі були й до того ж у верхньому шарі ґрунту: 

— Перший шар, XVIII століття, відразу був під бетонною стяжкою підвалу. Тут ми знайшли шкіряні черевики, чимало саксонської порцеляни, дерев’яні ковіньки, відра, ба навіть шкарпетки й  підстилки з очерету. Все в болоті, але збережене! Раніше я бачив щось схоже, коли копав бомбезний матеріальний світ ХІІ століття — з трунами, веслами, черпаками, ложками й іншими побутовими предметами.

Розкопки тривали до пів року, і за той час вдалося дістати приблизно тисячу екземплярів різних побутових речей. Чим важлива колекція, яку розкопав Андрій із колегами? Він каже: це кілька добротних сторінок історії Києва XVIII століття. До цього у місті не був повністю досліджений жоден двір того періоду, і ще багато знахідок може лежати в землі. Проте системних розкопок останні 20—25 років не проводять: немає фінансування. Тому планові будівельні роботи — один із небагатьох способів відшукати скарби в нас під ногами.

— У підвалі ми виявили робоче місце кушніра, який, вочевидь, мешкав на території досліджуваного будинку. Він вичиняв шкіру та кидав шматки собі під ноги. Також ми знайшли колодки для виготовлення взуття, шило, різні обрізки та інструменти. Це хороші дані для розуміння історії київського ремесла й цехового виробництва, — Андрій каже, що знахідок такого масштабу в Києві ще не було: це велика й добре збережена колекція шкіряного взуття.

Знайдені черевики пошиті на совість: мають по кілька прошитих підкладок. Їх віддали на реставрацію. За законом, такі експонати мають зберігати або у фондах Інституту археології, або передавати державним музеям. Ці знахідки потрапили до Музею історії Києва.

— XVII — XVIII століття — дуже важливий час для формування національного міфу. Та саме про матеріальну тогочасну культуру ми знаємо вкрай мало. Радянська культура не толерувала нічого, окрім історії КПРС, — резюмує Андрій.  

Диваки, які заважають працювати

Загалом у столиці копати важко. Немає умов для збереження культурної спадщини. Окрім планових рятівних робіт, у яких беруть участь археологи, ще один спосіб організувати розкопки — прийти на ділянку, призначену під забудову. За законом, перед початком будівництва треба провести  археологічну експертизу. У 2016 році таким чином Андрієві з колегами вдалося знайти третє за ліком поселення Празької культури (VI століття) в межах Києва: на території колишнього пивзаводу, що на вулиці Кирилівській.

— Забудовники сприймають нас як диваків, які заважають їм працювати, — каже Андрій. — На Кирилівській екскаватором викопали достатньо глибокі шурфи, я побачив чорний ґрунт — це культурний шар. Представник забудовника пропонував хабар: мовляв, давайте ми нічого не знайдемо. Боявся, щоб не зупинили будівництво.

Хабара Андрій не взяв. Поселення зафіксували, знахідки забрали до фонду Інституту археології та до Музею історії Києва. А на тому місці — на Кирилівській, 37 — тепер стоїть новий будинок.

Інша історія — з археологічних розкопок Гостинного двору 2017-го, що проводили під реставрацію. Двір скопували зсередини, винесли звідти шар XVIII століття. Коли одного дня Андрій повернувся з обідньої перерви, побачив, як ківш заливає цементом розкопану ділянку. Попри спротив забудовників, які хотіли звести там ТРЦ, археологам вдалося ще якийсь час покопати. Зафіксовані культурні нашарування показують, як змінювалася найдавніша площа Подолу від давньоруського до нового часу. У землі, зокрема, знайшли залишки дерев’яних торговельних рядів XVIII—ХІХ століть.

Більшість розкопок, які провадив Андрій у складі експедицій, були зосереджені в Києві та навколо. Кілька років тому вони з колегою Дмитром Бібіковим досліджували гончарні горни на території давньоруського Вишгорода. Вишгород вважають одним із найвідоміших середньовічних гончарних центрів Східної Європи. За 80 років на території міста вивчено понад два десятки горнів, але не розкопаних — значно більше.

— Маємо свідчення про будівництво кам’яного храму у Вишгороді. Внизу на посаді ми знайшли два керамічні горни. Один наприкінці ХІІ століття переробили під випал вапна — треба було тинькувати храм, — розповідає Андрій. — Другий керамічний горн зроблений ще до будівництва храму. Таке різночасся важливе для подальших досліджень Давньої Русі, бо дає можливість реконструювати хронологію та еволюцію гончарства.

Андрій і сам виготовляє кераміку, надихаючись своїми археологічними знахідками: посуд, люльки тощо.

На розкопках Київщиною він не раз натрапляв на сліди оборони столиці часів Другої світової. Досліджував старі окопи, що досі добре проглядаються з гугл-карт — наприклад, у Вишгороді знайшли німецькі окопи.

— На розкопках ми втомлювалися їх копати, — сміється нині Андрій. — Окопи Другої світової дуже професійні: глибокі, вузькі, ламаною лінією, з нішами.

Цей археологічний досвід потім допоміг Андрієві на фронті. Зі знанням справи він пояснює порядок розкопок:

— Приходиш на ділянку й досліджуєш її історію. Найчіткішим об’єктом є верхня смуга окопу, далі — давньоруський шар, тоді скіфський, трипільський. Розбираєш шар за шаром, як торт: викопуєш ХХ століття, тоді Середньовіччя, тоді скіфський період, трипільський.

Переосмислити Русь

Те, на чому Андрій Оленич хоче зосередитися після війни, — це популяризація історії і культури українського Середньовіччя. З колегою Борисом Роженком ще у 2019—2021 роках вони створили кілька просвітницьких проєктів на ютубі. Одна з передач — "Маршрутка в минуле". Їздили містами Київщини, відвідували найвизначніші місця — церкви, брами, стратегічні шляхи — і розказували, як все виглядало колись, ілюструючи оповіді давніми картами й малюнками.

Інший проєкт — "Корчма у Мстиші". У студії — імпровізованому шинку — Андрій із Борисом обговорювали якусь тему з історії Руси,  а ще гайдамацтво, побут Гетьманщини, давню гігієну тощо. На формат надихнув американський ютуб-канал Townsends, що розповідає про формування американської модерної нації і має окрему передачу про історію повсякдення — "Таверна". 

Андрій вважає, що акумульовані дослідження сьогодні допомагають по-новому осмислити Давню Русь: 

— Кайф сучасних дослідників Русі в тому, що, спираючись на досягнення попередників, можна дивитися на цю державу в контексті загальноєвропейської історії. Українське Середньовіччя за рівнем політичної культури нічим не відрізняється від західноєвропейського.

Повсякденна історія Руси, на думку Андрія, має практичне значення. Конструювання ідентичности на фактичному матеріалі — який хто мав вигляд, що їв, у що одягався — допомагає краще зрозуміти давнину. 

Він спростовує кілька мітів щодо Руси:

— Є теза, що давньоруська держава була величною й багатою. Насправді ні: тоді не могли зробити навіть якісної коси, багато залізних виробів, особливо зброю, імпортували із Західної Європи. Не було своєї міді, свого срібла — кольорові метали привозили зі скандинавських країн. Натомість ми стабільно постачали на Північ хутра, віск і мед. Також кажуть про велику Руську державу. Це міт. Щоби любити країну, не треба вигадувати про неї.