Мала батьківщина Симона

Найменше пошанований

5 вересня 2021 року Дискусійний Клуб Полтава організував обговорення "Чи Потрібно Полтаві і Україні увічнювати Петлюру". Учасники навели аргументи "за" і "проти". "За": Петлюра — борець за самостійність України, полтавець; герой антирадянського міту; символ боротьби. "Проти": він зруйнував правову й капіталістичну Українську Державу Павла Скоропадського; здав захід України полякам; як очільник Директорії УНР призвів до краху нашої державности, а також наказав розстріляти полковника Болбочана, одного із провідних командирів УНР.

Далі організатори опитали полтавців. Із 347 респондентів 25 % осіб відповіли, що Петлюру варто увічнювати як історичну постать значного масштабу для України. 18 % обрали варіант, що Петлюру треба подавати як одного з основоположників самостійної української держави. 57 % висловилися проти увічнення. Ці результати доволі показові. У 2021 році суттєва кількість земляків Петлюри не сприймала його як постать, варту вшанування.

— Серед полтавців у радянські часи слово "петлюра" було лайливим. Буржуазний націоналіст, неук, що продав Україну, організатор погромів, якого в Парижі вбили євреї на знак помсти. У фільмах Петлюру завжди зображали карикатурно й комічно, населення було зазомбоване і прийняло цей образ, — пояснює Тарас Пустовіт, дослідник життя та діяльності Петлюри й заступник директора Державного архіву Полтавської области.

До середини 2000-х у публічному просторі Полтави не було нічого, пов’язаного з іменем Головного отамана військ УНР, який пів свого життя прожив у цьому місті. Меморіальну дошку на семінарії, де він вчився, встановили 2006-го, та й ту розбили невідомі. Відновили її 2019 року.

У 2016 році, після ухвалення Закону про декомунізацію, з’явилася вулиця Петлюри. А 2021-го відбувся конкурс проєктів пам’ятника, який мали встановити торік, однак через повномасштабне вторгнення відклали.

Тарас Пустовіт працює в архівній будівлі, яка з’явилася на місці Троїцького храму, який зруйнували більшовики. Сюди він прийшов 1987 року, якраз коли поступово почали відкривати доступ до закритих фондів. Сферою своїх досліджень він обрав Українську революцію 1917–1921 років і Петлюру.

Року 1992 у Полтаві провели перші Петлюрівські читання, на які приїхав останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Із просвітницькими матеріалами тоді було сутужно: обмежені наклади, неякісний папір. Але читання проводили в найкращих залах міста:

— Обласній філармонії, краєзнавчому музеї та обласній бібліотеці. Так ми пропагували це ім’я. Робота була зроблена недаремно, і ми свою місію виконали, — наголошує Тарас Пустовіт.

Він розповів, що коли 2016 року перед перейменуванням вулиці Артема на честь Петлюри серед полтавців провели опитування, то переважна більшість підтримала цю ідею.

 — Але й досі Петлюри немає на банкнотах. Нема і бригади ЗСУ імені Петлюри. Є пам’ятники в Рівному, Вінниці та Кам’янці-Подільському, але не в Києві. З усієї плеяди Української революції він пошанований найменше, — підсумовує історик.

Успішний неук

Тарас Пустовіт каже, що інформацію про Петлюру доводилося збирати по крихтах. Джерела були розпорошені, періодика збереглася тільки фрагментарно. Ні фотографій будинку, де жив Петлюра, ні документів з духовної семінарії та духовного училища, де вчився. Натомість — багато радянської пропаганди.

Якось дослідник натрапив на документи жандармерії, прокурора Полтавського окружного суду та видання "Полтавські єпархіальні відомості" Завдяки їм вдалося спростувати міт про Петлюру-неука.

— Він вступив у семінарію 1894 року. Після першого класу навчання не склав грецької мови й залишився на повторний курс. Але потім став відмінником, одним із найкращих студентів. Я написав статтю, у якій спростував, що Петлюру відрахували із семінарії за неуспішність. Насправді його відрахували з політичних мотивів. У тих документах, які ми зберігаємо в нашому архіві, чітко написано: "Ті безпорядки, що були улаштовані семінаристами у 1902 році, носили характер не академічний, а політичний". У документі значиться 5 прізвищ, серед яких і Петлюра.

Студенти поширювали нелегальну тоді українську літературу, вимагали, щоб у семінарії скасували систему шпигунства, покращили харчування, дозволили семінаристам вступати в університет.

Після відрахування із семінарії Петлюра займався репетиторством, щоб заробити, перекладав твори українських письменників російською, писав аналітичні та наукові розвідки про медицину й земство до "Літературно-наукового вісника", цікавився театром і співами. Саме він подав ідею відбудувати хату Івана Котляревського в Полтаві.

У 1902 році почалися селянські заворушення, і політично неблагонадійні відраховані семінаристи потрапили під підозру поліції. Тікаючи від неминучого арешту, Петлюра разом з однодумцями виїхав на Кубань. Відтоді він більше не жив у Полтаві, хоча кілька разів навідувався до рідного міста. 

Продовжити боротьбу

Українська політична позиція Петлюри викристалізувалася всупереч оточенню. Полтавська губернія, як місце тріумфу Петра І над Карлом ХІІ та Мазепою, мала особливий статус в імперії. Показово, що всі навчальні заклади міста мали імена імператорів: Петровський Полтавський кадетський корпус, гімназія імені імператора Олександра І, жіноча Маріїнська гімназія. Навіть "Просвіту" не дозволили відкривати, на відміну від Києва, Чернігова та Одеси. Вона з’явилася там аж 1917 року.

Духовна семінарія була чи не єдиною віддушиною в атмосфері тотального імперського контролю. Але навіть тут випалювали українську мову. Є свідчення, як 1894 року викладачі скаржилися, що бурсаки між собою спілкуються українською. І щоб якось із цим боротися, за вживання рідної мови їм забороняли їздити додому і провідувати сестер у єпархіальному училищі.

Однак було кілька педагогів, які прихильно ставилися до українського руху, поширювали заборонену літературу. Вони й вплинули на Петлюру. Серед них — викладач співів Іван Різенко та гімназійний вчитель німецької мови Михайло Гнатевич.

Року 1898 у духовній семінарії сформувалася українофільська громада із 30 студентів, до якої належав і Петлюра. Також він спілкувався із сім’єю Русових, помешкання яких стало центром українського руху в Полтаві.

— Зросійщення змушувало молодь задуматися, — коментує Тарас Пустовіт. — Вони обговорювали процеси національного гноблення, Полтавську битву, Емський указ і так далі. Полтава повинна була дати щось нашому національному рухові. От була Полтавська битва — наша поразка, і саме на цій території мала з’явитися людина, яка могла би продовжити боротьбу.

За спогадами сучасників, батьки Петлюри не підтримували його позиції. Мати казала, що це до добра не доведе і просила синових приятелів більше не приходити.

У семінарії Петлюра мав прізвисько Симон Зилот. Набожні батьки назвали його на честь цього апостола, бо він народився 10 травня у переддень свята Симона. "Зилот" означає благочестивий і вірний послідовник Закону. Таким Симона Петлюру бачили його батьки, однак він став зелотом. Це також реалія давньої Юдеї. Зелотами були бунтівні революціонери, які прагнули повалити імперське панування. Загалом полтавська семінарія дала чимало зелотів. З неї вийшло приблизно 10 генералів армії і один головнокомандувач українського війська.

Коли Симон прийшов до влади, полтавці з певною пересторогою ставилися до його родичів. З одного боку — це була родина важливої людини, з іншого — часи були непевні. У січні 1919 року місто безповоротно відійшло червоним. За родинним домом Петлюри встановили нагляд. Мати померла того ж року після ув’язнення більшовиками. Коли помер батько — достеменно не відомо. У місті залишилися дві сестри Головного отамана УНР.

— У 1930-х НКВС інкримінував їм, що в будинку збираються незрозумілі особи, що в них висить портрет Петлюри, — пояснює пан Тарас. — Їх розстріляли, а будинок націоналізували. Жодних нащадків дев’ятидітної сім’ї Петлюр у місті не залишилося.

Випалена пам’ять

Старий трикімнатний будинок Петлюр знесли у 1970-ті, натомість звели багатоквартирну п’ятиповерхівку. Та садиба була розташована на перехресті вулиць Загородної та Костянтинівської. Їх переназвали на честь Зигіна, радянського воєначальника Другої світової, та Артема, "червоного" ворога Петлюри.

Сьогодні ця п’ятиповерхівка нічим не вирізняється від тисяч інших. На ній замальована реклама телеграм-каналів, що торгують наркотиками. Відмінності додає хіба що меморіальна дошка, яка повідомляє: колись тут був дім Петлюри. Хоча насправді той будинок стояв на кількадесят метрів ближче до сучасної вулиці Зигіна.

Навпроти п’ятиповерхівки — квітковий базар. У святкові дні там ажіотаж. Питаю кількох продавчинь, що вони думають про Петлюру. Дві не знали, хто це такий. Одна відповіла ухильно:

 — Я –— українська жінка, усе українське мені не чуждо.

Неподалік працює піцерія та суші-бар Arizona із заклеєною скотчем літерою Z на вивісках. Питаю працівницю Лєру, хто такий Петлюра і як вона до нього ставиться.

— Це був в Українській республіці якийсь діяч, секретар чи голова, — відповіла вона російською і сказала, що зараз дуже занята.

На відміну від отчого дому, будівлі, у яких навчався Петлюра, збереглися. За радянської влади в будівлі духовного училища відкрили аграрний технікум, а у приміщенні духовної семінарії — сільськогосподарський інститут, тепер це аграрна академія. На фасаді академії висить меморіальна дошка, відновлена на місці тієї, яку розбили вандали. На технікумі, що тепер став коледжем, жодного знака нема.

Двоє учнів, яку курили за будівлею колишнього духовного училища, також виявилися не вельми обізнаними з біографією свого земляка. Один, імовірно, переплутав його із Сосюрою: сказав, що це письменник і він його не читав. Коли ми уточнили, що йдеться про історичну постать, відрізав, що не любить історії.

У Полтаві зберігся також будинок Русових, куди вчащав юний Петлюра і в якому 19 лютого 1900 року слухав знакову промову Миколи Міхновського з вимогою незалежности України. Тепер будівля у напів аварійному стані, у частині живуть люди, частина з меморіальною дошкою пустує. Хоча Тарас Пустовіт висловлює сумнів, чи саме цей будинок належав Русовим. Його ідентифікували за описами в кореспонденції, а інші тогочасні будинки цього району не збереглись до наших днів.

Насамкінець ми навідалися на площу, де планують встановити пам’ятник Петлюрі та знову почали розпитувати перехожих про те, як вони ставляться до свого славного земляка. Четверо не знали, хто це. Одна жінка пообіцяла, що сьогодні ввечері прочитає про нього в інтернеті.

Схоже, що Петлюра повноцінно не повернувся у колективну пам’ять полтавців. Він уже не карикатурний радянський антигерой, але й ще не почесний містянин.