Пам'ятники на честь Полтавської битви: знести чи зберегти?

Не люблю писати не про "своє", але вочевидь мушу висловитись.

Серед інших проблем, з якими намагається дати раду українське суспільство упродовж останніх 30 років — це постколоніальний досвід. Цей процес розвивається досить мляво, позаяк за роки незалежності у нас так і не сформувались повноцінні постколоніальні студії. Однак, сучасна війна, на мою думку, має це прискорити.

Загальновідомо, що пояснення теперішнього люди зазвичай шукають у минулому досвіді. От тільки, згідно з твердженням Едварда Саїда, метрополії й колонії пам’ятають цей досвід по-своєму. Тому їхні стосунки мають небагато точок дотику й зазвичай він обертається навколо "риторики звинувачення". Україна з Росією тут не є унікальними. Унікальність тільки в тому, що Російська імперія, яка існувала ще й у вигляді свого радянського клону, розпалася значно пізніше ніж інші, а зараз вона вирішила повернутись. Нова її реінкарнація аргументується серед іншого й поверненням колишніх територій, інтерпретованих як "ісконно рускіє зємлі", де люди говорять такою ж мовою й шанують таких же класиків.

У свій час, ковтаючи землі та народи, що прилягали до її кордонів, й розширюючись у такий спосіб на великі території — Росія, як і будь яка інша імперія, мала дбати про інструменти для їх утримання. Одним з надійних інструментів була культура, яка насаджувалась насамперед через мову й шкільну програму (не спроста українська та інші мови в імперії були заборонені). Називаючи вулиці іменами своїх поетів, письменників, композиторів, й маргіналізуючи тубільців імперія створювала й маркувала відповідний культурний простір. Це призвело до того, що: по-перше, через деякий час місцеві еліти вважали цю культуру своєю чи принаймні вищою. По-друге, значна частина населення розглядала мову імперії своєю. І по-третє, це дало "історичні" підстави для претензій на ті території, які неоімперіалісти вважають своїми. Теж саме окупанти роблять і  зараз, на тимчасово захоплених українських територіях, змінюючи шкільні програми, повертаючи скинуті радянські пам’ятники та організовуючи концерти російських артистів. 

Зважаючи на це, вулиці, названі на честь імперських поетів, композиторів, художників тощо; пам’ятники культурним діячам чи подіям важливим у житті імперії слід розглядати винятково в постколоніальному вимірі, як маркери, що ними імперія позначила свої території. Не важливо, чи вони великі митці, чи особи другого плану, головне, що в даному випадку вони використані як "трубадури імперії".

Отже, перед громадами наших міст стоїть зараз не просте завдання — позбавитись цих імперських маркерів. Не конче їх розбивати на шматки, можна відправити до музею й там розповідати про імперський досвід (у полтавському випадку до музею Полтавської битви, де бракує оригінальних експонатів). Якщо цього не зробити, то немає гарантії, що через багато років, якийсь черговий імперський карлик, начитавшись старих історичних книжок, не захоче знову відродити імперію, покликаючись на ці історичні мітки та на "адін народ", не прийде вбивати дітей тих, хто зараз боронить нашу землю зі зброєю в руках.